asyan.org
добавить свой файл
1
Кам’янець-Подільський Державний Університет

Факультет української філології та журналістики

Реферат з предмету слов’янська філологія на тему:

Першоджерела культурних зв’язків українських і болгарських народів”

Виконала студентка

I курсу II УР групи

Трапезун Тетяна Анатоліївна


Кам’янець-Подільський 2007

План

Вступ

  1. Першоджерела зв’язків народів України та Болгарії. Київська Русь

  2. Масове переселення болгар на Україну

  3. Культурні відносини україно-болгарських народів у XVII-XIX ст. Першоджерела культури у освіті та літературі

Висновки

Використана література

Вспуп

Український і болгарський народи споріднені не тільки своїм слов’янським походженням, етнічною та мовною близькістю, а й спільністю історичної долі, багатовіковими відносинами в релігійному, культурному, господарському, громадсько-політичному житті. Міжнародні зв’язки України зі своїми сусідами були і є одним з важливих чинників її господарського, громадсько-політичного та культурно-освітнього розвитку. Це наочно підтверджують стосунки між Україною і Болгарією, яких Чорне море не роз’єднало, а об’єднало, оскільки стало природною сполучною артерією між двома державами і народами.

1. Першоджерела зв’язків народів України та Болгарії. Київська Русь

Історія цих взаємовідносин вимірюється багатьма століттями, сягаючи своїм корінням та джерелами у сиву давнину, часи етнічного формування давньоруської і давньоболгарської народностей. Їх тривалий етногенез, як відомо, супроводжувався розселенням та поділом слов’ян на східних, західних і південних, а водночас був пов’язаний з так званим великим переселенням народів у ІV—VІІ ст., коли через територію нинішніх України і Болгарії хвилями йшло переселення різних племен й народів. Ці історичні явища справляли безпосередній вплив на процес формування давньоруської та давньоболгарської народностей, етнічні компоненти яких багато в чому збігалися. Зокрема, племена протоболгар до їхнього приходу на територію сучасної Болгарії у ІІІ—VІІ ст. заселяли приазовські та причорноморські степи, і частина з них зазнала асиміляції місцевими слов’янськими племенами і навпаки. Отже, два етнічні елементи — слов’янський та протоболгарський, хоча й різною мірою, стали складовими частинами і давньоболгарської народності, і давньоруської, що населяла території нинішньої України.

Поряд з цим, схожим у давньоруської і давньоболгарської народностей, що сформувалися в основному до ІХ—Х ст., було й те, що вони так чи інакше асимілювали в собі також елементи багатьох інших племен та народів — спочатку фракійців, скіфів, сарматів, а пізніше печенегів, тюрків, половців, інших кочових племен, що населяли Причорномор’я і Балканський півострів.

Утім, за всього багатства етнічних елементів, які брали участь у формуванні і давньоруської, і давньоболгарської народностей, слов’янський чинник був у них головним і визначальним. Загалом історична спільність в етнічному формуванні і давньоруської, і давньоболгарської народностей відіграла незаперечну і важливу роль у наступній історії їхніх взаємовідносин.

У другій половині першого тисячоліття н. е. на території сучасних України та Болгарії виникають перші державні утворення. Матеріали археологічних розкопок та літописні джерела підтверджують активні торговельні зв’язки між Руссю і Першим Болгарським царством вже у VІІ—ІХ століттях. Зокрема, стародавні літописи, описуючи відомий торговельний шлях “Із варяг у греки”, свідчать, що він проходив болгарською територією і завершувався у Месемврії (нинішній болгарський Несебр) і що болгари дружелюбно ставилися до давньоруських купців та мандрівників у Варні, Конопі, інших портах і населених пунктах. Так само ставилися болгари до руських дружинників під час їхніх походів на Візантію у ІХ—Х ст., особливо за часів правління київських князів Олега та Ігоря і болгарського царя Сімеона.

Історично складалося так, що і болгари, і давньоруське, а пізніше українське населення часто воювали з одними й тими самими ворогами — візантійцями, печенігами, татарами, турками та ін. При цьому вони не раз виступали спільно або надавали одне одному допомогу та підтримку. Наприклад, київський князь Святослав брав участь у боротьбі Болгарії і Візантії; у 968 р. він зайняв місто Переяславець у гирлі Дунаю, що відігравало значну роль у торговельних зв’язках, але напад печенегів на Київ змусив його повернутися додому. А у 971 р. військо Святослава знову пройшло через усю Болгарію і в союзі з її представниками билося, зокрема під Доростолом, проти візантійського імператора Івана Цімісхія.

