asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3

Чоловік: Я кажу, що вони мене нажухали, от що!

Мілена: То чому ти не подаси в суд?

Чоловік: Який суд, ти смієшся? За яким правом? Вони ж мені ті бабки звиш контракту заплатили — кинули кістку, а тепер собі гребуть скільки хочуть! (Мілена зизуе оком на телевізор). Якби я заробляв за контрактом, ми з тобою давно вже під гастрономом пляшки б збирали — з нашими податками!

Телевізор (по англійськи й по українськи): Нема безвихідних ситуацій, хлопче. Зберемо профспілку, дамо матеріал в усі газети — ми навчимо цих тварюк шанувати закон!

Чоловік (стеряно): Яку профспілку? Які газети? Який закон?

Мілена (стенає плечима й повертається до екрана).

І тому, знову ж таки, не диво, що жодне з них не помітило, — а коли помітила Мілена, було вже пізно, — того, що відчула першою, — а також, як виявилось, і останньою, — Міленина мати — тільки, своїм звичаєм, по тлумачила так, як їй хотілося, хотілося ж їй, все ніяк не годній втямити, що трійко в хаті — то, як не як, повний комплект, — розуміється, онучати, тож якось, на ранок по передачі, вона потелефонувала й спитала, з дівоцькою щасливою затривоженістю в голосі: «Мілечко, доцю, я на тебе тут учора дивилась дивилась — ти часом не вагітна?» — «Ні, — здивувалась Мілена, — з чого ти взяла?» — «А — поправилась ти немов: така заживненька сиділа, і лице якесь обдемкувате б то, чи що», — з переляку Мілена вдруге за день зважилася у ванній, на домашній долівчаній вазі (процедура, яку проробляла щоранку), ще й подумала, чи та, бува, не зламалася, бо вага її, звісно ж, була стабільною, — як і вчора, й позавчора, і торік, і позаторік, та й, врешті, якби вона справді набрала трохи тіла, хто б їй першим вказав, як не лапчик? Про всяк випадок Мілена поклала дочекатися лапчика (до полудня він пропадав у себе в лабораторії, а пополудні йшла з дому Мілена, тож вони здебільше розминалися — аж до вечора), а в міжчасі ринулася переглядати відеозапис учорашньої передачі — з дуже виграшною, під кожним оглядом, відзіґорною фінансисткою економісткою перчистої брюнетисто іспанистої вроди, що розповідала, як вона після розлучення трахається (настійно трималася цього слова) виключно з молодшими за себе мужчинами і як це позитивно впливає на її самопочуття, — тільки цим разом усепереможну свою фінансистку, щойно та з'являлася в кадрі, Мілена роздратовано переганяла вперед, жадібно виловлюючи єдино себе саму, особливо крупні плани: може, бевзь оператор щось напартачив? (Мілена знала, що в три чверті профілю обличчя в неї здається ширшим, по бабськи скругленим, і перед камерою про це звичайно не забувала). Одначе все нібито було як завжди — і все таки не так: екранна Мілена, дарма що ні обдемкувата, ні, хай Бог милує, заживненька, чимось невловним усе таки відрізнялася — немов погрубшала кістками, і форми, підкреслені за домашньою позою — рука на спинці крісла, ногою за ногу назверх вивернутий клуб, щільно обтягнений спідницею, — дружно затяжіли до якоїсь Гротескової, тулуз лотреківської монументальносте, що її в тендітної Мілени зроду й заводу не було, якоїсь такої розв'язно дражливої, по своєму, може, й спокусливої, але тільки на дуже вже плебейський смак, — втім, ще гірше було з обличчям, яке змовницьки перемикало вирази в унісон навіть і не говореному, а радше нєдо говореному невгамовною фінансисткою, що з професійного погляду було вже, розуміється, суперпілотаж, оскільки розпалювало глядацьку уяву в потрібному напрямі (з чим себе схвильовано засоромлена перед екранна Мілена таки не могла не повіншувати), але при тім так то вже неприкрито демонструвало в деяких моментах ну сливе ж неподобне задоволення — сито розпливаючися в напівусміхові, от от, схоже, ладне засолові ти зором (що хіба тільки зациклена на своїй ідеї Міленина мама й могла взяти за подаленілий «блукаючий» погляд вагітної!), аж справді немов надимаючись, — чи то од себе пушачись, чи од втіхи за справний перебіг розмови, чи, чого доброго, од ласування, вкупі з фінансисткою, м'язистим торсом її молодого охоронця шофера масажиста?… В усьому цьому колихалося щось темне й нечисте, просоченим намулом затруювало той енергійний підігрів, котрим зазвичай наливалась Мілена, споглядаючи себе на екрані, — гойдливий, мов стегнами вихляючий, голос, збуджений хрипкуватий смішок, лоскітлива порочність, та що ж це зробилося з її голосом, звідки ця впоєна в нього, затамована, як несвіжий подих, вульгарність? «Бандерша», — зненацька різко, мов долонею ляснула, сказала в кімнаті перед екранна Мілена, вмент протверезівши, мов водою облита, на так відновлений звук власного голосу, і на цей самий звук екранна Мілена повільно повернула до неї оту соромітно красиву, п'яно підпашілу од суфітів і ламп нахабну морду з націловано припухлим розкроєм багряних губ і зверхньо, ба навіть трохи чи не тріумфально підморгнула, ніби реготнула, оскалом бликнувши: мовляв, еге ж, а ти як думала?…

