asyan.org
добавить свой файл
1
ОЗНАКИ ГОЛОДОМОРУ – ГЕНОЦИДУ

УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В 1932 - 1933 РОКАХ
Я бачу принаймні п'ять ознак злочинних дій більшовицької влади, що підпадають під норми Конвенції щодо геноциду:

По-перше, це непосильні хлібозаготівлі з урожаїв 1931 і 1932 років, що вичерпали всі державні продовольчі запаси і лишки в селянства. Насамперед, це пов'язувалося з експортними поставками зерна. Намагаючись завоювати монополію на торгівлю дешевими продуктами, Радянський Союз викидав великі маси зерна на світовий ринок. Намагаючись завоювати монополію на торгівлю дешевими продуктами, Радянський Союз справді не рахувався з важкою працею селянина, викидаючи зерно на світовий ринок. Скажімо, експорт зерна з СРСР у 1930 році становив 4.764 323 тонни на суму 701.518 тисяч карбованців, у 1931 - 5.055 688(523.293), в 1932 - 1.727 407(180.688), в 1933 - 1.683 880(139.081), у 1934 - 768.668(64.269) (Внешняя торговля СССР за 1918 - 1940 гг.- М., 1960.- С. 444).

Пшениці: 1930 - 2.530 935(454 171), 1931 - 2.498 958(268.743), 1932 - 550 917(66.938), 1933 - 748.248(71.635), 1934 - 211.766(20.676) Внешняя торговля СССР за 1918 - 1940 гг.- М., 1960.- С. 444).

Продукти борошномельної промисловості: 1930 - 98.288 тонн - 31.710 тис., 1931 - 158.725 - 45.142 тис., 1932 - 123.929 - 39.176 тис. , 1933 - 119.149 - 36.896 тис, 1934 - 142.350 - 42.977 тисяч карбованців (Внешняя торговля СССР за 1918 - 1940 гг.- М., 1960.- С. 449).

Плануючи з урожаю 1932 року продати на експорт 4.472.678 тисяч тонн українського хліба із загальної кількості заготівель у 5.831.300 тонн (усього по СРСР - 13.809,1 тис. тонн), більшовицька влада не зважала на те, що ці плани орієнтувалися не на зібраний урожай, а на біологічні заміри до початку жнив. А урожай 1932 року справді, згідно з офіційними даними, був нижчим за попередні роки (яра пшениця дала в 1932 році 5,6 цнт, 1931 - 5,3,1930 - 7,6; озима пшениця: 1932 - 8,5, 1931 - 9,9, 1930 - 12,1), усіх зернових тоді засіяли 18.027 тисяч гектарів (1931 - 20.725).

Оперативні документи свідчать, що станом на травень 1933 року в морських портах СРСР було прийнято до відправки з урожаю 1932 року 2. 738.423 тонни експортного зерна, з якого 2.553.974 тонни вже було відправлено (Російський державний архів економіки: Ф. 413. - Оп. 13. - Спр. 393. - Арк. 26).

Тобто, бачимо, що відправлено було на мільйон тонн більше, ніж офіційно повідомлялося в 1960 році. З усією вірогідністю можемо стверджувати, що цей мільйон був узятий саме з УСРР, оскільки непосильні плани влада змушувала виконувати, про що свідчать офіційні документи: в доповідній заступника Уповноваженого наркомату зовнішньої торгівлі СРСР Луся до керівників УСРР зазначається, що Україна виконала план здачі продукції на експорт в четвертому кварталі 1932 року, на який припадає в основному відвантаження хліба (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 6376 .- Арк. 14).

Ці дані стверджуються також телеграмою заступника наркома зовнішньої торгівлі СРСР Розенгольца на адресу голови Раднаркому УСРР В. Чубаря від 9 лютого 1933 року: за виконання плану здачі експорту в четвертому кварталі на 110 %, а за 1932 рік на 97 - республіканське керівництво преміюється двома машинами, а райони - шістьма (ЦДАГОУ: Ф. 1.- Оп. 20. - Спр. 6376. - Арк. 15).

