asyan.org
добавить свой файл
1
СУБ’ЄКТИВНИЙ ОГЛЯД ДОСЛІДНИКІВ МИСТЕЦТВА МАНІПУЛЯЦІЇ

Представлений нижче огляд авторів, які досліджують проблематику маніпуляції й обману у публічному дискурсі, безумовно не є вичерпним і залишає поле для критики. Однак, на мою думку, це гарний початок для самостійного розвитку інтересів у цьому напрямі. Досі не видано жодного цілісного збірника на цю тему. Можна запитати себе – чому, якщо ХХ століття безумовно було століттям обману, а ХХІ буде, ймовірно, століттям маніпуляції.

Випадає почати з найвідомішої праці про способи нечесної аргументації, яка вийшла у світ практично два століття тому (1830-31), а саме „Евристики” Артура Шопенгауера. Це невеличка книжечка, польське видання якої має неповних 100 сторінок малого формату, однак, вона безцінна. Автор, відомий філософ, представляє способи демаскування „евристичної діалектики”, тобто „мистецтва вести дискусію таким чином, щоб зберегти видимість правоти per fas et nefas (всіма дозволеними і недозволеними способами)”. Це, по суті, як вважав автор, - „мистецтво досягати видимості правди, не бачачи самої справи”, тобто метою учасника дискусії є не об’єктивна правда, а збереження своєї правоти. Шопенгауер дає чітку класифікацію способів дискусії, за допомогою яких вдасться виграти суперечку незалежно від того, хто об’єктивно у ній правий. Він виокремлює 38 таких способів і розмірковує як можна протистояти їм. У багатьох випадках автор звертається до психології, показуючи, наприклад, способи виведення під час дискусії суперника з рівноваги: „…адже в злості він не в стані правильно міркувати (…). Спровокувати злість можна явно несправедливим трактуванням або знущанням, і, взагалі, просто нахабною поведінкою”. Шопенгауер звертає також велику увагу на перевагу, яку отримує той учасник дискусії, який першим назве якісь речі або явища, оскільки він завжди матиме шанс використовувати корисні для нього слова: „Що один називає “забезпеченням” якоїсь особи або „превентивним затриманням”, це саме противник назве “ув’язненням”. (…) Приклади: палка віра – фанатизм, помилка чи флірт – подружня зрада.”

Книжку Шопенгауера безсумнівно варто прочитати, хоч не всі “способи” можна зрозуміти відразу і правильно – його мова і спосіб міркування настільки чіткі, що аж герметичні. Однак, інколи читач здивується, що способи нечесної аргументації, які зустрічаються йому по телебаченню під час дискусії політиків, німецький філософ описав ще два століття тому…

Незважаючи на свою проникливість і якість викладу, Шопенгауер видається позбавленим фантазії скаутом у порівнянні з тим, чого досягнули у сфері маніпуляції і нечесної дискусії люди ХХ століття. Або може краще було б назвати його лицарем, оскільки прийоми, які він описує, придатні для теоретичних поєдинків, коли противники мають більш-менш рівні шанси. Нечесність, яку спостерігаємо в описаних випадках, має людський вимір. Її не можна порівнювати з тим, що відбувалося століттям пізніше.

У ХХ столітті маніпулювання людськими масами відбувалось на широку ногу. 1921 року класик комунізму В.І.Ленін, у листі до комісара закордонних справ СРСР Чічеріна, для окреслення реципієнтів радянської пропаганди вжив поняття “глухонімих”: “…маю зазначити, що так звані культурні прошарки у Західній Європі й Америці не здатні розібратися ні в сучасному стані справ, ні в реальному розподілі сил. Їх слід вважати глухонімими”. Ленін, з властивим йому прагматизмом, далі стверджував: “Правда є дрібним буржуазним упередженням, тоді як поставлена ціль часто виправдовує брехню.”

Через 60 років, у 1982 р., виходець із сім’ї російських емігрантів, народжений на заході, французький письменник Володимир Волков видав повість “Монтаж” – одну з найкращих книжок про маніпуляцію, яку коли-небудь було написано. Її герой – письменник і видавець за походженням із сім’ї російських емігрантів, якого завербувала радянська розвідка як так званого агента впливу, тобто людину, яка не займається простим шпіонажем, а використовує своє суспільне становище, щоб впливати на перебіг подій у країні, в якій проживає, у цьому випадку у Франції. Демонічний офіцер-куратор вчить його спочатку десятьом способам створення тенденційної інформації. Вони такі: “неправда, яку неможливо перевірити; суміш правди із брехнею; нівелювання правди; перекручення контексту; розмивання, вибіркове подання фактів; тенденційний коментар; ілюстрація, яка одиничним прикладом зображає загальний стан справ; узагальнення; метод нерівномірних пропорцій.” Він називає ці способи “дитячими”, з чим охоче погодиться той, хто прочитає всю книжку і пізнає багатство та витонченість діяльності професійних дезінформаторів.

Через декілька років після видання у Парижі книжки Волкова, у 1986 році, Пьотр Вєжбіцкі, видав у підпільному видавництві Варшави книжку “Структура брехні”. У ній проведено один з найкращих і найповніше задокументованих аналізів системи радянської пропаганди. Автор мабуть робив цей аналіз з переконанням, що радянська система ніколи не закінчиться, і книжка мала служити наступним поколінням як путівник по різних видах брехні і способах маніпуляції. У вступі Вєжбіцкі окреслив це так: “Проти найгіршого з гріхів ми отримали конструктивний, творчий заповіт, який апелює не до сумління брехунів, а до інтелекту їх жертв. Не дай обманути себе, будь вищим від того, хто хоче тебе обманути (…). Сказано: не обманюй. Треба сказати: не дай себе обманути.”

Однак, помиляється той, хто вважає, що захист перед брехнею і маніпуляцією потрібен виключно для членів посткомуністичних суспільств. Завжди треба пам’ятати, що саме ця система довела брехню до досконалості і завжди бути уважним, щоб система і його брехня не повернулись. Однак, проживаючи у більш-менш вільному і демократичному суспільстві, ми також маємо зважати на людей, які намагаються нас ошукати. Канадський фахівець з освіти, професор університету Квебеку, Normand Baillargeon, видав 2005 року невеличку, але дуже корисну книжку “Короткий курс інтелектуального самозахисту”. Він описує низку явищ, які зустрічаються у медійному просторі сучасного західного суспільства і пов’язані з маніпулюванням громадською думкою. Автор пише про політичну коректність, про популярні софізми, про статистичний обман, про нумерологію, про маніпуляцію економічними показниками, про науковий обман і ясновидців, про тих, які завжди полюють за нашим майном і про міські легенди. Професор показує багатство інформаційного середовища, у яке ми постійно занурені, і безліч небезпек, на які ми наражаємося.

На противагу брехні і маніпуляції, які описано у попередніх книжках, ті, про які згадує Baillargeon, носять, здебільшого, не державний, а приватний характер. Однак, чи означає це, що вони одурманюють нас менше і є менш загрозливими?

Роберт Боґданьскі