asyan.org
добавить свой файл
1
Реферат скачан с сайта allreferat.wow.ua


Петро Калнишевський - постать овіяна легендами

П Л А Н 1. Вступ. 2. Петро Калнишевський – постать овіяна легендами… 3. Як Петро Калнишевський потрапив на Січ. 4. Відносини кошового з російським урядом, імператрицею Катериною ІІ. 5. Ув’язнення Калнишевського та його перебування у Соловецькому монастирі. 6. Дарунки кошового Петра Калнишевського. 7. Доля Калнишевського – таємниця для всіх, за винятком царського двору. 8. Висновок. 9. Список використаної літератури. Гетьманьський період ми ми виділяємо осібно, бо обставиниісторичні складаються так, що Україна у цю добу стає більш-менш незалежною,власть гетьманська стає самостійніша; до України звертаються чужоземниволодарі та чужоземні держави, як до рівні, і народ Український, хоч іперебуває тяжке лихоліття через безнастанні войовничі наскоки, походи табойовища, котрі не давали ходити коло хліборобства і тим нищили людей, тане про те була й думка у ті криваві часи. Народ, котрий шукає волі,домагається, щоб коли не собі, то хоч дітям цого легче стало жити, забуваєза що-денні потреби і живе тільки надією на кращу долю. Для того, щобдобитися такого самостійного вільного, кращого життя, потрібні були великілюде, котрі здужали б зректися самі себе, змогли б забути усе задля добрасвойому рідному краєві. Та, на превеликий жаль, під той час, під тугодину, таких людей не трапилось у нас, а ті, що орудовали у ту добу, більшшукали своєї власної вигоди, а за своїх менших братів-поспільство малогадали, мало пеклувалися, або й зовсім не дбали. Однією видатною людиною в той час коли Україна вибилася була наволю, був кошовий атаман Петро Калнишевський.(Останній кошовий Петро Калнишевський)Петро Калнишевський... Ця постать овіяна легендами... При в'їзді додревнього міста Ромни перед очима постає монумент на Покровській горі. Цейпам'ятник останньому кошовому отаману Запорозької Січі Петру Калнишевськомуспорудили його земляки влітку 1990 р., готуючись до 300-річчя від днянародження «козацького батька». Встановлено його на місці, де знаходиласядо 1908 р. Покровська церква, збудована на кошти останнього кошового іосвячена 1770 р. Тривалий час його ім'я було оповите таємницею. Хто він —борець чи жертва, царський сановник, котрий впав у немилість, чи мученик закращу долю України? Чому світова громадськість схиляє голови передлегендарним лицарем? Переважна більшість дослідників, згадуючи про Петра Калнишев-ського,безпідставно стверджує, що походить він з козацької старшини, з українськоїшляхти. Те, що згодом він став дуже багатим козаком, дворянином —безперечно, але про соціальне становище його пращурів даних не збереглося.Воно й не дивно, якщо врахувати, що масове заселення Посулля на Роменщиніпочалося лише після мирної постанови 1618 р. між Московщиною і Польщею. 1624 р. на березі р. Сули осіло 100 дворів переселенців з ПравобережноїУкраїни, і це поселення стало називатися слобода Пустовійтівка. В той жечас неподалік, в іншому місці, на березі р. Сули осіло 50 дворів ізаснували вони слободу Війтівку. Натоді в Роменському острожку було 300дворів. Через кілька років Пустовійтівку та інші слободи спалили московськіратні люди під проводом карачаєвця І. Буцнєва, послані путивльськимвоєводою, князем Московської держави С. Прозоровським, а їхніх жителіввигнали з цих земель, та згодом вони знову повернулися й поселилися настарому місці, про що доносив у Москву путивльський гонець О. Циплаков учервні 1628 р. 23 червня 1628 р. князь С. Прозоровський та А. Толбузін писали у листі:«2 червня посилали вони для зсилки литовців карачаєвця І. Буцнєва, а зним... дітей боярських і отаманів, і козаків по государевому указу 1000чоловік. 1 червня в 12-й день І. Буцнєв і голови, що повернулися доПутивля, сказали, що вони на річці Сулі з 4-х слобід — Волкової,Охмилової, Пустовійтівки й Війтівки людей побили, а двори і ввесь заводспалили. А у Волковій було 40 дворів, у Пусто-війтівці — 100, а у Війтівці— 50, а в Охмиловій — 10, а всього 200 дворів» (Волкова — сучасне селоВовкавці, Охмилова — село Хмелів). Це було прикордоння, на ці земліпретендували і Москва, і Варшава. Лише після польсько-московської війни1632—1634 рр., у якій Московщина зазнала поразки, та тривалих переговорівпро лінію кордону було встановлено 1638 р. так звану «Путивльську межу» —Пустовійтівка та інші ближні слободи й поселення остаточно ввійшли доПольщі й були офіційно включені до складу Речі Посполитої. Ось тут, на тривожному прикордонні, і народився 1691 р. майбутній кошовийотаман Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський. Він був найстаршимсином, але не єдиним. Як встановив краєзнавець Ф. І. Сахно, 1771 р.священиком Миколаївської церкви в містечку Смілому був брат ПетраКалнишевського, Калнишевський Семен Іванович—на цьому «приході аж до своєїсмерті 1796 р.». Пустовійтівка тоді належала смілянському сотнику В.Громеці, товаришеві Петра Калнишевського. За переписом 1767 р. уСмілянській сотні значиться і козак Панас Калнишевський, котрий підписавпереписну відомість разом із сотником. Як Петро Калнишевський потрапив на Січ? Про це розповідає легенда,записана вже 1969 р. в селі Пустовійтівка. Восьмирічний Петрик, синкозацької вдови Агафії, пас худобу за селом, коли побачив невеличкий кіннийзагін запорожців. Дехто з них смалив люльки. До одного з них звернувсяхлопчак з проханням дати і йому спробувати козацької люльки. Це розважилозапорожців, вони зупинилися й почастували пастушка «носогрійкою». — А куди ж ви йдете? — той до них. — На Січ, хлопче! — Так візьміть же й мене з собою! — Ну, коли ти вже й люльку козацьку смалиш, то сідай ззаду,— дозволивсотник, той, що «носогрійку» йому позичив.— Ти, видать, хлопець бідовий,будеш мені джурою. Петрика двічі просити не довелося — він відразу вихопився на коня. — А батько ж що скаже?—спитав сотник. — А нема в мене батька,— похнюпився Петрусь.— Загинув. — Ну то будеш мені й за сина. І подалися вони туди, де «Луг — батько, а Січ — мати», і побрела череда всело сама, вже без пастуха... 1760 р. сімдесятирічний Петро Калнишевський був «військовим суддеюВійська Запорозького низового». Це була за своєю владою і авторитетом другаособа після кошового, його заступник, кажучи сучасною мовою. За сімдесятроків бурхливого, сповненого небезпек козацького життя, Петро Калнишевськийнабув неабиякого військового й політичного досвіду, став видатним політикомі воєначальником свого часу, пройшовши довгий шлях від козацького джури,молодика, до кошового отамана, «батька» синів «плодовитої матки козацької».«Петро Калнишевський, отаман Кошовий війська Запорозького з отаманною ізвсім старшим і меншим товариством»,— таким титулом підписував віндокументи, листи і укази січові. Його заслуги, авторитет згодом мусилавизнати й цариця, котра 1770 р. оголосила подяку війську Запорозькому задоблесть у російсько-турецькій війні, а самого кошового Калнишевськогонагородила золотою медаллю з діамантами, найвищою відзнакою імперії—орденомАндрія Первозванного. 