Саме за виконання експортних поставок 1932 року на 101,8 % і плану І кварталу 1933 на 106,7 % заступник голови Раднаркому УСРР П. Любченко підписує 29 квітня 1933 року подання на нагородження керівних працівників зовнішньої торгівлі в Україні (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 6376 .- Арк. 42, 43).

Крім того, більшовицька влада забрала в українського населення все продовольство, що відповідно прирікало його на голодну смерть. Скажімо, постановою Раднаркому УРСР від 1 грудня 1932 року передбачалося забрати навіть картоплю, яка була видана на трудодні (ЦДАВОВУ: Ф. 27. – Оп. 13. – Спр. 1221.- Арк. 37, 38).

Крім виконання планів хлібозаготівель, Україна змушена була виконувати й інші поставки, зокрема у союзний фонд. На початку березня 1933 року Сталін і Молотов вимагали від керівників УСРР негайного відвантаження насіннєвих фондів пшениці: Уралу 32.000 тонн, Казахстану - 5.000; ячменю: Московській - 20, Казахстану, Середній Волзі, Татреспубліці, Закавказзю, Північному Кавказу, Криму, Білорусі - 3.125. Кукурудзи - 35.405. (ЦДАГОУ: Ф. 1.- Оп. 20.- Спр. 5362.- Арк. 6).

Косіор доповідав 15 березня 1933 року: наряди на відвантаження насінного зерна виконуються без всяких затримок. На 14.03 відвантажено пшениці 35.900 в рахунок основного наряду 37.000. Додатковому наряду, одержаному з Москви 13 і 14 приступили негайно до відвантаження. Наряди на відвантаження ячменю виконано, кукурудзи відвантажено близько 8 тисяч тонн (ЦДАГОУ: Ф. 1.- Оп. 20.- Спр. 5362.- Арк. 24).

За підрахунками російських дослідників, населення СРСР після 1926 року неухильно збільшувалося аж до 1933, коли за рік зменшилося майже на 6 мільйонів осіб ( Киселев И. Естественное движение население в 1930-х годах // Население России в 1920 - 1950-е годы: численность, потери, миграция. Сборник научных трудов / Российская академия наук. Институт Российской истории.- М., 1994.- С. 59).

У 1932 році виявився різкий спад приросту населення - в два рази порівнянно до 1931 (там само.- С. 60).

Приріст населення України порівнянно до 1932 року зменшився на 1.064 тисячі за рахунок збільшення смертності на 641 тисячу і зниження народжуваності на 423 тисячі (там само.- С. 60).

Особливо ж промовистим свідченням геноциду є запровадження стосовно окремих населених пунктів і навіть районів (понад 180 в УСРР!) так званих чорних дощок Кагановича, коли збройною силою оточували поселення й вивозили звідти всі продовольчі продукти з торговельної мережі, а найбільш непокірних владі заарештовували. Такі чорні дошки в основному запроваджувалися і в хліборобських районах поза межами УСРР, де, як правило, переважали українці.

Так, коли 2 листопада 1932 року на нараді в Північно-Кавказькому крайкомі ВКП(б) за участю представників Москви Кагановича і Мікояна постало питання про заведення так званих чорних дощок, то із залу пролунало: "Відомо, що на Півн. Кавказі найважча станиця Полтавська, найбільш контрреволюційна, звідки все і починається. І тов. Мікоян знає цю станицю. Треба про неї сказати".

Так звана контрреволюційність станиці Полтавська полягала насамперед в тому, що її вільнолюбне козацьке населення, нащадки переселених ще царицею Катериною ІІ на Кубань запорожців (за переписом 1926 року в Полтавській було 14.306 жителів, з яких 10.985 віднесло себе до українців), виступало за розвиток рідної української культури, саме тут існував перший Всеросійський український педагогічний технікум і саме тут тривалий час існував центр антирадянського визвольного руху на чолі з отаманом Мальком, саме тут був найбільший спротив більшовицькій колективізації.

Ось чому така увага більшовицької влади була звернута на українську станицю Полтавська. Її першою виселили повністю на північ, заселяючи в хати козаків ветеранів Червоної армії, а назву змінюючи на Красноармєйську, аби нічого не нагадувало про українське походження.