Перед— екранна Мілена, часто дихаючи й навіщось тримаючи себе однією рукою за пульс, другою зробила «зіор», а тоді «гешіпсі». Цим разом Мілена екранна, повертаючись до неї анфас, показала їй язика, що між тих темно лиснючих губів виглядав якось уже зовсім відворотно  блідий, мов голий, ще й кінчиком ворушив. Перед екранна натисла на паузу, щоб захопити паскудницю зі звішеним язиком: хай би так посиділа! — але не втрапила: кадр проскочив, і, нагло спинена, екранна Мілена заклякла із здивовано виряченими очима розпусної лялі, що вдає ображену цноту, — навіть губенятка наставила на «сю сю», мов зібралася вимовляти: недобрий котик, зробив боляче своєму Мілюнчику!… Ах, та ти дражнишся з мене! — засичала вжалена до живого перед екранна Мілена, вкриваючись слизьким холодом, як лускою, — так я ж ж ш ш тобі зараз покажу!… — вона затокотіла кнопками, майже в ритмі власного прискореного серцебиття, змушуючи екранну Мілену то навпереміну оживати й завмирати, то біснувато кривлятись і сіпатись у веселенькій маріонетковій трясці, то сомнамбулічно розвертатись рапідом, насилу підносячи руку, мов під тиском ста атмосфер, але все воно ні на що не здалося — та нічим більше себе не виказувала, перетворившись на звичайнісіньке, невідь пощо катоване, екранне зображення, так що спливло бозна скільки часу, перш ніж Мілена перед екранна, ладна вже й припинити своє шизофренічне заняття (тобто, погодитися з тамтою лярвою, ніби їй тут, перед екраном, усе справді приверзлося), почула зоддалеки, мов крізь товщу води, долинаючий телефонний дзвінок і піднесла слухавку — також чомусь рапідом, себто долаючи тим рухом тиск усіх ста атмосфер нараз. «Альо, — сказав, кашлянувши, незнайомий чоловічий голос, насуваючи на неї з глибу трубки, як грозова хмара, — альо, мнє нада Мілену», — тепер вона відчула холод уже і всередині: це було, як у дитячих снах про ведмедя, з яких завжди прокидалася з криком жаху: ведмідь наближався, ґіґантський і темний, і накривав її своєю тінню, «Слухаю вас», — спробувала боронитися голосом, відрухово ввімкнувши сріблясто відчужений секретарський тембр, і на тому кінці, по паузі намислу (мов виціляли точність удару), з позірною вайлуватістю обізвались: «Слиш, кіца… Єсть предложеніє. Мнє тут на тєбя надоєло тока по тєліку са'рєть. Карочє, заві падружку, вчєрашнюю, і давай дагаварівацца на када, я заєду. Наїцот дєнєг нє переживай, базара нє будєт», — «Хто, що, як ви смієте, хто ви такий?! — обурено залепетала перед екранна Мілена, водночас із ще більшим обуренням спостерігаючи, як цілим тілом напружилась і заграла, не в змозі довше всидіти в кріслі, Мілена екранна — з блиском в очу, із нетерплячою вібрацією збудженого хихотіння, і просто межи очі тамтій крикнула з розпуки, зовсім уже по дурному: — Я міліцію викличу!» — В трубці недобре, владно засміялися: «Нічєво ти нє викличеш, дура. Ти лучче подумай, а я пєрєзвоню, адрес я знаю. І с подружкой пагаварі. Нє бойсь, тєбє панаравіцца», — «Забирайтеся геть!» — зовсім уже пискляво вереснула перед екранна Мілена, але в слухавці й так відключилися (причім невідь звідки прохопилися, в якомусь неймовірно цинічному, глузливо танцюристому темпі, перші такти бетховенівського «Для Елізи»: па ба, па ба, пам, па ра па пам! — вибулькнули, мов по п'яному, тоді хтось дуже поважно проворкотав: «Соррі», і дзвінко закапав зуммер — як вода з незакрученого крана). Трубка тихенько лягла на важіль, і перед екранна Мілена так само тихенько, білим од люті голосом сказала до екранної: «Я тебе вб'ю», — вочевидь не тямлячи, що говорить.

