asyan.org
добавить свой файл
1


Штефан СУХЫЙ

СЛОН НА КЫЧАРІ
(Стишкова книжка про русиньскы дітиска)


- 2006 –


Мілы молоды чітателі!
Ани не знам, як зачати писати вступ ку книжці про вас. Властні, вступы-м нікда не знав писати, ба ани-м то чінити не хотів. Але стишкы, то гей! За поезійов ня то все тягало. Звідаєте ся, што праві?

Так по перше тото, же стишкы суть у порівнаню з прозов або з драмов омного коротшы. Скорше їх мож прочітати а, – правду повісти, – ай написати. Также коло стишків ся гнедь станете тым, чім сьте так хотіли уже давно быти – писательом, поетом. Коло стишків ся раз-два дочекате славы. А слава, панове, то є штоська! Такой на вас дівкы і шувны жены зачінають інакше смотріти. Попробуйте, хлопці мої, писати стишкы а прийде на то, же мі наісто дасте за правду.

А щі ня тото на поезії фасцінує, же ся при ній дотримує засада: мало, але мудро. Нач напорожньо набивати языком? Ту рим, там рим, красна метафора, порівнаня, ці епітетон а тото вшытко перевяжете златым мотузчатьом поінты і стишча є готове. Не правда? Слово „поезія“ є сице женьского роду, но тіп словного выядрованя є то наісто же хлопскый. Вера боже!

Не повіли бы сьте, але стишками ся дасть ай помочі людьом. Не жебы матеріалні, але в тім, абы чоловік порозумів глюбше себе самого, властну екзістенцію. Ай в тім наприклад, бы сьме ліпше спохопили родну материньску реч, жебы сьме на своє руснацьтво были надуманы і жебы сьме ся перестали писати раз за Словаків, раз за Чехів, словом за такых чуджінців, меджі котрыма ся праві находжаме. Тота сила поезії общастнять і давать чоловікови културны крыла. Также ай така є поезія.

А щі ся мі любить, кідь достойна дівка выкрочіть перед публіку, поклонить ся, завісить пантлик свого необычайного голосу на крыла поетічного орла, котрый з ним крижує просторами людьской духовности. А дівка сыпле слова а слова сідають до сумліня а чоловік охаблять обычайну каждоденность, посвяточніє і усвідомить собі, же він є тым єдиным, котрый у єдину хвілю літать, а притім стоїть на земли.

Кідь будете тоты стихы чітати, так давайте позір на то, же у словах із невызначеным акцентом-притиском, треба го класти на передпослідній склад слова. Так то буде барз файново.
Ваш автор.

Я – малá Русинка
Я – малá Русинка

з бескíдьского краю,

свою отцьовщіну

барз любити знаю.
А тримлю ся слова

Духновічового,

якый про Русинів

дав духа нового.
Я русиньске слово

хочу ся учіти,

із отцьóм і мамов

ним ай говорити.
Кідь сотворив господь

народ і реч мудру,

ай до мойой мысли

послáв такý думу.
Добрі знам, што гварю,

хоць малé єм дівча,

я слова выгварям

із чістого сердця.
Так куп же мі, мамо,

книжку із азбуков,

най із твоїм словом

лечý за науков.

Мамин луч
Просили ся ученикíв,

што цінність мають і вагу,

якý памятку бы взяли

де вéсміру на драгу.
Єдны одповідали так,

же было бы то злато.

Хоць мало го є, а много

грошéй стоїть, та зато.
А далшы з собóв хотіли

забавкы пестры брати,

лем пару мудро їх реклó,

бы была з нима мати.
Ты, мамко моя-сь, сóнічком

і вéсміром, што в мі є,

хоць тя ай наблизь‘ не видно,

твій луч ня усé гріє.

Поштова скринька
Что в тій будці з бляхы

є смутку й потіхы!

Прилóж ку нíй ухо

і слухай потихы.
Скринька выстелена

людьскóв судьбóв зднука.

Застáв дых й учуєш,

кілько сердць в ній бухать.
Можно маш тыж давны

тугы немаленькы.

