asyan.org
добавить свой файл
1

Торгівля жінками: чинники, складові та шляхи подолання






Першим міжнародно-правовим документом про викоренення рабства і водночас черговим документом щодо боротьби з работоргівлею стала прийнята 25 червня 1926 р. Конвенція «Про рабство», яка мала намір покласти край рабству і торгівлі рабами.

Нею визначені поняття «рабство» і «торгівля невільниками». Сторони Конвенції взяли зобов'язання повністю ліквідувати рабство, а також припинити випадки работоргівлі. На внутрішньодержавному рівні передбачалося прийняття таких законодавчих актів, які запроваджували б кримінальну відповідальність за вчинення цих дій. Крім того, у Конвенції вперше звернуто увагу на небезпечність примусової та обов'язкової праці, яка може призвести до становища, подібного до рабства. Але, незважаючи на це, Конвенція фактично не заборонила рабство і работоргівлю, а тільки виявила намір боротися з ними.

У подальшому ООН взяла на себе відповідальність у боротьбі з цим ганебним явищем. У 1948 р. прийнято Загальну декларацію прав людини, у ст. 4 якої визначалося: «Ніхто не повинен утримуватися у рабстві або у підневільному стані; рабство і работоргівля забороняються в усіх формах».

Наступним кроком у боротьбі з рабством і работоргівлею стала підписана 7 вересня 1956 р. «Додаткова Конвенція про скасування рабства, работоргівлі й інститутів та звичаїв, подібних до рабства». У статтях 5 і 6 даної Конвенції рабство та работоргівля визначалися як злочини за законами держав-учасниць і вказувалося, що особи, котрі будуть визнані винними за вчинення цих дій, підлягатимуть кримінальному покаранню. У ній дано повніше поняття рабства, а також вперше з'явився термін «работоргівля»,оскільки до того у міжнародних документах він визначався як «торгівля рабами» або «торгівля невільниками». Під работоргівлею розуміються і до неї входять усі дії, пов'язані із захопленням, придбанням будь-якої особи або з розпоряджанням нею з метою обернення її у рабство тощо.

Додаткова Конвенція стала важливим етапом у міжнародному нормативно-правовому регулюванні боротьби держав з рабством, работоргівлею й інститутами, подібними до рабства, а також сприяла тому, що деякі країни на національному рівні прийняли законодавчі акти щодо боротьби з цими видами злочинного бізнесу. Прикладом тому є новий Кримінальний кодекс України.

Іншою ганебною реальністю сучасності, поряд з работоргівлею, є торгівля жінками, яка в окремих країнах набула розмірів організованого злочинного промислу.

Наприкінці XIX ст. торгівля жінками і втягування їх у проституцію набули тенденції зростання, що викликало занепокоєння міжнародної громадськості. У 1904 р. у Парижі більшість держав Європи підписали Міжнародну угоду, спрямовану на боротьбу з «білим рабством» — торгівлею жінками. Пізніше європейськими країнами підписано ще дві міжнародні угоди про співробітництво щодо захисту жінок та запобігання торгівлі людьми (1910 р. і 1921 р.). У 1933 р. ухвалено Міжнародну конвенцію про заборону торгівлі жінками.

Велике значення у міжнародному подоланні торгівлі жінками та дітьми має прийнята у 1949 р. ГА ООН Нью-Йоркська конвенція «Про боротьбу з торгівлею жінками та експлуатацією проституції третіми особами», її норми охопили, по суті, положення всіх угод, котрі існували на той час з цього питання. Дана Конвенція значно розширила коло дій, які держави домовилися вважати злочинними у сферах торгівлі людьми та сексуальної експлуатації. Згідно зі статтями 1-4 цієї Конвенції до міжнародних кримінальних злочинів віднесені такі дії: звідництво, схиляння або спонукання до проституції іншої особи, навіть, за її згоди; експлуатація проституції іншої особи, навіть, за згоди останньої; утримання будинку розпусти тощо. У ст. 9 державам вказано, що особи, які вчинили злочини, передбачені статями 1 і 2 цієї Конвенції, мають підлягати переслідуванню та покаранню згідно з національним законодавством. Конвенцією також передбачалося, що злочинці мають бути передані іншій державі незалежно від того: є між державами двосторонні угоди чи ні. Однак Конвенція не заборонила заняття проституцією, а тільки вказала на неприпустимість її реєстрації під страхом кримінального покарання, виявивши таким чином турботу та піклування щодо людської гідності, свободи та недоторканності жінок. Конвенцією передбачені й превентивні заходи щодо торгівлі людьми з метою проституції - створення спеціальних органів, які виконували б функцію централізованого та координаційного апарату боротьби з торгівлею людьми. Крім того, у ній зазначено: держави повинні обмінюватися інформацією про подібні злочини у відповідній формі та негайно реагувати на такі повідомлення, щоб у максимально короткий термін встановити і затримати злочинця. Конвенцією визначено, що її норми повинні трансформуватися у національне законодавство, а винні мають підлягати покаранню згідно із законом цих держав.