Другою такої трагедії зазнала ще одна українська станиця Кубані - Уманська, де з 20.727 мешканців 17.008 назвалося представниками нашої нації. Після виселення її назва була змінена на Лєнінградську.

Систему каральних заходів через "чорні дошки" за розпорядженням Сталіна було запроваджено і в Казахстані. Але ті села Усть-Каменогорського чи Федорівського районів, яких це стосувалося, виявилися, як правило, українськими. Скажімо, за переписом 1926 року Федорівський район нараховував 28.302 жителів, з яких 25.408 були українцями (Всесоюзная перепись населения 1926 года. Казакская АССР.Отдел І. Народность, родной язик, возраст. грамотность. - М., 1928. - С. 146).

Щодо Нечорноземної зони РФ, де також не виконували плани хлібозаготівель, подібних ухвал Кремля не віднаходимо.

По-друге, забравши все їстивне в українського населення, влада не дозволила йому роздобути засоби для існування в інших регіонах СРСР. Постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР за підписами Сталіна і Молотова від 22 січня 1933 року про заборону виїзду стосувалася селян України й Кубані, де за переписом 1926 року українців нараховувалося 915.450, тобто більше двох третин від усього населення (Всесоюзная перепись населения 1926 года. - М., 1930.- Т. 39.- С. 146).

Цим документом, до речі, каральним органам доручалося арештовувати тих "селян України і Північного Кавказу, що пробралися на північ", а після того, коли серед них будуть відібрані "контрреволюційні елементи, повертати інших у місця їхнього проживання". І ця директива справно виконувалася: як свідчить зведення таємно-політичного відділу ОДПУ СРСР, за грудень 1932 - січень 1933 років, із сіл тільки 215 районів України виїхало 85.217 одинаків і 9.213 родин: з Київської області 26.344, Харківської - 26.129, Дніпропетровської - 12.421 одинаків і 3.845 родин, Донецької - 9.561, Одеської - 3.950 і 4.020, Чернігівської - 5.593 і 837, Вінницької - 5.068 і 511 (Отечественные архивы (Москва). - 2009. - № 2. - С. 120).

Однак ці дані можуть бути далеко неповними, оскільки лише із Звенигородського району тодішньої Київської області в різні регіони СРСР розбіглося за 1932 рік понад 10 тисяч осіб, як свідчив місцевий лікар П. Блонський (Отечественные архивы. - 2009. - № 2. - С. 125).

Крім того, не можна погодитися з твердженням російського дослідника О. Шубіна, що цю міграцію українського сільського населення поглинула в основному українська індустрія (Шубин А. Великая депрессия и будущее России. - М., С. 280).

Скажімо, на шахти тресту "Кадіїввугілля", що в Донбасі, у жовтні 1932 року на роботу приймали в основному не голодних українських селян: з України - 118 осіб, Татарстану - 403, Білорусії - 125, Центрально-Чорноземної області - 194, Західної - 14 (Центральний державний архів громадських об"єднань України - ЦДАГОУ: Ф. 1.- Оп. 20.- Спр. 5315.- Арк. 42, 43).

Тут мушу додати, що коли голодні казахи вдавалися до так званого відкочів"я, тобто перекочовували на якийсь період до районів Західного Сибіру, Киргизії, навіть до Китаю, то стосовно їх ніяких постанов про насильницьке повернення в архівах не виявлено. Навпаки, маємо всі підстави заявити, що комуністична влада Казахстану, котрий тоді належав до Російської республіки, всіляко намагалася затримати їх на сусідніх, більш забезпечених територіях - аж до сприятливих обставин. У Казахстані навіть опубліковано спеціальне дослідження про те, як голодні казахи рятувалися від смерті в Західному Сибіру: Малышева М., Познанский В. Казахи - беженцы от голода в Западной Сибири. 1931 - 1934 год. - Алматы, 1999.- С. 12.