Напиш їх до письма,

змістять ся до скринькы.

Малярь сонце
Сонце наще рано

фарбы в небі мішать.

Я выходжу з хыжы,

онó споза ліса.
Покы я у школі

рахію і чітам,

сóнічко з высоты

давать фарбу лічкам.
Задзвонив дзвóничок, –

конець научаню,

сóнічко ня гладкать,

же-м ушытко знала.
Намалюю я тя,

як ся збуджу рано,

абы-сь мі світило,

кідь буде доджано.

Медвíдь на малинах
Сповням просьбу мамы

і йду на малины.

Як є здраво в лісі,

дыхам ізглюбока,

пять малин до канты,

а жменю до рота.

Ганять менé дома:

Мало назберáв ты.

Медвідя єм стрітив,

дав єм му пів канты.

Сам добрый медвíдь єсь,

як він, тяжко стукаш,

замалинованый

од рота по уха.

Студник
Твоїм отцьóм ліс є

а мáтірьов земля,

іспід бучка ключіть

твоє очко-зерня.
Пущаш з міров воду,

без буйных волн наглых,

про жабку, про квіткы

і про людéй спраглых.
Уліті холодиш,

взимí не замерзаш,

студникý пожывный,

де свій зачаток маш?
Дві сердця я маю:

єднó в глюбці землі,

друге в синіх хмарах

у высокім небі.

Першáк і Бобі
Першáк несе тяжкý ташку,

вышов к ньому пес на дражку.
Марку мій, кість од тя прошу,

будеш мати легшу ношу.
Рад бы-м ті помочí, створо,

мам там лем тейкы і перо,

бо єм наступив до школы,

бáвити ся не мам коли,

ношу в ташці і у мысли

за цілый день буквы й чісла.
Де суть тоты часы стары,

кідь сьме ся цілый день грали?

Посмотрить пес смутновато,

колись каждый день быв святом,

кідь по селі і по полю

уволяв сі з хлопцьом волю.
А першáк то збачів скоро,

на думі мать такé слово:

Одшмáрь, Бобі, емоції

і чекай на вакації.


Слалом за валалом
Вітор в ухáх свище...

Хто скорше, вітрище?

Снігóм до óч мече,

трим ся, чоловіче.

Лечý, як комета

з далéкого світа.

Уж є ту скок. Рата!

До бока ня крятать.

Лем бы не упасти,

бо смотрять дівчата.

Гоп! Йду дале щастні,

тримáв єм ся красні.

Змыгать ня теплота,

бо лечý до плота.

Сусíд смотрить прісні,

выбрав єм то тісні.

Ліжы то є драма,

быв бы-м ту до рана,

лем тотá в тім смола,

же завтра є школа.


Підсніжник-сніжнічка
Перейде наскрізь

черéз лед і сніг.

Смотриш тай думаш:

Кібы я так міг...
Чоловíк і квітка

ростýть ужасны –

крегкы і силны

а к тому красны.
Можеш а щі як,

сам собí то вкаж!

Квітний і топ лед

каждый рочный час.

Діти в ярнім гаю
І я – ку-ку

і ты – ку-ку!

Вшыткы закукайме

і по гаю

в краснім маю

як птахы літайме.
Квіткы пахнуть,

птахы свищуть,

як веселы хлопці,

гледай мено

і закукай

каждій єднíй квітці.
У гаїчку

нашлá-м квітку

і гадам їй мено,

повíч мі го,

ты, зозульо,

бо видиш далеко.


Ісус у яслічках
Кланяють ся у пастырі

і великы царі,

Віфлеєме, розясний ся

од великой зарі.
Благослóв ся, наш Ісуску,

а ай твоя мати,

на каждый день вы готовы

ласку роздавати.
Дітятко лежыть у яслях,

над ним звізда світить,

новый царь ся ті народив,

бы-сь быв щастный, світе.
Народив ся днесь сын божый

пречістій Марії,

ай мы їм свій поклон дайме

в благословленії.1

О чім ся мачці сниє
Кідь повонка падать сніг,

мачкы покровці тчуть з снів,

скриплять їх кросна тихо,

білым ся в хыжці мигло.
Є в сновім тім плетіню

новóт на повну скриню:

можно обычайна мыш,

сто таїмностей чудных...
Та кажда кіцька хоче,

аж видно їй то в очох,

же возьмеш т‘то створіня

ку собі на коліна.
О нас онá сны сниє,

полотном білым крыє

світ, на якíм розквітнуть

высниты кіцьков квіткы.

