asyan.org
добавить свой файл
1
Тоня Білоус
Knowing

Присвячую Валерію Шевчуку
Ганна стояла на платформі опустілого метрополітену і тримала за руку малолітнього сина Василька. Поряд дві важкі валізи та сумка, з якої принадно червоніли щочкасті помідори.

Поїзд чогось трохи припізнювався. Ганна то вдивлялась в темний коридор, з якого мали вигулькнути ліхтарі-очі електропотягу, то примірялась до багажу, за котру з валіз першою схопитись, щоб встигнути по черзі занести їх до вагону. Черговий раз переїжджали.

Син неспокійно перескакував з ноги на ногу, пробуючи зірватись з руки. Ганна тримала його застережливо цупко, оберігаючи від проїздної прірви.

  • Їде, мамо, їде! – зарепетував задоволено хлопчак.

  • Ну, накінець. А тепер дивись мені, без вибриків, лиш двері відчиняться, з ходу заходь, а я вже тут якось з сумками впораюсь.

  • Я допоможу, - почувся позаду чоловічий голос, і над Ганною вивищився темноволосий молодик.

  • Дякую, - ледь встигла промовити Ганна, як дві валізи опинились у вагоні.

  • Ще раз красно дякую, - Ганна приязно обзирнула чоловіка. – І головне, що вчасно.

  • Немає за що, - відповів той і погладив по голові Василька. – Живкий хлопчинка і такий світловолосий, зовсім не у маму.

  • Живкий? Не те слово. В’юн. Не зоглядишся, як може миттю зникнути з очей. Вже мала таку оказію кілька разів. Тільки що був тут, а вже через мент – і слід прохолов. І вражає те, що нічого і нікого не боїться. Каже, що хоче стати розвідником або слідчим. Правда ж синку? – і Ганна скуйовдила чуба Василькові, який в ту мить пристально оцінював чужого дядька.

  • А те, що він білявий, то він у мене. Я в дитинстві теж була світловолосою, але з роками потемнішала, та й підфарбовування волосся дається взнаки.

Розмова зійшла сама по собі нанівець, але незнайомець не зводив з Ганни замилуваного погляду. Та й від неї не сховались за розстебнутою теніскою його волосяві груди.

  • Мамо, а ти дядькові впала в око, - порушив мовчанку Василько. – Дивись, як на тебе п’ялиться.

  • Василько, Бог з тобою, дитино, що це ти мелеш усілякі дурниці! – Ганна враз зашарілась.

  • А хлопцеві дійсно бути розвідником, - пошуткував молодик. – А що ти ще примітив цікавого, синку?

  • А те, що у Вас непосидющий характер, бо в’ється волосся, як і у мене. А я непосидющий, так мама каже.

  • Ну то ти вроджений Штірліц. Давай дружити. Мене звати дядько Орест, - і чоловік відкрив малому широку долоню.

  • Я не Штірліц, а Шерлок Холмс. А маму мою звати Ганна, - видав з ходу малюк і гучно ляснув Ореста по підставленій п’ятерні.

Ганна знічено мовчала. Монотонно стукали колеса вагонів.

  • Мамо, наступна зупинка «Оболонь», нам виходити, чи може забула?

  • Ні, рідний, не забула. Будь обережний, бо виходитимеш першим, а я вже за тобою.

  • Я допоможу, - втрутився Орест. – А, можливо, одразу до мене?

Від несподіванки Ганна заклякла. Але поїзд вже спинився, двері відчинились, і всі троє дружно зійшли на платформу.

  • Ну то як? – повторив своє запитання Орест і очікувально заглянув ув очі Ганні. – Гайда до мене?

  • Ну, я не знаю навіть, як його й реагувати, чи то сміятись, чи то плакати, чи то образитись, - спробувала відшуткуватись Ганна. – Ви, звичайно, мені допомогли, за це велике спасибі, але у всьому, даруйте, є міра. Та й узагалі, звідкіля Вам знати, що я незаміжня?

  • Хлопець видав, коли виказав Ваше ім'я, - і Орест по-змовницькому підморгнув Василькові.

