asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 7 8


Переклад українською – О.Мелещенко

Лист Його превосходительству

міністрові внутрішніх справ (1830, 5 січня)
<…> Коли в липні минулого року Французька Комедія побажала поставити першу мою драму, призначену для театру, – “Марьйон Делорм”, я просив пана де Мартіньяка, який займав тоді посаду міністра, звільнити мою драму від розгляду її цензурним комітетом і взяти на себе обов’язок бути її єдиним цензором – люб’язність, яку пан міністр уже надавав деяким драматичним авторам. Ось як я пояснив йому тоді і усно і писемно ту шкоду, яку він завдав би мені в тому випадку, якби віддав мою п’єсу до цензури: “Усі нинішні драматичні цензори раніше належали до кола літераторів протилежного нам напрямку, що, втім, лише робить честь тому таборові вільного мистецтва, до якого я маю честь належати. (Заявляючи це, я зовсім не прагну покласти на всю стару школу провину деяких її членів, – це лише факт, який я відзначаю мимохідь).

Цензори, у більшості своїй драматурги, прихильники старого режиму в літературі такою ж мірою, як і в політиці, є моїми противниками і при нагоді, природно, і моїми ворогами. А що таке театральна п’єса, іще не поставлена на сцені? Дещо найкрихкіше та найненадійніше на світі. Одна сцена, одна строфа, одне слово, передчасно проголошене та викладене в перекрученому вигляді, можуть згубити драматичний твір раніше, ніж він побачить світ, – і це добре відомо усім театрам. Звідси випливає, що цензура, будучи вже сама по собі огидливим обмеженням для всіх літературних напрямків, є для нас, людей вільного мистецтва, чимось іще гіршим – пасткою, засідкою, западнею. Мені важливо, таким чином, щоб ці п’ять загальновизнаних моїх ворогів не знали моєї п’єси до її інсценування та не змогли б завчасно розголосити про неї кліці моїх недругів, зацікавлених у тому, щоб заподіяти мені шкоду. У моєму становищі такою клікою, найгіршою з усіх, є цензура”.

Ось що я пояснював у той час міністрові. Однак <…> прохання моє не було задоволене.

<…> А між тим ось що відбулося з тих пір, як “Ернані” була передана до цензури. Вірші з моєї драми ходять по руках, причому одні наполовину перекручені, інші виставлені на посміховисько; деякі передані цілком точно, але до них кимось додані бездарні строфи; нарешті, одні уривки більш або менш зграбно перекручені, а інші піддані безсоромному пародіюванню. Цілі шматки твору, оброблені подібним чином, отримали ту напівгласність, якої так справедливо побоюються і автори, і театри. Втім, винуватці цих підозрілих маневрів майже не маскуються. Вони зробили усе це цілком відкрито, через газети.

Але і цього здалося їм мало. Згвалтувавши п’єсу в газетах, вони почали гвалтувати тепер її у своїх салонах.

Звідусіль доходять до мене відомості (я запевняю вас, що все це уже отримало гласність) про копії “Ернані”, зроблені шахрайським способом, про те, що читання цієї драми, і в уривках і повністю, відбувалися в багатьох місцях… <…> Я прошу міністра з’ясувати, як це трапилось.

Поза моїм будинком існують лише два рукописи “Ернані”. Один з них зберігається в театрі. По ньому проходять щоденні репетиції. Коли репетиція закінчується, рукопис знову ховають за сімома замками. <…> Інший примірник зберігається в цензурі.

А підробки ходять по руках. Звідки, питається, могли вони узятись? Із театру, усі надії якого вони зруйнують і який вони розоряють, із театру, де зберігається цілковита обережність і де подібна річ взагалі немислима, чи з цензури?

У цензури є примірник рукопису – він перебуває в повній її владі, у повному її розпорядженні. Вона може робити з ним усе, що їй заманеться. Цензура – мій літературний ворог, цензура – мій ворог політичний. Цензура по суті своїй непорядна, ганебна та зрадлива. Я звинувачую цензуру. <…>
Лист робітникові поету (1837, 3 жовтня)
Пишайтеся вашим званням робітника. Усі ми – робітники, навіть сам господь бог, а у вас думка працює ще краще, ніж рука.