1773 р. йому було присвоєно військове званняросійської армії «генерал-лейтенант». Саме з цією медаллю на грудях зображений Петро Калнишевський на іконіСічової Покровської церкви. Ця ікона намальована не раніше 1770р.—тобто вжепісля того, як Калнишевського було нагороджено медаллю, що дає можливістьбільш-менш точно датувати цей шедевр українського іконопису. Це чи не єдинеприжиттєве зображення Петра Калнишевського, що збереглося до наших днів. Націй «Покрові» ми бачимо літнього, сивого, дещо бульбоносого чоловіка зкозацьким чубом — «оселедцем»; середнього на зріст. Він у червонихшароварах і кунтуші, темно-синій свиті, підперезаній розшитим золотомшироким поясом, з великою медаллю на грудях і традиційною шаблею на лівомубоці. Очі Петра Калнишевського зведені догори, до діви Марії, він молиться,про що свідчить напис, звернений до Божої Матері. Всі зображення козаків націй іконі дуже індивідуальні, я б сказав, портрети (а їх на цій «Покрові»шестеро зображено). Розміри цієї дерев'яної ікони 49Х32,5 (см), написанавона темперою, олією. Вперше кошовим отаманом Петро Калнишевський став 1762 р. і займав цюпосаду менше року. У вересні 1762 р. Калниш разом з військовим писарем,січовим І. Глобою, зустрічався в Москві з царицею Катериною II. Тоді ще І.Глоба 9 вересня під час коронування цариці виголосив блискучу промову, якадуже їй сподобалася. Мабуть, тоді Петро Калнишевський не дуже зацікавивцарицю, бо з посади кошового отамана його усунули. 1753 і 1756 рр. царськийуряд скасував вибори на Січі й відтоді кошового та інших керівних осібобирали, як правило, не на загальновійськових радах, як раніше, а наобмежених кількісно й якісно сходках старшини, де здебільшогозатверджувалися рекомендовані царицею та її представниками кандидатури. Алеці царські закони козацтво дуже часто ігнорувало, обираючи найдостойніших інайавторитетніших. Одним з таких обранців козацької громади й був ПетроКалнишевський, котрий у січні 1765 р. всупереч царській волі знову ставкошовим отаманом. Про це свідчить «Справа про самовільне обрання козакамиотамана Коша Запорозької Січі Калнишевського». Розпочата 12 лютого ізакінчена 16 березня 1765 р.— більше місяця спеціальна слідча комісія зПетербурга розслідувала цей вияв «зухвалої непокори і свавілля» запорожців.Та, з огляду на майбутню війну з Туреччиною (царська Росія тоді пробиваласядо Чорного моря), в якій українському козацтву відводилася чи не вирішальнароль, цариця Катерина II примирилася з самовільним обранням ПетраКалнишевського кошовим, і змінила (на якийсь час) гнів на милість, визналайого на цій посаді, враховуючи великий авторитет серед козацтва. Так ПетроКалниш став кошовим вдруге й остаточно — аж до зруйнування Січі, тобто надесять років підряд, «чого зроду-віку не бувало». На кінець свого існування Запорожжя опинилося у вкрай складномустановищі: його землі постійно захоплювали російські вельможі та поміщики,їх роздавали іноземним колоністам, що спричинили безперервні прикордоннісуперечки і сутички. Непевність, тривожність свого становища зрозуміла йвійськова маса, козацтво — це й було однією з причин незвичайного дляЗапорожжя багаторічного отаманства Калнишевського. Незважаючи на майжебезперервні бойові дії, він не тільки захищав кордони запорозькоїтериторії, а й всіляко прагнув якнайшвидше заселити її великі безлюдніпростори, сприяв переселенню селян з України на вольні землі. Всі запорозькі володіння або «вольності» займали величезну територію, якав 1770-х роках складалася з самої Січі, восьми паланок, де було 45 сіл і1600 хуторів-зимівників. Та особливо дбав про заселення цих просторів П.Калнишевський, створюючи «економічну базу козацької республіки». Невипадково ж саме тоді народилася приказка:«Як був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошовимКалниш, то лежав на столі цілий книш». Завдяки його турботам у дикому степувиростали нові села—так, зокрема, виникло й село Петриківка наДніпропетровщині, назване на честь кошового. Він намагався вести самостійнуполітику, в міру можливості уникаючи конфронтації з царизмом. Отож не можна погодитися з твердженням багатьох дослідників, щоКалнишевський «вірою і правдою служив цариці та російському уряду»:стосунки між обома сторонами були далеко не безхмарними та однозначними.Так, у січні 1767 р. полковий старшина Павло Савицький написав цариці вПетербург донос про те, що Петро Калнишевський разом з військовим писаремІ. Глобою і військовим осавулом П. Головатим вирішили: якщо найближчимчасом прикордонні суперечки між Кошем і Росією не розв'яжуться на користьСічі, то вони виберуть у війську з двадцять чоловіків добрих і пошлють дотурецького імператора з проханням прийняти їх під турецьку протекцію. Усвоїй праці «В'язні Соловецького монастиря» професор, доктор історичнихнаук Г. Г. Фруменков писав, що наскільки дозволяють судити матеріали, урядне дав ходу цьому документу. Він вважав його наклепницьким і не сумнівавсяу відданості кошового. «Ми ніколи найменшого сумніву мати не могли про вашуз усім військом до нас вірність»,—писала Катерина II Калнишевському 19грудня 1768 р. Тому доносу Савицького не було дано ходу. Кошового ніколи незвинувачували у державній зраді. Він так і помер, не знаючи про доносСавицького; цей папір здали до архіву як несправедливий, вклавши до течки,куди підшили розпорядження 1801 р. про «надання Калнишевському свободи».Далі спробуємо довести хибність цієї версії. Поки що ж питання стає так: а чи справді донос Савицького не мав підстав?У «Маніфесті» Катерини II від 3 серпня 1775 р. про зруйнування ЗапорозькоїСічі, серед переліку багатьох царських «звинувачень», прямо вказано: «Недля чего равным образом и того скрывать, что при самом начале последней сПортою Оттоманскою войны, многие из Запорожских козаков умышляли, забывстрах Божий и должную нам и Отечеству верность, передаться нанеприятельскую сторону, каки в самом деле ни известия войскам нашим неподали они о приближении к границам тогдашняго крымского хана...». Отже, якбачимо, підозра таки була; вона згодом, через кілька років, переросла впряме звинувачення. У цьому ж царському указі запорожцям ставлять на карб, що «заводясобственное хлебопашество, разторгали ониж тем самое основание зависимостиих от Престола Нашего...». Кримський хан Крим-Гірей теж прагнув залучити на свій бік козаків, і єсвідчення про постійні таємні зв'язки його з Кошем. Так, у жовтні 1768 р.