ІХ та Х століття були періодом зміцнення могутності Київської Русі і Першого Болгарського царства, до того ж це відбувалося майже паралельно, хоча загалом розквіт та занепад болгарської держави дещо випереджали такі самі процеси на Русі. Втім, у розвитку феодальних відносин в обох державах було багато спільного. Схожі умови економічного, суспільно-політичного і культурного розвитку породжували схожість явищ та тенденцій суспільного й культурного життя, що було важливою основою економічних і культурних зв’язків. Не менш значну роль у цих взаєминах відігравала і спільність інтересів у боротьбі проти зовнішніх ворогів. Однак особливо важливу роль у часи існування Київської Русі і Першого Болгарського царства та в їхній подальшій історії відіграли дві найбільш знакові події — постання слов’янської писемності і прийняття християнства.

Щодо створення слов’янської абетки болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм, то цікаво, що деякі дослідники (наприклад, член-кореспондент НАН України Павло Сохань) відзначають певний вплив на цей процес перебування Кирила в Криму, зокрема Херсонесі, близько 860 року. Тоді ж, за деякими даними, відбулося і прийняття християнства окремими частинами населення Київської Русі. Тобто проникнення християнства до Русі розпочалося задовго до офіційного акта його прийняття у 988 році. В Болгарії християнство утвердилося раніше — 865 року. Цим і обумовлювалося те, що і у самому акті хрещення Русі, і в розповсюдженні християнства до нього брали участь болгарські проповідники. “На час прийняття християнства за Володимира Святославича (988 р.), — писав з цього приводу відомий вчений-славіст М. Державін, — руські слов’яни вже мали у розпорядженні всі необхідні книги для культу на спорідненій для них болгарській мові, а також й інші твори славетної болгарської писемності Х ст.”.

Справді, поряд із перекладами богослужбових книг та проповідницьких творів (збірник болгарського царя Сімеона “Златоструй”, “Богословіє” Івана Дамаскіна, “Шестодневи” в обробленні Івана, екзарха болгарського, “Хроніка” Івана Малали та ін.), зробленими і на Русі, і в Болгарії, на руських землях поширювалися оригінальні твори церковнослов’янською (давньоболгарською) мовою — такі, як “Учительне Євангеліє” Костянтина Пресвітера, різні апокрифи тощо. Отже, разом з першими богослужбовими книгами з Болгарії до Русі прийшла церковнослов’янська мова, ставши основою літературної мови давньої України-Русі.

Утвердження християнства у Київській Русі сприяло поглибленню політичних та культурних зв’язків між нею і Болгарією. Зокрема, благотворний вплив болгарської писемності й культури загалом на культурний розвиток Київської Русі чітко простежується протягом не одного століття. Так, чимало книг не лише християнського культу, а і з загальних наукових знань переписувалися з грецької на церковнослов’янську мову саме болгарськими просвітителями. У давньоруських літописах згадується про відкриття за князя Володимира Святославича шкіл для дітей бояр, де викладали болгарські монахи-просвітники. Русько-болгарські культурні взаємовпливи проявлялися також у галузі мистецтва, насамперед архітектурі, живописі, церковно-співочому мистецтві, в художньому ремеслі і народній творчості, у побуті тощо. Це підтверджують не лише дані археологічних розкопок, а й пам’ятки стародавньої культури України і Болгарії, що збереглися до наших днів. Багато спільних рис у будівництві та внутрішньому художньому оформленні можна виявити, зокрема, у таких славетних будовах культової архітектури ХІ—ХІV ст., як Софійський собор, Золоті ворота, церковно-соборний ансамбль Києво-Печерської лаври у Києві та Боянська церква в Софії, церква Сорока мучеників у Тирново, храм Пантократора в Несебрі тощо.

Взаємні зв’язки не припинялися і в період поневолення Болгарії Візантією у ХІ—ХІІ століттях. Важливу роль в їх розвитку відігравали в ті часи придунайські землі, де територія Київської Русі, а після її дроблення — Галицького князівства безпосередньо межувала з болгарськими землями.

