asyan.org
добавить свой файл
1
Околиці Миткова багаті археологічними пам’ятками. На березі Дністра, біля Миткова, у 1954 році археологи розкопали напівземлянкове житло слов’ян ІХ-Х ст., де знайдено залізні вироби (стріли, ножі), бронзові прикраси (лунниці). У 1966 році під час будівельних робіт виявлено давньоруський могильник ХІІ-ХІІІ ст. В одному з поховань знайдені срібні жіночі прикраси – скроневі кільця. (Історія міст і сіл УРСР. Чернівецька область. – К., 1969, с. 230).

В каталозі пам’яток археології Чернівецької області, взятих під державну охо­рону, від 1992 року зазначається, що в східній частині села, в урочищі Стінка, розта­шована стоянка епохи пізнього палеоліту та поселення трипільської, лукашівської, давньоруської культур розмірами 200 х 50 м.

Чисто випадково краєзнавці виявили поселення слов’янського племені тивер­ців. Дощові води розмили крутий берег Дністра і оголили глинобитну піч, яка об­валилася. Наукові працівники Чернівецького краєзнавчого музею в середині 50-х років організували археологічну експедицію і розкопали житло. Зібрані матеріали дали можливість реконструювати слов’янське житло ІХ-ХІ ст.

На третину своєї висоти житло вкопане в землю. Його земляні стіни, заввиш­ки близько метра, облицьовані деревом. У кутку – невелика піч-кам’янка без ди­маря. Коли її розпалювали, то дим виходив через відчинені вікна і двері. Житла-напівземлянки потребували небагато будівельних матеріалів і їх дуже швидко зво­дили. На долівці Митківського житла знайдені три залізні ножики, залізний нако­нечник стріли, плоска бронзова підвіска у формі лунниці, шматки залізних обручів від дерев’яних відер, розбиті глиняні горщики, ліпні сковорідки та інше. Особли­во оригінальні амулет, виготовлений з вовчого зуба, і фрагменти великої глиняної посудини-форми для випічки ритуального хліба.

Із більш пізніх знахідок на території Миткова виділяється давньоруське похо­вання, розкопане на підвищенні східної частини села. На жіночому черепі зберегли­ся залишки весільного головного убору: срібні кільця, сережки і буси. Вони тонкої ювелірної роботи і характерні для східних слов’ян ХІ-ХІІ ст. До широкої, твердої основи-обруча приєднувалися металеві прикраси і квіти. Сережки не протягувалися в мочку вуха, а з’єднувалися з віночком. Вони звисали до рівня нижньої щелепи.

Знахідки свідчать, що село Митків – давнє слов’янське поселення. Воно бере свій початок десь у Х-ХІ ст. Перші його житла розташовувалися вздовж берега річки Митків. Від назви річки, за припущеннями, походить назва сучасного села. Теорія сумнівна, бо повинні спочатку бути люди, які дали б назву річці.

За археологічними даними село виникло не пізніше ХІІ ст., але в історичних до­кументах згадується у ХVІІ ст.

Забудова села почалась із так званої «стінки», прямовисного берега Дністра. В давні часи поселення кілька разів вимирало і відновлювалося. Постійні набіги турків і татар змушували людей покидати село, а потім знову повертатися і відбудовувати його. Жителями цього поселення ставали також біженці з інших сіл, злодії, торговці.

З появою села тут була збудована велика кам’яна будівля (митниця), де збирали мито від купців і жителів навколишніх сіл, які в цьому місці переходили кордон (річ­ку). Від слова «мито», вважають науковці, і походить назва села.

Серед жителів села побутують і інші версії. Наприклад, назва походить від пана Миткова, що жив у Василеві й володів селом, яке назване в його честь. Деякі вважа­ють, що назва села походить від слів «мітком» – звивистий рух Дністра, або «міток» – міра ниток у ткацтві.

Невелике село Митків разом з іншими населеними пунктами Заставнівщини розділило долю всього буковинського краю. Страждало від постійних нападів турків і татар, від економічних утисків місцевих землевласників. Супутниками війн часто були голод та епідемії. Рятуючись від податків і грабежів, кріпаки масово тікали зі свого села і краю. В ХV-ХVІІ ст. буковинці цілими селами переселялися в Централь­ну та Східну Україну, у землі Війська Запорозького. Українське козацтво часто става­ло на захист буковинського населення.

У 1600 році польсько-козацьке військо під командуванням коронного гетьмана Яна Замойського, відбивши напад волоського господаря Міхая Хороброго, допомо­гло відновити владу Єремії Могили. Саме цього року козаки, форсувавши Дністер, побували на території Миткова.

В середині ХVІІ ст. Митків налічував 8-10 хат з чисельністю 25-30 чоловік. Село формувалося, в основному, за рахунок зайшлих людей. У числі першопоселенців була родина Копичанських, які походять з галицького села Копичинці. До 1775 року люди не мали прізвищ, а тільки імена. Під час перепису кожному жителю давали прізвище. Копичанські отримали своє прізвище в честь села, звідки вони прибули у Митків.

Не стало легшим життя і за Австрії, яка приєднала до себе Буковину у 1774 році. Навпаки, податків і повинностей стало ще більше. У 1784 році були введені «пан­щинні дні», в які селянин мав працювати на пана. Із року в рік кількість панщинних днів зростала, додалися два такі дні і на користь церкви.

Не змінила істотно селянське життя і аграрна реформа 1848 року, яка ліквіду­вала кріпосне право і панщину. Про цю подію в пам’яті людей зберігається легенда:

«Пан, що володів землями у Миткові, був жадібний і жорстокий. У своїй власності мав багато землі та ще й громадське пасовисько прихопив. Коли стара жінка пасла козу, то він прогнав її з пасовиська. Урвався терпець людям і вони спорядили найбільш авто­ритетних чоловіків до Відня, шукати правди у цісаря. Йшли пішки близько двох місяців. Чекали під стінами цісарського палацу, але варта їх не пропускала. На третій день через вікно їх побачив цісар і наказав завести в палац. Вклонилися селяни його ясній вельмож­ності і переповіли свою біду, що свавільний пан не дозволяє навіть козу пасти на їхньому пасовиську, примушує платили високі податки і відробляти велику кількість панщинних днів. Вислухав їх уважно цісар і мовив: «Ідіть з Богом додому. Поки дійдете – панщини вже не буде». Розпорядився видати селянам квитки на поїзд до Чернівців.

З Чернівців делегація поверталася пішки і під Митковом, в урочищі Човник, зу­стріли сапальників. Зібрали людей до гурту і повідомили всім приємну новину – пан­щини більше не буде. В цьому місці митківчани закопали свої знаряддя праці і поста­вили пам’ятний знак – кам’яний хрест». У радянські часи влада цей хрест знищила.

Переважна більшість землі залишилася у власності дідичів та церкви. Після ре­форми велику кількість землі у Миткові викупив заможний ґазда з Колодрібки Бзо­вий. Пани, підкуповуючи суди, захоплювали і громадські землі – пасовиська. Так, у травні 1867 року крайова комісія Буковини у справах викупу і врегулювання серві­тутних прав прийняла рішення про поділ пасовиська між громадою Миткова і по­міщиком. 5 липня цього ж року громада звертається з скаргою до міністерства вну­трішніх справ про неправомірність такого рішення. Принципову позицію зайняло і керівництво села – староста Онуфрій Манчуленко і член громадської управи Панте­лей Бейко, які фактично стали ініціаторами скарги.