Поширену практику відкочування голодних казахів у навколишні регіони підтверджують і російські автори. В. Кондрашин стверджує, що казахи мали можливість, скажімо, в Поволжі навіть працевлаштуватися цілими господарствами в період голодомору. Наприклад, у Сорочинському районі Середньо-Волзького краю в той скрутний час, за свідченнями цього автора, трудилося 81 господарство в кількості 391 особи (Кондрашин В. Голод 1932 - 1933 годов: трагедия российской деревни. - Москва: Российская политическая энциклопедия, 2008. - С. 188).

Тобто, казахам не забороняли шукати продукти харчування за межами своєї республіки. Про це, до речі, свідчать і десятки архівних документів, виявлених нами у Казахстані. Скажімо, в телеграмі керівників Казахстану Мірзояна і Кулумбетова від 29 серпня 1933 року наводяться дані про те, що тільки в Середньо-Волзькому краї Російської Федерації на той час перебувало "влаштованих казахів на різних роботах 15.386 осіб" (Архів Президента Казахстану (Алмати): Ф.141.- Опис 1.- Справа 5729.- Аркуш 101).

Зрештою, прохання керівництва Казахстану про продовольче забезпечення відкочівників адресувалися до сусідніх регіонів ще з березня 1932 року. Зокрема, про це йдеться в телеграмах першого секретаря крайкому ВКП (б) Голощокіна до його колеги в Новосибірську Ейхе (там само: Справа 5194. - Арк. 60, 65).

І сусідні регіони справді прислухалися до цих прохань, тим паче, що постановою Всесоюзного центрального виконавчого комітету від 10 березня 1932 року передбачалося таку роботу організовувати. Зокрема, постанова Башкирського обкому ВКП (б) від 14 жовтня 1933 року підсумовує виконання цієї московської директиви (там само: Справа 5763. - Аркуш 230).

І тільки стосовно голодного українського населення знаходимо драконівські, за висловом російського історика В. Кондрашина, директиви щодо позбавлення його можливості врятуватися від смерті в сусідніх регіонах.

Тобто, 22 січня 1933 року з Москви заборонили виїзд селян України і Північного Кавказу (дислокація постійних і маневрених загороджувальних загонів ОДПУ чітко вказує на те, що блокувалися саме райони з українським розселенням, насамперед Кубань. А от більшовицька влада Нижньої Волги сама напросилася в Сталіна на блокування свого регіону, про що свідчить шифротелеграма другого секретаря Нижньо-Волзького крайкому ВКП (б) Я. Гольдіна на його ім'я від 16 лютого 1933 року: "Просимо поширити на наш край усі заходи, здійснювані на Північному Кавказі й Україні по боротьбі з масовими виїздами" (Отечественные архивы (Москва). - 2009.- № 2. - С. 122).

Відтак того ж дня Політбюро ЦК ВКП (б) зобов'язало "ОДПУ поширити на Нижню Волгу постанову РНК і ЦК ВКП (б) від 22 січня 1933 р. про самовільний виїзд селян із меж своєї області, затриманні їх і примусовому поверненні на старі міся проживання" (Отечественные архивы.- 2009.- № 2.- С. 122).

Третя ознака свідомого геноциду українства з боку більшовицької влади, на мій погляд, це свідоме замовчування правди про голодомор перед світовою громадськістю, яка могла б подати продовольчу допомогу голодуючому населенню. Відомо, що в систему дезінформації були втягнуті визначні діячі світової культури Ромен Ролан, Бернард Шоу, прем"єр-міністр Франції Еріо, котрі після ознайомлення зі спеціально підготовленими об"єктами переконували світ про відсутність голоду в Україні. А підкуплений Сталіним американський журналіст Волтер Дуранті свідомо приховував правду про голод у своїх матеріалах на сторінках "Нью-Йорк таймс".

Більше того, щоб переконати світ у тому, що продовольчої проблеми в країні не існує, уряд СРСР у цей час здійснював широкомасштабний експорт українського хліба до країн Заходу, розраховуючись таким чином за поставлене обладнання. У розмові з уже згаданим Дуранті Сталін 25 грудня 1933 року наголосив: "За останні два роки ми виплатили великі суми - два роки тому назад наші кредитні зобов"язання рівнялися 1. 400 мільйонів. Все це ми виплатили..." (Внешняя политика СССР. Сборник документов(1925 - 1934 гг.).- М., 1945.- Т. ІІІ.- С. 687).