Мабуть, не випадковим є той факт, що періоди піднесення національно-визвольної боротьби болгар проти візантійського панування часто збігалися з загостренням русько-візантійських відносин. Так було, наприклад, під час першого антивізантійського повстання болгарського народу під проводом Петра Деляна — ймовірно пов’язаного з походами сина Ярослава Мудрого — Володимира на Константинополь у 1043 року і наступні роки. Свідченням добрих стосунків між Давньоруською державою і Болгарією є й повідомлення автора “Повісті временних літ” від 1116 р. про те, що Володимир Мономах посилав на Дунай Івана Войтишича, щоб поставити посадників там, де вже були руські поселення. У літописах зустрічаються згадки про руські міста на Дунаї, мешканці яких були посередниками у торгівлі Русі з Болгарією і часто надавали допомогу болгарам у визвольній боротьбі та у відбитті набігів печенігів та інших кочовиків.

Руське населення придунайських земель також брало безпосередню участь у відновленні незалежності болгарської держави, яка отримала назву Другого Болгарського царства (ХІІІ—ХІV століття). А після захоплення Києва у 1240 р. монголо-татарами і спустошення руських земель чимало вихідців з них опинилися на державній службі в Болгарії. Наприклад, одного із спадкоємців київського князя Якова Святослава було гостинно прийнято в Болгарії і майже двадцять років він відігравав важливу роль в її історії. У 20-ті роки ХІV ст. талановитим болгарським воєначальником й досвідченим державним діячем показав себе Іван Русин, який, за свідченням сучасників, чесно служив болгарській державі на різних відповідальних посадах.

Інтенсивні культурні зв’язки Русі та Болгарії ХІІ—ХІV ст. сприяли вирішенню такого важливого у ті часи для обох держав завдання, як здобуття незалежності руської та болгарської церков від константинопольського патріарха, котрий зазвичай затверджував митрополитами своїх ставлеників, які проводили чужу Русі і Болгарії політику. Зокрема, завдяки спільним зусиллям церковних діячів у 1352 р. київським митрополитом став слов’янський монах Феодорит. У наступні роки на цьому престолі також були вихідці з Болгарії. Чому сприяла, зокрема, активна діяльність у другій половині ХІV ст. видатного болгарського письменника і просвітителя, тирновського патріарха Євтимія — ініціатора проведення реформ у галузі літератури та правопису, спрямованих насамперед на очищення їх від зайвих запозичень, установлення єдиної слов’янської орфографії і відповідних норм літературної мови. Це здійснювалося у формі переписування і виправлення вже наявних книжок і створення оригінальних патріотичних творів, що сприяли визволенню південнослов’янських народів від духовного тиску з боку Візантії, розвитку їхньої самобутньої національної культури.

Діяльність патріарха Євтимія та його учнів вийшла за межі Болгарії і набула широкого резонансу в інших слов’янських країнах, особливо на Русі. З нею, зокрема, пов’язаний процес так званого другогопівденнослов’янського культурного впливу на Русь, що відбувався у другій половині ХІV — на початку ХV століть. Саме через Болгарію йшло сприйняття Руссю, як і іншими слов’янськими країнами, елементів візантійської культури, що зазнавали відповідних перетворень на слов’янській основі представниками так званої “тирновської школи”. Чимало учнів та послідовників Євтимія Тирновського з’явилися на Русі, де розгорнули плідну культурно-просвітницьку роботу. Серед них відомі уродженці Болгарії Купріян та Григорій Цамблак, які почергово, з деякими перервами, з 1375 по 1419 рік, були митрополитами Київськими і всія Русі. Як талановиті літератори, вони активно сприяли культурному спілкуванню Болгарії та Русі, зокрема розвитку писемності в Україні. “Послання Сергію Радонежському” Купріяна, “Похвальне слово про Євтимія” Цамблака та багато інших їхніх “послань”, “сказань”, “бесід” тощо користувалися великою популярністю і відчутно впливали на розвиток літератури, зокрема, вносячи в неї новий риторичний стиль. Ці твори утверджували прогресивні на той час ідеї зміцнення централізованої влади та об’єднання всіх православних слов’ян. Купріян та Григорій Цамблак виступали ініціаторами різних культурних починань на Русі — наприклад, створення Троїцького літопису, — що мали позитивне значення для дальшого розвитку та зближення культур обох слов’янських народів.