Але справа з місця не зрушила. Тоді громада стала чинити більш активний опір. 12 травня 1868 року Заставніський повітовий суд повідомляє Заставнівську повітову управу про виступ селян Миткова проти передачі поміщикові громадського пасо­виська. В донесенні зазначалося:

«Щораз більше поширюються у нашому повіті комуністичні тенденції. При­клад селян Горошівців наслідували селяни Миткова; кажуть, що останні поклялися в церкві не передавати поміщикові присудженої йому частини пасовиська. Чуткам, здається, можна вірити, бо плуги, привезені для оранки пасовиська, забрані. Ці дії примусили поміщика подати скаргу про порушення прав власності; справа розгляда­лася 9 ц. м., але громада, в тому числі й голова, не брали участі в розгляді цієї справи. Вони заявили про те, що не допустять, щоб у них забрали пасовисько, що їх неодно­разово обманювали, що ні про яку комісію вони й знати не хочуть.

Рішення на користь позивача буде винесено, однак відновлення порушено­го права власності можливе лише при допомозі збройного втручання. Про те, що трапилося, доводиться до відома шановної ц.-к. повітової управи з проханням про надання допомоги». (ЧОДА, ф. 292, on. 1, спр. 1388, арк. 182. Оригінал. Рукопис. Переклад з німецької).

Конфлікт між місцевими землевласниками і митківською громадою мав продо­вження і влітку цього ж року. Про нього згадується у донесенні повітового канцеля­риста Волинського Заставнівському повітовому суду від 4 червня 1868 року:

«Будучи уповноваженим поважним судом на основі тимчасового рішення щодо зе­мельного конфлікту за № 1581 від 12 травня 1868 року провести передачу у власність по­зивачам Георгові і Марії Мізер та Іполитові Айвасу частини пасовиська, присудженої їм ц.-к. крайовою комісією Буковини у справах викупу й урегулювання сервітутних прав, чому перешкоджає громада Миткова, я направився у Митків і з допомогою жандармів приступив сьогодні до передачі. Поки ми обходили межі спірного об’єкта, зібралася на ньому майже вся громада, включаючи жінок і дітей. Вони забрали плуги, привезені для орання пасовиська, при цьому Тодор Некорів поламав один, а Ілаш Гордиця Штефанів по­бив наймита Івана Ількова. Селяни одностайно заявили, що ні за яких обставин не допус­тять орання пасовиська, яке належить громаді, і що рішення крайової комісії Буковини у справах викупу й урегулювання сервітутних прав неправильне. Ватажок заворушення Іван Костецький, член громадської управи і заступник голови громади, у моїй і жандармів присутності неодноразово заявляв, що громада пасовиська не віддасть, якщо навіть на­дійде військовий загін, бо йому добре відомо, що солдатам заборонено стріляти у людей.

Подібними висловлюваннями і своєю зухвалою поведінкою він ще додавав охо­ти людям, які зібралися, до опору. Я намагався напученням відвернути громаду від непокірливості, звернувши їхню увагу на наслідки їхніх вчинків, але все було дарем­но: вони вперто чинили опір. Таким чином, проведення вищезгаданого службового заходу було зірвано. Я покинув спірний об’єкт, уникнувши будь-яких дій. Повідо­мляючи про це поважний суд, насмілююсь додати, що для виконання вищеназваного тимчасового рішення потрібний військовий загін у складі не менше 150 чоловік.

Волинський, власноручно повітовий кан­цліст». (ЧОДА, ф. 292, on. 1, спр. 1388, арк. 186. Копія. Рукопис. Переклад з німецької).

У 80-х роках ХІХ ст. митківчани збуду­вали нову, дерев’яну церкву, бо стара (також дерев’яна) для богослужінь уже не годилася.

Село виявилося настільки бідним, що не мало можливості збудувати кам’яну церкву. Практично без змін і перебудов вона служить митківчанам донині.

Знемагаючи від безземелля і злиднів, наприкінці ХІХ ст. митківчани виїжджають на заробітки в Канаду, США, Аргентину. Частина з них, що знайшли добру роботу і пристосувалися до нових умов життя, залишаються там назавжди. Ті, хто поверну­лися, потратили свої гроші на купівлю землі. Так, Копичанський Іван Георгійович, що повернувся з Канади, купив 5 га поля. У 1920 році жителі села Фіщук Георгій, Гор­гіца Іван, Гуцул і Балан Василь повернулися з Канади, але не стали купувати землю в Миткові. Тут вона була дуже дорога – сто тисяч леїв за морг. Тоді вони продали своє майно та землю в Миткові і купили землю у землевласника Маркуса Фішера, біля Бабина по десять тисяч за морг. Так митківчани стали засновниками хутора Рутка.

У 1912 році в селі за кошти держави була збудована велика школа, але під час Першої світової війни артилерійським обстрілом росіяни зруйнували її вщент.

Страшною бідою для митківчан виявилася Перша світова війна. Жорстокі і кро­вопролитні бої розгорілися на підступах до села на початку квітня 1915 року, коли росіяни силами черкеської кінноти з «Дикої дивізії» прорвали фронт біля Миткова, взявши в полон тисячу солдатів та офіцерів.

До кінця року селяни ремонтували пошкоджені житла та господарські будівлі. Відносне затишшя дало можливість обробити поля, зібрати урожай. Але інтендант­ські служби австро-угорської і російської армій значну частину продуктів і фуражу забирали для потреб воюючих сторін.

В останній декаді грудня 1915 року росіяни розпочинають наступ, щоб прорвати ав­стрійський фронт між Дністром і Прутом. Уже 24 грудня зав’язалися бої передових загонів у районі Добринівців, а 26 грудня – західніше Ржавинців. 29-31 грудня росіяни продовжу­ють наступ в районі Миткова, але, зазнавши відчутних втрат, припинили штурм. Лише за австрійськими даними криваві втрати росіян склали близько 4 тисяч бійців. Під час цих боїв вигоріло майже півсела. Одні люди втекли до Брідка, інші ховалися, де могли.

Найбільше постраждало село під час Брусиловського прориву. За стратегічним планом росіян смуга Митків - Самушин вважалася допоміжною на дністровському виступі. Проте російські гармати, розташовані на високому північному березі Дні­стра, безперервно обстрілювати позиції австрійців біля моста і Кізі, де стояли два ряди гармат в околицях Миткова. Вони добре проглядалися противником. Надвечір росіяни захопили всю ділянку австрійської оборони Митків – Онут, заглибившись на 5 км у бойові порядки австрійців, котрі відійшли на лінію Брідок – Вікно, а про­тягом ночі стабілізували фронт на лінії Чорний Потік – Брідок.

Після цих подій у Миткові не залишилося жодного мешканця – розселилися в ближніх і дальніх селах Заставнівщини в родичів або просто у чужих людей. Від безперервних артилерійських обстрілів село було повністю зруйноване і спалене, окремі жителі загинули або зазнали поранення.