Наша школка

(Мінігра)

Особы:

- Спросотарь – хлопець, ці дівча або ай обидвоє на черяня голосів;

- дітьскый колектів
Вы сьте одкы?
З нашой школкы.
Хто в ній бынчіть?
Діти-пчолкы.
Чом скáчете,

як гачата?
Бо сьме веселы

дітята.
Котрá з вас

найстарша пчолка?
Наша пані

учітелька.
Чом ся смíєте

так вельо?
Бо нам в школьці

барз весело.
Є то правда?

Гварьте скоро.
Жебы ай вам

все так было.
Як ті мено?
Пчолка Аня.
Коли-сь встала?
Скоро зрана.
А робите

так ушыткы?
Працовиты

мы сьме діткы.
Ай я з вами

быв бы-м рад.
Подь, будеш наш

камарáт.
(Спросотарі ся замішають меджі остатніх.)

Злата áзбука
А – Прелюбенькы мої діти,

хóчете ся азбучіти?

Ту – азбука, там – азбука,

та не од бука до бука.

Пустьте вы ї к собі днука,

дасть богатства вам азбука.
Б – Бескіде наш бережистый

у ербі із медвідьóм,

буйны співы не згорять ті,

бо суть хырщены огньóм.
В – Ішóв Василь з ситом по сіль,

впав з сільов до воды.

Чом-сь черéз брід не сíв на вíз?

Такы твої ходы...
Г – Гусьці, пульці, рогáтому

гырмні ся не глу, бо станеш

ты не до гардого слідý,

тай сам баранóм зістанеш.
Ґ – Билинґать му на ґероку

ґóмбічка єднá невроком,

к тому згýжваный ґалíр –

кедвешный то ґавалíр.
Д – Дзень-дзелéнь, дзень-дзелéнь!

Дзеленьчíть дзвін на день,

дзеленькать з дзвініці

вшыткым в околіці.
Е – Через овéс

ідé пес

Бобі, де-сь?

Пес ізчéз.
Є – Єво, Єво, твоє мено

красí вінéць виє.

Хоць о тобі я не думам,

ай так ся мі сниєш.
Ж – Жыто жала,

жнива были,

жовтіло ся

жовте поле.
З – Біжить коза позад воза,

зубами цоркоче,

зелене зіля з телігы

змерéндзяти хоче.
І – Ігла ідé, цверну веде

і нихто не згадать,

кілько дірок самá зробить

і кілько заплатать.
Ї – Поїднáв їж мышку

попрятати хыжку.

Як комору пораїла,

вшыткы ябка му поїла.
И - Косили, сушыли,

грáбали, возили...

Хто? Хлопів пять.

У хóлодку сллять.
Ы – Ідýть дві І на вандры,

в тяжкíй зайді – пирогы.

Друге бы ї піднялó,

кібы перше ся зоглó.
Й – Йой, тот Йожко з Миковой,

йой, великый є ковбой.

Пришóв із Нев-Йорку,

мать Дейвідсон моторку.
К – Кодкодаче курка,

щі лем вышло сонце,

кортать когýтика,

же їй розбив яйце.
Л – У юлію липы пахнуть,

лісы, поля, лукы...

До ýліїв мед назберать

хто, хоць не мать рукы?

(алочП)
М – Встрашила ся Марька мышы

а малá мыш Марькы тыж.

Мамо, помыгайте скоро,

бо ня йзість тота потвора!
Н – Фалатченя-м одрíзане

з драбины до неба

з єдным кілкóм, в áзбуці

ай так менé треба.
О – О – є оком áзбукы

або колесо без спіць,

слово без нього є нула

горізнáч і доловзниць.
П – Пéтьови іспухнув палець,

як йшов до шпайзу по смалець.