Наприкінці ХІV — на початку ХV ст. і українські, й болгарські землі були поневолені іноземними загарбниками. Зокрема, вторгнення турків-османів на Балканський півострів в середині ХІV ст. завершилося у 1396 р. повним завоюванням Болгарії, що тривало майже 500 років. Приблизно тоді ж українські землі були розчленовані і загарбані різними іноземними завойовниками, у тому числі більша їх частина — литовськими і польськими. Отже, історичні долі обох народів знову збіглися. Розпочалася їх тривала і важка боротьба проти іноземного панування, історія якої заповнена багатьма яскравими сторінками взаємопідтримки й співробітництва. Особливо відзначилося в цьому запорізьке козацтво, що утворилося в ХV—ХVІ ст. на південних просторах за дніпровськими порогами.

Ведучи безперервну боротьбу проти набігів турків і татар, які спустошували українські міста й села, поневолювали населення, запорозькі козаки не раз вступали у стосунки з болгарами, знаходячи в них дружню підтримку. Історія зберегла чимало свідчень їх спільного протистояння турецьким завойовникам під Варною та іншими портами, які були опорними пунктами турецької агресії на причорноморських землях. Є чимало свідчень і про допомогу болгарського населення козакам під час їхніх втеч з турецького полону, і про безпосередню участь болгар у національно-визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Дослідники виявили чимало болгарських імен та прізвищ у поіменному списку запорозьких козаків — Реєстрі Війська Запорозького, складеному у 1649 році.

Не переривалися українсько-болгарські взаємини і після Переяславської угоди 1654 р., хоча вони набули вже дещо іншого характеру. На перший план вийшли торговельно-економічні зв’язки, які інтенсивно розвивала Росія з так званим православним Сходом — християнським населенням Балкан і Близького Сходу. Особливе значення мав сухопутний маршрут, що проходив через українські міста Київ, Ніжин, Новгород-Сіверський та Путивль. Богдан Хмельницький та його наступники, як згодом і російський уряд, своєю політикою також активно сприяли торгівлі на своїх землях грецьким, болгарським та іншим купцям з балканських країн. Чимало з них осідали на постійне мешкання в Україні, головним чином у містах, розташованих на транзитному шляху з Балкан і Близького Сходу до Москви.

Особливо багато греків і болгар поселилися в Ніжині, утворивши там в середині ХVІІ ст. цілу колонію, що отримала назву Ніжинське купецьке грецьке братство. Згодом воно було перетворене на грецький магістрат, який проіснував до 1873 року. Слід відзначити, що серед ніжинських купців, які вважалися греками, було чимало вихідців з Болгарії, про що свідчать місця їхнього народження або типово болгарські імена та прізвища.

З другої половини ХVІІ ст. купці з балканських країн вже вели торгівлю майже в усіх українських містах. Вони відіграли значну роль у розвитку українсько-балканських, у тому числі українсько-болгарських, економічних і культурних зв’язків.

2. Масове переселення болгар на Україну

Важливим чинником розвитку дружніх взаємин Болгарії та України було переселення значної кількості болгар на територію України, на південь Російської імперії. Масове переселення болгар і заснування там колоній, що розпочалося в середині ХVІІІ ст., тривало до кінця 70-х років ХІХ століття. Цей процес, зумовлений пануванням в Болгарії Османської імперії, завершився з її звільненням внаслідок перемоги Росії у російсько-турецькій війні 1877—1878 рр. — в якій, до речі, брали участь добровольцями чимало українців.

Більшість болгарських переселенців осідали на малонаселених південних землях і займалися землеробством та ремісництвом. Російська влада надавала їм всілякі пільги: виділяла субсидії, земельні наділи, звільняла від військової служби та сплати податків терміном до семи років, гарантувала свободу віросповідання, господарської діяльності, утворення різних об’єднань тощо. Така сприятлива політика в поєднанні з досить високою агрономічною культурою болгар, їхньою працьовитістю, відносною, хоча і підпорядкованою общинному устрою, самостійністю обумовила економічний розвиток господарства колоністів. Вони віддавали перевагу рослинництву (переважно виробництву зернових), городництву, садівництву, виноградарству, тютюнництву, а також тваринництву (особливо вівчарству).