Мужньому класові, до якого ви належите, накреслено велике майбутнє, але він повинен дати плоду дозріти, він має бути терплячим і стриманим, тому що провидіння ніколи на дає відразу усього всім, – а провидіння знає, що робить. Нехай ваш клас, такий благородний і такий корисний, уникає всього, що принижує, і прагне до того, що звеличує; нехай він частіше шукає приводи для кохання, ніж приводи для ненависті; нехай він вчиться поважати жінку й дитину, нехай читає та займається в години дозвілля; нехай розвиває свій розум, це приведе його до перемоги. Я вже не раз казав: у той день, коли народ оволодіє знаннями, він здобуде владу. Іншими словами: цивілізація – ось вища влада. Іноді вона панує за допомогою однієї людини – так царювали папи, іноді за допомогою кількох – так царювали сенати, іноді за допомогою всіх – так пануватиме народ. Але поки демократія не скріплена законом… <…>


Садіння дерева свободи на Вогезькій площі1 (1848)

Я з радістю відгукнувся на заклик моїх співгромадян і прийшов вітати разом з ними сподівання на звільнення, порядок і мир, які зростатимуть, змішавши своє коріння з корінням цього дерева свободи. Справді немає кращого і більш вірного символу свободи, ніж дерево. Свобода сягає своїм корінням серця народу, як дерево – серця землі; подібно до дерева, її гілля, розпускаючись, тягнуться до неба; подібно до дерева, вона без упину розростається та огортає цілі покоління своєю тінню. (Вигуки схвалення).

Перше дерево свободи було посаджено вісімнадцять століть тому; його посадив сам бог на Голгофі. (Вигуки схвалення). Перше дерево свободи – це той хрест, на якому Іісус Христос приніс себе в жертву в ім’я свободи, рівності та братерства людського роду. (Вигуки: “Браво!” Тривалі оплески).

Значення цього дерева зовсім не змінилося за вісімнадцять століть; проте ми не повинні забувати: нові часи – нові обов’язки. Революція, що її здійснили шістдесят років тому наші батьки, звеличила себе війною; революція, яку ви здійснюєте сьогодні, має звеличити себе утвердженням миру. Перша руйнувала, друга повинна творити. Творення являє собою необхідне доповнення руйнації; ось що нерозривно пов’язує 1848 рік з роком 1789-м. Засновувати, створювати, виробляти, заспокоювати, здійснювати усі права, розвивати усі великі почуття, закладені в душі людини, задовольняти усі потреби суспільства – ось завдання майбутнього.

Утім, у наш час майбутнє настає швидко. (Оплески).

Можна навіть сказати, що майбутнє це вже не завтра, воно починається сьогодні. (Вигуки: “Браво!”). А тому – за справу, справу, люди фізичної праці, люди розумової праці, усі ви, хто слухає та оточує мене! Завершіть велику справу братерської співдружності усіх народів, що йдуть до однієї мети, відданих одній ідеї, котрі живуть одними почуттями. Станемо ж усі людьми доброї волі, не пошкодуємо ані нашої праці, ані нашого поту. Посіємо серед народу, який нас оточує, а потім і в усьому світі почуття взаємної поваги, любові та братерства. <…>


За свободу преси та проти арешту письменників2 (1848)

<…> Чи перебуваємо ми в стані облоги, чи під владою диктатури? Ось у чому, з моєї точки зору, полягає питання.

Якщо ми перебуваємо в стані облоги, то закриті газети, підкорившися вимогам законів, мають право знову почати виходити. Якщо ж ми перебуваємо під владою диктатури – тоді справа інша.

ДЕМОСФЕН ОЛІВ’Є. Хто ж міг встановити диктатуру?

ВІКТОР ГЮГО. Я прошу голову виконавчої влади дати пояснення з цього приводу.

Що стосується мене, то я гадаю, що протягом чотирьох днів диктатура, викликана настійною необхідністю, була справедливою та законною. Після завершення цих чотирьох днів можна було б обмежитися станом облоги.

Стан облоги, заявляю я, необхідний; але стан облоги є стан законний і цілком певний, і мені здається неприпустимим залишати за виконавчою владою права необмеженої диктатури, тоді як ви мали намір надати їй лише права, що випливають із стану облоги.