Деякі жителі села продовжували воювати і після закінчення світової війни. Зо­крема, син церковного співця з Миткова Олександр Гніздовський (1872 р. н.) в чині бунчужного воював у лавах Української Галицької Армії. Чоловік проявив велику мужність і високий патріотизм, ставши на захист молодої Української держави.

В листопаді 1918 року Буковину, в тому числі Митків, окупували румунські війська. Буковинське населення зустрічало румунів, як окупантів. У багатьох селах краю озброєні народні загони чинили опір завойовникам. Були такі і в Миткові, що не бажали підкорятися чужинцям і знищували лінії зв’язку. Проте ні в краї, ні в окремих населених пунктах не було кому організувати збройну відсіч румунським окупантам.

Митків виявився на самому кордоні з Польщею, тому тут були встановлені жан­дармський і прикордонний пости. Прикордонники патрулювали берегову лінію Дністра, рибу ловити в річці категорично заборонялося. Факт ловлі риби розцінювався як пору­шення державного кордону, що давало право стріляти в порушника або заарештовувати.

Жандарми патрулювали вулиці села, дивилися за порядком. Ніхто не мав пра­ва на вулиці тримати глину чи камінь, випускати на вулицю сечівку із стайні. За це штрафували і били буками або нагайками. Забороняли співати українських народ­них пісень, данець у вербах був під жандармським контролем. Навіть дорослі не мали права перебувати на вулиці пізніше дев’ятої години вечора.

Румунська влада дозволила збудувати в селі школу, бо зруйновану під час ві­йни відновити виявилося складно. Громада будувала її за власні кошти і спільними зусиллями. Нове приміщення школи являло собою велику глинобитну хату на дві класні кімнати. З кінця 20-х років навчання в школі вже велося румунською мовою. За незнання мови вчителі карали буками і дітей. «За те, що не зміг розповісти румун­ською мовою арифметичну дію, на кожну руку отримав по чотири буки», – згадував Михайлюк Дмитро Никифорович. Серед вчителів були і добрі люди, які дітей ніколи не карали, зокрема, українець Бурак Василь і румун Сальчияну Петро.

До 1935 року богослужіння в церкві ще велося українською мовою, потім два роки – румунською і українською. З 1937 року – тільки румунською.

Румунська влада не дбала за простий народ, а намагалася зміцнити поміщицьке зем­лекористування. Це було зроблено з допомогою аграрної реформи, проведеної на Буко­вині в 1922-1927 роках. Згідно з реформою, частина землі підлягала розподілу серед селян за високий викуп. Одержана селянами земля могла перейти у їхню власність після сплати викупних платежів, але якщо селянин затримував останні піврічні внески, то земля у ньо­го відбиралась. Через відсутність грошей селяни просто не могли отримати землю. Тому ­аграрна реформа у Миткові фактично нічого не змінила у землекористуванні. Більшість земель належала багатіям Бзовому, Ласковецькому та євреям братам Шніцерам.

Були і заможні люди. На річці Митків стояли три млини: Гордіци Манолія, Бзового і братів Баланів. Останні замість води використовували дизельні двигуни.

Кар’єром, де добували кварцовий пісок, керував Фіщук. Він продавав пісок на Ка­чинський скловиробний завод у Румунії. Пісок добували вручну, вантажили на під­води і везли на залізничну станцію до Вікна. Звідти вагонами пісок доправлявся у Ру­мунію.

Мали добрі заробітки кушнір Гордіца Дмитро, стельмахи Бужняк Микола та його син Георгій, столяр Антонюк Дмитро.

Майже поголовна бідність простих людей змусила їх покидати свої родини і зно­ву їхати на заробітки за кордон. Окремі з селян відправлялися на американський континент уже вдруге.

Великою повагою користувався серед жителів села поштмейстер Копичанський Георгій Гаврилович, який знав чотири мови – польську, німецьку, румунську, укра­їнську. Він читав «Кобзар» Т. Шевченка, твори О. Кобилянської, передплачував на­ціоналістичну газету «Час».

Митківчани ненавиділи румунів, але окремі зуміли знайти з окупантами спільну мову. Зокрема, двірник Бейко Георгій довгий час був на цій посаді, бо міг вгодити румунам. У 1940 році він виїхав у Румунію, де трагічно загинув. Там Бейко працював у багатого пана сторожем на баштанному полі. Одного разу на баштан заявилися два німецькі офіцери, аби вибрати собі по кавуну. Але Бейко, як сторожовий пес, був проти цього. Тоді один з офіцерів вийняв шаблю і відрізав сторожу голову. Перед приходом більшовиків двірником села став Гордіца Манолій, розумний і заможний господар.

1 вересня 1939 року село заповнилося багатьма людьми. То були біженці з Поль­щі, яким Румунія надала політичний притулок. Їхали на конях, на візках, але пере­важна більшість йшла пішки в напрямку Вікна, до залізничної станції. В цьому пі­стрявому натовпі йшли польські вояки, поліцейські в мундирах, службовці і багаті люди. Простих людей було дуже мало.

28 червня 1940 року військові підрозділи Червоної Армії митківчани зустрічали без особливої радості. Про порядки, встановлені більшовиками в Галичині, вони вже чули. Перші кроки нової влади виявилися обнадійливими, бо поміщицькі, вже за­сіяні землі, розділили між найбіднішими господарствами. Кому 10, кому 15, а декому припало і 50 арів сої, пшениці чи жита. Ці землі належали онутському єврею Корону.

В селі створили сільську раду, яку очолив Копичанський Дмитро Якович. Він вірно служив новим господарям і погано ставився до своїх односельців. Влада зіпсу­

вала людину. В школі запровадили навчання українською мовою, відкрили державну крамницю (там, де була і за Румунії) тощо.

Протягом 1940-1941 років більшовики збудували біля Брідка запасний військо­вий аеродром. На його будівництво постійно забирали людей і з Миткова. Люди що­денно там працювали зі своїми кіньми, возами, інструментом.

Про колгосп багато говорили, але цими розмовами все й обмежувалося. Страх став закрадатися тоді, коли з сусідніх сіл – Брідка, Самушина, Онута, Чорного По­току – забрали добрих ґазд до Заставни і ті десь зникли. Навесні 1941 року забра­ли Манчуленка Манолія Івановича, 1902 р. н., говорили, що за читання українських книжок, а насправді за націоналістичну діяльність часів Румунії. Його розстріляли 30 червня 1941 р. у Чернівецькій тюрмі за вказівкою наркома держбезпеки СРСР В. М. Меркулова № 2445/м від 23 червня 1941 р. Згодом колишнього двірника Гордіцу Манолія разом із сім’єю вислали в Сибір.

Перші прояви серйозного невдоволення в селі виникли восени, коли в рахунок податків селяни змушені були віддати більшу частину зібраного. Люди відчули себе ошуканими, бо все літо важко працювали практично задарма.

Але в червні 1941 року ситуація знову змінюється – гітлерівська Німеччина роз­починає війну проти більшовицької Росії. Люди спостерігали, як німецькі літаки скидали бомби на військовий аеродром біля Брідка. У червні 1941 року до Червоної Армії були мобілізовані жителі Манчуленко Яків Іванович, 1914 р. н., Антонюк Дми­тро, Шепітько Георгій. Манчуленка вже з армії запроторили в сталінські концтабори, Антонюк загинув на фронті, Шепітько пропав безвісти.