Частина болгарських переселенців, як уже згадувалось, займалися торгівлею, а інші добровільно йшли до російської армії з надією спільно з росіянами, українцями боротися проти турецьких загарбників. Особливо посилилася ця тенденція з середини ХVІІІ ст., коли уряд Росії з метою укріплення своїх південних кордонів почав систематично вербувати до армії іноземців, переважно з південнослов’янських та балканських країн, і створювати з них прикордонні військові поселення, що входили до так званої оборонної “Української лінії”. У 1752 р., наприклад, було сформовано два полки, до складу яких входили серби, греки, болгари, чорногорці, молдавани та представники інших підкорених Туреччиною народів. Місцевість, де вони розташовувалися — південна частина Правобережної України, — отримала назву Нова Сербія. Ще через рік було створено адміністративно-територіальну область Слав’яно-Сербія, до складу якої входила частина територій нинішніх Донецької, Луганської та Полтавської областей України. На її території розміщувалося кілька військових поселень, в яких опинилися сотні болгар зі своїми родинами. З часом, розчарувавшися в умовах місцевого життя, чимало з них втікали до Запорозької Січі, де, як і місцеві козаки, займалися сільським господарством та різними промислами, а також брали участь у військових походах та російсько-турецьких війнах ХVІІІ—ХІХ ст.

До речі, кожна чергова російсько-турецька війна (1735—1739, 1768—1774, 1787—1791, 1806—1812, 1828—1829 та наступних років) супроводжувалася новими масовими переселеннями болгар до Росії, зокрема на південноукраїнські землі, з тією ж головною мотивацією — взяти участь у боротьбі проти Османської імперії. Наприклад, у 1811 р., згідно з розпорядженням командувача Дунайської армії Михайла Кутузова, в її складі було створено окремий двотисячний болгарський загін. А на 1846 р., після нової хвилі масового переселення 1830—1834 рр., у Херсонській, Таврійській губерніях і Бессарабії існувало вже майже 100 болгарських колоній, де проживали понад 70 тис. осіб. Їхня кількість збільшилася після російсько-турецької угоди 1861 р. про взаємне переселення народів: у 60-ті роки ХІХ ст. у трьох губерніях Новоросійського краю (Херсонській, Таврійській та Бессарабській) вже було майже 100 тис. болгарських колоністів. А за даними першого загальноросійського перепису населення _1897 р., чисельність болгар у цих губерніях перевищила 170 тисяч.

Ці працелюбні люди швидко завойовували симпатії місцевого населення, сприяли економічному розвитку регіону та зміцненню зв’язків між болгарським, російським та українським народами. Вливаючись до складу багатонаціонального населення Російської імперії, болгари довго зберігали риси й особливості свого національного характеру, культури та побуту. Цьому сприяла освітня й управлінська політика російського уряду, яка до певного часу не суперечила інтересам болгар. Так, у другій половині ХІХ ст. існувало 50 болгарських початкових шкіл, в яких навчались близько 2,5 тис. учнів, а також гімназія у Болграді (нині місто Одеської області) та центральні училища у Преславі (нині село Приморського району Запорізької області) і Комраді (нині місто у Молдові). Місцева болгарська адміністрація — сільські збори і волосні управи — формувалася на виборних засадах і підпорядковувалася російським повітовим і губернським владним структурам.

Правовий статус болгар змінила реформа 1871 р., згідно з якою чужинці зрівнювалися у правах з корінним населенням Російської імперії. По суті, це була прихована форма їх русифікації. У законодавчому порядку діловодство в органах державного і громадського управління переходило на російську мову. Вона стала також обов’язковою для навчання в освітніх закладах. З 1882 р. болгари Новоросійського краю нарівні з росіянами, українцями та іншими відбували рекрутську повинність. А в 1890 р. болгарські волості були розформовані, і колонії увійшли до складу російських волостей. Тобто на початок ХХ ст., коли в Російській імперії налічувалося понад 250 тис. болгар, на них було повністю поширено дію законодавства і порядки, що існували в тогочасній Росії.

