asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 43 44
Земельне та аграрне право


  1. Історія розвитку земельного права.


Необхідно зупинитися на розвитку земельних правовідносин, на етапах розвитку права власності, землеробства в Україні. Розвиток землеробства характеризується такими періодами:

  1. епоха неоліту (новий кам'яний вік) (друга половина IV — II тис. до н. є.) — трипільська культура. Основне заняття — хлі­боробство (використання дерев'яного плуга, застосування міді). Серед культур використовували ячмінь, жито, пшеницю, просо;

  2. бронзовий період (II тис. до н. є.) — розвиток орного землеробства;

  3. залізна доба (XIIVIII ст. до н. є.) пов'язана з кіммерійською, скіфо-сармато-античною та ранньослов'янськими культурами. Основою господарства залишалося землеробство;

період VVII ст. характеризується становленням сільської сусідської громади (вервь). Земля перебувала в індивіду альній власності малих сімей, поступово утворювалося спадкове володіння.

5) період VIIIIX ст. характеризується майновим і соціальним розшаруванням, виокремленням племінної знаті, виникненням привітного землеволодіння (IX—XII ст.) разом з розвиткомі і ми Київська Русь. Необхідно звернути увагу на перший до-ім тичаєвого права Русі — «Руську Правду». Найпоширеніші форми землеволодіння, князівське, боярське та монастирське.

Економічний розвиток України в другій половині XIVXVІ ст.. зумовлений перебуванням українських земель у складі Великого князівства Литовського та Польського Королівства, а з 1569 р. — Речі Посполитої. Потрібно звернути увагу на основні джерела цього періоду — Литовські статути, «Саксонське дзерколо», «Устава на волоки» 1557 р., значна частина земель перебувала в державній і королівській власності; об'єднувалась у староства – фільварки.

Упродовж XVI ст. виникає та розвивається козацьке землеволодіння. У процесі Національно-визвольної революції 1648 р. усі землі перебували в державній власності (індивідуально-приватна козацько-селянська власність на землю), селяни стали вільними, було створено вигідні умови для ведення сільського господарства, гетьманом виділялись земельні наділи козацьким старшинам і монастирям.

В результаті аграрної реформи 1848 р. в Австрійській імперії та на Західній Україні селян було звільнено від особистої залежності від поміщиків; суд над селянами мав здійснювати спеціально призначений чиновник; розмір панщини становив 30 днів нарік.

Необхідно звернути увагу на селянську реформу 1861 р. в Росії та Україні, згідно з якою селяни здобули низку громадських прав — особистих і майнових.

Столипінська аграрна реформа передбачала докорінні зміни земельного устрою, насамперед зруйнування общини. Варто ознайомитися з такими документами, як Закон від 5 жовтня1906 р., за якими селянам надавалися рівні з іншим населенням країни юридичні права; Закон від 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких постанов чинного закону, який стосується селянського землеволодіння та землекористування».

Аграрна реформа передбачала вжиття трьох груп заходів: І) виділення селян з общини й закріплення за ними землі у приватну власність; 2) створення хутірського та відрубного господарства; 3) переселенська політика.

Розглядаючи питання про вплив столипінської аграрної реформи на розвиток господарства (особливо Правобережної України), варто зазначити, що реформа відповідала традиційним українським формам землеволодіння, прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила умови для приватного землеволодіння, створення системи землевпорядних комісій, зокрема Закону про землеустрій від 24 травня 1911 р., а також формування в 1883 р. Поземельного селянського банку, який був покликаний надавати конкретну допомогу селянам. Отже, столипінська аграрна реформа заклала міцні підвалини для формування земельного законодавства, розвитку земельних відносин.

Господарство України в міжвоєнний період (1917—1919 рр.)