25 березня 1945 р. Манчуленко Яків Іванович був заарештований відділом контр­розвідки «Смерш» 7-ї запасної кінно-артилерійської бригади у м. Кірсанов Тамбов­ської області Російської Федерації. Слідчий контррозвідки «Смерш» ст. лейтенант Усачов звинуватив рядового Манчуленка у проведенні серед особового складу анти­радянської пропаганди. Він нібито вихваляв румунську та німецьку окупацію і зво­див наклеп на радянську владу, Червону Армію і колгоспи. Слідчий знайшов свідків, які підтвердили ці звинувачення.

Військовий трибунал Тамбовського гарнізону під головуванням капітана юсти­ції Поспєлова у закритому засіданні на підставі ст. 58-2 КК РРФСР засудив Березов­ського І. Г. до 10-ти років виправно-трудових таборів з поразкою в правах на 5 років з конфіскацією майна.

Репресований воїн писав скаргу на вирок трибуналу, але помічник військового прокурора Орловського військового округу визнав її безпідставною і залишив без задоволення. Тільки 5 березня 1972 р. військовий трибунал Московського військо­вого округу під головуванням генерал-майора юстиції М. Соколова вирок військо­ вого трибуналу Тамбовського гарнізону від 17 травня 1945 р. скасував за відсутністю складу злочину і реабілітував безвинно репресованого.

Невдалі бої на кордоні змушують радянські війська відступати. На Вигнанці, між Мосорівкою і Самушином, нашвидкуруч були встановлені понтонні мости на Дністрі і по них відступали підрозділи Червоної Армії. І треба було так статися, що всі мобілі­зовані митківчани, а також із сіл Брідок, Вікно, Погорілівка, Чорний Потік, Добринівці відступали через свої рідні села. У Вікні оголосили про перепочинок. Жителі вийшли назустріч військовим, щоб хоч трохи поговорити з чоловіками, братами, синами.

На початку липня в село знову повернулися румунські окупанти. Ставлення ру­мунів до селян не змінилося, а навіть погіршилося. Фізичні покарання для місцевих жителів застосовувалися під будь-яким приводом. У 1943 році жандарми жорстоко побили жителів Лучика Василя і Стаднійчука Манолія, які наглядали за жандарм­ськими кіньми. Причиною цього стало те, що кінь ударив коня. Начальник поста Ррошка за таку провину наказав кожному дати по 25 канчуків.

У селян відібрали поміщицьку землю і вони залишилися з тим, що мали до 1940 року. Вже в 1942 році 28 чоловіків призивного віку забирають в армію і формують з них робочі батальйони (деташементи). Спочатку вони виконували різні чорнові ро­боти на буковинській землі (в Садгорі, Лужанах), а через деякий час іх перекинули в Румунію на будівництво залізниці.

Повернення більшовиків 28 березня 1944 року митківчани почули і побачили в числі перших, бо війська, що форсували Дністер у районі сіл Брідок і Мосорівка, ру­халися також через Митків. Боїв не було, бо румуни з села забралися завчасно.

З перших днів більшовики стали наводити свої порядки. Відновили діяльність сільської ради, школи. Головою сільради став безногий Копичанський Дмитро. В 1939 році, коли Копичанський плив через Дністер, румуни прострілили йому ногу. Довелося ампутувати ногу до коліна. В березні 1944 року Копичанський організував митківських рибалок з човнами для переправки прикордонників на буковинський берег, тому йому довірили посаду голови сільради.

В травні багатьох чоловіків забрали на фронт. На різних фронтах радянсько-німецької війни воював 51 митківчанин, 31 з них загинули або пропали безвісти.

Якщо в 1940 році митківчани зустрічали «червонозоряних» з недовірою, то в 1944 з острахом і ненавистю. Окремі жителі села – Руснак Василь Миколайович, Гордіца Іполит Михайлович, Манчуленко Емануїл Іванович, Бейко Василь Юрійович, Сторощук Софія Іванівна, Москалюк Василь Манолійович, Юрчук Іван Миколайович, Балан Василина Георгіївна, Балан Дмитро Георгійович, Гордіца Настасія Яківна, Гордіца Іван Георгійович, Манчуленко Василь Іванович, Мегера Георгій (убитий вартовим НКВС), Антонюк Ак­сентій Георгійович – активно допомагають воякам Української Повстанської Армії, які зізброєю в руках протистояли більшовицьким окупантам. Жорстокі то були часи, адже на землях наддністрянських сіл (у тому числі й Миткові) фактично точилася громадянська війна. Про цей період згадує житель Миткова Юрчук І. М., що відсидів у сталінських таборах понад двадцять років.

«Кожного патріота на шлях боротьби виводив здебільшого випадок і бажання хоч трохи допомогти повстанцям. У нашому селі вони бували часто, а окремих брід­ських, мосорівських, самушинських знали в обличчя. Нерідко надходили повстанці і з галицької сторони. Вночі стрілянина долинала з різних кінців села. Вдень і вночі жорстока боротьба не вщухала, але не торкалася мене самого.

Якось в березні 1947 року до мене завітав Москалюк Василь. Хоч він був стар­ший на два роки, але мали з ним добрі, приятельські стосунки. На цей час він уже демобілізувався з армії. Говорили про різну всячину і поступово стали обговорювати ситуацію в нашому селі, про нічних хлопців. «Ти не хотів би зустрітися з повстанця­ми?» – між іншим запитує Василь. «А де їх знайти?» – питанням на питання відпо­відаю. «Приходь сьогодні ввечері до мене і там знайдеш», – загадково посміхнувся. Знав, що в такій справі Василь жартувати не стане.

Як тільки звечоріло – прибіг до Москалюків. Десь через півгодини надійшли Ко­тик Манолій – «Максим», Руснак Василь – «Білий», Вакарюк Іван – «Пугач». Василева мама виставила на стіл нехитру вечерю. Хлопці спочатку втамували голод, а потім стали розповідати про свою боротьбу. Переконували, що кожна людина, яка вважає себе патріотом, любить свою землю і Україну, мусить боротися з окупантами. Бо мос­калі несуть на нашу землю біду у вигляді колгоспів і репресій. Говорили довго і пере­конливо. Нарешті запитали: «Ви згідні допомагати нам у боротьбі проти совєтів?». Ми обидва дали ствердну відповідь.

Руснак Василь пояснив суть першого бойового завдання, яке мали виконати цієї ж ночі. Потрібно було роззброїти винищувальний загін, який складався з семи чоловік. Ви­йшли гуртом на вулицю. В мої обов’язки входило йти попереду основної групи і показу­вати, в яких хатах є «ястребки». Ми обійшли всіх сімох. У хату заходили лише повстанці, забирали зброю і нікому ніякої шкоди не завдавали. Цю зброю ми несли з Москалюком Василем. Після всього повстанці забрали зброю і направилися в Самушин, а ми з Василем розійшлися по домівках. Хлопці залишили нам також листівки, які мали розклеїти по селу.

Через тиждень в село прибули вже 12 повстанців, які зупинилися знову ж таки в Москалюків. Вони мали намір зібрати трохи продуктів. «Білий» пішов по хатах і не­забаром приніс у торбі хліб, сало, часник, бринзу та інше. Пішов знову, але натрапив на хату, яка перебувала під наглядом агентів НКВД.