Постигла го такá напасть, –

ступив на мышачу пасть.
Р – Рыба з раком у вырí

крутять карічкы собí.

Вспакны крокы пущать рак, –

забыв таньці неборáк.
С – Святый вечур твій, Ісусе,

до сердць вшыткых все ся просить.

Сій ся, світло благовістне,

спід ніг стріблом скрипне, блисне.
Т – Ты-сь є столик з єднóв ніжков,

плоскый грибик-земльотóч

ай пристрішок про слимака,

кідь йде буря й падать додж.
У – Вінчую, вінчую,

же за пецом крачýн чую

а в пецу фучкы із маком

й о рік буду полáзником.
Ф – – Фецю, їв ты телефóн?

– Щі файнішый грамофóн.

– Ганьбий ся на цілый світ,

тадь то пофарбленый дріт.
Х – Хытры мають властны мухы.

Де їх тримлють? В брісі, в уху?

Хотíв бы й я такý мати,

та-м не годен поїмати.
Ц – Ладьо квасный як цітрона,

ціпонить цілый день дома.

Цяпкають му з оч бомбулі, –

зчіщать лупы на цибули.
Ч – Ніч чорна, як кока-кола,

Чарує чáрами довкола.

Чорти чорной вовны метры

чінять чóртятім на светры.
Ш – Шкындалочко моя,

барз ся на тя строю,

вискам й розкошую,

як шіфка на морю.
Щ – Щербатá щука

щезла у вырí,

нещастна, же зубик

зломила собí.
Ю – В маю і в юнію

квіткы дітéй забавляють.

Потім утечýть до ліса, –

красá косы все боїть ся.

Найдьме про ню любý хвільку:

Шуп до ліса на прогульку!
Я – Ягода, ягода –

літня вылагода.

Збирала бы тя я

од мая до мая.
Ь – Мід і мідь, світ і світь...

Язык собí не засмíть!

Мало змін, тай уж не так, –

на прічіні мнягкый знак.

Стоморквовый снігуляк
Зліпили сьме снігуляка

перед нашов школов,

створили сьме камарата,

бы нас веце было.
Зліпили сьме снігуляка,

з горьця шапку носить,

очі чорны мать, як углі

ай морквовый носик.
Якбы так міг місто мене

до школы ходити! –

роблять планны сі надії

подакотры діти.
Далá бы-м му коло шыї

шал із вівчой вовны,

кібы пік на діскотеці

фіґуры шыковны.
Скоро рано смотрить школа

і вшыткы ся просять,

хто собí присвоїв морков, –

снігуляк без носа.
Гварять, же сам морков він їсть,

дівкы з пятой класы.

Наш снігуляк є характер,

не даякый фрасик.
Бы збáвити камарата

плеток вшеліякых,

пішли сьме го вартовати

одважны шестакы.
Дують вітры, печé мороз,

мы певні чекаме

і хóчеме увидіти,

хто нас вшыткых кламле.
Аж ся зниодкы обявлять

двоми штиріножці:

спинають ся за морковльов

два приблудны зайці.
Смієме ся, хоць нам зимно,

(дістали сьме ґола),

на другый день тыж ся сміє

з того ціла школа.
Розповíв єм вам ту вшыткым,

якý-м зажыв псину,

кідь снігуляк сто носів мав

за єдину зиму.

Смутнá верьба
Верьбы суть такого роду,

місто кровли мають воду,

но як зацвинуть у маю,

рої пчіл на них сідають,

їх запах йде до світа гет

а землю скроплять воск і мед.
Было на зачатку літа...

Земля, вóдами умыта,

зéленьов ся приоділа,

меджі ньов ай верьба міла.

Над водóв ся миготіла,

де плыв образ її тіла.
Дóброго все было мало.

Єднóй днины так ся стало,

же надышли громы, зливы,

та вни верьбу покыршили.

Зістала з ньой в воді деська,

мацірна жывá голузка.
Нашóв шугай прут верьбовый,

засадив го до дубровы.