Бо й справді, ну що вона могла тамтій заподіяти? Навіть у непритомній гарячці перших годин — кудись бігти, щось пояснювати, доводити на всі боки, мовляв, та пригляньтесь ви добре, це ж зовсім не я (зробити заяву в ефір! — майнула їй була й така несамовита думка, авжеж!), — Мілена, проте, зберігала настільки глузду, щоб десь на глибині цілий час холодно тямити: та, друга, хоч і свербить її з себе здерти, як уражену коростою шкіру, все таки їй далеко не чужа, і не самою лише зовнішньою подобою, — по своєму вона (та, друга) була навіть дуже ефектна, куди впевненіша в собі за першу Мілену, розкутіша (це вже точно!) і взагалі, ідеально відповідна своєму призначенню — з професійного боку, це треба визнати, їй геть нічого не можна було закинути, хоча в Мілені й опиралась болісно нечітка, аж мукаюча з натуги прорватися, згадка, ніби, ще тільки починаючи програму, вона уявляла собі свій екранний образ якимось інакшим — теплішим, просвітленішим, чи що, такі ото щирі бабські посиденьки, що тягнуться в кухні ледь не до світа на раз ухопленій і вже не впущеній, кришталево співучій ноті углибаючої душевної єдности: сестро, сестро, біль ущухає, ти не одна на світі, діти сплять за стіною, і життя триває, будемо мудрі, будемо терплячі, безцінні хвилини, як музика, як любов, бо ти таки до завмирання, до отерпу любиш її в ті хвилини, трошки паморочачись головою од пекучо нестерпної висоти її страждання, — тут і ніжність, і біль, і гордість за мужню й мовчазну стожильність нашу жіноцьку, і якась до сліз невимовна краса, яка потім ще довго з обох бесідниць світиться (доки не затре юрба в автобусі), — от чого Мілена, немало на віку таких вечорів зазнавши, прагнула домогтися від своїх героїнь і від себе, в одній із найперших текстових заставок (потім кимось безслідно знятій) це називалося — допомогти українській жінці знайти себе в нашому складному часі, ну і що оце з того повиходило? По дорозі в студію (чоловіка вона так і не всиділа дочекатися: потребувала руху, дії якоїсь) Мілена зі стогоном закрила голову руками: її ятрило глевке і, головне ж, незаслужене почуття поразки — адже вона якраз усе робила як слід, старалась і викладалась як навіжена, перепрацьовувалась, аж лапчик їй докоряв (останньо, правда, примовк уже), а тепер у студії сиділа та якась огида, підморгувала й на щось брудне натякала, і ніхто, головне, не завважив різниці! Ну правда, за час програми Мілена й сама багато чого нового зрозуміла, професійно зросла, як усі про неї казали, і вже не стала б кпити, як колись, із «вістянських» колеґ, буцім ті тільки й оживають по справжньому, що від катастроф, пожеж або вбивств, та ще й бажано чимзвірячіших, — козі ясно, якщо хочеш, щоб серед усього цього вселенського гармидеру тебе почули й не перемикнули на інший канал, то треба або дати стусана, або полоскотати в інтимному місці, і ще й робити це так вправно, аби клієнтові не приїлося, — міняючи, себто, техніку, і хто скаже, ніби це легка праця, той просто заздрісник і невдаха, але!… «Але», однак, було — на новий наплив згадки про ту безецну, ситу морду на екрані (ах, зацідити б!) Мілену засліпило, як блискавкою, довгим, усеньке тіло вздовж поймаючим дрожем ненависти, дуже схожим на любовний. Що ж тепер робити? — швидко швидко забурмотіла до себе Мілена, несвідомо прискорюючи ходу і впиваючись пальцями в комір плаща, наче в горло ворогині: Мілені було страшно.