Моя допомога повстанцям не знадобилася. Годинник показував близько одинад­цятої години вечора, коли я попрощався з господарями і пішов додому. Лише став на поріг, як з того боку пролунав окрик: «Стой! Кто идет!». У відповідь пролунав постріл. Потрапивши на засідку, стріляв Руснак Василь. Тоді заторохкотіла зброя з обох сторін. Почалася шалена стрілянина. В небо злетіла світлова ракета, з боку Мос­калюкової хати почулися вибухи гранат. На вулиці знаходитися стало небезпечно і я сховався в хаті. Стрілянина тривала близько двох годин. Поступово все затихло, проте виходити на вулицю не наважився. Роздягнувся, ліг спати, але сон не прихо­див. Тривожила невідомість. З вулиці причувалися то кроки, то людські голоси. Лед­ве дочекався ранку.

Рано-вранці, ледь розвиднилося, пішов до Василя Москалюка. Хатні двері були чомусь розчинені, а вікна вибиті. Там були люди. З вікна лунав стогін жінки – на землі лежала поранена Василева мама. Енкаведисти гадали, що в хаті перебувають повстанці, і вкинули туди дві гранати. Бідній жінці відірвало ногу. Її відвезли в За­ставну, де в лікарні вона померла. Молодші Василеві брат і сестра, що сховалися на печі за комином, не постраждали. Майор Ведерніков увійшов до хати, переступив через нещасну жінку, що стікала кров’ю, і з ненавистю сказав: «Что, бандеровка, еще жива!» – і вдарив ногою. Василя Москалюка зв’язали і забрали в Заставну ще вночі. Тепер солдати нишпорили по хаті, шукаючи ще якісь докази. Щоб не потрапити їм на очі, непомітно повернувся до своєї хати.

Щодня чекав, що ось-ось прийдуть і по мою душу. На цей час я вже знав, які ме­тоди застосовують у тюрмі до арештантів. Там могли примусити говорити й мертвих. За Василя Москалюка не переживав, бо він мав твердий характер (таких називають «твердим горішком») і мене не видасть. Але заарештували не тільки його одного, а люди істоти, здебільшого, слабкі – хтось колись зламається. І не помилився, бо десь че­рез півтора тижня запроторили в тюрму і мене. Підстава для арешту була до простого смішна – мене бачили в компанії з Москалюком. Таке могло статися лише в совєтській державі, де закони нічого не вартували (як і людське життя). Арештовували при най­меншій підозрі, а потрібні для суду докази вибивалися фізичними тортурами.

Одна справа знати про методи вибивання зізнань, інша – відчути їх на власній шкурі. Мене били, як хотіли і скільки могли: ребром долоні і поліном по шиї, чобо­тами в живіт, по голові і нирках. Били в ті частини тіла, де біль відчувався найсиль­ніше. Прикладом гвинтівки поламали ребра. Мучили три доби так, що навіть не міг говорити. Кожна клітинка понівеченого тіла неймовірно боліла. Вимагали сказати, де схована друкарська машинка. Листівки з Василем розклеювали, але про друкар­ську машинку нічого не знав і не чув. Трохи пізніше довідався, що забезпечував по­встанців одягом і переховував друкарську машинку станичний Омахіль Юрій. Він працював у селі ковалем і часто їздив у Чернівці за товаром. Там скуповував одяг, таємно привозив у село і передавав повстанцям.

Слідчі мене питали про те, чого я справді не знав: хто з жителів села давав хар­чі, гроші, де переховуються повстанці, друкарська машинка. Але ні разу за цей час не обмовилися про роззброєння «ястребків». Про єдиний факт моєї співпраці з по­встанцями вони нічого не знали. Тому вся судова справа виявилася фактично сфа­брикованою. Для енкаведе аби була людина, а злочини пришиють «білими» нитками які завгодно. Саме цим свавіллям, неймовірним цинізмом страшна совєтська тоталі­тарна імперія. Докладалися великі зусилля для того, щоб людину оббрехати, фізично і морально принизити, запроторити на погибель у концтабір, але ні в якому разі не відпустити на волю.

1 червня 1947 року відбувся суд, де засудили мене на 7 років каторжних робіт. Порівняно з тим, як судили вояків УПА (20 – 25 років), це невеликий термін. Вина моя, навіть по совєтських мірках, не виглядала такою значною. Хоча більший термін (10 років) отримували ті люди, що давали повстанцям лише поїсти.

Довгі кілометри етапу занесли мене в Івдель Свердловської області, в табір №21. Тут отримав персональний номер – Е-321 і розпочалося табірне життя. Трудно зви­кати до жорстокого тюремного режиму. В бараках спочатку жили з кримінальними злочинцями – зеками. Поводили вони себе зухвало, часто забирали у політичних до­бротні речі, посилки і навіть частину каторжанської пайки. Політичні в’язні спочатку відчували себе скованими і беззахисними. Реальність виявилася більш жорстокою, ніж вони її уявляли. Жити в таких страшних умовах довгі роки – роки голоду, холоду і приниження – не кожному під силу. Вже в перші місяці табірного перебування тра­плялися непоодинокі випадки самогубства.

Працювали по 11-12 годин на добу. Щодня на вахті робили «шмон» – ретель­но обшукували, щоб у зону не занесли заборонені речі. Харчування препаршиве. Давали варену крупу, яку ми називали «магара» або «гам’ян», гірку на смак гнилу хамсу, баланду і 650 грамів чорного гливкого хліба. З яких компонентів, крім жит­ньої муки, випікали цей «блокадний» хліб, ми так і не дізнались. За перевиконання норми належало ще 100 грамів хліба і гаряча добавка (приварок) – зайвий черпак баланди чи каші. Норма виробітку на одного працюючого складала 7 кубів лісу. Дерева належало повалити, обрізати гілки, стовбури розпиляти за вказаними роз­мірами і все скласти. Після такої роботи руки й ноги боліли до наступного ранку. Спали мертвим сном.

Зеки працювати не хотіли. Багато з них прилаштовувалися табірними придурка­ми, тобто на легшу роботу. Але на всіх блатних таких посад не вистачало, тому разом з іншими політичними йшли на лісоповал. Їм аби перебути день: десь за купою хмизу грали в карти або лежали у ярку. Бригадири кожному записували норму виробітку, бо боялися їх. Їм нічого не вартувало людину вбити або покалічити.

Кожен в’язень своєю мізерною пайкою дорожив, бо в ній бачив своє спасіння. Відчуття голоду супроводжувало нас вдень і вночі. Навіть після обіду, коли пайка ставала найбільш вагомою (видавали першу і другу страви), ніхто не відчував себе ситим. Майже кожного дня блатні забирали у когось пайку і ділили між собою. Ви­спавшись у лісі, вони допізна грали в карти або розважалися над сонними в’язнями. Запалювали папір між пальцями, малювали вугликом вуса, прив’язували за ноги в’язнів, що лежали на нижніх і верхніх нарах.