Черговим міжнародно-правовим документом щодо боротьби з торгівлею жінками стала прийнята 18 грудня 1979 р. ООН Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. У її ст. 6 зазначається: «Держави-учасниці вживають всіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, щодо припинення всіх видів торгівлі жінками та використання проституції жінок». Держави, згідно з цією Конвенцією, повинні прийняти і виконувати відповідні закони, спрямовані проти «білого рабства».

У 1993 р. ГА ООН приймає Декларацію про подолання насильства над жінками. У цьому документі продаж жінок, їх експлуатація та примус до проституції чітко названі видом насильства проти жінок, який держави зобов'язані викорінювати.

Важливу роль у боротьбі з торгівлею жінками на міжнародному рівні відіграє Інтерпол. Його головне завдання у сфері протидії торгівлі людьми полягає у наданні допомоги країнам-членам Інтерпо-лу в реалізації більш жорсткого контролю шляхом обміну інформацією про переміщення та діяльність осіб, які займаються експлуатацією проституції на міжнародному рівні. Секретаріат Інтерполу відповідає на запит його членів про пересилання інформації, необхідної для переслідування за законом осіб, які експлуатують повій і торгують людьми.

Зв'язок між проституцією і торгівлею жінками у секс-індустрії складний. Деяких жінок обманюють, примушують до проституції, дають їм наркотики або викрадають для того, щоб змусити їх займатися сексуальними послугами. Незалежно від того, як вони опиняються проданими та залученими до цього, немає сумнівів, що, як правило, жахливі умови праці останніх є порушенням основних прав людини.

Комітетом з питань міграції, біженців і демографії на Парламентській Асамблеї Ради Європи у квітні 1997 р. у Страсбурзі зроблено висновок, де йшлося: «За даними міжнародної організації з міграції (MOM), близько 500 тис. жінок продано до держав-членів Європейського Союзу в 1995 р.» Разом з цим підкреслено: «У зв'язку з певними причинами торгівля жінками завжди була і залишається злочином, дані про який значно занижені. Однією з причин е побоювання жертви звертатись до поліції через свій нелегальний статус».

Хоча не існує офіційних даних стосовно торгівлі жінками з будь-якої країни, але дослідження свідчать: вказана проблема поширена. Незважаючи на зусилля міжнародної громадськості, торгівля жінками на міжнародному рівні для роботи у комерційній секс-індустрії зростає із загрозливою швидкістю. Хоча ця проблема існує давно, ООН і міжнародні організації відреагували на недавнє збільшення наведених фактів. Уряди країн намагаються прийняти нові закони і стратегії для вирішення актуального питання.

Кожного року десятки тисяч жінок стають предметом торгівлі. Комісія з прав людини ООН визнала торгівлю жінками як сучасну форму рабства. Незалежно від того, з якою метою це здійснюється, жінки стають об'єктами насильства і психологічних тортур. Порушення загальнолюдських прав жінок, котре пов'язане з використанням їх як предмета торгівлі, відбувається як у тій країні, звідки їх вивозять, так і у тих, куди останніх привозять.

Нині не існує жодного визначення торгівлі людьми, прийнятого на міжнародному рівні. Міжнародні організації, що займаються даною проблемою, назвали декілька аспектів торгівлі жінками, зокрема:

Кожного року жінки складають велику частину загальної кількості людей, яких продано, тобто перевезено з місця проживання у межах своєї країни або за її межі. Незаконне перевезення жінок здійснюється, так званими, «контрабандистами», за загальним визначенням — людьми, котрі отримують прибутки з організації, перевезення чи сприяння нелегальному перевезенню людей. Внаслідок контрабанди більшість жінок опиняються у рабських умовах.

Одна з обставин, що спричиняє торгівлю жінками, це попит на їх працю - «добровільну» або «примусову» — в секс-індустрії. Права жінок, проданих для роботи в секс-індустрії, порушуються внаслідок того, шо їх було продано. Існують докази, що права жінок порушуються щонайменше у місці їх проживання; порушення прав часто починаються після перетинання кордону і зростають у місці призначення.