Як выроснеш, буду знати,

же тя найду близко гати,

коло вод буйного ярку

выстружу сі з тя пищалку.
Верьба пренещастна была,

чом праві вна, а не другы

зазнавать невтішну долю

і ростé на чуджíм полю,

одділена од коріня

голузка самá єдина.
Хоць сьме малы, терпезливо

чéкайме квітнутя диво,

бо бы в нас дух красы стерьпнув

й стáнеме ся смутнóв верьбов.

Не раз квітку літні воды

воэьмуть з райской зáгороды.
Перелынають ся рокы,

не йдé хлопець в тоты бокы.

Так бы-м радо щастна быти! –

спущать верьба низко пруты.

Смотрять люди, што ся стало,

же стрóмови невесело.
Самота ай конарь скварить,

цвине, пахне, но не гварить.

Як ся ті даколи стане,

же тя стрітить щастя планне,

ты приятельство в сердцю трим

й не будеш, як верьба, смутным.
Наконець в тім такá правда,

же хтось міцный навсé дав так,

же не значіть в світі вельо,

ці-сь смутный або веселый,

же щастя принадлежить тым,

котры рахіють ся к жывым.
Верьбы суть такого роду,

місто кровли мають воду,

но як зацвинуть у маю,

рої пчол на них сідають,

їх запах йде до світа гет

а землю скроплять воск і мед.


Діалóґ із доджóм
Жене дівча з ріней

через драгу качкы

і ся засмотріло

до доджовой млачкы.
Чом падаш, доджіку,

не здолы, а згоры?

Бы навспáк не росли

квіткы ани стромы?
Покроплям я лісы,

абы росли грибы

і рікы наповням,

най плáвають рыбы.
А чом же ты, доджу,

падаш гнедь ізрана?

Бы йшла із вівцями

не я, але мама?
За рана пáдати

є мі пребáрз міло,

бы чім скорше зерно

в полю посходило.
Даколи звечара

розпущу волося,

абы-сь босы ногы

скупала у росі.
Чом тобóв, доджіку,

до ока мі порскло?

Жебы ай ты, дівче,

велике выросло.
А чом, доджý, взимí

не падаш так гойно?

Взимí я мам, дівко,

неплачене вольно.
----------------------------------

Стишок ся може декламовати ай у парі (хлопець і дівча).


Сіяч
Сію тя, зéренце,

про жывых пожыву,

хоць іщí сам не знам,

якы будуть жнива.
Приклякнув край ролі,

прязно помолив ся,

чій ся поналивать

доповна колося.
Посіяв пшеніцю,

сіє ґазда жыто,

птах сидить на стромі

і сміє ся сыто.
Кібы єсь мав крыла,

божый чоловіче,

полетиш до краю,

де ся жыє ліпше.
Охáб ты нефайну

землю на Бескіді,

ту ся з свойов файтов

найдеш лем у біді.
І гварить му ґазда:

Тяжко я ся горблю,

а ты перелітный,

но ай тебé кормлю.
Мозолить ся Русин,

не смотрить выгоду,

вірить, же му господь

прихранить уроду.
Непланно бы было

ай в хмарах літати, –

хто ся де народив,

там мусить ай сяти.


Жовтогрудка на зимушній дразі
Несý домíв з склепу

хліб і сыра грудку,

як стрічам на дразі

пташка-жовтогрудку.
Дзьобкать дрібнý стравку,

очком по мí мече:

„Погóсть ня з той ташкы,

добрый чоловіче!“
Ты моє хвостайло,

жовте, скакайливе,

з пару острушинок

знаш быти щасливе?
Де же через зиму

перебываш, пташку?

Рада бы-м видіти

твою скрыту хыжку.
Пташок нич не гварить,

радість мать із хліба

а господь то збачіть

з высóкостей неба.
Рад тя, душо, виджу,

же чіниш річ мілу

й дам ті мамі здравя,

же тя так навчіла.
Путь до Віфлеєму
Я пастырик-бетлегемець,

несу дивну вам новину,

же зродила в Віфлеємі

мáмочка божу дітину.
Перешóв єм горы-долы

у рукáх із яслічками,

в сердцю з світлом віфлеємскым,

бы ся стрíтити ту з вами.
Днесь у стайни на соломі

меджі худобинов німов

зродив ся тот, чії слова

будуть жыти вовíк‘-віков.
Віфлеєм1 – то єсть дім хліба –

выбрали сьме ся гледати.