Так тривало доти, доки в наш барак не потрапив з останнього етапу Рабинюк Дмитро з Дрогобича. Це був справжній вояк УПА 38-40 років. Сам дисциплінова­ний, серйозний, гордий, на все мав свою точку зору і в усьому любив порядок. Він володів якоюсь магічною силою впливу на людей. У нього просили поради, прислу­ховувалися до його слів. Не минуло й місяця, як він став визнаним лідером серед по­літичних в’язнів. Товаришував Дмитро з таким же в минулому повстанцем Порутою Тодором з Волині. Незабаром з ними зблизилися й інші в’язні, яким не подобалося верховенство блатних. Вирішили їх провчити.

Спочатку підбирали хлопців, на яких можна покластися у цій важливій справі. Потім готували зброю: загострені металеві прути і дерев’яні палиці, заточки, куски труб та інше, що могли занести в зону. При бажанні в зону багато чого можна зане­сти. Стали чекати слушного випадку.

Блатні для розваги завжди вибирали собі так званих доходяг, в’язнів, яких голод і робота виснажили неймовірно. Це були ходячі манекени, дистрофія «важкого» розливу. Таких на важкі роботи вже не брали, бо користі від них не було ніякої. Вони вічно пор­палися на смітниках, вишукуючи якісь об’їдки. Їли все, що можна було їсти, тому масово хворіли на дизентерію. Щодня вмирало в таборі 20-25 чоловік від дистрофії, туберку­льозу або дизентерії. Дизентерія – це табірна чума. Напевно, 70% в’язнів пішли з життя через цю хворобу. За порадою одного лікаря я перестав вживати сиру воду. Обходився баландою і чаєм, які проходили термічну обробку, тому мене ця слабість обминула.

Одного вечора зек на кличку Рябий вибрав собі для розваги вже старого чолові­ка. Від голоду в нього, видно, затуманився розум. Коли бачив в чиїхось руках їжу – його аж трусило. Свою поведінку контролювати не міг. Рябий відламував від хлібини маленькі шматочки і кидав голодному чоловіку. Той ловив їх обома руками, вкидав до рота і ковтав не розжовуючи. Рябий став кидати хліб на підлогу, а той повзав на колінах, визбирував шматочки і так же ковтав. Блатні задоволено реготали. На цю картину неприємно було дивитися. Система довела людину до тваринного стану, а ці покидьки збиткувалися над фактично хворою людиною. Нам терпець увірвався тоді, коли Рябий на останній, більший шматок хліба харкнув і кинув його на підлогу. Зголодніла істота схопила здобич майже на льоту і швидко з’їла. Нарешті Рябий що­ сили ногою вдарив чоловіка у груди. Від удару той залетів аж під нари. Тут Дмитро Рабинюк крикнув: «Хлопці, бий сволоту!». Всі посхоплювалися з нар і накинулися на блатних. Били всім, що потрапляло під руки або чим завчасно запаслися, навіть голіруч. Трьох забили на смерть, у тому числі Рябого, багатьох покалічили.

Через день політичних в’язнів стали переводити в спецтабір, що розташовувався в місті Екібастуз. Тут шість тисяч в’язнів працювали на мідних рудниках. Умови життя і роботи були такими ж нестерпними, як і раніше. Ті ж смердючі бараки із загратованими вікнами, що зачинялися на ніч. Таке ж нікудишнє харчування. Але тут вже не було кри­мінального елементу і в’язні відчували себе вільніше. Найголовніше, в їхніх очах зникли відчай і страх. У боротьбі з блатними відчули силу згуртованості. В’язнів з Івдельського табору розкидали по різних таборах і бараках, але організатори акції проти блатних за­лишилися вкупі. На новому місці поступово стала формуватися активна група, ядром якої знову стали Рабинюк Дмитро, Порута Тодор, Мігалескул Ілля з Добринівців і я. Не­забаром група розрослася до 22 чоловік – литовців, естонців, українців.

Табірний режим був досить суворий і порушення його жорстоко каралося. Вели­кою бідою для в’язнів стали сексоти, яких наплодилася сила-силенна. Табірна адмі­ністрація формувала свою агентуру із завербованих в’язнів, обіцяючи їм дострокове звільнення, отримання позачергових посилок з дому, легшу роботу та інші блага. Змучені люди купувалися на такий примітивний обман. Як не прикро, але став сек­сотом і наш земляк Божик Аксентій з Чорного Потоку. Отримуючи незначні поблаж­ки від табірної адміністрації, сексоти доносили на своїх побратимів. З таким станом справ ми не могли миритися. З ними стали вести нещадну боротьбу, а точніше, зни­щувати. Тільки в нашому таборі їх ліквідували до 80 чоловік. Засудили на смерть і Божика Аксентія, але з великим трудом мені вдалося його відстояти.

У березні 1952 року табірній адміністрації з допомогою тих же сексотів вдалося нашу групу розкрити. Всіх 22-х чоловік заарештували і посадили в бур (рос. – барак усиленного режима). Розпочалося слідство. Нам інкримінувався табірний банди­тизм, за який передбачався термін ув’язнення від 3 до 10 років. Проте з нами вчини­ли жорстокіше і засудили до вищої міри покарання – розстрілу.

Через два тижні о третій годині ночі мене викликають на вихід без речей. Сумні­ву не залишалося – в таких випадках ведуть на розстріл. Страх кудись зник. Думало­ся, що аж тепер мої муки закінчаться. Але, видно, Бог не хотів моєї смерті. Конвой­ний солдат завів у кабінет слідчого. Майор наказав: «Садись, лучше б тебя, сволочь бандеровскую, расстреляли. Дедушка Калинин продлил тебе жизнь». Тут же зачитав мені Постанову Верховної Ради СРСР про відміну смертної кари. Вищу міру пока­рання замінили 25 роками закритої тюрми. На вирок відреагував байдуже. Відбути 25 років у тюрмі фізично і психологічно дуже складно. Людину ставили в умови, при яких з неї повільно висотували останні сили і вона незабаром помирала. Майбутнє видавалося незавидним. Чи вартувало далі жити?

Нас, 22 чоловік, після заміни вироку розкидали по різних тюрмах. Мене переве­ли в закриту тюрму міста Тобольська. По дорозі важко захворів. Помістили не в тю­ремну лікарню, а в камеру-одиночку. Боліли шлунок, голова, груди, але на це ніхто не реагував. З кожним днем ставало все гірше й гірше. Організм відмовлявся приймати навіть мізерну їжу – з трудом з’їдав половинку вареного яйця і випивав півстакана чаю. Нав’язлива думка про самогубство все частіше здавалася мені рятівною. Ви­рішив раз і назавжди покінчити з таким нікчемним життям. Почав до цього відпо­відального моменту готуватися.

Найімовірнішим способом позбавити себе життя в моїх умовах вважав повішен­ня. Спочатку порвав підматрасник на смужки і сплів щось подібне на шнур, зробив петлю. Під стелею безустанно світила лампочка, закрита дротяною сіткою, до якої планував прив’язати шнур. Потрібно було також вибрати слушний момент, щоб не бачив наглядач. Він періодично заглядав у вічко дверей, оглядав камеру і в’язня. Про­ходив усі камери, оглядав їх, а потім починав спочатку. Мені часу вистачало, бо за­думане потребувало не більше 2-3 хвилин.

Одного дня, як тільки наглядач відійшов від камери, став діяти. Поставив пара­шу посередині, став на неї і прив’язав до дротяної сітки шнур. Потім трохи відсунув парашу вбік, щоб, коли зависну, не зміг знову на неї стати. Намагався передбачити навіть дрібниці.