Потрібно звернути увагу на радикальні зміни земельного ладу, які сталися після прийняття таких документів, як Декрет про землю 8 листопада 1917 р., згідно з яким було проголошено націоналізацію земельного фонду Росії, право приватної власності на землю скасовувалося назавжди, заборонялися купівля-продаж, оренда, застава землі, вона надавалася відповідним державним органам лише в користування; «Основний закон про соціалізацію землі» від 9 лютого 1918 р.; Земельний кодекс РРФСР від 1922 р.; Закон «Про трудове землекористування» від 22 травня 1922 р. Крім цього, необхідно звернути увагу на період нової економічної політики (1922—1928 рр.). Зазначимо, що наслідком постійних змін характеру земельних відносин з 1917—1928 рр. стала активізація ведення кодифікаційних робіт, які сприяли формуванню вітчизняного земельного законодавства.

Сільське господарство України в період другої світової війни та в перші повоєнні роки (1939—1950 рр.)

На початку другої світової війни західноукраїнські землі було приєднано до Радянської України і СРСР у цілому. Господарство України з початку війни було переорієнтоване на потреби оборони.

Особливості аграрно-економічних відносин в Україні (50—80-ті роки)

Необхідно враховувати, що аграрні відносини 50-х років характеризуються реформуванням сільського господарства. 13 грудня р було прийнято Основи земельного законодавства СРСР; у1970 р. – Основи водного законодавства СРСР; у 1975 р. — Основи законодавтсва про надра СРСР; у 1977 р. — Основи ласового законодавства СРСР.

Зміни в аграрних відносинах в Україні в 90-х роках XX ст.

24 серпня 1991 р. було проголошено незалежність України. У мі 1990 р. Верховна Рада затвердила новий Земельний кодекс, а також постанову «Про земельну реформу», у жовтні 1992 р. було прийнято Земельний кодекс. Період 1991—2000 рр. у сільському господарстві України характеризується процесом • створенням альтернативних форм господарювання, орендних відносин.


  1. Поняття і предмет земельного права.


Земельні відносини, як окремий вид суспільних відносин, ре­гульованих нормами права, мають свою специфіку. Відповідно до ст. 14 КУ земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Ха­рактер і особливість цих відносин опосередковується характером об'єкта — землі, котра виконує багатоаспектні функції.

Земля виступає як об'єкт правового регулювання у земельному праві. У ньому тер­міном «земля» позначають частину земної поверхні, розташовану над надрами, яка називається ґрунтовим шаром у межах терито­рії, на яку поширюється суверенітет держави. Землі в такому зна­чені притаманні унікальні властивості. Характерними рисами зем­лі як природного ресурсу є її незамінність, обмеженість у просторі, локальність за місцем розташування і нерухомість. Земля стає об'єктом земельних відносин у зв'язку з використанням її людьми, присвоєнням продуктів землі, використанням її корис­них якостей. Однією з найважливіших є ґрунтова характеристика землі, тому що земля має таку унікальну властивість, як родю­чість. Саме тому земля відіграє особливу роль у сфері сільськогос­подарського та ін. виробництв. Отже, ці особливості землі визначають специфіку земельних відносин та їхнє економічне, соціальне й екологічне значення..

Земельне законодавство — сукупність однорідних правових актів, які регулюють земельні відносини. Головним завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою створення необхідних умов для раціонального викори­стання й ефективної охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю та утвердження різноманітних форм господарювання на ній, збереження і поновлення родючості ґрун­тів, поліпшення якості природного середовища й охорони прав громадян, підприємств, установ на землю. Земельне законодав­ство визначає також функцію держ. органів з регулювання земельних відносин та управління земельним фондом, умови і порядок передавання земель у власність та надання їх у кори­стування, умови припинення і переходу прав юр. і фіз. осіб на землю, здійснення вилучення і викупу земель, регла­ментує відносини з унесення земельного податку й орендної пла­ти, права й обов'язки власників і землекористувачів, здійснення контролю за використанням і охороною земель, вирішення земель­них спорів.

Згідно зі ст. 2 ЗК України земельні відносини — це суспільні відносини щодо володіння, користування, розпоряджання землею. Вони виникають між державою, органами місцевого самовряду­вання, юр. особами, громадянами і становлять предмет земельного права.