— Кар, кар, каррр! — закричало зненацька вгорі над нею — Мілена піднесла голову: високо високо, десь на півдорозі до вже по весняному подаленілого, сирого й пустого неба колихалося, в немічній потузі на японську графіку, голе віття дерев і кружляла зграя сполоханого вороння, — який прекрасно виставлений кадр, і якраз до речі, подумала Мілена, акурат лягає в тему, нічого й підмонтовувати не треба, — і так, від тої хвилини, все довкола неї й пішло розгортатися гладенько, мов на телеекрані, ніби вона сама вступила в той заекранний простір, де нічого вже вирішувати не треба — тільки споглядати.

У коридорах студії на неї ніхто не звернув уваги, знайомі заклопотано мчали повз із невидющо виряченими очима, геть і на сходах жодна жива душа не длялася з перекуром, — тут Мілена згадала, з моментальним прикрим холодком упокорення, що в поспіху вилетіла з дому зовсім без макіяжу, вуст — і тих не підмалювала — й чомусь знітилася так, наче була в постільній білизні, водночас порадівши, що досі ніхто її не перейняв і можна нишком вислизнути, дременути додому, там підфарбуватись і повернутися назад уже як пристало, з достойним обличчям, щоб, як звичайно, ще знизу, від самого одвірного турнікета з охоронцем увімкнувсь їй назустріч і побіг навзаводи, вогником по бікфордовому шнуру, до ліфта і вгору, вгору, коридорами, петляючи забігами по кабінетах, веселий клекіт привітів та гамірного робочого збурення, — найдивніше, що Мілені тут чомусь не спало на думку найпростіше й найочевидніше рішення, а саме заскочити до гримерок — відсапуючись наторохтіти їм: ох, забігалась, бачте — до повної втрати морди ліца, ану но зробіть мені, будь ласочка, бойову індіянську, — ще й потриндіти з ними трошки, викурити цигарочку, приємна така розмагнітка перед роботою, тим більше що дівчата її любили, ревно стежили за її програмою, а одна, сама розвідка, навіть, хвалилася, телефон при тім відключала, аби не перебаранчив ніхто, — а одначе нічого такого в Мілениному опутаному мозкові й близько не засвітало, і стоконилася вона сновидою по коридорах, ніби невидимка, в напрямку чорних сходів: так їй чогось конче наврипилося — втікати чорними, — на ходу зазирала в прочинені двері, сама тримаючи лице в притінку, мов попечене абощо, з одних дверей нагло виваливсь просто в неї, перекосившись на виду, режисер, мурмотнув невідь чому по російськи, чи то гикнув: «І ізвінітє», війнув сірчаним духом паленизни: сірник, здогадалася Мілена, вгледівши, як над ним, утікаючим углиб звуженої перспективи коридора, розмотується сизий кучерявий димок: коли небудь згорить бідака на роботі, подумалось недоречно й без жалю — бо не лише жалю, а взагалі жодних почуттів якось не було, мов повикручувано призначені на них лампочки, зоставалася сама швидкість переміни кадрів, чи, радше, простування самохідь, від кадру до кадру, крізь блимотливу стрічку, причому спинитися вона ніяк не могла, треба було рухатися далі, а будь яке почування, це вона пам'ятала чистим розмислом, обов'язково вимагає зупинки й випадання з потоку, тому, якщо котресь випадково й займалося — іскоркою, цяточкою, блішкою такою ворушкою — то зараз же й струшувалося на бігу, виклацувалося саме собою, осипалось, перетліваючи на попілець іще в повітрі, люди й гасали туди сюди, як комети, в перехресних іскристих розсипах вигоряючих хвостів — за ким рясніший, за ким рідший, чим і підтримувалася в приміщенні постійно підвищена робоча температура, і роками назбирувавсь той тонкий, ледве вгледний синцювато попілавий наліт на стінах, лицях і підлозі, який гості телестудій часом беруть за знак простої прокурености, тоді як воно хоч ніби й теж свого роду прокуреність, проте далеко, далеко не така проста, — яка прекрасна в мене робота, з гордістю, а точніше, з зачатком гордости, подумала Мілена, зачаток гордости світлячком пурхнув їй кудись поза плечі, невідчутно кресонувши по щоці, й десь там зашкварчав на долівці, не розвинувшись у думку, Мілена несла свій погляд