Тепер, якщо виконавча влада вважає повноваження, надані їй Зборами, недостатніми, нехай вона заявить про це, і нехай Збори розсудять. Що стосується мене, то коли йдеться про найпершу і найістотнішу з наших свобод, я не можу не виступити на захист цієї свободи. Захищати сьогодні суспільство, завтра свободу, захищати і те, і інше, захищати одне за допомогою другого – ось як я розумію свої зобов’язання депутата, своє право громадянина та свій обов’язок письменника. (Рух у залі).

Отже, якщо уряд хоче бути наділений диктаторською владою, нехай він скаже про це, і нехай Збори вирішують.

ГЕНЕРАЛ КАВЕНЬЯК, голова виконавчої влади, голова Ради міністрів. Не бійтеся, вельмишановний пане, мені не потрібна така влада; з мене цілком достатньо і тієї, що я маю, у мене навіть надто багато влади; вгамуйте вашу тривогу! (Вигуки схвалення).

ВІКТОР ГЮГО. <…> …в інтересах майбутнього іще більше, ніж в інтересах теперішнього, <…> я кажу виконавчій владі: будьте обережні! Величезна влада, яку ви маєте…

ГЕНЕРАЛ КАВЕНЬЯК. Так ні ж!

<…>

ВІКТОР ГЮГО. <…> …за нинішніх обставин, при тій значній владі, якою він (В. Гюго має на увазі уряд. – Прим. авт.) наділений, йому слід застерігатись зазіхань на свободу преси, йому слід поважати цю свободу! Нехай уряд не забуває, що свобода преси – це зброя тієї цивілізації, яку ми спільно захищаємо. Свобода преси існувала до вас, вона існуватиме і після вас. (Збудження в залі).

<…>

Тепер я прошу уряд повідомити, яким чином він хоче використати ту владу, яку ми йому довірили. Я зі свого боку вважаю, що існуючих законів, якщо їх енергійно застосовувати, цілком достатньо. Я не поділяю думки міністра юстиції, який, напевно, вважає, що ми перебуваємо в стані якогось міжцарювання у законодавстві і що, перш ніж розпочати судове переслідування, потрібно дочекатися прийняття Зборами нового закону. Якщо пам’ять мені не зраджує, 24 червня шановний генеральний прокурор Паризького апеляційного суду оголосив закон про пресу від 16 липня 1828 року3 таким, що має силу. Зверніть увагу на це протиріччя. Чи існує діюче законодавство про пресу? Генеральний прокурор говорить – так, міністр юстиції говорить – ні. (Рух у залі). Я поділяю думку генерального прокурора.

У цей момент, аж до видання нового закону, діяльність нашої преси регулюється законодавством 1828 року. Я вважаю, що якщо у нас існує тільки стан облоги, якщо у нас немає необмеженої диктатури, то закриті газети, підкорившися вимогам цього законодавства, мають право видаватися знову. (Хвилювання в залі). Так я ставлю питання й прошу пояснень з цього приводу. Я повторюю, що йдеться про свободу, і додаю, що в Національних Зборах, у Зборах народних, як наші, питання, які стосуються свободи, повинні розглядатися, не скажу – з обережністю, скажу – з повагою. (Вигуки схвалення).

Що ж стосується газет, то я не маю наміру говорити про них, я не маю наміру висловлювати свою думку про них, оскільки для більшості з них ця думка виявилася б, напевно, дуже суворою. Ви розумієте, що чим вона більш сувора, тим більше у мене підстав промовчати про неї; я не хочу використати свою можливість нападати на них у той час, коли вони позбавлені можливості захищатись. (Рух у залі). Я дуже неохоче вживаю вираз “заборонені газети”; термін “заборонені” не здається мені ані справедливим, ані благорозумним; газети, випуск яких призупинено, – ось ті слова, якими повинна була б скористатися виконавча влада. (Міністр юстиції знаком висловлює згоду). Я не нападаю в цей момент на виконавчу владу, я даю їй пораду. Я хотів і хочу залишитися в межах найпоміркованішого обговорення питання. Помірковане обговорення – завжди найкорисніше обговорення. (Вигук: “Чудово!”).

Я міг би сказати, зауважте, що уряд зазіхає на власність, на свободу думки, на свободу особистості одного письменника, що цього письменника без пояснення причин дев’ять днів тримали в одиночному ув’язненні і одинадцять днів під арештом4. (Рух у залі).

Повторюю, я не хотів торкатися і не торкнусь цього боку питання, яке розпалює пристрасті. Я просто хочу отримати роз’яснення, щоб після закінчення цього засідання газети могли знати, чого їм слід чекати від влади, яка керує країною.