Торгівля жінками приносить величезні прибутки контрабандистам і стає складовою організованої злочинності.

Парламентська Асамблея Ради Європи у Рекомендації 1325 щодо торгівлі жінками і насильницької проституції у державах-членах Ради Європи, що відбулася у квітні 1997 р., дала таке визначення торгівлі жінками: «Асамблея визначає торгівлю жінками і насильницьку проституцію як будь-яке законне чи незаконне перевезення жінок і/або торгівлю ними з їх первісної згоди чи без неї з метою одержання економічної вигоди і подальшої насильницької проституції, насильницького шлюбу, або інших форм насильницької сексуальної експлуатації. Застосування сили може бути фізичним, сексуальним і/або психологічним і містить залякування, сексуальне насильництво, зловживання владою або становищем залежності».

З того часу, коли торгівлю людьми піднято як глобальну проблему на міжнародному рівні на початку 1990-х pp., реакція урядів і міжнародної громадськості була неадекватною. І, головним чином, зосереджувалася на боротьбі зі злочинністю, не звертаючи достатньої уваги на потреби жінок, які постраждали від торгівлі, і на розвиток програм запобігання, покарання і надання адекватної допомоги при порушеннях прав таких жінок.

Хоча секс-індустрія є однією з основних сфер роботи постраждалих від торгівлі, їх також змушують займатися жебрацтвом, працювати у сфері послуг, нелегальних майстернях, а також примусово брати шлюб. Торгівля жінками для роботи у секс-індустрії є серйозною проблемою, яка зростає із загрозливою швидкістю на Україні. Кожного тижня жінок перевозять офіційними і неофіційними шляхами по всьому світу. В деяких випадках жінки їдуть за кордон, знаючи, що будуть працювати у секс-індустрії, але не знаючи про жахливі умови праці та насильства, які супроводжують торгівлю людьми. Інші жінки відповідають на оголошення про працевлаштування. При вивезенні їх затримують проти волі і змушують займатися проституцією. Деяких викрадають і вивозять до інших країн без згоди. У країнах призначення жінки ризикують бути побитими, зґвалтованими і, навіть, вбитими.

Торгівля жінками — складне явище з багатьма факторами впливу на рішення жінок працювати за кордоном. Мабуть, найсильнішим з них є безвихідне економічне становище. У деяких випадках жінки, котрих рятують після порушення їхніх прав (включаючи фізичне та сексуальне насильство), добровільно повертаються до країн, куди їх продано. Часто вони це роблять тому, що не можуть знайти роботу у своїй країні або жінкам надто складно повернутися до минулого життя. Мотиви виїзду жінок за кордон різні: бажання матеріально забезпечити сім'ю, прагнення здобути престижну освіту, вдало вийти заміж тощо. Але за цією розмаїтістю причин потрібно бачити головне — те, що торгівля жінками є наслідком як нерівноправності останніх, так і їх незахищеності від експлуатації.

Сучасне становище жінок на ринку праці характеризується їх дискримінацією у сфері зайнятості, за якої вони не мають вільного доступу до конкурентних та високооплачуваних професій. Жінок перших звільняють і останніх приймають на роботу.

При переході до ринкової економіки в Україні не було вжито комплексних заходів для захисту вразливих груп населення, до яких належать і жінки. Фемінізація бідності в Україні сприяє пошуку останніми будь-якої роботи та засобів поліпшення матеріального становища, навіть, без огляду на можливість негативних наслідків. Тому й спостерігається високий рівень трудової міграції з нашої держави за кордон, особливо до більш розвинених в економічному плані країн. Але вони мають достатньо жорсткі закони і обмеження щодо використання праці іноземців. Тому українським громадянам практично неможливо знайти там легальну роботу.

Крім того, українські жінки потрапляють за кордон без знання чужих законів, звичаїв, часто не володіючи іноземною мовою. На жаль, мало хто з них має уявлення не тільки про закони, які діють у тих країнах, а й про свої права і обов'язки. Тому порушення загальнолюдських прав жінок, поряд із зловживанням та насильством, має масовий характер. Разом з важкими умовами праці вони страждають від фінансової експлуатації, використовуються для сексуальних послуг. Підсумовуючи, можна сказати, що торгівля жінками є одним з видів насильства, спрямованого проти жінок, яку живлять бідність та ущемлення прав на підґрунті статі.