Орест і Ганна обмінялись телефонами. Напочатку здавалось, що в центрі уваги Ореста знаходиться лише Василько. Він приходив на вихідні, з Ганною довго не висиджував, а забирав хлопчика з собою. Вони блукали берегами Дніпра, лазили кручами, ходили в цирк, зоопарк, навіть відвідали могилу Василя Стуса на Байковому цвинтарі. Василько почувався ощасливленим і одразу після чергової прогулянки западав від утоми в сон.

А потім якось Орест запросив їх до себе додому. То був чарівний вечір. На столі стояв духм'яний букет з польових квітів: ромашок, маків, звіробою та волошок. В кімнаті було ідеально прибрано, здавалось, тільки жінка могла докласти до цього свою руку.

Орест перехопив недовірливий погляд Ганни.

- Не дивуйся хатньому ладу. Нас у сім'ї було шестеро. І всих: і хлопців і дівчат мати однаково схилила змалечку не лише до чистоти, але й навчила як її, цю чистоту, виборювати.

- Ціни немає твоїй матері! – уразилась і тут же заспокоїлась Ганна.

- Будемо вечеряти на кухні чи в кімнаті? – запропонував Орест.

- В кімнаті, - швидко вирішив за всіх Василько. – І запалимо свічки як Шерлок Холмс.

- Ну, якщо Шерлок Холмс так вирішив, то Ватсону нічого не залишається, як дослухатись до мудрої поради, - весело зкамертонив Орест.

Затріскотіли запалені свічки, і у вечір з відчиненого балкону полилась палка «Я піду в далекі гори» Володимира Івасюка.

Стіл накривали разом і «по-шведському»: всього по-трохи і все одразу. Накомбінували канапок, розклали на блюда соління й корейську моркву, нарізали шинку, сир, ковбаску, тут самісінько присусідили й вазу з фруктами та втиснули на таці тістечка. Наласувались вволю і взялися грати в доміно.

- Тільки чур, мені не підігрувати, - зробився серйозним Василько. – Навіть якщо і програю, то не соромно. Розвідники повинні вміти не лише перемагати, але й бути готовими до поразок.

Вже зовсім звечоріло. Свічки майже догоріли.

- Мамо, я сьогодні лишаюсь спати тут , у дядька Ореста, - рішуче заявив Василько. – у нього на кухні я бачив крісло-ліжко, якраз наче для мене.

- Ну я не знаю, синку, - зніяковіла Ганна. – Це якось не зовсім зручно.

- А чому не зручно? Якраз навіть і гарна і вчасна ідея, я й сам було хотів запропонувати, але...- Орест осікся на слові.

- Тільки я сплю без подушки і матрацу, розвідники мають спати на жорсткій основі, - закомандував Василько.

Хлопчик швидко заснув. Орест запалив свічки і по стінах розповзлись мерехтливі язики від їх тремтливих пломенів. Він відкупорив пляшку «Кагору» і вийшов до Ганни на балкон, де вона споглядала зароджування ночі. На небі якраз зійшов молодик. Орест наповнив вином келихи і подав один Ганні. Свій підняв і через нього поглянув на зірки.

- Хочеш сп'янити зірки й місяць? – усміхнулась Ганна.

- Ні, хочу сп'янити тебе, моя зірко, - він прихилив її до себе і затяжне поцілував у губи.

Вона не пручалась, лише відпивала вряди-годи від бокалу хміль, ховаючи за ним свою стидливість.

- Як довго я на тебе чекав, люба, - протягнув Орест. – Як довго я тебе шукав. Він відставив келихи на підвіконня і почав лагідно розчісувати пальцями Ганнине волосся.

- Русявко моя, стигла ягідко, як довго я тебе хотів, - Орест підхопив Ганну на руки і поніс на софу.

Там вона віддалась волі і жагуче почала цілувати його волосяві груди. Її перса відкрились місячного сяйву.

- Яке багатство, яка округлість форм, яка жіночність, - не вгамовувався Орест і заціловував усі ці форми до нестями.

Ганна солодко стогнала, прогинала спину й пестила вустами його мужню оголеність.