Українці в західному світі робили все можливе, аби розбудити його сумління. Однак він залишався байдужим до трагедії українського селянства. Тим паче, що такі відомі діячі культури, як Бернард Шоу, Ромен Роллан, Анрі Барбюс, як і прем”єр-міністр Франції Еріо, на рівні монументального ідіотизму, за словами Мілени Рудницької, стверджували, що ніякого голоду в Україні немає.

Четверта ознака, це свідоме недопущення тієї матеріальної допомоги для голодуючих в Україні, яку всетаки організовувала наша еміграція.

Крім того, навіть грошову допомогу, яку переказували з Німеччини (сам Гітлер здав у фонд допомоги голодуючим німцям України тисячу марок), більшовицька влада насильно забирала собі, прирікаючи тих, кому адресувалися кошти, помирати.

І п"ятою ознакою геноциду українського народу під час голодомору 1932 - 1933 років вважаю організоване заселення вимерлих українських сіл переселенцями з інших регіонів СРСР, насамперед з Росії, що змінювало етнічну ситуацію як в українському селі, так і в середовищі компактного розселення українців за межами УСРР.

Телеграма керівника переселенського відділу Наркомату земельних справ УСРР В. Левицького 26 листопада 1933 року до московського керівництва з проханням забезпечити свічками й ліхтарями переселенців в Україну і видавати їм на вузлових станціях газети і журнали російською мовою. До УРСР було переселено з-поза її меж понад 117 тисяч селян неукраїнського походження.

11 вересня 1933 року політбюро ЦК КП(б)У ухвалює постанову про переселення 22 тисяч родин у степові області України, на початку жовтня Каганович повідомляє Сталіна, що "ми дали Переселенському комітету на 1933 рік завдання" - вивезти на Кубань і Терек 14 тисяч сімей, а в Україну(степ) 15-20 тисяч сімей. Всесоюзний переселенський комітет у розвиток цієї директиви зобов'язує органи влади Західної області РСФРР завербувати 7.500 господарств, Білорусі - 4.500, Центрально-Чорноземної області - 4.500, Івановської - 4.500, Горьковського краю - 2.500 і переселити їх до Донецької - 3.500, Одеської - 6.600, Дніпропетровської - 6.500, Харківської - 3.500.

22 жовтня політбюро ЦК ВКП (б) ухвалило постанову про переселення в Україну 21 тисячі колгоспників. Переселенців забезпечити хлібом за рахунок УСРР. Але багато спецпереселенців відмовлялися їхати, оскільки, мовляв, "всі колгоспники України вимерли з голоду", а в "деяких селах вивішені чорні прапори як знак того, що майже все населення повністю вимерло". Саме в цьому документі зазначається, що в Україні померло від голоду 9 мільйонів осіб.

Постанова політбюро ЦК ВКП (б) від 20 грудня 1933 року про додаткове переселення 16 тисяч селянських родин на південь і схід України з північних областей, 3.000 з ЦЧО в Харківську. а також 300 єврейських родин із Західної області в Дніпропетровську.

Усвідомлення вказаних ознак і дає нам підставу говорити про геноцид саме українського народу і водночас є відповіддю тим, хто пробує нині доводити, що голодомор 1932-1933 років торкнувся однаково всіх націй СРСР. Бо якщо голод поширився на всі регіони й під його смертельну косу потрапили всі народи, то виникає одразу ж питання: чому в постанові ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 року "Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області" не йдеться про припинення коренізації, скажімо, білорусів, котрих було дуже багато в останній, тобто на нинішній Смоленщині? Чому російські історики й ті, хто йде їхніми слідами, не звертають увагу на ці рядки вказаної постанови, якими чітко пов"язується хлібозаготівельна кампанія із призупиненням національного розвитку тільки однієї нації там, де вона споконвіків проживала, і грубою ліквідацією цього процесу на її етнічному розселенні поза межами УСРР:

"6. ЦК і РНК відзначають, що замість правильної більшовицької політики в ряді районів України українізація проводилася механічно, без врахування конкретних особливостей кожного району, без ретельно підбору більшовицьких українських кадрів, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та інш. створення своїх легальних прикрить, своїх контрреволюційних ячейок і організацій.