наперед себе стрімко, як камеру: коридор набігав на неї, ламаючись усе несподіванішими закрутами, та все банькатішими обличчями навстріч виблимуючи й проносячись, причому головний ефект полягав на тім, що камера була мовби прихована, бо ніхто ж Мілени не бачив, — та, по правді, й бачити не було коли, бо плівка крутилася якось дедалі хутчіше й шпаркіше, ніхто вже не йшов, а принаймні біг підтюпцем, а то й чвалував, і от уже на очах у Мілени, тобто в неї перед камерою, директорська секретарка, довговолоса блондинка, на льоту перемінюючись у стрижену, а відтак у брюнетку, скинула, либонь, перед хвилиною зачате дитинча, котре з невиразно знайомим Мілені булькливим жаб'ячим скваком випорснуло в попілавий смерк коридора й ту ж мить щезло, мов у четвертій вимір провалилося, — цікаво, невже від директора, мельком поставила Мілена в умі, як на берегах сценарію, знак питання, скорше задля порядку, бо насправді їй анітрохи не було цікаво, і питання й собі покуріло кудись за горопашним вибрудком, про якого вже всі забули, і Мілена також, — вона, проте, пам'ятала, що має вийти на чорні сходи, і тільки дивувалася, якщо тут узагалі доречне це слово, чому так довго їх шукає, — зненацька знову вихопився з якихось дверей режисер, уже побородатілий, штовхаючи перед себе обіруч, як візок у супермаркеті, одразу двох гладких тіток, зчеплених нерозривно, наче в любовному акті, з чого Мілена якимось чином виснувала, що одна з них має бути якраз її нова покинута героїня, а друга зовсім навпаки, суперниця розлучниця, і, знову ж на невидимих берегах, поставила схвальний окличник — для пожвавлення програми ідея була чудова, аби вони тільки не побилися в студії, хоча зразу ж за ними, всенький по них слід загладжуючи, прогупотів лютим кінським чвалом похмурий табун мужчин в однакових темно сірих костюмах і з однаковими на вилогах значками, котрих Мілена не встигла розгледіти, — декотрі бігли, вгинаючись під вагою транспарантів із злитим у промельк од швидкости текстом, а останній так і взагалі під червоно синім прапором Радянської України, — втім, услід їм переможно подвигоніли, аж луна застогнала, всуціль злиті в жовто блакитне одно спортсмени, причому перший, як здалося вже трохи стуманілій від навали облич Мілені, мчав засвіченого олімпійського факела, так що кінцеве враження виникало все ж бадьоре й життєствердне, одначе тут як стій невідь звідки знову вклинився, перебиваючи, кадр із сірим небом та гайворонням: кар, кар, карр! — загойдалися віти високо вгорі, де кудись зникла стеля: накладка вийшла, встигла зрозуміти Мілена і, вже забувши боятись за своє незагримоване обличчя, вхопилася за що з робочого реквізиту трапилось попідруч — ним виявилась о двірна ручка, яка легко натислась, відхиляючи в прозорі дверей не що, як ріднісіньку Міленину студію, з уже наготованими в глибині для зйомки камерами й двома зусібіч підсвітленими кріслами на подіумі — одне для гості, наразі порожнє, а в другому сиділа, прикрившись для останнього, контрольного на себе погляду кришкою пудрениці, якась страшно знайома кобіта в багряному, з не менш знайомо виставленими з під спіднички наперед, як щит, кругло стуленими коліньми — де ж я її бачила, заклопоталась була Мілена, водночас відзначивши, що в студії помінявся задник, а значить і символ програми: тепер там висіло щось наче реклама ревлонівської помади — з велетенськими, мокро розхиленими губами, які обіцяли чи то віддатися, чи вхлипнути тебе цілком за один ковть, — і ще щось бовваніло за кріслами на другому плані непідсвітленим, мовби низька отоманка, чи що, як ото в психоаналітичному кабінеті, але того вона вже не розгледіла, бо жінка в кріслі саме відняла пудреницю від лиця — і на Мілену глипнуло її власне обличчя, тобто не її, а тої другої, з екрана, тільки цим разом якесь уже неправдоподібно, просто навіть і не по людському, аж моторошно вродливе, наче в фільмах доби німого кіно: очі горіли темними перснями, губи жахтіли, відьомські брови