Важливо зазначити, що заселений болгарами та представниками інших південнослов’янських народів південь України, зокрема Одеса, з середини ХІХ ст. стає одним з важливих осередків революційної болгарської еміграції (діяльність Георгія Раковського, Христо Ботєва та ін.), яка готувала сили для розгортання національно-визвольної боротьби проти османського панування. Водночас набрав масових масштабів рух солідарності українського народу, який підтримав Квітневе повстання 1876 р. та інші антитурецькі виступи в Болгарії.

3. Культурні відносини україно-болгарських народів у XVII-XIXст. Першоджерела культури у освіті та літературі

Плідними у ХVІІ—ХІХ століттях були культурні зв’язки між українським і болгарськими народами, потужного імпульсу яким надали виникнення й розвиток друкарства в Росії та Україні. Вже першодруки Львівської та Острозької друкарень — “Апостол” (1574 р.) і “Біблія” (1581 р.) — були широко відомі в Болгарії і донині зберігаються в болгарських музеях та бібліотеках. Важливим центром з видання книг для слов’янських народів стала друкарня при Києво-Печерській лаврі, заснована у 1606 році. Серед збережених у бібліотеках і музеях Болгарії майже 60 примірників різних українських стародруків ХVІ—ХVІІ ст. є чимало її видань: “Антологіон” — 1619 р., “Бесіди Іоанна Златоуста” — 1624 р., “Толкованіе Апокаліпсиса” і “Акафісти” — 1625 р., “Літургіаріон” —1629 р., “Євангелія учительськое” — 1637 р., “Великий требник” —1646 р., “Служебник” — 1653 р., “Служба з житієм Івана Рильського” — 1671 р. та інші. Щодо останнього з перелічених творів, то це було перше друковане видання книги, написаної в ХІV ст. болгарським просвітителем патріархом Євтимієм про засновника Рильского монастиря — Івана Рильського, який вшановувався у Болгарії як національний святий і просвітитель. Київське видання цієї книги набуло поширення в Болгарії і не раз там перевидавалося.

Література, яка почала проникати у ХVІ—ХVІІ ст. до Болгарії з України і Росії, ставала важливим чинником національного відродження болгарського народу.

Не менш значущу роль відіграла у цьому створена у 1632 р. Києво-Могилянська академія — перший вищий навчальний заклад і великий культурно-просвітницький осередок тогочасних України і Росії. Аж до початку ХІХ ст. вона була провідним центром підготовки кадрів цієї сфери не лише для України і Росії, а й для всього слов’янства. Серед вихованців академії було і чимало болгар. У ХVІІІ ст. тут здобув освіту майбутній болгарський архімандрит Віктор Черняєв.

З початку ХІХ ст. важливу роль у зміцненні українсько-болгарських зв’язків почала відігравати Одеса, де з’явилася група впливових болгар (В. Априлов, брати С. і Н. Палаузови та ін.). Присвятивши себе просвітницькій діяльності, вони активно допомагали своїм співвітчизникам здобувати освіту в Україні, зокрема в Новоросійському (Одеському) університеті і Рішельєвському ліцеї в Одесі, відкритому в 1862 р. Миколаївському південнослов’янському пансіоні, навчальних закладах Києва, Харкова, Херсона та інших міст. Багато випускників цих закладів ще в першій половині ХІХ ст. стали відомими діячами культури Болгарії. Серед них відомий болгарський педагог та літератор, видавець першої газети болгарською мовою “Български орел” і першого друкованого збірника народної творчості “Български народни песни и пословици” Іван Богоров, укладач однієї з перших болгарських граматик Іван Момчилов, один з перших болгарських художників-реалістів Станіслав Доспевський, педагог-новатор Ботю Петков, талановитий поет, автор однієї з перших книг болгарської поезії, що вийшла в Одесі у 1845 р., — “Стоянъ и Рада” Найден Геров та багато інших.