7. Особливо ЦК і РНК вказують Північно-Кавказькому крайкому і крайвиконкому, що легковажна, не витікаюча з культурних інтересів населення, небільшовицька "українізація" майже половини районів Північного Кавказу при повній відсутності контролю за українізацією школи і преси з боку крайових органів дала легальну форму ворогам радянської влади з боку куркулів, офіцерів, реемігрантів-козаків, членів Кубанської ради і т. д."

А з метою "розгрому спротиву хлібозаготівель куркульських елементів і їх партійних і безпартійних прислужників" Москва вдається до цілого ряду репресивних заходів, що стосуються розвитку тільки української нації:

"а) Виселити в найкоротший термін у північні райони СРСР із станиці Полтавської(Північний Кавказ), як найбільш контрреволюційної, всіх жителів, за винятком справді вірних радвладі і не замішаних в саботажі хлібозаготівель колгоспників і одноосібників і заселити цю станицю добросовісними колгоспниками-червоноармійцями, що працюють в умовах малоземелля і на невдобних землях в інших краях, передавши їм всю землю і озимі посіви, будівлі, інвентар і худобу виселюваних...

б) Заарештованих зрадників партії на Україні як організаторів саботажу хлібозаготівель, колишніх секретарів райконів, голрайвиконкомів, зав. райзу, голкрайколгоспсоюзів... судити, давши їм від 5 до 10 років ув"язнення в концентраційних таборах.

в) Усіх виключених за саботаж хлібозаготівель і сівби "комуністів" виселяти в північні райони нарівні з куркулями.

г) Запропонувати ЦК КП(б) і РНК України звернути серйозну увагу на правильне проведення її(українізації.- В. С.), вигнати петлюрівські і йнші дрібнобуржуазні елементи з партійних і радянських організацій, ретельно підбирати і виховувати українські більшовицькі кадри, забезпечити систематичне партійне керівництво і контроль за проведенням українізації.

д) Негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів "українських" районів, а також усі видавані газети і журнали з української мови на російську мову як зрозумілішої для кубанців, а також підготувати й до осені перевести викладання в школах на російську мову. ЦК і РНК зобов"язують крайком і крайвиконком терміново перевірити й поліпшити склад працівників шкіл в "українізованих" районах".

Ця цілеспрямована репресивна політика більшовицької влада щодо українства підтверджена була наступного дня, тобто 15 грудня 1932 року, коли Сталін і Молотов підписують нову постанову Кремля про припинення українізації на Далекому Сході, в Казахстані, Сибіру, Поволжі, Центрально-Чорноземній області...

Ще раз наголошую: такого комплексу репресивних заходів щодо українства до жодної іншої нації Москва тоді не застосовувала. Скажімо, репресії проти німців і поляків розпочалися наприкінці 1934 року.

Коли ініційована українським адвокатом з Торонто Володимиром-Юрієм Данилівим Міжнародна комісія юристів розпочала 1988 року розгляд справи щодо визнання голодомору 1932-1933 років геноцидом українського народу, то, з огляду на відмову уряду СРСР надати документи, вона змушена була для визначення втрат населення звернутися до матеріалів переписів, що відбувалися у Радянському Союзі в 1926 і 1939 роках. Картина навіть відкритих більшовиками статистичних матеріалів виявилася вражаючою: за вказаний період населення СРСР збільшилося на 16 відсотків, РРФСР - на 28, БРСР - на 11,2, а в УРСР за цей період кількість жителів зменшилася на 9,9 відсотка.