Крим-Гірей надсилає кошовому Калнишевському грамоту з пропозицією повернутиЗапорожжю купців, козаків, чумаків, яких захопили в ясир татари. Крим-Гірейвиявився людиною слова — незабаром він і справді звільнив полонених, безбудь-яких попередніх умов. Лише після того, як вони повернулися з Криму вУкраїну, Кіш Запорозький інформував про цей факт царського намісника,київського генерал-губернатора Ф. Войєкова і Катерину II. Мабуть, це йстало причиною написання процитованого листа Катерини до Калниша. Отже,маємо доказ прямих дипломатичних таємних зв'язків між Січчю і Кримом —васалом Туреччини, з якими тоді царська Росія перебувала в стані війни. Цене заважало запорозькому війську на чолі з Калнишевським доблесно воюватина боці Росії. Звичайно, царицю з її колонізаторською політикою обурювала незалежністьКоша Запорозького, але доводилося миритися й дивитися на це крізь пальці,щоб не ризикувати втратою надто вирішального союзника. Петро Калнишевськийяк справжній патріот України, не міг не розуміти, яка доля чекала йогонарод, прикутий до колісниці царської Росії. Знищити український народ як націю—було метою Катерини II. «Приєднанікраїни непристойно називали чужоземними і поводитися з ними на такійпідставі є більше, ніж помилка, ці провінції належить найлегшим способомпривести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитися, як вовк долісу»,—писала Катерина II в настанові генерал-губернатору князюВяземському. «...Тут ми маємо справу з неприкритим насильницьким завоюванням чужоїтериторії, з простим грабунком»,— так охарактеризував цю політикуросійського царату Ф. Енгельс. Якщо зробити екскурс в історію, топереконаємося, що Катерина II відверто, послідовно (й успішно—на жаль)проводила, політику колонізації і русифікації України, розпочату відразупісля 1654 р. Ще не встигли висохнути підписи на Переяславській угоді 1654 р. про союзУкраїни з Росією, як того ж року П. Тетеря пише цареві Олексію холуйськоголиста, в якому циганить у нього грамоту на містечко «Сміле з околицями зпідданими в ньому будучими і зі всіма землями... і зі всіма належнимиполями, лісами, уходами та озерами... І щоб бути вільним над своїмипідданими...». Цар дав йому таку грамоту, але смі-ляни, довідавшись про це,ледь не вбили самого Тетерю і вигнали його разом з російським посольством змістечка. Російські війська вже тоді зробили спробу окупувати Україну. Та28 червня 1659 р. вони були розгромлені під Конотопом українськимикозаками. Коли звістка про їх розгром дійшла до Москви, то цар з перелякувелів готувати столицю до оборони, наказав усьому люду виходити нафортифікаційні роботи, сам брав у них участь—і готувався до відїзду вЯрославль, остерігаючись, що Москву штурмуватимуть українсько-козацьківійська. Та, згодом, оговтавшись, цар і його «апарат» вміло використалиособисті амбіції та міжусобні чвари української старшини й оволоділиситуацією, нацьковуючи їх поміж собою. Звідтоді й почалася гризня загетьманську булаву, царську милість, маєтності,— за все ж розплачувався нашнарод. Вже в жовтні 1665 р. колишній джура Богдана Хмельницького гетьман І.Брюховецький передав Україну у володіння російського монарха і погодився наприсутність гарнізонів царських військ в українських містах підкомандуванням воєвод, а за це його нагородили дружиною, дочкою московськогобоярина Дарією—далекою родичкою царя. За порадою придворних, Брюховецький як новоспечений родич царя, пише йому«чолобитну» з проханням надати відповідне звання, і стає «московськимбоярином». Він був одним з перших, але не останнім лакузою. Згодом, вже у XVIII ст., російська імператриця Анна Іоанівна видалавельми цікавий секретний указ «Про шлюби малоросів». «Щоби цеймалоросійський народ охоту мав своячитися і до свойства вступати з нашим,великоруським народом ... того повеліваємо вам, щоби ви секретно трудились;і українців від свойства з іншими закордонними жителями відводили, азаохочували їх спритним, чином і приводили в свойства з росіянами, ідобвони своїлись і до шлюбів вступали з нашими росіянами, а це тримати надтосекретно» (Моск. арх. Мін. юстиції № 79—1806 р.). Наказ цей був адресованийкерівнику «Малоросії»— князю О. Шаховському 1734 р. Відразу післяприєднання України до Московщини царизм наступив на суверенні праваукраїнського народу та на залишки його державності (Переяславські статті1659 р., Московські статті 1665 р.» Андрусівське перемир'я 1667 р.,Глухівські статті 1669 р., зводили на ніщо угоду в Переяславі 1654 р,.). Ухід йшли всі методи—від терору, інтриг до секретних указів на кшталт «Прошлюби малоросів», за якими генерали виступали в ролі свашок. Заслуговує на увагу й, Ставлення Петра Калнишевського до гайдамацькогоруху. На останній, печатці Січі був напис: «Печать войстка ЕеИмператорского Величества Запорожского низового». Отож, Петро Калнишевськийбув змушений хоча б про людське око виконувати накази «Ее ИмператорскогоВеличества», зокрема, і щодо боротьби з гайдамацтвом, як от хоча б «УказИмператрицы Екатерины ІІ о том, что она никому не давала полномочиявозбуждать востания в Королевстве Польском» від 9 липня 1768 р. Як відомо,гайдамацький рух починався ще на початку XVIII ст.—вперше в історичнихдокументах гайдамаки згадуються 1717 р. Цей рух міцнів і не раз перероставу народні повстання, зокрема, 1734, 1750 рр.—апогеєм же його став 1768 р.Між цими вибухами народного гніву бойові дії гайдамаків нагадувалибезперервну партизанську війну. Для боротьби з ними царизм залучав «військозапорозьке низове». Повстання козаків на Січі 26 грудня 1768 р. буловикликане вимушеною участю 14 запорожців, у каральних акціях. ПетроКалнишевський разом з іншими старшинами, переховавшись у церкві, врятувавсявід гніву розлюченої козацької «сіроми» і втік в одязі ченця. Повсталі ж,насамперед, звільнили з в'язниці захоплених гайдамаків і озброїли їх. Українському народу впеклися не лише нелюдські знущання польської шляхтина Правобережжі, але й утиски та визиски російських колонізаторів. Створенацаризмом для експлуатації та гноблення Лівобережної України так звана«Малоросійська колегія» довела народ до відчаю — це про неї писав ГеоргійКониський: «Канцелярія ця так упилася кров'ю, що якби перстом вседержателяткнути на тому місці, де вона була, з землі б фонтаном бризнула людськакров». Як відомо, значна частина гайдамаків була запорожцями, зокрема й керівникКоліївщини «гетьман і князь смілянський» Максим Залізняк. Повстанцізнаходили на Січі притулок і захист, переховувалися тут від неправого судупольської шляхти та царських посіпак. І хоча ще 5 грудня 1755 р. гетьман К.Розумовський (за дорученням царського уряду) написав кошовому отаману СічіГригорію Лантуху (Федорову) указ про боротьбу з гайдамацтвом, на нього недуже зважали. Коли ж 1768 р. спалахнуло повстання гайдамаків—«Коліївщина»(жорстоко придушене наступного року спільними зусиллями польської шляхти,російських військ і загонів кримського хана), козаки були, либонь, чи неосновною ударною і організуючою силою цього народного руху. Так,запорозький осавул, отаман гайдамацького загону Губа казав, коли до ньогоприєдналися ще 500 запорожців: «Ляхів мені бити вже нічого, вони вжерозбиті, а буду різатися з москалями». 