Без вагання ступив на край параші, накинув на шию петлю. До смерті залишився один крок, останній. Ніхто не знає, що думає людина перед тим, як зробити цей крок. Можливо, кожен думає про своє. Накинувши петлю на шию, я відчув якесь полег­шення. Нарешті припиняться болі в моєму хворому тілі, припиняться тюремні муки. Думками полинув у своє село над Дністром, до свого дому, до родини – прощався на­завжди. Але часу на роздуми вже не залишалося і я зіскочив з параші. У голові щось дзенькнуло і провалився в невідомість…

Отямився від нашатирного спирту і тупого болю в голові. Наді мною схилилися лікар, медсестра і ще хтось. В голові повільно прояснювалося. На підлозі валялися дро­тяна сітка і штукатурка. Шнур від сітки відв’язали і петлю з шиї зняли. Спроба само­губства виявилася невдалою. Дротяна сітка, слабо прикріплена до стелі, не витримала моїх 40 кг і зірвалася. Я впав на ліжко і вдарився головою до бильця. Падіння тіла по­чув наглядач, який уже повернувся до моєї камери. Побачив мене лежачого на підлозі, зірвану дротяну сітку і здійняв тривогу. Надійшли лікарі, які привели мене до тями.

Залишити одного в камері не наважилися. Спочатку перевели у подвійну камеру (на двох чоловік), потім у загальну (на п’ять чоловік). Організм навіть без ліків став повільно одужувати. Чим це пояснити – навіть не знаю. Або в організмі відбулися якісь позитивні зміни внаслідок падіння тіла, або хворобу здолала молодість.

Потягнулися сірі тюремні будні. Не тільки мене одного гнітило майбутнє – в та­кому становищі опинилися сотні в’язнів. Найбільші відчайдухи пробували втікати з тюрми. Троє в’язнів узимку вентиляційними ходами добралися до зовнішньої стіни, до якої добудовувався новий корпус. Примітивними ножами, зубильцями зуміли ви­брати цеглу і через отвір втекти на волю. По правді сказати, тікати не було куди. В люті морози без теплого одягу і запасу продуктів далеко не втекти. В’язні це добре усвідомлювали. Мета втечі була до смішного проста: вибратися за стіни в’язниці і померти вільною людиною. Не вдалося. Собаки швидко взяли слід і втікачів затри­мали. Кожному добавили ще по три роки.

Після цих подій потягнулися вервечкою довгі і сірі тюремні роки. Про самогуб­ство більше не думав. У таборах і тюрмах минули мої найкращі 20 років і шість місяців.

Звільнився 16 грудня 1967 року. В КГБ дали дозвіл на повернення в рідне село. Кожні десять днів обов’язково мав відмічатися у Заставні. Так тривало півтора року. З часом життя ввійшло в нормальну колію. Працював у колгоспі, створив сім’ю, по­будувався. У 1991 році не стало вже тієї страшної, людиноненависницької держави. І на схилі літ не можу простити совєтам змарнованих молодих років. Змарнував мо­лодість, але не жалію.

Проголошення незалежної України сприйняв як видатну історичну подію. Скільки українських патріотів віддали своє життя, щоб настала ця мить. Я в числі перших на Буковині гордо і з радістю піднімав над селом синьо-жовтий прапор. Український народ вистраждав свободу дорогою ціною і заслуговує на краще майбутнє. Вірю, що так і буде».

Трагічними ці роки стали для родини Манчуленка Василя Івановича, яка по­страждала від політичних репресій. 11 січня 1948 року в хаті Манчуленків розіграла­ся трагедія, яка призвела до арешту всіх членів сім’ї. Василь Іванович згадує:

«Спливли мої роки, як води вічного Дністра. І на схилі літ подумки повертаюся у ті тривожні, навіть жорстокі сорокові роки. роки, коли тісно переплелися прав­да і неправда, справедливість і несправедливість, любов і ненависть, коли в полум’ї боротьби згоряли сотні і тисячі винних та невинних людей. Коли в ім’я матінки-України жертвували своїм життям найбільш національно свідомі українці.

Успішні дії повстанців, що діяли в районі, великою мірою залежали від так зва­ної цивільної мережі. Розгалужена і добре законспірована агентурна мережа – це очі і вуха УПА, це матеріальна допомога і притулок на випадок небезпеки. Своїх агентів мали також чекісти. Окремі діяли за принципом «і нашим, і вашим».

Розвідником УПА став мимоволі. Наша хата була місцем, де часто ночували і переховувалися «нічні хлопці». Спочатку вони давали мені дрібні доручення, які з часом стали постійними. Стежив за переміщеннями енкаведистів і «ястребків», за ді­ями місцевої влади, за ходом хлібозаготівлі, переносив записки та інше. Господарем хати був мій вітчим, який мав тісні зв’язки з повстанцями. Арешт нашої сім’ї відбув­ся під час трагічної події, яка сталася в нашій хаті.

9 січня 1948 року в НКВД явився з повинною повстанець «Чумак» – Семенюк Георгій, 1927 року народження, родом з села Василів. «Чумак» був в охороні район­ного провідника «Лева» - «Месника» – Гайдея Григорія Васильовича, родом з села Дорошівці. 11 січня за доносом «Чумака» в село прибули чекісти, щоб заарештувати нашу сім’ю. Саме цього дня, рано-вранці, до нас прийшов перебути день сотенний, окружний провідник СБ Буковини «Кривоніс» - «Петро» – Мирослав Сулятицький, 1921 року народження, родом з села Уторопи Снятинського району. Пізніше на цьо­му відповідальному посту його замінив політвиховник «Чайка» – Степан Пасічан­ський із Середнього Березова (загинув у 1949 році за нез’ясованих обставин). Про це я дізнався від сестри Сулятицького, перебуваючи в сталінських таборах. Є при­пущення, що «Кривоноса» видав тодішній голова сільради С. Георгій.

Того дня він рано повертався з риболовлі і бачив, як сотенний наближався до нашої хати. С. належав до тих осіб, що служили на дві сторони. Я схильний до другої версії. Зазвичай, чекісти при арешті заходять у хатні двері, а в цьому випадку хату оточили. Видно, остерігалися пострілів. Це можливе в тому випадку, коли чекісти знали, що в хаті хтось переховується.

«Кривоніс» виліз на горище. Хотіли його взяти живим, але на пропозицію здати­ся він відповів автоматною чергою і кинув на подвір’я гранату. Оперуповноважений лейтенант Савелій Ведерніков примусив маму засвітити ліхтар і лізти з ним на горище. «Кривоніс» автоматними пострілами вбив двох енкаведистів і поранив маму. Ведерні­ков розпорядився всіх хатніх вивести на вулицю. Коли ми вийшли з хати – туди вки­нули гранату. Спам’ятав усіх розпачливий крик, що пролунав з хати. Вибігли з хати так поспішно, що забули забрати з собою бабку. Осколком гранати її важко поранило. По­чалася інтенсивна перестрілка. «Кривоніс», поранений у бік, відстрілювався до остан­нього патрона. Останній залишив для себе, але живим не здався. Потім на підводі труп привезли до сільради, щоб налякати жителів села. Геройська смерть повстанського ко­мандира викликала глибоку повагу – на таке здатна не кожна людина.