Я переконаний, що дозволити їм виходити знову, суворо обмеживши їх рамками закону, було б водночас актом істинної справедливості та розумною політичною мірою; справедливість такого рішення не вимагає доказів; що ж стосується політичного боку питання, то мені здається очевидним, що газети, під тиском нинішніх обставин, в обстановці стану облоги, самі вгамували б перший вибух своєї свободи. А саме цей вибух і було б корисно вгамувати в інтересах громадського спокою. Відстрочити момент вибуху – значить зробити його більш небезпечним, внаслідок тривалості стримування. (Рух у залі). Зважте на це, панове.

Я звертаюсь до шановного генерала Кавеньяка із формальним запитом: нехай він буде такий ласкавий і скаже нам, чи вважає він, що заборонені газети, підкорившися існуючим законам, можуть негайно розпочати виходити, або ж вони повинні, в очікуванні нового законодавства, перебувати в своєму нинішньому стані, не живі і не мертві, не лише обмежені правилами стану облоги, але й засуджені на смерть диктатурою. (Тривалий рух у залі).


Стан облоги5 (1848)

<…> Для того щоб ми могли розсудливо обговорити конституцію, необхідні дві речі: свобода Зборів і свобода преси. (Різні вигуки в залі).

З моєї точки зору, істинна суть питання полягає ось у чому: чи передбачає стан облоги скасування свободи преси? Виконавча влада говорить – так; я кажу – ні. Хто ж із нас помиляється? Якщо Збори не наважаться висловитись, нас розсудять історія і майбутні покоління.

Національні збори запровадили стан облоги, щоб полегшити виконавчій владі придушення повстання, і встановили закони, щоб полегшити їй приборкання преси. Коли ж виконавча влада змішує стан облоги із повним скасуванням законів, вона глибоко помиляється, і її слід про це попередити. (Голос зліва: “Чудово!”).

Ось що ми повинні сказати виконавчій владі.

Національні збори мали намір попередити громадянську війну, але не заборонити обмін думками; вони хотіли вирвати зброю із рук людей, але не задушити їх совість. (Схвальні вигуки зліва).

Щоб відновити мир на вулицях, ви маєте стан облоги; щоб стримувати пресу, у вас є трибунали. Не користуйтеся ж станом облоги для боротьби із пресою; ви застосовуєте не ту зброю і, вважаючи, що захищаєте суспільство, насправді завдаєте рану свободі. (Рух у залі).

Ви б’єтеся за священні принципи – за порядок, за родину, за власність; ми підемо за вами, ми допоможемо вам у боротьбі; але ми хочемо, щоб ви билися, спираючись на закони.

ГОЛОС. Хто – ми?

ВІКТОР ГЮГО. Ми – усі Збори. (Голоси зліва: “Чудово! Чудово!”).

Я не можу не нагадати, що відмінність між станом облоги і скасуванням існуючих законів підкреслювалась неодноразово і була усвідомлена усіма вами.

Стан облоги є становище цілком певне й законне – про це вже йшлося; скасування законів є становище жахливе, в яке палата не захоче поставити Францію (рух у залі), в яке великі Збори ніколи не захочуть поставити великий народ! (Знову рух у залі).

Я не можу допустити, щоб виконавча влада таким чином трактувала свої повноваження. Що стосується мене, я заявляю, що, голосуючи за стан облоги, я мав на увазі озброїти уряд усіма соціальними засобами для захисту порядку; я віддав йому всю ту владу, яку я мав як депутат; але я не санкціонував диктатуру, але я не віддав свободу думки її на поталу, але я не мав намір надати їй право цензури та конфіскацій! (Вигуки схвалення на багатьох лавах. Вигуки протесту на інших). Цензура та конфіскація – ось що в цей момент перешкоджає діяльності органів, покликаних відображати громадську думку. (Вигуки: “Так! Чудово!”). Подібне становище несумісне з обговоренням конституції. Необхідно, повторюю, щоб преса була вільною, оскільки від свободи преси не меншою мірою, ніж від свободи самих Зборів, залежить якість і міць конституції.

З моєї точки зору, ці дві умови невіддільні одна від одної, і я не можу допустити, що Збори будуть достатньою мірою вільними, тобто достатньою мірою обізнаними (


следующая страница >>