Після визволення країни від п’ятивікового турецького панування і утворення незалежної болгарської держави українсько-болгарські суспільно-політичні й культурні зв’язки набули нової динаміки. В Україні значно розширилася кількість навчальних закладів, де навчалася болгарська молодь. Наприкінці ХІХ—початку ХХ ст. в Київському університеті налічувався 21 болгарський студент, у Новоросійському — 33, Миколаївському південнослов’янському пансіоні — 132. Чимало з них, народившись і здобувши освіту на півдні України, виїхали на свою історичну батьківщину, щоб присвятити себе розвитку її науки і культури. А водночас продовжували підтримувати творчі зв’язки з українськими культурними й громадсько-політичними діячами. Вже згаданий сучасний український історик-болгарист П. Сохань називає серед них такі відомі особистості, як мовознавець, професор і перший ректор Софійського університету А. Теодоров-Балан, математик Васил Кирилов Василев, який закінчив Новоросійський університет і став одним із засновників фізико-математичного товариства в Софії; історик Агура Димитр Димитров, професор і ректор Софійського університету, голова Болгарського історичного товариства у 1901—1911 рр., лікар Берон Богомил Василев; ботанік Стефан Георгієв; юрист Греков Димитр Панайотов; економіст Стефан Караджов, який став одним з чільних державних діячів Болгарії і написав у 1896 р. книгу про Київський промисловий банк; юрист, громадський діяч Моллов Володимир Димитров; талановиті оперні співаки — Стоян Михайлов і І. Н. Вулпе, один із засновників Народної опери в Софії; відома письменниця і громадська діячка Анна Карима; громадський діяч М. Г. Греков та інші.

Водночас і чимало українців — вихованців Києво-Могилянської академії та інших навчальних закладів України й Росії — виїздили до Болгарії, щоб надати їй допомогу в розвитку освіти й культури, листувалися й підтримували творчі зв’язки з болгарськими колегами, сприяючи культурному взаємозбагаченню братніх народів. У цьому контексті слід згадати насамперед відомого українського вченого-славіста, вихідця із Закарпаття Юрія Гуца-Венеліна (1802—1839), якому належить особливе місце в історії національного відродження болгарського народу і в українсько-болгарських культурних зв’язках першої половини ХІХ століття. Познайомившись під час вчителювання у Кишиневі з болгарами, які жили на півдні Бессарабії і України, молодий учений пройнявся почуттям поваги і любові до болгарського народу і присвятив своє життя вивченню його історії, мови та творчості болгар, історичних зв’язків з українським та російським народами. Здійснивши подорож Болгарією і зібравши великий історичний і філологічний матеріал, Ю. Венелін видав 1829 р. у Москві книгу “Древние и нынешние болгаре в политическом, народописном, историческом и религиозном их отношении к россиянам”, поклавши цим початок болгарським етнографічним студіям, які вплинули на пробудження болгарської національної свідомості. У своїх працях — “Грамматика нынешнего болгарского наречия”, “О характере народных песен у славян задунайских” (1835), “О зародыше новой болгарской литературы” (1938), “Критические исследования об истории болгар” (видана в 1849 р.) та ін. вчений писав про славне минуле болгарського народу, його слов’янське походження та спорідненість з російським, українським та іншими слов’янськими народами, самобутність культури болгар і їхній внесок у світову скарбницю. Наукова діяльність Ю. Гуца-Венеліна, якого болгарські сучасники називали “безсмертним відроджувачем болгарського народу”, привернула увагу вчених Росії та України до вивчення різних проблем та аспектів болгарської і загальнослов’янської культури. Його можна заслужено вважати одним із засновників славістики в Росії та Україні. Під впливом праць Ю. Венеліна сформувалися наукові інтереси таких відомих українських вчених-славістів, як М. Максимович, О. Бодянський, І. Срезневський, В. Григорович, А. Потебня та інші, які стали поборниками ідеї єдності та дружби слов’янських народів, присвятили чимало праць історії та культурі власне болгарського народу. З кінця ХІХ ст. став великим центром болгаристики Харківський університет, де плідно працювали у цій царині професори М. Сумцов, І. Платонов, Д. Багалій, М. Халанський, В. Савва, видатний болгарський історик та громадсько-культурний діяч Марін Дрінов, який протягом 30 років очолював харківську школу вчених-славістів.