Предметом регулювання земельних правовідносин є суспіль­ні відносини, об'єктом яких є земля. Земля виконує дві функції: 1) як засіб виробництва; 2) як просторово-територіальний базис (який належить до незнищуваних природних ресурсів).

Земельне право є системою спеціально встановлених норм, які регулюють земельні відносини, серед яких: 1) відносини земель­ної власності; 2) відносини у сфері управління земельним фон­дом; 3) відносини землекористування; 4) відносини, пов'язані з охороною земель.


  1. Методи регулювання в земельному праві.


Методи правового регулювання — це форми вияву права, опосередковані змістом і особливостями галузі права. Метод правового регулювання має допоміжне значення у вирішенні
проблеми самостійності галузі права.

Під методом земельного права розуміють спосіб впливу норм даної галузі права на поведінку учасників суспільних, тобто зе­мельних, відносин. Метод правового регулювання, поряд із предметом, визначається критерієм розмежування норм права за галузями. Метод правового регулювання характеризується низ­кою юр. ознак, до яких належать: юр. факти, необ­хідні для виникнення правовідносин; юр. становище учас­ників правовідносин; характер прав і обов'язків учасників правовідносин і те, як вони розподілені між учасниками; види санкцій — державно-примусових заходів, які вживаються за порушення ви­мог норм права, та порядок їх застосування.

Вирізняють імперативний, притаман­ний публічному праву, і диспозитивний методи регулювання су­спільних відносин.

Державно-владний (імперативний) метод спрямований на забезпечення юр. обов'язків, установлених державою. Пе­редбачає вплив на учасників земельних відносин за допомогою видання обов'язкових до виконання розпоряджень і встановлення заборон.

Імперативний метод застосовується у сфері здійснення основ­них функцій держ. управління: ведення держ. земель­ного кадастру, землеустрою, моніторингу земель, планування ви­користання земель, надання та вилучення земель держ. та комунальної власності, відносин у сфері охорони природи.

Диспозитивний метод притаманний регулюванню відносин власників земельних ділянок з приводу використання землі. Влас­ник має право на свій розсуд розпоряджатися належною йому зе­мельною ділянкою в межах, установлених законом. Застосування диспозитивного методу правового регулювання земельних відносин найбільш характерне для цивільно-правових угод із земельними ділянками, де свобода волевиявлення суб'єкта є найбільшою.

Три основні види дис­позитивного методу регулювання земельних відносин: рекомен­даційний, санкціонуючий і делегуючий.

Рекомендаційний метод полягає в наданні суб'єктові земель­них відносин можливості альтернативної поведінки залежно від поставленої мети .

Санкціонуючий метод виявляється в тому, що рішення про реалізацію земельних повноважень суб'єкт земельних правовід­носин приймає самостійно, але воно набуває юридичної сили лише після його затвердження відповідним компетентним органом.

Делегуваючий метод полягає в наданні прав і свобод суб'єк­там земельних відносин з того чи іншого кола правомочностей. Наприклад, права самостійно господарювати на землі, право влас­ника заповідати належну йому земельну ділянку та ін.

Поєднання двох методів правового регу­лювання є основною ознакою методу правового регулювання зе­мельних відносин.

З розвитком недержавної власності на землю в У. значно розширюється сфера застосування протилежного за змістом ім­перативному методу правового регулювання — диспозитивного. Суть цього методу полягає у закріпленні нормами права лише меж поведінки учасників суспільних відносин і наданні їм можливості вільно і самостійно врегульовувати свої взаємовідносини у встановлених межах. Сфера застосування диспозитивного методу дозволяє виокремити приватну частину земельного права.

Деякі види земельних правовідносин потребують застосування і імперативного, і диспозитивного методів правового регулювання. Тоді вживають термін змішаний метод правового регулювання. У цьому разі йдеться лише про використання різних методів для регулювання однорідної групи суспільних відносин щодо конк­ретних ситуацій, а не про змішування їх в якийсь один метод.

Отже, у процесі регулювання земельних відносин можуть за­стосовуватися різні методи правового регулювання, які врахову­ють специфіку земельних відносин, і домінують серед них імпе­ративний і диспозитивний методи.