6 квітня 1769 р. отаман Губа зневеличким загоном, відбившись від своїх основних сил, загинув у жорстокійнерівній сутичці з російськими військами. Кошовий же Петро Калнишевський, одержавши від ігумена Мотро-нинськогомонастиря Мельхіседека Значко-Яворського маніфест цариці Катерини II іззакликом до гайдамацького повстання і підтримки Ко ліївщини, засумнівався вйого правдивості (маніфест цей був фальшивий, виготовлений Мельхіседеком) ідав його писарю І. Глобі. Той відразу впевнився в підробці і переконавкошового не втручатися в цю справу. Ігумену ж Мельхіседеку було дановідповідь: «Коли б велика монархиня вимагала насправді служби козаків уЗалізняка і Ґонти, то вона б послала свій указ не через ігумена, а черезособливого посланця, як це завжди було в Запорожжі». Що не завадило ПетруКалнишу, між іншим, відразу після цього таємно посилати на підмогугайдамакам загін на чолі з С. Гаркушею, якого кошовий добре знав. Гаркушазгодом подружився з І. Гонтою, став його бойовим побратимом, а післявіроломного захоплення російськими військами І. Ґонти й М., Залізняка,повернувся на Січ і брав участь у російсько-турецькій війні 1768—1774 рр.,у походах на Очаків і Хаджибей під командуванням П. Калнишевського. І хоча Коліївщина була жорстоко придушена, опір тривав. Вже 1774 р.вельможні магнати польської шляхти (граф Ф. Потоцький, князьЧетвертинський, Квяткевич та ін.) звернулися до Калнишевського з проханнямзахистити їх від гайдамацтва запорожців, але намарне. Звичайно, російський царизм не міг миритися з некерованістю ЗапорозькоїСічі, з її демократичними волелюбними звичаями. На її землі тікали відзакріпачення селяни, а козаки не видавали втікачів ніколи й нікому.Особливо збільшився приплив переселенців на землі Запорожжя післяскасування гетьманського управління на Лівобережній Україні і проведеннягенерального опису Лівобережжя (1765—1769 рр.) з метою збільшення зборів уцарську скарбницю і покріпачення вчора ще вільних господарів у «городах»(«городами» запорожці називали гетьманську Україну, тобто ті десять полків,що утворювали Гетьманщину). Запорожці брали активну участь у визвольній війні 1773—1775 рр. підпроводом О. Пугачова (Омелька Пугача), котрий перед цим набув, так бимовити, бойового досвіду в повстанні гайдамаків (Коліївщині) 1768 р.: єдані про те, що він сам якийсь час був запорожцем. Ця війна похитнулаРосійську імперію, перелякала Катерину II, і тісні зв'язки повсталих зЗапорозькою Січчю, звичайно, прискорили прийняття рішення про знищенняцього розсадника бунту й непокори, чи не єдиного острівця свободи вабсолютистській державі необмеженої монархії. Запорозька Січ була потрібнаросійському царизмові доти, доки імперія воювала з Туреччиною, розширюваласвої південні володіння, пробиваючись до Чорного моря. Тут без козаківобійтися було важко — вони і кордони охороняли, приймаючи на себе першіудари, і в походи на турків та їхніх союзників разом з російськимивійськами ходили (у XVIII ст. козаки брали участь у чотирьох війнах Росії зТуреччиною), і розвідку вели. Особливо відзначилися запорожці в останній (для Січі) російсько-турецькійвійні 1768—1774 рр., коли всьому війську козацькому низовому за доблестьоголосила подяку цариця Катерина II, а кошового Калнишевського, як ужезгадувалося, і військового писаря Глобу 1770 р. нагородили золотимимедалями (писаря, щоправда, медаллю без діамантів). Запорозьке козацтво на якийсь час стало «модним» у придворних колахПетербурга. Багато російських вельмож і офіцерів прагнули записатися вреєстри Війська Запорозького, уславленого батальними перемогами.Запорозьким козаком записався майбутній видатний полководець Вітчизняноївійни 1812 р. М. І. Кутузов, відомий вчений Леонгард Ейлер4 серпня 1770 р. записався до Кущівського куреня, туди ж 1772 р. записавсяі фаворит цариці, новоросійський генерал-губернатор Г. По-тьомкін, котрогокозаки, за своїм звичаєм, нагородили прізвиськом Грицько Нечоса—черезвеликі буклі його перуки. Підступний, підлий, він став одним з могильниківСічі. На лестощі не скупився... «Запев няю вас чистосердечно, що жодноговипадку не пропущу, де вбачатиму принести будь-яку бажанням вашим вигоду,на справедливості й міцності засновану,— писав 21 червня 1774 р.новоросійський генерал-губернатор Потьомкін Калнишевському, котрого величав«нерозлучним другом», «милостивим своїм батьком». Та не мине й року, як Запорозька Січ буде знищена саме стараннямиПотьомкіна, котрий 23 квітня 1775 р. виступить на засіданні царського урядуз проектом її ліквідації. Доки розроблявся план цієї каральної операції,цариця Катерина II у своїх листах на Січ «з матірною ніжністю і щедрістю»обіцяла запорожцям золоті гори, присипляючи їхню пильність. А тим часомпридворний російський історіограф німець Герард Міллер, за дорученнямуряду, розробив так би мовити «теоретичне забезпечення» для цієї ганебноїакції, «науково обгрунтував» її необхідність і законність, похапцемсотворивши доповідні записки — «Коротку виписку про малоросійський народ ізапорожців» та «Міркування про запорожців». Монархіст і кріпосник, Міллер,будучи виразником офіційних поглядів на запорозьке козацтво як гніздокрамоли, доводив, що Січ «не має права на існування», при її «несамовитомууправлінні», «злодійських умислах» є «політичною потворою». Насправді ж усебуло простіше й страшніше — після перемоги над Туреччиною, фактичногопідкорення Кримського ханства (офіційно ж Крим увійшов до складу Російськоїімперії 1783 р.), потреба в Запорозькій Січі, на думку цариці, відпала, аіснування цього «острівця, свободи» в тилу імперії було надто небезпечнимдля монархії і суперечило колонізаторській політиці царської Росії. На початку червня 1775 р. величезне військо під командуванням генерал-поручика П. Текелія рушило в напрямі Запорозької Січі. Виходець ізсербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер П. А. Текелійбув типовим «ландскнехтом». Йому й доручила цариця провести цю операцію.Понад 100 тис. чоловік налічувалося у підпорядкованих йому десяти піхотних,тринадцяти донських козацьких, восьми кіннотних регулярних полках, двадцятигусарських і сімнадцяти пікінерських ескадронах, які п'ятьма колонами зрізних боків таємно наближалися до Січі. В ніч на 4 червня (17 червня зановим стилем) 1775 р. царські війська оточили останню ЗапорозькуСіч—невелике укріплене містечко, де були одна велика церква, 38 великихбудівель, так званих «куренів», 500 козацьких, майстерованих і торговихбудинків. Момент нападу був вибраний вдало—на той час у Січі перебувалолише кількасот душ, решта розбрелася по зимівниках, паланках, промислах,дехто подався на «городи» провідати близьких після тривалої кривавої війни.Це не означає, що козаки не могли оборонятися (сили були нерівними). Про що думав 84-річний кошовий Петро Калниш, дивлячись з валу січовоїфортеці на царські війська, що заповнили весь прилеглий степ аж до обрію?Згадував усі поневіряння запорожців? Безперечно одне — він розумів, що будь-який опір навалі царських військприречений — надто нерівними були сили: сотня москалів на одного запорожця.Безглузде кровопролиття з наступним кривавим масовим терором — і годічекати пощади... Якщо ж здатися добровільно, то залишаються хоча б якісьшанси вижити. А козаки рвалися в бій. Ось як розповідають про це історичніпісні: Та позволь, позволь, пане кошовий, Нам на башти стати, Нам старшому генералу З плеч голівку зняти... Та не позволиш з тесаками — Позволь з кулаками... Ой крикнув же та Калниш кошовий На Покровській дзвіниці Ой, кидайте ж ви, славні запорожці, І пістолі й рушниці. Та й не позволю, славні козаченьки, Вам на башти стати. Ой не позволю крівцю християнську Марно проливати. ...