Ситуація у нашій країні ускладнюється не тільки кризовим станом економіки, а й тим, що процес міграції криміналізується. Адже дешева робоча сила українських жінок та злочинне використання їх у секс-бізнесі становлять підґрунтя надприбутків посередників як в Україні, так і за кордоном. Тому не можна замикатися у національних рамках і вважати чинниками виїзду жінок за рубіж суто внутрішні проблеми. Жіноча міграція з України — не тільки вибір самих жінок. Насправді, злочинці ведуть активну пропаганду серед молодих жінок і дівчат в Україні. Останнім часом торговці людьми розгорнули організоване постачання жінок з України чоловікам у розвинені країни. Для цього активно використовується Інтернет, при чому не тільки для реклами посередників, а й для демонстрації жінок і дівчат на продаж як наречених. Торгівля відбувається за допомогою багатьох механізмів, включаючи фірми, які пропонують легальне або нелегальне працевлаштування, друзів, туристичні та шлюбні агенції, Інтернет. Торгівля людьми — вигідний бізнес. За продаж жінки контрабандисти отримують початковий «внесок» і відсотки від її заробітку за кордоном.

На сьогодні стали широко відомі факти торгівлі жінками, які мають не поодинокий, а, на жаль, масовий характер. Під виглядом творчих та мистецьких колективів, туристичних груп за кордон вивозяться громадянки нашої держави, яких у подальшому продають у будинки розпусти. При чому в значній кількості випадків це відбувається без їх бажання, а робиться шляхом шахрайства і обману.

У чинній Конституції закріплено, що кожній людині в Україні гарантується свобода й особиста недоторканність (ст. 29). Будь-які посягання на людину будь-ким переслідуватимуться згідно із законом. З прийняттям нового Кримінального кодексу України, в якому передбачена відповідальність за торгівлю людьми, зроблено ще один крок до розбудови правової держави і внесок у міжнародну боротьбу держав з торгівлею людьми. Уряд України повинен захищати права своїх громадян відповідно до міжнародного законодавства. Україна є членом ООН та Ради Європи, вона приєдналася до Загальної декларації прав людини і Декларації про ліквідацію насильства проти жінок. Україна також ратифікувала Міжнародний пакт з дотримання громадянських та політичних прав і Конвенцію з ліквідації всіх форм дискримінації проти жінок та Європейську конвенцію із захисту прав людини і фундаментальних свобод. Український уряд почав боротьбу з торгівлею людьми зі створення Національної координаційної ради щодо запобігання торгівлі людьми при Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини.

Урядовий комітет в Україні несе відповідальність за перевірку зареєстрованих фірм один раз на рік, щоб переконатися, що вони виконують вимоги законодавства. У 1999 р. Ліцензійна палата України, Державний центр зайнятості і Міністерство праці та соціальної політики видали наказ, що дозволяє анулювати ліцензію фірми з працевлаштування за кордоном, якщо комісія, яка проводить перевірку, виявить порушення українського законодавства. Така перевірка не була ефективною у припиненні торгівлі людьми, тому що остання часто відбувається за допомогою туристичних агенцій.

Окрім того, Кабінет Міністрів у 2002 р. ухвалив Комплексну програму протидії торгівлі людьми на 2002—2005 pp. У ній звернуто увагу на основні напрями роботи. Хоча програма містить багато позитивних моментів, брак коштів не дає можливості цим заходам реально вплинути на ситуацію.

Україна є однією з небагатьох країн, у кримінальному законодавстві якої є закон проти торгівлі людьми.

Злочин, передбачений ст. 149 КК, може полягати у таких формах: продаж людини; інша сплатна її передача; здійснення стосовно людини будь-якої іншої незаконної угоди, пов'язаної із законним чи незаконним переміщенням за її згодою або без згоди через державний кордон України. Під продажем слід розуміти угоду, за якою одна особа (продавець) передає людину у фактичну незаконну власність іншій (покупцеві), а останній зобов'язаний прийняти її та сплатити за ту певну грошову суму.

До іншої сплатної передачі у ст. 149 КК можна віднести угоди про міну, найм, заставу, а так само угоди, за яких особа передається винним іншій особі у фактичну власність або для тимчасового використання (експлуатації) за матеріальну винагороду у вигляді інших, крім грошей, цінностей (коштовностей, цінних паперів тощо) або послуг матеріального характеру (передача у користування будинку, транспортного засобу, надання лікувальних чи оздоровчих послуг, путівки у круїз тощо).

Під іншою незаконною угодою щодо людини слід розуміти два види фактичних угод: дарування, надання у безплатне користування та будь-які інші, за якими особа безоплатно передається у фактичну власність або для тимчасового використання (експлуатації); зворотний бік передачі, тобто купівля або одержання людини внаслідок міни, найму, застави, іншої угоди, за якої винний одержує людину від іншої особи у фактичну власність або тимчасово за матеріальну винагороду чи без такої.