  1. Основні принципи земельного права.


Базою правового регулювання земельних відносин є принципи, які відбивають характер і тенденції розвитку земель­ного права. Під принципами земельного права розуміють закріп­лені в земельному законодавстві концептуальні засади, які станов­лять сутність норм земельного права і визначають головні на­прямки в галузі правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням і охороною земель. Принципи земельного права реалізуються способом відтворення основних положень у земельному законодавстві, які пронизують його систему та вдосконалюються разом з їх розвитком. Виходя­чи з цього принципи земельного права поділяються на конститу­ційні, загальні та спеціальні.

Конституційні принципи є універсальними і притаманні всім галузям права. Загальні принципи є результатом відтворення кон­ституційних принципів права. Спеціальні принципи утворюють систему, що ґрунтується на структурній організації системи зе­мельного права. Перелічимо спеціальні принципи:

Принцип правової рівності форм власності на землю (держав­на, колективна і приватна). Звідси походить принцип рівності прав усіх суб'єктів земельного права, тобто всі суб'єкти права власності на землю рівні між собою. Кожен із власників має од­наковий обсяг повноважень з приводу належного йому майна — землі.

Принцип управління земельним фондом. Об'єктивна потреба держ. управління земельним фондом обумовлена економіч­ним значенням землі для життєдіяльності суспільства, незамінні­стю у сфері матеріального виробництва.

Принцип багатоманітності форм землекористування. Земле­користування може здійснюватись на основі придбання землі в приватну власність; земля також може надаватись у користуван­ня або оренду згідно з правилами, встановленими чинним зако­нодавством.

Принцип раціонального використання і охорони земель. Він охоплює зміст усіх інститутів земельного права виходячи з того, що цільове призначення земель — це встановлені законодавст­вом порядок, умови використання земельних ділянок для досяг­нення конкретних цілей з урахуванням категорій земель.

Принцип платності землеволодіння і землекористування. Від­повідно до З У «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р. використання землі є платним. Плата за землю стягується у вигляді земельного податку або орендної плати, розмір яких визначається залежно від грошової оцінки землі.

Принцип пріоритетності сільськогосподарського використання земель. Землі, придатні для потреб с/г, по­винні надаватись насамперед для с/г вико­ристання.

Принцип цільового використання землі. Суть цього принципу полягає в тому, що ні власник земельної ділянки, ні її орендар не вправі змінювати цільове призначення земельної ділянки. Зміна цільового призначення земель допускається тільки в установле­ному порядку спеціально вповноваженими органами.


  1. Система земельного права.


Система земельного права — це сукупність теоретичних по­ложень, принципів земельно-правових норм, взаємозв'язаних ре­гулюванням суспільних відносин.

Система земельного права — це його структура, будова і вну­трішня форма організації теоретичних положень і земельно-правових норм, які є елементами системи. Ці елементи об'єднані в певні групи за ознакою однорідності суспільних відносин, на регулювання яких вони спрямовані.

Систему земельного права становлять різні за своїм значенням та характером виконуваних функцій у регулюванні земельних відносин інститути. Найважливіші з них, які відбивають суть зе­мельного права як галузі права, — це загальні інститути, а земель­но-правові норми, що регулюють окремі сторони або види земель­них відносин, — спеціальні правові інститути.

Загальна частина земельного права складається з інститутів приватної власності на землю, державного управління земельним фондом; вивчає правове регулювання використання всіх земель незалежно від категорій та цільового використання.

Особлива частина складається з інститутів, що визначають правовий режим окремих категорій земель, які виділяються за їх цільовим призначенням (землі транспорту, енергетики тощо). Згід­но з передбаченими в законодавстві категоріями земель особлива частина земельного права складається з інституту правового ре­жиму використання земель сільськогосподарського призначення, земель житлової та громадської забудови і т. д.


  1. Місце земельного права в системі права України.


Земельне право є складником національної правової си­стеми і перебуває в тісному взаємозв'язку з іншими галузями права. Його місце в системі права визначається роллю і значен­ням правового регулювання земельних відносин, які становлять предмет даної галузі.