Ой, у суботу у полудні Москва наступала; А в неділю до схід сонця Лагері розбила... Ой уже ж наші славні запорожці Та й невеселі стали, Ой, облягли їх москалі Та всіма сторонами. Ой кругом церкви, церкви січової Ой караули стали, Ой, священику отцю Володимиру Та служити не дали. Ой летить бомба з московського боку, Та й посеред Січі впала... Петро Калнишевський і січова старшина здали російським військам Січ безбою. Загарбники пограбували військову скарбницю, вивезли зі сховищ зброю зприпасами, архів Коша Запорозького. Понад 5 тис. запорожців післязруйнування Січі втекли за Дунай і заснували там Задунайську Січ. Ну а що жсталося з Петром Калнишевським? Всі дослідники однозначно стверджують, щойого, разом з козацькою старшиною, військовим писарем І. Глобою,військовим суддею П. Головатим, військовим старшиною А. Порохнею,полковником Чорним, С. Гелехом, І. Куликом, І. Гараджою,-куріннимиотаманами О. Параличем, М. Головком та іншими було заарештовано, а їхнємайно описане й конфісковане. Заарештувати заарештували, але чи відразупісля захоплення Січі? Це, як на мене, теж принципове питання. Принаймністосовно Петра Калнишевського, то є підстави сумніватися в його негайномуарешті в червні 1775 р. Як відомо, козацьку українську старшину Катерина II зрівняла в правах зросійським дворянством. Наприклад, А. А. Головатий — писар при кошовійадміністрації, полковий старшина, після зруйнування Січі 1775 р.—капітанросійської армії, брав участь у формуванні з колишніх запорожців Військавірних козаків, пізніше перейменованого на Чорноморське козацьке військо,де займав посади військового судді і кошового. Досить таки типова доля длявірнопідданої козацької старшини, лояльної до цариці. Зрештою, про цейдеться і в маніфесті Катерини II від 3 серпня 1775 р. Не зайвим буде процитувати рядки з маніфесту: «всем же старшинам, койслужили порядочно й имеют одобрения от наших воєнних начальников, службе йзванню их получат степени». У Петра Калнишевського були «одобрения» відсамої цариці — нагороди, подяки, високе військове звання. Катерина II була підступною, жорстокою, але хитрою й розумноюімператрицею, котра ревно дбала про свою репутацію «гуманістки іблагодійниці». Чи переслідувала б вона 85-літнього старця, якби він нестановив для неї реальної загрози? Тим більше — героя воєн, генерал-лейтенанта, кавалера ордена Андрія Первозванного? Думається, що ПетруКалнишевському було надано можливість повернутися на свій хутір-зимівникГетьманку на рідній Роменщині, щоб тихо доживати віку. Маніфест Катерини IIвід 3 серпня 1775 р. ставив, на думку цариці, крапку на цій «політичнійпотворі»: «Січ Запорозька остаточно вже зруйнована, із знищенням наприйдешні часи й самої назви запорозьких козаків, не менш як за образунашої імператорської величності, через вчинки і зухвальства, що чинені буливід цих козаків непокорою нашим височайшим повелінням». У метричній книзі Миколаївської церкви містечка Смілого є запис на полях,датований липнем 1775 р.: «Брат Петро на Петра й Павла був печальний зело,молю бога за нього». Свято Петра й Павла-, як відомо, 12 липня. Отже, Січдо цього часу було уже зруйновано. В журналі «Киевская старина» № 9 за 1887р. було надруковано інформацію «Клопотання Потьомкіна про замінузапорозькій старшині смертної кари ув'язненням у монастирі», де йдетьсяпро Петра Калнишевського. Це звернення Г. Потьомкіна до царицінаписане в травні 1776 р., майже через рік після зруйнування Січі. Де бувКалнишевський весь цей час? У конторі військової колегії в Москві? Є кількаверсій. Одна з них подана в московському тижневику «Неделя» № 13 за 1965 р.Житель Роздорської столиці І. В. Проколов, збираючи на Дону інформацію проскарб С. Разіна, випадково натрапив на слід ще одного скарбу —запорозького. Розповів йому про це донський козак, у родині якого таємницяскарбу передавалася з діда-прадіда «від самого Калниша». Можливо, мова йшлапро майно останнього кошового, котрий, за переказом, після зруйнування Січівтік на Дон. Ймовірно, що Петро Калниш міг переховуватися серед вірних йомулюдей у Роздорах — одному з багатих козацьких містечок. Відомо, що з втечеюКалнишевського зникли і сліди запорозької казни. Чи не залишилася вона(принаймні її значна частина) на Дону? А можливо, скарб останнього кошовогозакопаний і ближче, на дорозі з Січі на Дон — на таку думку наводитьрозповідь ще одного скарбошукача з Таганрогу М. С. Овчарова. А було це так. Його прадіда разом з родиною та іншими селянами привізпоміщик з Рязанської губернії в Приазов'я ще на початку XIX ст.— дляосвоєння безлюдних земель «Дикого поля». Під гаєм, біля злиття двохструмків, заснували село, збудували поміщицьку садибу. Овчарови вирішиливикопати криницю у дворі, щоб не тягати воду з «копанки», біля струмка.Десь на другому метрі глибини ями лопата потрапила на щось тверде. Витяглиодин обгорілий обрубок дерева, другий, третій... На глибині двох метрівними виявилася щільно завалена вся земля. Отож, забобонні селяни,перехрестившись злякано, загорнули цю «нечисту» яму землею, а колодязьвикопали в іншому місці. А через багато років у двір Овчарових забрівстарий і хворий втомлений дід, який, відпочивши, розповів, що десь півсотніліт тому загін запорожців, тікаючи від погоні, закопав у цих місцях, кроківза триста від криниці, великі скарби. Не виключено, що це був загін ПетраКалниша, який не ризикнув їхати з казною повз відбудовану Троїцьку фортецюв Таганячному розі, повз численні сторожові пости і роз'їзди царської арміїв Приазов'ї. Отож вирішили прориватися на Дон без скарбів, а їх приховатидо кращих часів у надійному примітному місці. Залишки ж від вогнищ закопалив землю і замаскували, щоб не привертати до цього місця уваги. Після зруйнування Запорозької Січі Петро Калнишевський підпільно проводивроботу по встановленню контактів з тією козацькою старшиною, яка залишиласяйому вірною, аби самовільно відновити Січ в іншому місці за межамиРосійської імперії, за що й був засуджений до смертної кари з заміною їїдовічним ув'язненням у Соловецькому монастирі. На такі роздуми наводить цяпублікація та інші факти. Звичайно, це гіпотеза, не більше, але — непозбавлена логіки. Ось цей лист Потьомкіна до цариці: «Всемилостивейша государиня! Вашій імператорській величності відомі всі дерзновенні вчинки колишньогоСічі Запорозької кошового Петра Калнишевського і його спільників судді П.