ластівчиним розкрилом сходились на переніссі, і матова під гримом, презирливо незворушна до потужної лампової насвітки шкіра дихала тим царственним супокоєм, що його по справжньому тільки екран уміє вдати, це ж чим вони її тут годують, що вона така викохалася, сторопіло і все ще нечуственно подумала Мілена з порога, тимчасом як та друга дивилась на неї з невдоволеним подивом, мовляв, це ще що за проява, і немовбито вже й намірялась зі своєї осяйної високости гукнути, ляснувши в долоні, аби виставили назолу за двері, але ж це моя студія, і програма ця моя! — мало не крикнула Мілена, ладна заплакати від приниження, зокрема й від власного, такого тепер недоречного, невидимчано непоказного виду, з яким не те що комусь щось доводити, а просто — втікати, заритись у нору й нікому на очі не навертатися, бо досить лиш позирнути оце тепер на них двох, аби з певністю сказати, котрій тут належиться місце в студії — вже ж не цій шлинді коло порога! — тільки все ж таки, як те стерво насмілилось, і куди всі дивилися, режисер, дирекція, глядачі, зрештою, — гей, та відколи ж це вона тут посіла всі права?! — саме на цій останній думці Мілені довелось оступитися, даючи дорогу цілому, наповзаючому з коридора оршакові, схожому на весільний: режисер — уже знов чисто виголений! — оператори, а десь позаду манячили ще й аж дві зразу гримерки, і ще якісь темні постаті, — всі провадили, трохи не попід руки, молоденьку, напівнепритомну з хвилювання, пажиком острижену русявку з ніжно опуклими вилицями й тендітним гострим носиком, на якому крізь грим уже просочилися краплі поту, очі русявка мала нерухомі, завороже но засклені, що самі, здавалось, нічого не виражали,»^ лиш відбивали зовнішнє світло, і Мілену, я маю на увазі, звісно, ту, що стояла коло порога, кольнула була тьмяна згадка, ніби десь у когось дуже близького (рідного, теплого…) вона колись уже бачила такі очі, і ніби та мить в'язалася з чимось украй неприємним, — русявка пажик ступала невидющо, мов ноги їй підкошувались і от от мала гримнутися навколішки, витягаючи перед себе руки з екстатичним криком, бо дихала часто і вуста вже мала мокро розхилені, достоту як на рекламному заднику, але то зовсім не в задник вона так незмигно втупилася, як офірне телятко у вогонь для всеспалення, а — Мілена й собі заклякла вслід її поглядові — у, здумати лишень, ту другу на подіумі, що вже ціла підібралась назустріч — пантерою для стрибка — і манила прибулицю хтиво, недобре, а однак як же розкішно виграючою посмішкою: ну давай, давай, ближче, ближче, — мов підтягувала її до себе по павучому, крок за кроком, на невидній, туго напнутій у повітрі клейкій волосіні, аж Мілені вчулося, як та бринить, а чи, може, то загула увімкнена апаратура, спішно нафільмовуючи вже зачеплену комірцем блузки на гачок мікрофона русявку, — як та зближується до подіума і як справді — справді! — здіймає до зажерущої відьми в багряному — враз ожилому, ворушкому, мов кров'ю наллятому, — свої молитовні, не ймучі віри руці, аве, цезаріна! — і як та рвучким вигином тулуба схиляється її підтримати — прийдіть до мене, і заспокою вас, — буквально вхопити, вп'ястися, бо біднятко вже заточується, ладне рухнути до ніг своєму божеству од надміру почуттів, ні, вона таки справді зараз поцілує їй руку! — «Музику! — захекано гукнув хтось, пробігаючи повз Мілену й замалим не попхнувши її в притемку кудись на згромаджені попід стіною фанерні куби, дошки й іншу рудерію, — музику в цьому епізоді не забудьте!» — «Пашол на хєр», — виразно відказав з темряви гугнявий голос, посипавшись Мілені приском поза плечі: саме на його звук вона зненацька втямила, що зараз на подіумі має відбуватися щось жахне, щось таке непосильне навіть і для її авторської уяви, що треба негайно, цієї ж миті пере микнутися на інший канал, — і, перевертаючи в мозкові млиновим жорном єдину безтямну фразу «та що ж це коїться, що ж це коїться, що ж це воно коїться», — Мілена ринулася з дверей назад у коридор.