Земельне право тісно пов'язане з конституційним правом, нор­ми якого мають основоположне значення для всіх галузей право­вої системи. Багато важать у земельному праві ст. 13, 14 КУ, де закріплюється право громадян користуватися природними об'єктами, земля визначається як основне національне багатство, наводяться гарантії права на землю, гарантується екологічна безпека У. (ст. 16 КУ). Стосов­но земельного права такими положеннями є встановлення різно­манітних форм власності на землю, визнання приватної власності на землю, права володіння, користування та розпорядження зем­лею. Не менш значущими є норми конституційного права, які ви­значають сутність права землекористування та роль органів міс­цевого самоврядування в забезпеченні раціонального використання земельних ресурсів.

Земельне право має тісний зв'язок з адміністративним пра­вом. У багатьох випадках адміністративно-правові акти є під­ставою виникнення, зміни і припинення земельних правовід­носин. В адміністративному порядку вирішуються питання відведення земельних ділянок, установлення їх меж, видачі правовстановних документів, здійснення контролю за додер­жанням земельного законодавства, притягнення до амін. відповідальності осіб, винних у його порушенні. Крім того, зв'язок земельного й адміністративного права виявляєть­ся в застосуванні імперативних методів регулювання суспіль­них відносин. Специфіка земельних відносин обумовлює необ­хідність здійснення специфічних функцій управління, наприк­лад, таких як ведення держ. земельного кадастру, моніто­рингу земель, землеустрою.

Визнання землі нерухомим майном і залучення її в цивільно­му обігу викликало потребу розмежування сфер використання земельного і цивільного прав. Цивільне право ґрунтується на за­безпеченні свободи майнових прав суб'єктів, а земельне право — на забезпеченні раціонального використання й охорони земель як основи життя і діяльності людей. Земельні відносини є за своїм характером є майновими відносинами, а співвідношення земельно­го і цивільного прав у сфері регулювання права власності й ін. речових прав на землю полягає у такому. Прерогатива цивільного права — регулювання принципово загальних питань власності й інших прав на землю. У земельному праві відображено специфіку регулювання цих питань, обумовлену публічними, а не приват­ними інтересами. Так, правила купівлі-продажу землі припуска­ють застосування норм цивільного законодавства під час здійс­нення угод між власником земельного паю і його новим власни­ком під час проведення аукціонів з продажу землі. Однак існують і заборони, установлені земельним законодавством. Не можуть передаватись у власність землі с/г призна­чення іноземним громадянам, іноземним юр. особам, особам без громадянства.

Зв'язок земельного права з природно-ресурсним правом обу­мовлений тим, що використання природних ресурсів без такого просторового базису, як земля, неможливе. Свідченням само­стійності окремих видів природно-ресурсних відносин (гірничих, водних, лісових) є окрема кодифікація відповідного законодавства. При цьому в законодавстві про природні ресурси передбачені спеціальні норми, які враховують їх взаємозв'язок і регулюють питання запобігання несприятливим екологічним наслідкам впливу використання одних природних ресурсів на інші.

Земля являє собою один із самостійних природних об'єктів, з приводу якого виникають, припиняються земельні правовідноси­ни; водночас вона є частиною єдиного природного комплексу, від стану якого залежить екологічний добробут кожної людини і суспільства в цілому. Тому, розглядаючи землю як специфічний і самостійний об'єкт природи, треба перш за все виокремити еко­логічний фактор, яким вона характеризується. Земля є елементом єдиної екологічної системи, котра складається з вод, надр, рос­линного і тваринного світів, атмосферного повітря та інших природних об'єктів. Усі природні об'єкти взаємозв'язані і взаємоза­лежні, тому в сукупності становлять єдину екологічну систему. Тож цими обставинами й обумовлюється взаємозв'язок земель­ного й екологічного права.


  1. Джерела земельного права.