Вкаж, звіздо, де на колінах

тримле сына щастна мати.
Із восходу возздравлять го

Меліхáрь, Ґашпарь, Балтазáрь,2

в бігу сторóч поклонить ся

іщí му многый краль і царь.
Мы желаме вам ушыткым

од обыстя до обыстя,

най із рождествóм Хрістовым

вступить до вас ласка й шестя.
Запамятайте звість божу,

што-м принíс в вашу обітель,

як народив ся Марії

Ісус Хрістóс, наш Спаситель.

Што оцінкы гварять?
Кідь учіньом істраплены

спочіваме в сомі,

оцінкы у нашых ташках

шепчуть нам о собі.
Єм єдинка, батіжкову

подобу я маю,

за премýдрости школакім

менé приділяють.
А я – двойка похвалена,

як лебідь сі плавам.

Кібы-м мала другу ногу,

красше бы-м стояла.
Пів з осмічкы й снігуляка –

чія то подоба?

То тройка з середньой драгы,

усе з каждым добра.
Кідь сі сядеш на мій столéць,

опреш ся в нім файні,

та забудеш на науку

на годины, нá дні.
Лінивых я все потрестам,

зато-м незбыточна.

Так чом потім вшыткы твердять,

же-м недостаточна?
А тепéрь ся розыйдеме

до шкіл в цілім світі.

Не бійте ся стрічі з нами

робітливы діти!
Материньска писанка
Вон зимá білясто думать,

а на столі – з сто фарб дуга

на писанках мамы грає,

Великый день зазыває.
Чудо фарб ся на них мінять:

фіялова, жовта, синя,

ружова із стромів цвіту,

руда з землі, соньцьом вкрытой.
Розтóп, сонце, прикров сніжный,

най ся вкаже красá свіжа

й дай жывоту новый крес!

Хрістóс воскрéс! Хрістóс воскрéс!
Опíвночі скриплять дверьці,

то писаньці пучать крыльця.

Што за чудо, мілый боже?

Як ожыти мертвé може?
Летить яйце мальоване,

што писанков бывать зване,

кады свойов красóв махне,

тамды Хрістóм й мамом пахне.
Летить понад сніжны сады,

зеленить ся за ним всягды...

Што за чудо, мілый боже?

Малé яйце – зимý зможе.
Давно ужé зимá свисла,

Што то гріє нашы сердця?

Хто одповíсть на тот вопрóс?

То наша мати і Хрістóс.
Сердцьоносителька тых крас

ярні вітры черить в нас,

буде у мі навсé вічна,

ай кідь давно не єм дівча.

Школярьова молитва
Дякую ті, гóсподе,

за студник на думу

й обіцям, же го навсé

очіщати буду.
Маннов мýдрости із книг

сытити ся хочу,

бы-м нашым людьом з їх плеч

ізняв тяжкý ношу.
Застругáй мі церузу,

старостливый няню,

буквы складати до слов

такый намір маю.
К добрым скуткам рушам ся

під сонечным оком,

моя пóдума – важнá,

йду за ньóв нароком.
Ладить мати кошулю,

по гóлові гладкать,

выпрала ї у воді,

што мать мено ласка.
Гварить мі світ молодый,

премýдростьов вмытый,

абы-м одтяг зáслону

з таїмностей скрытых.
Дольо, дай, най шелестить

ай моя обнога,

бы-м прязный чоловíк ріс

про гóспода бога.


1 благословлéніє – выядрити словами добру, благу волю, намір

1 Віфлеєм – у староєврейскім языку досправды значіть „дім хліба“

2 Меліхáрь, Ґашпарь, Балтазáрь – подля біблійного переповіданя суть то трьоми царі із выходу, што ся як першы поклонили новородженому Хрістови