Але ж вона її заріже, — наздогнала Мілену на бігу серед коридора наступна думка, — отак любісінько розкладе на тому бамбетлі й заріже, розпатрає ножем на шматочки, і те дургеписько покірно сконає з усміхом на вустах, вони там що всі, подуріли, на бачать, до чого йдеться? — прогнавши ще раз собі в пам'яті цілу мізансцену, вона вже майже не сумнівалася, що заносилося дійсно на якесь ритуальне вбивство, якому треба було негайно покласти край, і зробити це мала за сценарієм вона, Мілена, тому то й не зуміла перед тим відшукати шляху на чорні сходи: раз закручений, сюжет, виявляється, розгортався за стрункою телевізійною логікою, — відкриття, що не могло не надхнути Мілену рішучістю, ба й ентузіазмом, і вона спробувала повернутись до страшної студії, одначе це виявилось не так просто: знову завертівся в очу, виламуючись темними спахами закрутів, нескінченний коридор, забігали люди, раптом вона втрапила в галасливий зашерет із цілої трупи провідних київських акторів, і чомусь усі в інвалідних кріслах каталках, — її затерли заштовхали, притисли носом до стіни, уткнувши в зимну на дотик (ще й укриту, як шибка надихом, сизуватою липкою осугою отого телепопелу) мосянжеву таблицю, на якій Мілена, через силу відхилившися — з самого лиш інстинктивного обридження, — несподівано відчитала, на перевелику свою втіху, слово «Директор»: ось хто має припинити все це неподобство, ну звісно ж! — із подвоєним завзяттям вона сяк так домацкувалася до ручки дверей — і ввалилась досередини: секретарки в приймальні не було, либонь, знову вискочила на аборт, двері до кабінету виявились незамкнені — і директор справді був у себе: Мілена побачила його зі спини, повернутим до столу, — широченного, дубового, з радянський «хрущовочний» передпокій завбільшки, величного й самоправного столу, на сам вид якого Мілена, і, відай, не лише вона, завжди зазнавала була неясного еротичного збудження, водно чудуючись, і чому ото влада така сексуальна? — навіть коли представлена столом, — зараз, однак, увагу привертав не стіл, а таки директор, із яким щось непевне діялось: просто з костюма, з штивних плечей піджака виростали на два боки складені, як у польового коника чи бабки, чорні сітчасті крила — ворушилися, готуючись розпростатись, і сірий костюм смикався між них, кумедно похвицуючи назад себе розхристаними по лами, наступної миті крила рішуче здригнулись, випускаючи на кінцях щось подібне до пташиних дзьобів, — і на очах у сторопілої Мілени обернулись двома задертими в помаху жіночими ногами в сітчастих панчохах і чорних черевичках зі шпичаками підборів, — очевидно, з неї видобувся якийсь глухий звук, бо такий самий видобувсь і з директора, який озирнувся й закляк із розстебнутими штаньми на вид Мілени, в той час як самій Мілені відкрився за директором зовсім інший вид, на який уперше в житті їй якось дуже погідненько подумалося — от і божеволію, і нічого страшного, інтересно навіть: спершу пороснула по тямі, єдиним кричущим розмивом, знайомо багряна, зжужмана пляма, жаско зблисло голим, волохатим, просмужистим, а відтак видивилась, її власним невпізнанним обличчям, вона , та тварюка зі студії, вмощена тепер верхи на директорському столі з тріумфально викинутими вгору в маніфестантському V «вікторія» ногами, причім однією ще й погойдувала в повітрі, ніби диригуючи нечутним оркестром, і споглядала Мілену вже без будь якого виразу, мов комаху абощо, — «Вибачте», — глупо промимрила Мілена, і директор, притримуючи штани, теж дзеркально послушно ворухнув губами, вторуючи, але тут його нетерпляче пхнуло розгойданою чорно сітчастою ногою з закаблуком, і пролунав різкий окрик — як у розстрільній команді, зроду Мілена не чула такого голосу в себе : «Ну чого став, давай! давай! давай!» — директор охнув, зашамотався, давонувся, уже через плече, в бік Мілени своїм напівпроковтнутим «Вибачте», — і знов його стисли зобабоки, защепивши, двоє сітчасто чорних складаних крил, і він покірно затрусився клусом під отой бузувірський, розпаношений гик: «давай! давай! давай!…» Трусячись і собі — бридким, сухим, утробним дрожем, — Мілена наосліп вичовгалася з кабінету й щільно примкнула за собою двері: жест геть на марний, бо гик нітрохи від того не вщух, валував в ушу й далі, і на нього западалася в безвість стеля, і злітало вгорі над розколиханим чорним віттям, каркаючи, вороння. На студії справді не було більш чого робити.