Джерелом земельного права є н/п акти органів державної влади та місцевого самоврядування, які містять загальнообов'язкові вимоги, норми, що регулюють економічні й екологічні суспільні відносини в галузі використання та охорони земель.

Земельне законодавство — це система нормативних актів, які містять норми, що регулюють земельні відносини. Юр. си­ла всіх законів та інших нормативних актів визначається залежно від компетенції органів держ. влади, а також ролі норматив­ного акта в системі законодавства.

Засадничими нормативними актами є закони. Вони поділя­ються на основні (конституційні) і звичайні.

КУ як основний закон держави є базою структури всього законодавства і посідає чільне місце серед дже­рел земельного права. Конституційні норми передбачають право­ві засади регулювання відносин власності в Україні загалом, а та­кож права власності в Україні зокрема. Право власності на землю в Україні гарантується, набувається й реалізується громадянами, юридичними особами, державою виключно відповідно до закону. У ст. 13 та 14 КУ зазначено, що земля, надра, атмосферне повітря та інші природні ресурси є об'єктами права власності українського народу.

Головним серед законів у галузі земельного права є новий Зе­мельний кодекс України від 25.10.01. Цим документом закладені правові підвалини для дальшого розвитку земельних відносин, підприємництва та ринкового середовища в сільської місцевості та сфері агропромислового виробництва.

Основними джерелами земельного права є закони України, які лежать у підґрунті земельного законодавства. Загальні ЗУ: «Про власність» від 07.02.91; «Про форми власності на землю» від 20.01.92., яким було запроваджено, поряд з держав­ною, колективну і приватну форми власності; «Про плату за землю» від 03.07.92, який запровадив розміри і порядок плати за землю.

Серед законів, норми яких регулюють земельні відносини, слід назвати також спеціальні ЗУ: «Про охорону зе­мель» від 19.16.03; «Про контроль за охороною земель» від 19.16.03; «Про меліорацію земель» від 14.01.01; «Про викори­стання земель оборони» від 27.11.03; «Про оцінку земель» від 11.12.03; «Про розмежування земель державної і комунальної власності» від 05.02.04.

Безпосередніми джерелами регулювання земельних відно­син підзаконного характеру є Постанови ВРУ «Про земельну реформу» від 18.12.90, «Про прискорення зе­мельної реформи та приватизації землі» 13.03.92, а також «Про стан реформування земельних відносин» Постанова ВРУ від 12.02.96, якою було затверджено основні на­прями держ. політики У. в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та гарантування екологічної безпеки.

Важливе значення серед джерел земельного права мають Ука­зи Президента «Про захист прав власників земельних часток (паїв)» від 21.04.98, «Про приватизацію та оренду земельних ді­лянок несільськогосподарського призначення для здійснення під­приємницької діяльності» від 12.07.95, розпорядження Президента України «Про Національну програму охорони земель на 1996—2005 роки» від 17.02.96.

Основний обсяг земельно-правових норм міститься у поста­новах і розпорядженнях КМУ. Прикла­дом можуть бути Постанови КМУ «Про Державний технологічний центр охорони родючості ґрунтів» від 04.08.2000, «Про затвердження Положення про наглядову раду з питань експертної грошової оцінки земельних ділянок» 17.11.01, «Про заходи щодо створення системи реєстрації прав власності на нерухоме майно» від 16.05.02.

Джерелами земельного права є н/п акти міні­стерств та інших центральних органів виконавчої влади, що здій­снюють управлінські та контрольні функції в галузі використан­ня та охорони земельних ресурсів. Центральним органом вико­навчої влади в галузі використання та охорони земель є Держав­ний комітет України з земельних ресурсів (Держкомзем). У ме­жах своєї компетенції Держкомзем розробляє й затверджує ін­струкції, методики, правила міжвідомчого (міжгалузевого) зна­чення, наприклад, Лист Держкомзему від 09.11.04, «Щодо права власності або права оренди земельної ділянки» № 14-17-13/9025, Лист Держкомзему від 17.09.02. «Про самовільний захват земель­них ділянок орендодавцями — власниками земельних ділянок» № 14-20-13/4405.


