asyan.org
добавить свой файл
1

ТИХА КРАСА



Я люблю тиху красу. Не ту, яка, гонорово випинаючи груди, б’є у них, намагаючись привернути до себе увагу, не ту, що, розцяцькована гірляндами мерехтливих вогників, гримить надто голосною музикою, і озивається до тебе галасливими юрбами людей, байдужа до того, чи налаштована ти на бесіду, чи, може—на тишу. Така краса засліплює, як блискавка, оглушує, як грім, вона вирує, вона впевнена у собі, озброєна модними поняттями “інфраструктура”, “сервіс”, “курорт”, “цивілізований відпочинок”... Вона лощена, випещена, вона доведена до автоматизму, вона вважає себе досконалістю. Часом нею приємно користуватися. Але навіть тоді вона залишає мене байдужою.

Я люблю тиху красу. Ту, яка розливається могутніми річками, ту, що дзвенить сережками-струмками, проривається життєдайними джерелами серед високих гір, ту, що загортає свої плечі-пагорби у барвінкову шаль високих небес, і шумить-співає сторічними смереками... Тиха краса, яка, мов вії, підіймає запашні трави, і лукаво дивиться на хмари різнокольоровими очима лугових квітів, бентежить мене. Я тішуся нею завжди. І тихим літнім вечором, коли море дихає теплом, а камінці сердито холонуть на березі, гадаючи, що сонце їх розлюбило, і восени, коли дощить, і роздратовані краплі збивають на землю пишне, янтарне, з багрянцем, листя поснулих дерев, і зимою – холодною зимою, суворою і пихатою, але не жадібною – он як щедро вона прикрашає уламками діамантів білі сніги! А ще я шалено люблю ту тиху красу, яка навесні заглядає до мого вікна яскраво-зеленим, клейким листячком тополь та берізок, торкається моїх рук пухнастими котиками на гілочках верби, розлітається по світу білими пір’їнками кульбабок і бринить кришталевим різноголоссям птахів.

Тиха краса сором’язлива—вона ховається від людей, і обережна – бо довіряє тільки небайдужим. Лише небайдуже око може бути настільки уважним, щоби помітити її, цю неяскраву, спокійну чарівність рідного краю. І лише чуйне серце вміє бути добрим. Воно не дозволить собі спаплюжити красу, воно відчує її, як подих теплого вітерцю, і наповниться нею, як повниться зорями небокрай. І тоді, зі вдячності, це відчуття краси навіки оселиться у людському серці, у душі—і зробить її прекрасною. Більше того – краса душі стане видимою. Дійсно видимою, хоча й тихою, красою.

Тиха краса ніжна і тендітна. Вона немов стидається самої себе. Прикрашається золотом жита, щоб потім знову вбратися в сувору, жалобну ріллю чорнозему. Пишається рубіновим намистом стиглих вишень, але не цурається й крихітних чорних перлин достиглої черемхи. Вона пахне липовим квітом і жабуринням, задухою від спеки і свіжістю після зливи, вона трохи наївна, але зовсім не проста. Вона скрізь, хоча ніколи не принизиться до того, щоб метушливо кидатися у вічі заклопотаних перехожих. Вона взагалі не зносить метушні. Тиха краса велична і спокійна в усвідомленні того, що є правдивою віссю цієї Землі.

Тиха краса відбивається у поглядах закоханих і звучить у маминій колисковій. Вона приходить до нас із бабусиними казками та лісовими прогулянками, вона полонить нас першим світанком, зустрінутим на березі річки, вона живе в нашій пам’яті білосніжними пелюстками тієї озерної лілеї, яку ми лиш ніжно діткнули пальцями, пропливаючи повз неї на човні, але зривати—пошкодували... Вона усміхається до нас посмішками наших малюків, і обпікає губи гарячими сльозами щастя – гострого щастя цієї миті, солодких спогадів, чи прекрасних мрій. У неї смак суниць та ожини, і аромат пишних бузкових суцвіть, а на дотик вона достеменно така, як ті чорнобривці, що їх наші, тоді ще дитячі рученята, невміло висаджували у бабусинім саду.

Тиха краса вільна. У цьому й полягає таємниця її привабливості. Це – секрет її вічності, і відповідь на всі питання. Люди думають, що користуються нею, що володіють нею – і вона великодушно дозволяє їм помилятися... до певного часу. Насправді ж тиха краса належить лише собі. І саме тому вона є Істинною, Справжньою Красою. Непідробною втіхою, щирою, як Божа ласка.