Практичне застосування цієї норми обмежується тим, що для притягнення особи до відповідальності необхідно довести, що нею усвідомлювався як неминучий факт наступної (після продажу або іншої передачі) сексуальної експлуатації людини, використання її у порнобізнесі тощо. Українські фахівці вважають, що процедури розслідування таких справ або надто обтяжливі, або заплутані, щоб ця норма могла активно застосовуватися. Наприклад, люди часто виїжджають за кордон, використовуючи туристичні візи. Тому складно довести, що вони стали жертвою торгівлі, оскільки закон спрямований безпосередньо на торговців людьми, а не на посередників. Складно, навіть, порушити справу, застосовуючи цей закон.

У Науково-практичному коментарі до КК 2001 р. наведені визначення термінів: «експлуатація праці», «сексуальна експлуатація», «залучення у боргову кабалу». Вони допомагають у застосуванні цієї норми на практиці. Але довести таку справу до суду важко, тому що часто бракує доказів. Процедура їх збирання у інших країнах складна і довготривала. У випадках торгівлі людьми вести слідство дуже важко, оскільки міліції не завжди вдається налагодити адекватну співпрацю з правоохоронними органами інших країн.

Таким чином, в Україні недостатньо законодавчої бази для вирішення усіх проблем, пов'язаних з торгівлею людьми. Закони не передбачають адекватних механізмів для покарання контрабандистів, для захисту і реабілітації жертв. Хоча деякі нормативні акти існують, вони в основному неефективні, через що рідко виконуються. В Україні є закон проти торгівлі людьми, але практично не існує коментарів, щоб допомагати у його інтерпретації. Окрім того, лише за деякими винятками, правоохоронні органи застосовують правові акти проти торгівлі людьми. Ця пасивність викликана багатьма факторами, включаючи, насамперед, брак коштів. Окрім того, зусилля правоохоронців ускладнюються відсутністю чітких механізмів із застосування чинного законодавства, а у деяких випадках корупцією серед працівників міліції та їх співпрацею з торговцями. Важливим є психологічний фактор. Потерпілі не звертаються до міліції, оскільки побоюються, що їм не допоможуть або, навпаки, почнуть переслідувати; бояться недотримання конфіденційності, осуду своїх родин та громадськості. У обласних управліннях МВС України діють спеціальні підрозділи по боротьбі з проституцією, наркоманією, поширенням СНІДу, злочинами, пов'язаними з іноземними громадянами. До сфери їх компетенції входить і перевірка об'яв про роботу і сексуальні послуги. У Києві, Донецьку та Луганську створені відділи боротьби з торгівлею людьми та злочинами проти громадської моралі, так звана «міліція моралі». Але цього недостатньо для вирішення такої складної проблеми як торгівля людьми.

Незважаючи, що Україна своєчасно зреагувала і створила перепони для злочину, що посягає на свободу та недоторканність людини, ст. 149 «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини» на практиці застосовується рідко. Ці злочини залишаються латентними. Слід ширше інформувати громадськість про наявність кримінального покарання за вказані злочини і організувати на всіх рівнях діючі засоби протидії торгівлі людьми. Крім діяльності урядових структур, на запобігання торгівлі жінками та сексуальної їх експлуатації спрямовані ініціативи неурядових організацій. Серед них потрібно виділити Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда-Україна», який з 1997 р. працює в рамках програми запобігання торгівлі жінками у країнах Центральної і Східної Європи — «Ла Страда».

На жаль, виїзд жінок з України не зменшується. Тому необхідно активно розширювати пошук ефективних методів протидії цьому соціальному злу. Оскільки дана проблема є міжнародною, вона не може бути вирішена на рівні однієї лише України. Тому в цьому питанні потрібна міжнародна кооперація і співпраця.

Щодо ситуації в Україні, то стратегію протидії торгівлі жінками можна розподілити за трьома окремими напрямами: підвищення рівня поінформованості громадськості, жінок групи ризику; удосконалення законодавства та правоохоронних дій; допомога потерпілим і потенційним жертвам.

Отже, торгівля жінками давно вже стала явищем глобального масштабу, складовою міжнародного кримінального бізнесу. Експлуатація жіночої праці призвела до появи міжнародної індустрії торгівлі людьми. Тому це проблема не тільки України, а й складова організованої міжнародної злочинності, що є реальною загрозою для всієї міжнародної безпеки.