  1. Земельні правовідносини.


Земельні правовідносини яв­ляють собою суспільні земельні відносини, що виникають у сфе­рі взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем і врегульовані нормами земельного права. Специфіка відносин, пов'яза­них з землею, обумовлена особливостями предмета цих відносин — землі — як об'єкта природи, просторово-територіального базису, території й основного засобу сільськогосподарського виробництва. Для будь-яких земельних право­відносин обов'язковим об'єктом є земля; для всіх суб'єктів земель­них правовідносин визначається комплекс прав і обов'язків, які мають універсальний характер; у земельних правовідносинах бе­руть участь не будь-які особи, а лише ті, які в установленому за­коном порядку можуть бути визнані суб'єктами земельних пра­вовідносин.

Як інститут земельного права земельні правовідносини по­діляються на матеріальні (виникають і здійснюються згідно з земельно-правовими нормами, якими встановлю­ється, визначається право на землю чи на земельну ділянку); процесуальні (належать відно­сини, що складаються згідно з нормами права, якими встановлю­ється порядок: переведення земель з однієї категорії до іншої; проведення приватизації; передавання земельних ділянок с/г і не/г призначення у приватну власність громадян, юр. осіб У., а також передавання земель не­
с/г призначення у приватну власність іноз. громадян, іноз. юр. осіб; передавання земель у постійне чи тимчасове користування;припинення права власності та права користування земель­
ною ділянкою тощо); охоронні (Перша група не пов'язана з юридичною відповідаль ністю і має регулятивний характер, спрямована на організаційно-правове, економічне, технологічне забезпечення охорони земель. Такими правовідносинами є: захист земель від водної й вітрової ерозії, заболочування, забруднення радіоактивними і хімічними речовинами; рекультивація порушених земель, збереження їхніх корисних властивостей. Друга група охоронних земельно-правових відносин пов'язана із застосуванням юр. відповідальності за порушення земель­ного законодавства. Такі відносини є комплексними за своєю структурою (ст. 210—212 ЗК)), регулятивні і спеціальні (належать землі, що їх відносять до категорії лісового і водного фондів. Ком­плексний характер цих правовідносин виявляється в тому, що вони регулюються відповідно: норм ЗК (гл. 11) і Лісового (ст. 5, 9, 10) кодексів У.; норм Земельного (гл. 12) і Водного (ст. 14, 85—92) кодексів У.; можуть бути як матеріаль­ними, так і процесуальними).

Земельні правовідносини можуть бути загальними і засто­совуватись до всіх інститутів земельного права та конкретними, що застосовуються до конкретних видів земельних правовідносин;

Зміст земельних правовідносин обумовлюється особливостями правового режиму земель як предмета земельних правовідносин, сукупністю прав та обов'язків суб'єктів земельних правовідносин та особливостями правового регулювання кожного з видів, а також
особливостями юридичної відповідальності у правовідносинах, що виникають у зв'язку з порушенням земельного законодавства.

Особи, які є учасниками земельно-правових відносин, називаються їх суб'єктами. Суб'єкт земельно-правових відносин, якому належить право, називається активним. Суб'єкт земельно-правових відносин, на якого покладено обов'язок, називається пасивніш.

За КУ і земельним законодавством суб'єк­тами земельних правовідносин можуть бути (ст. 80 ЗК): громадяни, юридичні особи, територіальні громади, держава, а також іно­з. громадяни, особи без громадянства, іноз. юр. особи.

Суб'єкти земельних правовідносин відрізняються один від од­ного за обсягом правоможностей. Для суб'єктів земельних пра­вовідносин характерними ознаками будуть виникнення, зміна і припинення прав та обов'язків щодо конкретних земельних діля­нок. При цьому суб'єкти земельних правовідносин користуються сукупністю загальних чи спеціальних прав та обов'язків. До загаль­них прав та обов'язків суб'єктів земельних правовідносин нале­жать їх правоздатність і дієздатність, тобто можливість мати пев­ні права та обов'язки у сфері земельних відносин.