Однак, безперечно, найбільшу роль у культурних взаєминах і духовному взаємозбагаченні українського та болгарського народів в ХІХ ст. відіграла творчість геніального Тараса Шевченка. Болгарські письменники ХІХ ст. виявляли велике зацікавлення його глибоко народною поезією. Під впливом Т. Шевченка писав Райко Жінзифов (1839—1877), зокрема свій видатний твір “Кървава кошуля”. Він же був першим болгарським перекладачем поезії Великого Кобзаря. Так само чимало творив під шевченківським впливом та перекладав його твори основоположник нової болгарської поезії Петко Славейков (1827—1895). До мотивів народної української поезії та творів Т. Шевченка звертався найвизначніший болгарський письменник Іван Вазов (1850—1921), який з 1887 по 1889 рр. проживав в Одесі, де написав чимало своїх відомих творів, у тому числі і найкращий роман “Під ярмом”, що увійшов до золотого фонду класичної болгарської літератури. Відомий болгарський письменник і етнограф Любен Каравелов (1835—1879), який вивчав українську народну творчість, перебував під великим впливом Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка. Про вплив цих українських письменників на свою творчість писали Теодор Влайков та інші представники нової болгарської літератури. Аж ніяк не випадковий і той факт, що серед дійсних членів Наукового товариства Т. Шевченка у Львові було чимало болгарських вчених — Михайло Арнаудов, Георгій Бончев, Стефан Ватєв, Крум Дрончілов, Іван Ерделяновіч, Анастас Тодор Іширков, Любомир Мілетич, Стефан Петков, Стоян Романський, Іван Шишманов.

Вагомим внеском у розвиток українсько-болгарських культурних зв’язків стала діяльність видатного українського вченого та громадсько-політичного діяча Михайла Драгоманова, який у 1889—1895 рр. був одним з перших професорів першого в Болгарії вищого навчального закладу — Софійського університету. За визнанням самих болгар, цей період став однією з найяскравіших сторінок історії університету. Наприклад, академік М. Арнаудов наголошував: “... рідко хто з вчених сягав такого авторитету серед університетської молоді. Небагато хто з викладачів умів заробити собі таку повагу і таку любов, як цей незабутній українець”. І підкреслював: “... ми, болгари, маємо підстави більші, ніж усі інші слов’яни, крім українців, бути вдячними цьому чоловікові, який являє собою щось набагато більше, ніж звичайний вчений. О, це людина, яка ніколи не зневажала життя. Драгоманов не тільки пише історію, але творить її. Не суху книжкову мудрість, а знання, пов’язане з волею до діла, проповідує він. Це ставить його нам у приклад, який має бути справжній борець за свободу думки, справжній вчитель правди”. Гордістю Софійського університету, який вніс помітний вклад в історію культури Болгарії, називав М. Драгоманова Димитр Благоєв. Пізніше у різних галузях болгарської науки й культури виявили свою тривку присутність колишні студенти й учні М. Драгоманова — академік Юрдан Трифонов, літературознавець Божан Ангелов, фольклорист та історик літератури Йордан Іванов, географ Анастас Іширков, директори гімназій Никола Димитров та Петр Скопаков і багато інших.

Широкі зв’язки, особисті контакти і творче співробітництво з болгарськими діячами культури розвивали наприкінці ХІХ—початку ХХ ст. видатні українські письменники Іван Франко, Леся Українка, Павло Грабовський, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник. У цьому контексті можна навести факт перебування в Болгарії Лесі Українки у 1894—1895 рр. на запрошення родини Драгоманових. Воно було періодом активної творчості поетеси, про що свідчать її листи з цієї країни.

Висновки

Україно-болгарські культурні відносини були і залишаються одноми з найтісніших у своїх народах. В різні часи суть мінялася, але основа залишалася. Навіть у найскладніші часи стосунки обох народів залишалися дружніми. У обох народів залишилася велика спільна культура, чого лише варта слов’янська абетка. У наш час культура обох народів залишається важливою історичною спадщиною досягнутою минулими поколіннями, і вона є неоціненою.

Використана література

  1. Грушевський М.С. Історія України-Русі-Х., - 1991р.

  2. Науко В.І., Артюк Л.Ф., Горленко В.Ф. Культура і побут населення України. – К., 1993.

  3. Смалій В.А., Гурксій О.І. як і коли почала формуватися українська нація. – К., 1991р.

  4. Чапура С.М. “Історія державностей в Україні”. – К., 2002.

  5. Науко В.І., Історія формувань слов’янських народів –К 1995

  6. Із виступу В.Литвина, голови Верховної Ради України. на тему: ”Україно-болгарські минулі культурні відносини як перспектива майбутнього” 2003р