Головатого і писаря І. Глоби, коїх підступне буйство настільки велике, щоне дерзаю вже я, всемилостивейша государиня, переліченням оного чіпатиніжне й людинолюбне ваше серце, а при тому не знаходжу ані найменшоїпотреби приступати до будь-яких досліджень, маючи явним доказом справжні достаршини ордери, що свідчать великість злочину їх перед освяченим вашоїімператорської величності престолом, котрою, за всіма цивільними,громадськими і по- літичними законами заслужити, по всій справедливості,смертну кару. Та як постійна блискучої душі вашої супутницядобросердечність перемагає суворість злості сумирним і материнськимвиправленням, то й відважувався я всепідданіше уявити: чи не зволите вивисочайшим указом згаданим підданим праведному суду вашому в'язням, котрівідчули тягар-свого злочину, оголосити милосердне вибавлення їх відзаслуженої ними покари, а замість того з відомої вже небезпеки відближнього перебування їх до колишніх запорозьких місць, повеліти відправитина вічне утримання в монастирі з коїх кошового — в Соловецький, а інших урозташовані в Сибіру монастирі, з забезпеченням за рахунок конфіскованогоколишнього запорозького майна; кошовому по карбованцю, а іншим попівполтини на день. Залишки ж потім повернути, за всією справедливістю, назадоволеная розореним ними вірнопідданих ваших рабів, кої, корячисьбожественному вашому розпорядженню, зносили буйство колишніх запорожців безнайменшого опору, чекаючи ви--бавлення свого від десниці вашої і потерпівшизбитків більше ніж на 200 000 карбованців, коїм і не залишу я співрозмірнеробити задоволення, всемилостивійша государиня. Вашої імператорської величності вірно всепідданіший раб князь Потьомкін». На дійсному підписано власною рукою її і. в. так: «Бути по цьому». 14 травня 1776 р.. Царське Село». Промовистий документ — варто звернути увагу на підкреслені автором слова,які переконливо свідчать про причину заслання в далекі краї і про те, щосуд був-таки якийсь. Треба зауважити, що на утримання кошового ПетраКалнишевського було виділено астрономічну на той час суму, якщо врахувати,що на харчування одного монаха Соловецького монастиря витрачалося всьогодев'ять карбованців на рік (менше трьох копійок в день, а точніше — дві зполовиною). Це свідчить, що головною метою ув'язнення Калнишевського і йогосоратників була, насамперед, надійна, абсолютна, я б сказав, герметичнаізоляція їх від України. Розташований на островах північного Білого моря,відрізаний від материка, Соловецький монастир якнайкраще відповідав такомупризначенню. 8 червня 1776 р. урядовий сенат повідомив Синод про рішення, цариці йнаказав, оголосивши Калнишевському з соратниками указ, негайно відправитиКалнишевського в Соловецький, Глобу — в Туруханський, Головатого — вТобольський монастирі «під найсуворішим наглядом від одного місця додругого військових команд». Між іншим, усі троє—кошовий, Глоба,Головатий—фігурували в доносі П. Савицького в січні 1767 р. Випадковийзбіг? Не думаю. За пропозицією Потьомкіна, Синод наказав монастирськимвластям, щоб «утримувані були в'язні сії безвипускно з монастирів івіддалені були б не лише від листування, але й від будь-якого зпосторонніми людьми спілкування». 10 червня 1776 р. Синод надіславнастоятелю Соловецького монастиря Досифею і Тобольському архипастирюВарлааму відповідні укази — стосовно ж Петра Калнишевського додатковорозпорядився начальнику тюрми «надісланого туди в'язня утримувати піднеослабною вартою солдатів, які перебувають у тому монастирі». Дуже,мабуть, боявся царизм 86-літнього колишнього кошового, якщо забезпечив йомуаж потрійну охорону — море, монастирську тюрму на острові та ще й постійнуварту біля дверей камери. 25 червня 1776 р. конвой з семи чоловік, секунд-майор А. Пузирев-ський,унтер-офіцер і п'ятеро солдатів — повезли Калнишевського з Москви доАрхангельська. Вони прибули туди 11 липня 1776 р. і, най-нявши за двадцятькарбованців пароплав у купця Вороніхіна, переправилися на Соловки — разом здодатковою охороною; сержантом і трьома рядовими, котрих виділивархангельський губернатор Є. Головцин для посилення нагляду за в'язнем.Отже, Петра Калнишевського охороняли в морському плаванні, крім екіпажу,десять військовослужбовців царської армії. ЗО липня настоятель Соловецького монастиря Досифей доповів у Синод, щовін прийняв арештанта Калнишевського для утримання його згідно з царськимуказом. Тут, у нелюдських умовах, судилося останньому кошовому проіснувати27 років, Не може бути, що Калнишевський повернувшись до Гетьманки після того, якбуло зруйновано Січ, подався згодом до цариці, як сказано в легенді.Стосовно Катерини II у нього не було ілюзій, він добре знав ціну «монаршоїласки». Зрештою, вже арештований, він міг би звернутися до неї з проханнямпро помилування, з каяттям, і ймовірно, що цариця могла б зайвий разпродемонструвати своє «людинолюбне серце», «простила б» 86-річногодідугана. Калнишевський не зробив цього ані під час арешту, ані під час 25-річного ув'язнення. Ймовірно, що він був заарештований восени 1775 р. заспробу відродити Січ десь в іншому місці. Ні, не покірною жертвою царськоїсваволі був Петро Калнишевський, а мужнім і свідомим борцем за кращу долюУкраїни, і це, на мою думку, вивищує його героїчну постать у наших очах.Про нього можна сказати словами Т. Шевченка: «Караюсь, мучусь, але не каюсь!» Звичайно, він був дитям свого часу, обстоював інтереси козацькоїверхівки, ігноруючи вимоги сіроми, про це свідчать кілька повстань ізаворушень на Січі під час його правління і замах на його життя козаківЩарбинівського куреня 1770 р. Важко було догодити всім та ще й керуватисвавільною волелюбною громадою, яку являв собою Кіш Запорозький. Петро Калнишевський був багатою людиною, володів 16 тис. голів худоби.Під час арешту в його зимівниках та хуторах було описано 639 коней, 1076голів великої рогатої худоби, 14045 овець, 2175 пудів збіжжя. За своє життявін фінансував будівництво п'яти церков на Роменщині, в Межигірськомумонастирі біля Києва, на Запорожжі, робив їм та монастирям багаті дарунки. Є в Роменському краєзнавчому музеї коштовне Євангеліє, яке ПетроКалнишевський подарував церкві свого рідного села Пустовійтівка. Про цейподарунок останнього кошового отамана Запорозької Січі знає цілий світ. Свого часу вартість його була 600 карбованців золотом (за коня давали небільше п'яти). Більше пуда срібла пішло на оправу, довжина якої понад 62см, ширина—32 см, товщина—10 см. Виготовив його київський майстер ІванРавич. Ось як описує цей шедевр у книзі «Українське золотарство» М. 3.Петренко: «Споріднену з народним мистецтвом орнаментику має срібна оправаЄвангелія з дарчим написом останнього кошового отамана Запорозької СічіПетра Калнишевського, яке зберігається в Роменському краєзнавчому музеї(інвентарний номер 8803). Тут ми бачимо орнаментальні мотиви (розетки,пагінці рослин), дуже близькі до прикрас Покровської церкви села Сорочинці,а також Преображенського собору в селі Мгар на Полтавщині. Наріжникичільної сторони оправи Євангелія зроблені у формі овальних вінчиків,характерних для київських оправ. Простір між клеймами орнаментованийоригінальними стеблами стилізованої трави й аканта. Дуже цікаві прикрасиспідньої дошки. Наприклад, пуклі тут виконані у вигляді майоліковихрозеток, типових для будов України XVIII ст. Між дрібненьким стилізованимлистям розсипані купками сніжинки. Корінець прикритий орнаментальною сіткоюз густого плетива лози».А дарчий напис вигравійовано в нижній частині передньої обкладинки: «Сіякнига Євангелія іздєлана коштом войска Запорожского низового судіївійськового Петра Івановича Калнишевського». 