До основних положень правоздатності суб'єктів земельних правовідносин ЗК відносить право набувати земельні ділянки на праві власності чи користування, самостійно використовувати їх за цільовим призначенням.

До спеціальних прав та обов'язків суб'єктів земельних право­відносин належить сукупність прав та обов'язків, які виникають і здійснюються в процесі використання земель різних категорій. ЗКУ установлено диференційований статус земель с/г. призначення, які можуть належати на праві власності лише приватним с/г юр. особам. До них належать усі с/г підпри­ємства та організації, крім тих, що перебувають у власності тери­торіальних громад. Держ. і комунальні с/г юр. особи, на відміну від приватних, можуть володіти зем­лями с/г призначення на праві постійного ко­ристування.

Об’єктом земельних правовідносин щодо використання землі завжди є індивідуально визначена земельна ділянка з установленим розміром і місцем розташування.

Земельні угіддя як об'єкти земельно-правових відносин можна поділити на групи: а) усі землі держави; б) землі відповідних ка­тегорій за цільовим призначенням; в) конкретно визначені земельні ділянки.

Також земельні ділянки можна поділити залежно від розташу­вання на них окремих об'єктів: 1) земельні ділянки, на яких не­має ніяких інших природних і майнових об'єктів; 2) земельні ді­лянки, на яких розташовані природні об'єкти; 3) земельні ділянки, на яких розташовані нерухомі майнові об'єкти; 4) земельні ділян­ки, на яких розташовані об'єкти нерухомості і природні об'єкти.

Підставою виникнення, зміни і припинення земельних правовідносин є юридично значимі обставини, з якими пов'язу­ється виникнення права на землю (власності, тимчасового користу­вання), на цільове використання земельної ділянки, відповідаль­ності за конкретні порушення земельного законодавства.

Такими обставинами є юридичні факти, які в земельних пра­вовідносинах, як і в інших галузях права, поділяються на правовстановлюючі, правозмінюючі і правоприпиняючі.

До правовстановлюючих юридичних фактів відносять: закони та ін. н/п акти, якими встановлю­ються: поділ усіх земель і землекористування, суб'єкти земель­них правовідносин, правовий режим земель відповідної категорії, права та обов'язки суб'єктів земельних правовідносин, відпові­дальність за порушення земельного законодавства; угоди про придбання земельної ділянки у власність чи в ко­ристування або відчуження; угоди про передавання земельної ділянки в оренду; акти органів держ. влади і місцевого самоврядування
про приватизацію землі, передавання її у приватну власність.

Юридичні факти, на підставі яких виникають земельні право­відносини, поділяються на події і дії (вчинки, поведінку). Події, своєю чергою, можуть бути такі, що здійснюються як поза волею людини, так і внаслідок втручання людини у природ­ні властивості землі. Поза волею людини здійснюється припи­нення права власності на земельну ділянку, наприклад, у зв'язку зі стихійним лихом чи іншими природними явищами; в окремих випадках земельні правовідносини виникають унаслідок правомірної чи неправомірної поведінки.

Поведінка у сфері земельних правовідносин виявляється в ді­ях чи бездіяльності громадян, посадових осіб, юридичних осіб, органів державної влади та місцевого самоврядування.

Зміна земельних правовідносин відбувається також унаслідок тих чи інших обставин, тих чи інших юридичних фактів. Напри­клад, перехід права (власності чи користування) на земельну ді­лянку має місце в разі купівлі-продажу будинку, зміни в установ­леному порядку цільового призначення землі.

Правоприпиняючі юридичні факти (юридичний склад) приво­дять до припинення земельних правовідносин. Якщо договір купів­лі-продажу земельної ділянки в сукупності породжує зміну земель­них правовідносин, зокрема зміну суб'єктів права власності, то для продавця має місце припинення земельних правовідносин. Юр. фактами, що є підставою для припинення земельних право­відносин, можуть бути: смерть власника землі чи землекористувача, звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора, доб­ровільна відмова власника від права на земельну ділянку і т. д.


  1. Поняття і ознаки права власності на землю.




следующая страница >>