На суді проти мене і вітчима свідчив «Чумак», який стверджував, що ми були тісно пов’язані з УПА і нашу хату часто відвідували повстанці. Особисто він у хаті не бував, але вартував на дорозі. Суд присудив обом 25 років каторги. І відправили нас туди, де «Макар телят не пас», у Комі АРСР, м. Інта, табір №1. Присвоїли мені і персональний номер – 750Б. Крім українців, у таборі перебували литовці, латвійці, естонці. Осно­вне призначення табору – видобуток вугілля. Перші 5 років працював у шахті, а по­ тім на лісоповалі. Умови роботи і життя були дійсно каторжними. Мені і сотням моїх співвітчизників довелося дорого заплатити за свої переконання. Скільки наших людей навічно залишилося лежати у безмежних просторах Росії, і могили їх невідомі. Не всі дожили до того світлого дня, коли Україна стала вільною і незалежною державою.

Мені довелося в неймовірно важких умовах відбути 7 років з присуджених 25-ти. В 1954 році мою справу переглянули й обмежили строк покарання тільки тому, що не брав участі у бойових акціях. Але сьогодні радію з того, що в загальній національно-визвольній боротьбі українсього народу за волю є і моя невелика часточка. Цим і горджуся».

Постійними репресивними заходами більшовики наганяли страх на людей – до­рослих і дітей. На початку березня 1945 року у Вікнянській школі хтось побив пор­трет Сталіна. На ноги були підняті емдебісти на чолі з головою райвиконкому Васи­лем Борсуком. «Державним злочинцем» виявився учень сьомого класу О. Гордіца з Миткова. Підлітка засудили до ув’язнення у виправно-трудових таборах, звідки він вже не повернувся. Такий вчинок хлопцю коштував життя.

Всі селянські двори обклали податками, мотивуючи тим, що це диктується ві­йною. Але після війни податки не зменшилися, а навіть зросли. В 1946 році бригада «стрибків» (серед них Статник Георгій), яку очолили лейтенант Герасименко і стар­ший лейтенант Ведерніков, робили ретельний обшук кожної хати і вилучали в людей весь хліб.

Улітку та восени 1946 року майже щоденно на вулицях села стали з’являтися го­лодуючі з Бессарабії. Митківчани жаліли голодних, дещо давали їм, але кожен думав про свою родину. Зайвих продуктів люди не мали – все забрали хлібозаготівельники. Варто зазначити, що від голодної смерті в селі ніхто не помер. Важко доводилося бідним, але їм допомагали односельчани, зокрема, родині Лучиків (5 дітей) і Стад­нійчуків (6 дітей).

Звичним явищем стала відправка молодих людей у Рухотинське лісництво, де заготовлялася деревина для зруйнованих українських шахт. «Я з Козаком Манолієм всю зиму працював у Рухотинському лісі. Своїми кіньми і возами возили деревину до Вікнянської залізничної станції. На весь цей час треба було запастися власними харчами і кормом для коней. Кожному доводилася норма – перевезти 30 кубометрів деревини, а це було дуже складно і важко. За роботу нам нічого не платили», – згадує Копичанський Георгій Іванович.

З осені 1946 року уповноважені з району стали поодинці викликати в сільраду господарів, аби ті подавали заяви до колгоспу. Говорили відверто: або заява в кол­госп, або – Сибір. Найбільш обережні писали заяви, а з початку 1947 року – стали здавати в колгосп вози, плуги, борони, кошниці, а згодом і коней. Восени 1947 року був офіційно створений колгосп «Правда України», який очолив Манчуленко Іван. Через два роки головою колгоспу став брідчанин Гнеп В. М. Саме при ньому в 1951 році колгоспи сіл Брідок і Митків об’єдналися в один – «Більшовик». Були об’єднані і сільські ради.

Виробничий центр, контора, господарські будівлі містилися в Брідку. В Мит­кові була бригада №2, яка обслуговувала телятник, конюшню і митківські землі. За Василя Гнепа колгосп розвивався швидкими темпами. Вольовий і жорсткий керів­ник зумів примусити колгоспників працювати з повною віддачею. До рядових кол­госпників ставився зверхньо, як до робочої сили. Одного разу, коли колгоспниця Москалюк Василина несла на плечах в’язанку соломи для підстилки під корову, він тихо підкрався ззаду і запалив солому. Такі вчинки керівника засуджувалися кол­госпниками.

Колгосп розбудовувався, розширювався, не­впинно підвищував врожайність сільськогосподар­ських культур, надої молока тощо. На початку 60-х років село було електри- і радіофіковано. Невдовзі господарство стало мільйонером. За колгоспні кошти в Миткові були збудовані адмінбудинок, клуб, школа, пам’ятник загиблим воїнам-односельчанам.

Проголошення України незалежною в 1991 р. стало для митківчан великою подією. Жовто-блакитний прапор одним із перших в області замайо­рів над селом. З ініціативи репресованого сталін­ським режимом Юрчука Івана жителі встановили пам’ятний хрест полеглим борцям за свободу Украї­ни (1993 р.).

Проте з розпадом Радянського Союзу припинив своє існування і колгосп «Більшовик». Брідоцька і митківська громади поділили між собою землі та май­но, але користі це не принесло. Село, в якому прожи­вають головним чином пенсіонери, обробити свої паї не змогло. Тривалий час земля облогувала, поки у 2007 році нею не зацікавилося сільськогосподарське това­риство з обмеженою відповідальністю «Хрещатик-Агро» (керівник Микитюк М. І.). На орендованій зем­лі товариство посіяло сою, але яким буде майбутнє – ніхто не знає.


Пам’ятник загиблим односельчанам (1941-1945 рр.)



Пам’ятний хрест борцям за волю України (1993 р.)





7 липня 1993 року у Миткові відновилася сільська рада, яку очолила Пацарнюк Гали­на Іванівна. З травня 2003 року сільською громадою керує Лесь Михайло Миколайович. Станом на листопад 2008 року в селі налі­чується 230 дворів, але багато хат стоять порожніми. Батьки повмирали, а діти роз’їхалися по світах: одні за кордоном, інші в обласному центрі. Голова в осно­вному опікується пенсіонерами, бо школа і дитячий садок у селі відсутні. До 2000 року ще працювала початкова школа, де були комбіновані класи. Через відсутність достатньої кількості дітей шкільного віку районний відділ освіти школу закрив. До Брідоцької школи нині відправляються на навчання менше десяти дітей.

Сільський бюджет мізерний, бо надходжень нема звідки чекати. Найбільшим платником податків є фірма «Новий роз­роблювач», яка орендує кар’єр з піском. У селі відкрито два приватні магазини (Дячинський В. В., Головацька Є. В.). Жи­телі села Хортюк Микола і Руснак Манолій збудували власним коштом каплиці (2006 р.). Врятувати повільно вмираючий на­селений пункт може тільки сільський туризм, а для цього по­трібні гроші і… бажання змінити ситуацію на краще.

За матеріалами Черешнюка Миколи Михайловича

при сприянні голови сільської ради Леся Михайла Миколайовича

та жителів Михайлюка Дмитра Никифоровича

і Копичанського Георгія Івановича

За матеріалами книги Миколи Черешнюка

«Історія сіл Заставнівщини»