asyan.org
добавить свой файл
1

Про діда Петра


Старий із сивою семиденною щетиною, що густо обліпила щоки та підборіддя, загнув жорсткий манжет білої сорочки, зняв рурку з апарата й почав набирати цифри. Ось вони всі — на густо обписаному клапті паперу: чотири-п’ять-п’ять, два... Не встиг, шукаючи наступної кнопки, — застрибали в рурці короткі гудки. Це так уже вдруге.

Старий поклав рурку на апарат і опустив очі: з-під ретельно випрасуваних брюк визирали з’їдені часом капці. Повозюкав ногою по лінолеуму — слизько, а треба йти на кухню.

Невістка прискочила, похапцем випрала святкову сорочку, а поки та сохла, заходилася перебирати речі: кольорове наліво, біле направо, ватяне пальто провітрити і бігти-бігти...

— Де мої сині штани? — запитав старий.

— Спитаєте! Хіба я знаю?! — цвенькнула невістка. — Коли пакувалися, треба було не на городі товктися, а дивитися — що й куди!

— З першого дня у святковому, — зауважив і присів на стільчик, що притулився в кутку напівголої кімнати.

— Радіо ввімкнути? — від порога крикнула невістка.

— Не треба, — махнув рукою старий. — Нову хату послухаю.

Пекуче сонце глянуло на зелену стіну. Потріскували свіжі шпалери. Лопотіла ганчірка, вивішена на балконі. Загуло у вентиляції. Знадвору, з гарячого повітря, що висіло за вікном, чвиркнули краплі вуличних голосів. Перегукуються стрімкі будівлі. Поверхом вище залунала ламана музика, потім хтось голосно зареготався, кинув щось дзвінке на підлогу...

— От і житиму тут, — підсумував старий, скоса зирнув на пухку канапу і з кректанням вмостився на скрині, що стояла тут-таки.

Ковдра колюча, лоскоче шию.

„Заробимо на авто — повернемося, — плескав по плечі зять. — Ви ж тут обачненько — дівчат не водіть! СНІД не спить!..”

„Відвоював, — подумав про скриню — то скільки віку їй? Петлюру, либонь, пам’ятає!” — і задрімав тремтливим старечим сном...

Її виносили, розгойдуючи, повз садок, що квітнув як востаннє, оббиті бляхою кути зчісували голівки півоній; біг іззаду безголосий безіменний цуцик; розпарений зять вертів руками під носом у водія вантажівки. Годі животіти у кривій хаті на межі зони, де вечорами запахи — квіткові, суничні, листяні; де тиша — ніби сам собі псальму проспівав і, зачарований, замовк; де хат утричі більше, ніж людей; де до колодязя — півдня кроки лічити...

Стояв на городі й озирав молоденькі капустяні голови. Водички їм треба.

— Я б полив? — запитав пустку.

Замість того, щоб загорлати, зять зазирнув у вицвілі очі старого, коротко кивнув і підтюпцем побіг назад до розграбованої хати — щось іще забула Пришелепа Петрівна.

„Хоч відерце. Або два, як устигну”. Добра капусточка — хоч би й на базар.

Скриня пливла крізь сон, важчаючи.

„Навіщо, навіщо її в скриню запхали? — заквилив уві сні старий. — Труну треба лаштувати!” Дружину поховали позаторік, а день погребу сниться й сниться, мокрий і моторошно короткий. Якщо так, не прокидаючись, трохи поплакати, відпустить, — це старий знав напевне.

„Час і собі до скрині”, — подумав...

Онук і онука, біляві, бліденькі крутяться попід ногами.

— У нас є гідропарк!

— Дідуню, хочеш до гідропарку?

Опустив зморшкуваті долоні на лляні нагріті сонцем маківки, та це наповнило хіба єдину миттєвість — знялися з місця пташата, зацвіріньчали на своїй перелітній мові, діти дітей, дитячі діточки, дяки не треба іншої, хай пряде — нам до того байде, аби тільки не вивітрювався з хати цукерковий дух цих білявих кучериків...

Старий прокинувся, утер долонею змокріле чоло.

Сусіди нагорі голосно сперечаються. На вулиці хтось вищить на ґвалт.

Усміхнувся в щетину, зачовгав до телефону. Чотири-п’ять-п’ять, два-шість... Останньої миті впіймав краєчком далекозорих окулярів потрібну цифру — і гу-у-у:

— Доню, здрастуй... Добре все... Аякже, попоїв... Ти мені тільки того... скажи, як цю вашу піч розпалювати...
Червнем 2006