Щойно вона це зрозуміла, як відразу опинилась на чорних сходах: тепер гігантський багатоповерховий стравохід телефабрики вивергав її з себе легко, без жодного спротиву. А може, так і краще, важко ворухнулася сонна пресонна думка (на сходах Мілені чомусь страшенно захотілося спати), — може, так і треба, адже та, друга Мілена (от вона вже й згоджувалась її признати — вперше назвавши своїм власним ім'ям) — та друга пішла так далеко, як сама вона, без неї, зроду б, мабуть, не наважилась — ні, таки й не наважилась би (думку перебив до сліз широкий, вимучений позіх), — нічим не гребуючи, так, а значить, взяла на себе всю брудну сторону справи (і обняло відпружливим теплом, і заколихало: хай, хай хтось дбайливий і дужий усе за мене зробить, а я потім… потім… потім…), — взяла, і тепер, бач, повною тут королевою, не вічною відмінницею, як дехто , — це вона вже собі ніжно буркотливим чоловіковим тоном докорила — і розпливлася в усмішці, аж трохи прокліпнувшись із необорної, мертвецької втоми: спати, спати, уткнутися в лапчика, в широкі, ледь опушені (дуже шляхетно) груди, однією засинаючою рукою відчуваючи їхній лоскотний заріст, а другою обнявши тепло тепло набубнявілого хвостика, лапчик обтулить рукою, мм м, сонечко, кицюнчик золотий, торкнеться заспокійливо губами, останній насонний цьом, «Я тебе люблю», — скаже йому, вже з того берега сну, вона, Мілена, — і ну їх усіх к чорту, з їхніми іграми. З їхніми програмами. З усіма самашедчими бабами.

І з тим ото Мілена й доволіклася додому.

А вдома було темно — тільки крізь нові, тепер вітражні двері спальні цідився до передпокою низький, синцювато попілавий посвіт, і Мілена, мигцем здивувавшись із нових дверей (коли ж це любий устиг?) і взагалі з того невловно бентежного відчуття незнайомости, яке дає власна оселя по довгій відсутности (скільки ж це часу минуло?), сягнула на звичне місце за ручкою, ще раз здивувалась, уже самою шкірою долоні, наткнувшись на неї з іншого боку, пошкроботалася й таки увійшла.

І побачила.

Тобто, почула.

Тобто, одночасно і побачила, й почула:



<< предыдущая страница   следующая страница >>