1760 р., коли виготовленопам'ятку, Калнишевеький ще був суддею — вперше кошовим отаманом він став1762 р., а до «судійства» він тривалий час був військовим осавулом. Будучи кошовим, він збудував на батьківщині в Пустовійтівці церкву СвятоїТрійці. Збереглися документи: «В духовну протопопію роменську управудоповідь. Війська запорозького низового пан кошовий отаман Петро ІвановичКалниш, в селі відомства протопопи роменської Пустовійтівці, в якому він,пан кошовий, народився, від свого кошту власного знову дерев'яну, в ім'япресвятої Трійці церкву на місті вольному збудували...» «...В духовнуроменську управу доповідь. Відомства протопопії роменської, в приходітроїцькім пустовійтівськім закладена в минулому 1773 р. дерев'яна церква,на місці напівзруйнованої, знову будувалася всім коштом до єдиної останньоїпотреби цього села Пусто-війтівки уроженця, Січі кошового отамана ПетраКалниша і збудована вже до самих верхів». З наведених документів видно, що Петро Калниш вдруге фондував будівництвоцеркви. Після Великої Вітчизняної війни церкву перебудували на клуб. Нині залишкиїї перебувають у занедбаному стані, вона конче потребує відбудови йреставрації. 1929 р. доктор мистецтвознавства професор С. Таранушенко дослідивТроїцьку церкву в Пустовійтівці — змалював і зробив креслення,сфотографував (на сьогодні збереглося 5 фотокарток). Фахівці вважають цейхрам, споруджений 1773 р., одним з шедеврів української архітектури. На кошти Петра Калнишевського збудовано й грандіозну дерев'яну Покровськуцеркву в Ромнах, освячену 1770 р. Як встановив краєзнавець Ф. І. Сахно, їїспоруджували, починаючи з 1764 р., майстри теслярського цеху містечкаСмілого І. Босик, М. Руденко, С. Дзюба, Т. Тертишник, Т. Лихола зпомічниками — цих зодчих нарадив Петру Кални-шевському його брат Семен,священик Миколаївської церкви в Смілому, котру вони перед цим спорудили.Покровську церкву будували шість років, датування її 1764 р. викликаєсумнів, бо на той час Петро Калнишевеький кошовим не був, а став нимнаступного року. Як вважає головний архітектор Філадельфійськогоуніверситету (США), куратор виставки і автор її каталогу «Дерев'яні храмиУкраїни. Шедеври архітектури» (Нью-Йорк, 1987) Тит Геврик: «Найвизначнішоюспорудою Полтавщини була церква св. Покрови, ЗО метрів заввишки, в Ромнах(1764), збудована на замовлення останнього кошового Запорозької Січі ПетраКалнишевського і Д. Чорного (над головними дверима церкви було вирізанонапис: «...сооружен храм се во имя Покрова Богоматері коштом й стараниемвоиск запорожским кошевого благородного гидина Петра Калнишевського йДавида Чорного в лето...»). Побоюючись, що російська царська адміністраціяїї зруйнує, 1908 р. стародавню церкву перенесли до Полтави, де вона згоріла1941 р. під час другої світової війни. На будову церкви св. Покрови вплив мала архітектура тодішніх київськихмурованих церков. Провідний спеціаліст у галузі народного й професійногоукраїнського зодчества Тит Геврик із США так оцінює цей шедевр: «Одним знайкращих зразків іконостасів був у церкві св. Покрови в Ромнах (скульпторС. Шалматов, 1768—1773). Він був виконаний винятково розкішно в стилірококо, типовому для українського сницарства (різьблення по дереву),середини XVIII ст. Іконостас з чотирьох рядів був настільки високий, щодеталі його верхівки, увінчаної скульптурною композицією Отця небесногосеред хмар і путтів, ледве можна було розглядіти з землі. В третьому рядіцього іконостасу були дерев'яні статуї на консолях св. Захарії, св. Аарона,св. Іоанна Хрестителя і св. Євангеліста. В першому (намісному) ряді буличотири статуї з липового дерева, розміром на три чверті повного зросту; Тамбули св. Миколай, Діва Марія, Ісус Христос і Покрова Пресвятої Богородиці.На половинках царських воріт було вирізьблено сцену Благовіщення, а над нею— голуба, символ святого Духа. Цю композицію завершувало зображення міста злівобережною дерев'яною церквою та Розп'яття, увінчане короною. Над бічнимидверима іконостасу також були вміщені корони». Про унікальність цього витвору можна судити хоча б з того, що видатниймайстер С. Шалматов працював над ним майже п'ять років, тоді як усередньому робота над великим бароковим іконостасом забирала від двох дотрьох років. Чому ж російсько-царська адміністрація і церковні власті малинамір знищити Покровську церкву в Ромнах? Либонь тому, що була вона надтовже українська, козацька — такий собі символ славного минулого краю. Підкерівництвом урядовців єпархії Російської Православної церкви ще до 1917 р.було знищено або перероблено багато старих храмів. Ще 1803 р. Синод РПЦзаборонив будівництво рублених церков українського типу. Російська церковнавлада також заборонила прикрашати іконостас скульптурами, коронованою ДівоюМарією (це стосувалося й придорожніх каплиць) — ці особливості українськоїцеркви були, на думку царських і церковних властей, неправославними,схизматичними, отже, небажаними. Петро Калнишевський мав що втрачати, однак усе одно не примирився зцарською сваволею і підступністю. А в Україні тим часом окупанти ділили здобич — загарбані землі КошаЗапорозького. По 100 тис. десятин пожалувала цариця Потьомкіну і князюПрозоровському, генерал-прокурор князь Вяземський, один з авторівантикозацького маніфесту, одержав 200 тис. десятин землі, на якій колисьзнаходилася і сама Запорозька Січ, перейменована на Покровську фортецю.Згодом ці землі стали власністю німецького барона Штігліца. Решту земельподілили між новоспеченими й «столбовими» дворянами, офіцерами царськоїармії, поміщиками та іноземними переселенцями-колоністами. Доля ж Калнишевського стала таємницею для всіх, за винятком царськогодвору, причетного до його арешту і ув'язнення. Колишні запорожці склалилегенду про те, що їхній останній кошовий втік до Туреччини, там одруживсяі навіть мав сина. Інша ж легенда розповідає, що Калнишевський оселився наДону, про це ж свідчить і тогочасна пісня: Ой, полети ж ти, та чорная галко, Та й на Дон рибу їсти. Ой, принеси нам, ти чорная галко, От Калниша вісті. Та вже ж мені не летіти Та й на Дон рибу їсти. Та вже ж мені не носити От Калниша вам вісті. А Калниш тим часом карався в одному з найстрашніших казематів "Головленкової вежі Соловецького монастиря. Історик М. Колчин, котрий у 1880-х роках був монастирським фельдшером, так описує камеру цього в'язня:«Перед нами маленькі, аршина два (один аршин—71 см) двері з крихітнимвіконечком посередині; двері ці ведуть до житла в'язня, куди ми і входимо.Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли, завдовжки аршина чотири,завширшки сажень, висота при вході три аршина, у вузькому кінці — півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву — ложе для в'язня... На другому боці —залишки розламаної печі. Стіни... сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. Увузькому кінці кімнати знаходиться маленьке віконце вершків шість уквадраті, промінь світла, наче крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяноосвітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було лише внайсвітліші дні й то з великим напруженням зору. Якщо ув'язнений пробувавкрізь це вікно подивитися на світ божий, то його погляду відкривалося самекладовище, що знаходиться просто перед вікном. Тому, хто бував близькопівгодини в задушливій атмосфері каземату, ставало душно, кров приливала доголови, з'являлося якесь безмежне відчуття страху. В кожного, хто тутпобував, навіть найсуворішої людини, мимоволі виривається з грудей якщо некрик, то тяжке зітхання і з язика злітає запитання: «Невже тут можливежиття?» Невже люди були настільки міцні, що зносили роки цього домовинногоіснування?» Крім того, в камері протікала стеля, про що свідчить письмова доповідьвід 12 жовтня 1779 р. намісника, знайдена в монастирському архіві: «Забагаторазовим мене проханням П. І. Калнишевського для потреби йому довиправлення і перекриття келії, в якій він живе, що від дощу велика течавідбувається, від чого і одежа в нього гниє, і просить вашевисокопреподобіє наказати особливо, понад монастирських найнятих утеслярську роботу робітних, на його рахунок найняти чотирьох чоловік інавесні з іншими монастирськими робітними надіслати з вказівкою на йогоім'я, хто і якими цінами». Так, за власні гроші Калнишевський відремонтувавсвою камеру. Його тюремний режим відзначався особливою суворістю. У «Відомості проколодників, що утримуються в Соловецькому монастирі», написано: «ПетроКалнишевський з 1776 р., липня 29. За наказом Потьом-кіна, за височайшимповелінням для утримання безвихідно із монастиря і позбавлення не тількилистування, а й усякого з сторонніми особами спілкування, під пильноювартою солдатів, що знаходяться в монастирі»,— ці слова постійно писавархімандрит у відомостях, які він регулярно посилав до Синоду. Запереказами, останнього кошового виводили з камери до церкви лише тричі нарік: на Великдень, Преображення Господнє і Різдво, але в архівах незнайдено підтвердження навіть цьому. Влітку Калнишевського позмінно охороняло четверо солдатів,— при іншихв'язнях було по двоє: взимку біля його каземату № 15 чатувало троє — білявсіх інших по одному. Калнишевського стерегли ті ж самі найнадійнішіохоронці: В. Соханов, А. Михайлов, І. Матвєєв, В. Не-стюков. Вониодержували гроші для харчування бранця — один карбованець на день — ікупували йому ту їжу, яку він замовляв. Про це свідчать записи в «Зошиті,даному конторою монастирського правління казначею ієромонаху Іоанну, длязапису видачі харчових грошей колишньому Січі Запорозької кошовому ПетруКальнишевському». Отже, матеріальної скрути цей в'язень не відчував: відомо, щоКалнишевський на згадку про себе подарував Соловецькому монастирю коштовнеЄвангеліє вагою понад 34 фунти срібла вартістю 2435 карбованців. Післяшістнадцятирічного перебування в казематі Головленкової тюрми його перевелив кращу камеру поряд з кухнею, де він пробув ще дев'ять років. І лишеуказом нового царя Олександра І від 2 квітня 1801 р. Петру Калнишевськомубуло «даровано прощення» і надано право обрати собі місце проживання насвободі за власним бажанням. 110-літній в'язень, котрий за 25 років перебування в одиночках, яктвердять перекази, осліп, нарешті став вільний. Указу від 2 квітняпередувала перевірка списків ув'язнених всієї імперії. Такий списокнаправив і архангельський генерал-губернатор Мезенцов на розгляд уряду —той звільнив з Соловецької тюрми лише двох: одним з них і був ПетроКалнишевський. Вже у відомості арештантів за березень 1801 р., направленійСоловецьким монастирем до столиці, навпроти прізвища Калнишевськогозазначено: «прощений». Указом від 2 квітня 1801 р. ліберальніший царОлександр І скасував Таємну експедицію і звільнив багатьохв'язнів—починалося XIX століття. Старожили монастиря розповідали Д.Яворницькому, котрий розшукав могилу останнього кошового, що «після ньогозалишилося в камері понад два аршини нечистот, що, просидівши у в'язницітакий тривалий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього,як у звіра, виросли пазурі, довга борода, і весь одяг на ньому, каптан зґудзиками розповзся на шматки і спадав з плеч». Від нього тхнуло землею.Але він не втратив розум. 7 червня 1801 р. Петро Калнишевський у листі доархангельського губернатора Мезенцева не без іронії дякує за звільнення іпросить дозволити йому «в обителі сій чекати з спокійним духом кінця свогожиття, що наближається, бо за 25 років перебування в тюрмі він до монастиряцілком звик, а свободою і тут насолоджується повною мірою». Мовляв, колився країна стала тюрмою, то чи варто шукати волю за межами Соловків. Та йкуди йому їхати — на покріпачену Україну ятрити душу, спостерігаючи, як, засловами Т. Шевченка на руїнах «Січі мудрий німець картопельку садить»?Єдине прохання висловив він у цьому листі — щоб дожити «залишок днівбезбідно», хай йому залишать те ж арештантське утримання — по одномукарбованцю на день, що цар і дозволив. Цікаво, хто ж писав цього листа?Якщо Калнишевський особисто, то він у свої 110 років не втратив зору, яксвідчать перекази. Восени 1803 р. Калнишевського не стало. Перед Преображенським СоборомСоловецького Кремля, на сірій гранітній плиті вибито святенницьку епітафію:«Тут поховано тіло в бозі почилого кошового колишнього Запорозької грізноїСічі козаків отамана Петра Кальнишев-ського, засланого в сію обитель зависочайшим повелінням 1776 р. на спокуту.—Він у 1801 р. за височайшим жеповелінням, знову був звільнений, але вже сам не побажав залишити обитель,в коїй знайшов душевний спокій смиренного християнства, щиро визнавши своїпровини. Помер 1803 р., жовтня 31 дня, в суботу, 112 літ від роду, смертюблагочестивою, доброю». Точне ж місце, де знаходиться могила, нині невідоме, в 20—30-х рокахнашого століття на монастирському цвинтарі були табірні городи, девирощували овочі. До наших днів дійшла лише надмогильна плита з цимнаписом, викарбуваним 1856 р. постриженим у монахи білоцерківськимпротодияком, котрий заховався під криптонімом А. А. або Л. Л. (теж, мабуть,українець). Все це ми знаємо тепер. А після арешту Петра Калнишевського майже стороків про його долю нікому нічого не було відомо. Царизм умів берегти своїтаємниці.Як же було розкрито «таємницю останнього кошового»? Влітку 1862 р. пронього почув від селян поморського села Ворзогори історик П. С. Єфименко,засланий до Архангельської губернії за революційну діяльність. Найстарші змісцевих жителів ніби ще бачили Калниша живим. П. С. Єфименко знайшов уархіві Архангельської канцелярії «Справу по повідомленню Державної воєнноїколегії контори про відправлення до Соловецького монастиря кошового ПетраКальнишев-ського, червня 11 дня 1776 р.». Опрацювавши всі ці матеріали,вчений написав статтю «Кальнишевський, останній кошовий Запорозької Січі»,яку було надруковано в журналі «Русская старина» за листопад 1875 р. Такбуло повернуто із забуття ім'я могутнього сина українського народу, якийвсе своє життя обстоював інтереси Запорозької Січі, розуміючи, що доки будена Вкраїні Січ, доти буде жити Україна. Список використаної літератури.1. “ Історія України-Русі ” Микола Аркас - Одеса “Маяк” 1994р.2. “ В’язні Соловецького монастиря ” Г.Г. Фруменков – Архангельск 1968р.3. Журнал “ Киевская старина ” №9 - 1887р.4. “ Українське золотарство” М.З Петренко 1973р.5. “ Пам’ять століть ” №5 – 1997р.