- Ти якраз по мені, чуєш, саме по мені, ні більше ні менше. – палав пристрастю Орест. - Ти – через край.

Слова сплітались зі стогоном, стогін з жагою. В якусь мить Ганна скинулась, ще раз, і ще раз – і розм'якла.

- Ти – ніжний. Ти ніжний навіть у гарячці, - прошепотіла потому, лагідно плутаючи пальцями закучерявлені волоски на Орестових грудях.

Ти мій ніжний і сильний мужчина, - заключила вона і вдоволено розкинулась у нього на торсі...

- Хочу щось давно вже тобі сказати. Я жонатий.

- Чому не сказав одразу? Чому обманював? Дуже нешляхетно з твого боку.

- Боявся тебе втратити.

- Вже втратив.

- Не поспішай, Ганнусю. Я тебе кохаю. Хочу з тобою одружитись. Василько мені твій наче син рідний, полюбив я його дуже.

- Неможливо. Дотримуюсь певних чеснот. На чужому нещасті щастя не побудуєш.

- Ми давно вже не живемо разом. Діти повиростали.

- Чому ж тягнув з розлученням, якщо не живете?

- Якось не доходили руки. А ось стрів тебе...

- Не доходили руки, чи все ж на щось надіявся? Певно ж, надіявся, в іншому випадку для чого продовжувати зберігати надтріснутого келиха? – голос Ганни відлунився зимно.
Світало. По рельсам ударив перший трамвай. Кімнатою снувало затяжне мовчання. Ганна спокійно одягнулась і взялась тихенько прибирати зі столу.

- Залиш, Ганно, не до цього, я сам пізніше управлюсь. – Повертайся краще до мене.

- Ні. Наша ніч вже скінчилась. Зрозумій, я - перфекціоністка. Не терплю своїх промахів, але й іншим їх не дозволяю. Яка вже є, - в її голосі бриніла втома й приреченість.

Залишок часу Ганна просиділа зчужіло на балконі. Слухала порання і чекала пробудження Василька. На підвіконні одиноко тулились недопиті келихи.

- Доброго всім ранку ,- Василько проплескав босими ногами до Ганни і вмостився у неї на колінах. – Так ви так і не спали? І цілу ніч? Диваки ви, дорослі.

- Нам пора вже, синку, додому, - перебила його Ганна. – Подякуй гарненько дядькові Орестові за файне пригощання і ...

- І гайда на коня, - підхопив Василько. – А я подумав, що наша дома – тут.

Ганна нічого не відповіла. Василько швидко справився з одягом, умився і розчесав закошлаченого чуба. Снідали мовчки. Хлопчик здивовано блимав на Ореста з Ганною, але безслів'я дорослих не порушував.

- Ну все. Прощавай, Оресте, - натужно промовила біля дверей Ганна і поспішно відвела убік очі. – Все було дуже гарно. Щиро дякуємо.

- Подумай ще раз, Ганно, прошу тебе, не нуртуймо душі, для чого спитувати долю, адже я - твій, а ти - моя.

- Була твоя. Пішли, синку.

По сходах донизу гучно зацокотіли закаблуки, відлунюючись у піддашшя. Василько насупився і неохоче простував за матір'ю.

Коли вже були на першому поверсі, зверху гучно хляпнули двері.

- Ганно, зачекай хвильку, я щось забув тобі сказати.

Орест збіг донизу. Він тримав у руках елегантно завернутий в оцяцьований конфетті папір пакунок.

- Це тобі. Подарунок. Я вчора зовсім про нього забув.

Ганна зворушено закліпала очима, які підступно затуманились сльозами. Орест хаотично розірвав паперові викрутаси й вивільнив з них біле паковання парфум з виведеною по ньому латиницею незрозумілою назвою.

- Не говори мені «прощай», Ганнусю, кохаю-бо тебе.

Ти – ніжний, - видихнула Ганна.

В її зволожених очах відбивалось чорним у позолоті «Knowing»1.
22 травня 2004

Брюгге.



1 knowing – з англ. розуміння, усвідомлення