Це було оприлюднено на Заході. І тільки після того в Україні заговорили про штучний голод, який забрав життя мільйонів безневинних людей. Але перед багатьма людьми, які не знають про ці цифри, й досі виникає питання: чому трагедія українського народу 1932-1933 років нині віднесена як в Україні, так і вже у багатьох країнах світу до цілеспрямованих акцій, що передбачають свідоме винищення певної національної групи і які ознаки його підпадають під правові норми Конвенції про запобігання злочинів перед людством, адже ж чуються заяви з боку наших сусідів, що, мовляв, голодували всі.

Уже згадана Міжнародна комісія юристів на чолі з шведським професором Джекобом Сундбергом констатувала у своєму висновку, що "голод в Україні панував від серпня-вересня 1932 до липня 1933 р. Щодо кількості жертв голоду, то Комісії було важко рішатись на одну з різних оцінок, поданих знавцями, тому Комісія прийшла до заключення, що число жертв голоду в Україні виносило мінімально 4,5 мільйона. До цього числа слід додати жертви голоду поза Україною загально прийняті на 3 мільйони, з яких по одному мільйонові для районів Казакстану, Долішньої Волги і Північного Кавказу. таким чином, Комісія дійшла висновку, що голод 1932-33 років у цілому завдав 7,5 мільйона жертв.

Більшість Комісії погодилась, що відповідальність за голод з усією певністю лежить на владі Радянського Союзу, і немає сумніву, що голод витворився і поширився як наслідок заходів, здійснених владою".

Стверджуючи, що головний удар голодомором спрямовувався проти українства, ми визнаємо також: в середовищі українського хліборобського населення постраждала певна частина і представників інших народів. І в УСРР, і тоді, коли йдеться про геноцид українства поза межами УСРР. Водночас мусимо визнати, що найбільших втрат за таких обставин зазнало саме українство. І не тільки власне в Україні, а й на наших етнічних розселеннях поза межами УСРР. Скажімо, якщо за переписом 1926 року українців на теренах майбутнього Краснодарського краю було 1.580.895 осіб, то в 1939 там їх виявилося лише 143.744 (розраховано російськими дослідниками за: Всесоюзная перепись населения 1926 г. – М., 1928; Всесоюзная перепись населения 1939 г. Основные итоги.- М., 1992).

Де подівся один мільйон 437.151 українців, постає цілком закономірне запитання?

Дослідники з Кубані визнають, що „перш за все це наслідки колективізації, репресій, голоду, коли скорочення місцевого населення(переважно українського) компенсувалося масовими міграційними потоками з південноросійських і центральних областей Росії, з Ростовської області і Ставропольського краю для того, щоб заселити опустілі станиці. У своїй масі і цей міграційний потік в етнічному плані був російським” (Ракачев В. Украинцы на Кубани: особенности демографической истории//Кубань-Україна: вопросы историко-культурного взаимодействия.- Краснодар, 2006.- Выпуск 1.- С. 52).

Кубанські дослідники також визнають, що швидке зростання кількості росіян й відповідне зменшення чисельності українців у 30-х роках минулого століття у цьому регіоні пов”язується із зміною останніми національної самосвідомості.

Сталося це, безумовно, під впливом цілеспрямованих антиукраїнських репресій, починаючи з сумнозвісної постанови Кремля від 14 грудня 1932 року?

Сьогодні, до речі, в нинішньому Краснодарському краї заявили себе українцями 131.774 особи (2,57 відсотка від усього населення), у той час коли на відповідній території 80 років це була найбільша етнічна група в абсолютному вираженні.

Після страшного голодомору 1932-1933 років перепис 1939 року у Казахстані з урахуванням міграційних процесів показав, наприклад, удвоє зменшену кількість українців?

Подібні тенденції будуть засвідчені і щодо Поволжя і Слобожанщини, де компактною масою проживали українці-хлібороби.

Враховуючи те, що перший удар більшовицької влади був спрямований проти інтелігенції як мозку нації, в тому числі й проти Української Автокефальної Православної церкви, аби паралізувати українську суспільність, а потім ставиться на коліна українське село, що було носієм національної духовності, мусимо погодитися, що, за словами Рафаеля Лемкіна, "це вияв геноциду, знищення не лише окремих осіб, але культури та нації".



Володимир Сергійчук,

професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка.