asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 7 8


«Діви ночі»один з найвідоміших бестселерів української літератури. За визначенням критиківце перша українська кримінальна повість, написана за всіма законами жанру. Світ повій і кримінальних злочинців, партійних босів і збоченців – все це знайдете саме у «Дівах ночі». І нарешті в повному, а не спотвореному редакторами, обсязі.

Літературна агенція ПІРАМІДА

Львів: Кальварія, 2007. - 247с.

http://www.twirpx.com/file/455043/

Діви ночі

Юрій Винничук

Книга друга

I

Минуло два роки. Жодного просвітку я й далі не бачив перед собою. Писав у шухляду, працював художником на ізоляторному заводі й чекав на якісь блаженні часи, які мали прийти мені на порятунок. А проте вони не приходили. Леонід Ілліч, здавалося, житиме вічно, а разом із ним і вся його гнила банда.

На заводі я малював лозунги, заклики, агітки, і не було всьому цьому ні кінця ні краю.

Наприкінці квітня мені доводилося працювати щодня, квацяючи Першотравневі транспаранти й інші дурниці. Одного разу до моєї майстерні зайшов рознервований начальник цеху, в якому я записаний був маляром, і спитав:

– Де табличка для мого кабінету?

Голос його звучав грізно і не віщував нічого доброю. Дурнуваті таблички, які він собі замовив, я весь час відкладав на потім, одна лише згадка про них псувала мені настрій – начальник хотів, щоб я їх фігурно повирізав з латуні й наклеїв на дерев’яну дощинку.

– Я ще не зробив, бо мушу малювати транспаранти, – збрехав я.

– Що значить «не зробив»? Сьогодні у нас іноземна делегація! Що вони побачать на моїх дверях?

Я ще його таким не бачив. Він весь розчервонівся і аж кипів від злості. Можливо, навіть для хоробрості врізав сто грам Принаймні я б не сподівався від нього в тверезому стані наступної тиради:

– Всьо! Ти більше тут не працюєш! Хватить з мене! Художники, бля, понімаєш! Пиши заяву! З сьогоднішнього дня! І мені на стіл! Вже!

Я теж можу впадати в нерви. Один елегантний змах руки – і слоїк з фарбою вилився на готовий щит із передовиками виробництва.

– Ах ти бл..! Та ти шо? Обалдів! – верещав начальник, а я спокійно надряпав заяву і, тицьнувши йому в руки, забрався геть.

Через годину, зібравши необхідні підписи для звільнення, я з трудовою книжкою в кишені вже чалапав сонячною вулицею і настроєм далеко не сонячним.

Ізоляторний містився в самому кінці Зеленої, до центру було далеко, але я не мав жодного бажання пхатися в тролейбус і чимчикував пішки. Раптом я почув, як біля мене загальмувало авто. Дверцята прочинилися, і знайомий голос пані Аліни покликав:

– Пане Юрцю! Сідайте, я вас підвезу.

Я слухняно сів поруч з нею.

– Ну, куди то ви чимчикували з таким понурим виглядом, ніби програли душу в карти? – штурхнула вона мене плечем.

Старша пані за кермом виглядала оригінально. Особливо цей білий капелюшок із маленькою білою вуалькою.

– В мене й справді такий сумний вигляд? – спитав я.

– Жахливий. Я подумала, що неодмінно мушу вас перепини

ти. І знаєте, що? Ми зараз їдемо до мене, і там ви мені про все розповісте. Між іншим, хочу вас потішити – я взялася писати мемуари. І все завдяки вам. Ви є великий спокусник. Проблема тільки в тому, що мені доводиться ворушити святі імена.

– А хіба власникам святих імен щось людське було чуже? – перекрутив я фразу Ніцше.

– Ну, власне! Я теж так мислю, а проте щось мене гризе. Коли я стала пригадувати все своє життя, то мені ставало зле. Так виглядає, що я втягла в розпусту зо два десятки національних світочів! Серед них наші відомі галицькі політики, письменники і художники. Ви уявляєте, що то зачнеться, коли ці спогади будуть видані?

– Уявляю. Але ви єдина, хто може засвідчити, що великі люди не конче мали бути кам’яними болванами. А так між нами, про кого ви вже написали?

– Почала я з Сяся Людкевича.

– Але він ще жиє!

– Так, але я мусила зачати з нього. То, знаєте, все одно, що розрахуватися з кредитором. Я була один час в нього втріскана по самі вуха. Він хтів на мені вженитися. І якби я не була така дурна, то життя моє пішло б зовсім іншою колією.

– Але хто б від того виграв? Замолоду ви були такою красунею, що жоден чоловік не мав би з вами тихого щастя. Не уявляю вас за ліпленням щонедільних вареників, як то прийнято в усіх порядних галичанок. Цілком можливо, що ви б зруйнували йому життя.

– Але ви є в’їдливий! Хоча, може, маєте рацію. З мене була б нездала жінка.

– Хоч із вами жоден чоловік не чувся б щасливим, проте вам вдалося ощасливити безліч чоловіків! Ви їм відкрили такі обрії, яких вони були позбавлені. Все це вартує увічнення.

– Мене осудять. Святі імена на таке не заслужили. Вони чисті й непорочні.

– Святі імена не користувалися кльозетовим папером?

– Перестаньте! – залилася сміхом пані Аліна.

Авто спинилося. Будинок пані Аліни крізь густе гілля дерев майже не прозирався. Я допоміг їй вибратися з авта і повів по під руку по гравієвій доріжці, обабіч якої пінилися квітники, які розливали надовкіл бзикання та дзижчання різноманітних комашок і бджіл. Вже від самого цього затишку настрій у мене почав поправлятися. А поправився він ще більше, коли я перехилив келих югославського вишневого вермуту. Ми вмостилися у вітальні в м’які крісла, і я відчув, як мене огортає спокій.

– Ну, – усміхнулася господиня. – Давно ми з вами не бачилися. Розповідайте.

– З нинішнього дня я знову безробітний, – повідомив я.

– І це все ваше горе? – розсміялася вона.

– Просто я мав дуже вигідну роботу. А тепер знову доведеться щось шукати.

– І що ж то була за робота?

– Художником на заводі. Раз на тиждень прийдеш, зробиш свою справу і гуляй далі.

– А яка була платня?

– Сто сорок.

Пані Аліна залилася голосним сміхом.

– Сто сорок карбованців! Та за такі гроші я навіть не встану з фотеля.

– То ви, а то я.

– Бо ви є трохи гоноровий. Я вам пропонувала помогти, а ви ся відмовляли. Але ще не все втрачено. Хочете працювати за грубі гроші?

– Де?

– О Господи! Він не питає, яка робота, а питає, де! Яка різниця, де? Може, це на Марсі, а, може, в Підгірцях. Зараз до мене прийде один пан, котрий мені багато чим завдячує. У нього є дуже великий бізнес. Пам’ятаю, він у мене цікавився, чи не маю якого інтелігентного хлопця. Сподіваюся, ви ще не втратили своїх інтелігентних манер, гаруючи на заводі?

– І що то за пан?

– То є пан Роман. Він зв’язаний з дуже високими людьми.

– Але чим він займається?

– У нього надто розмаїті інтереси. В одному місці купує, в іншому продає. Але є одна галузь, яка нас єднає. Це – гарні панянки.

– Що, він теж плекає цей виноград?

– Можна сказати й так.

– Ви хочете мене знову познайомити з кримінальним кодексом?

– О-о, ви є надто розважливий. У ваші літа я без роздуму кидалася в перший-ліпший вир і, знаєте, завше виринала суха-сухісінька. А чому? Бо не боялася йти просто, куди вела мене дорога, і ніколи не розмірковувала на роздоріжжях. Це мене врятувало. Вам пропонується добра робота. Наскільки я орієнтуюся, тисячі три в місяць.

Я захлинувся вермутом, і в голові моїй пролунав шурхіт банкнотів. А коли струснув головою, то банкноти вляглися в пачки. Таких грошей я ще не тримав у руках.

– Добрі гроші, – погодився я. – Але щоби їх заробити, напевно недостатньо самого лише інтелігентного вигляду, нє?

– Звичайно.

До покою ввійшла дівчина і сповістила:

– До вас пан Роман.

– Добре, проси його, – сказала господиня і додала, звертаючись до мене: – Ну от, зараз про все й поговоримо.

Вермут потихеньку чинив свою підлу справу, я відчував якийсь поцимбальний стан і міг пристати на будь-яку пропозицію.

Пан Роман мав під п’ятдесят. То був високий кремезний чолов’яга, бездоганно зодягнений і з усмішкою американського актора. Він увійшов швидким енергійним кроком.

– Пані Аліно, моє глибоке шанування. Виглядаєте чудово! Щоб я тріс – ви знову закохані! – майже проспівав він, цілуючи руку господині.

– Е, перестаньте – в моєму віці!

– Що таке вік? Вік грає ролю тільки для телятини, але не для кобіти.

На його середньому пальці зблиснула золота печатка з якимсь фантастичним гербом.

– Пане Ромцю, хочу вас запізнати з моїм знайомим. Пан Юрко є літерат, але мав би вродитися деінде, а не в наших більшовицьких умовах. Тут він просто гине.

– О, література! – кивнув головою пан Роман, вмощуючись у крісло біля нас. – І де ви, цікаво, берете свої теми?

– З голови, – сказав я.

– Ну, це щось мусить бути з жанру фантазій. Бо голова у вас ще досить молода, аби черпати теми з життя. А фантазій у нас не люблять. Тепер мені зрозуміло, чому ви гинете.

– Ну, ще так трагічно не є, – всміхнувся я. – Надіюся на ліпші часи.

– Не нарікайте на часи. Може, для мистецтва вони не найліпші, але для чогось іншого – годі й мріяти. Нам із пані Аліною ведеться незгірше, ніж десь за океаном.

Обоє вони розсміялися. Пані Аліна налила гостеві кави і запропонувала вермут.

– Але ж ви знаєте, що вина я не п’ю.

– Тоді, може, коньяку?

– А, коньяк, то будь ласка.

– Виберіть собі в креденсі. Знаєте, пане Ромцю, маємо одну проблему.

– Ну? Яку? – спитав пан Ромцьо, розглядаючи в барі пляшки. – У вас тут чудовий вибір. Чудовий. Але я, знаєте, маю свій ґуст. А він мене більше тягне на «Арарат».

– Пан Юрко шукає собі роботи. А я якраз пригадала, що ви колись мене питали про інтелігентного хлопця.

Пан Роман знову сів у крісло, налив коньяку і задумливо випив. Потім вийняв з кишені цигарки, щиглем вибив цигарку і, припаливши від запальнички, видихнув дим тоненьким струменем. Після цього відхилився назад, заклав ногу на ногу і промугикав щось невиразне, відбиваючи такт пальцями на коліні. Йому, видно, подобалося приковувати до себе увагу, але чинив це дуже примітивним способом – зволікаючи з відповіддю.

– Так, я потребую інтелігентного хлопця, – нарешті видушив із себе, обводячи мене пронизливим поглядом, наче якийсь товар.

Його очі при цьому були зимні і нечутливі, і ліве око мені виглядало лагіднішим за праве, а праве могло належати людині, яка ніколи не страждала від докорів сумління.

– То має бути чемна, вихована людина, яка б справляла гарне враження і викликала б до себе довіру.

Ага, подумалося мені, оце останнє його найбільше й цікавить.

– Ну, пане Ромцю, вам неймовірно поталанило. Маєте перед собою саме того, кого потребуєте. Він завше у мене викликав довіру... Але оповіджте нам, що то має бути за робота?

– Видите, пані Аліно, мені деколи треба полагодити різні важливі справи на досить високому рівні. І я не можу послати з візитою до першого секретаря чи до якогось генерала тих бомків, що в мене працюють.

– Ага, то пан Юрко мав би бути чимось на зразок вашого секретаря?

– Хочу уточнити: таємного секретаря, – пан Роман перевів погляд із пані Аліни на мене і додав. – Тому вирішуйте. Я не можу брати на що роботу людину, яка за рік-два мені вифуркне. То має бути стала робота з обов’язковим підвищенням.

– Пана Юрка цікавило ще одне питання, чи не буде це надто ризикована праця.

– Я ніколи не ризикую. Я все роблю на кант. Стільки літ вже працюю, а ще жодного разу навіть гумка не пукла. Чи то не є показник?

Пані Аліна засміялася:

– Ну, пане Юрцю, слово тепер за вами.

Я пробував замислитися, але клятий вермут помішав мені все в голові.

– Для початку дістанете на місяць три тисячі, – сказав пан Роман.

Краще б він цього не казав, бо, може б, я тоді щось намислив, а так знову зашелестіло в толові банкнотами, і мудрий вождь усміхнувся з кожної сотки.

– Я згоден.

Невже це сказав я?

– Ну, от і прекрасно, – зраділа пані Аліна за мене. – Давайте вип’ємо.

Ми цокнулися, і пан Роман попросив мене зачекати в машині, поки вони з пані Аліною перебалакають.

Я вийшов із будинку і побачив сіру «Волгу». Біля неї, спершись на капот, стояв якийсь тип у майці і джинсах. З-під майки випинали м’язи. Він щось насвистував під музику, яка линула з автомобіля. Здогадавшись, що це водій пана Ромка, я, ясна річ, попер зі своїм інтелігентним виглядом простісінько до нього.

– Це машина пана Ромка? – спитав я.

– А що? – зміряв мене байдужим поглядом водій.

– Нічого, він сказав мені зачекати в авті.

– А я тут при чім? – стенув плечима. – Він мені такого не сказав. Так що погуляй.

Я не образився, а сперся собі на багажник і теж почав щось мугикати під ніс.

– Я буду працювати на пана Романа, – сказав я за кілька хвилин.

Водій глипнув на мене здивовано і перепитав:

– Ти?

– Умгу.

Він тільки похитав головою і далі вже не промовив ні слова. Чому я йому не сподобався, важко сказати.

За чверть години з’явився пан Роман, і ми поїхали.

– Ну, Юрку, ти вже зазнайомився з Максом? – спитав, киваючи на водія.

– Так, ми собі порозмовляли, – відказав я.

– Навіть порозмовляли? – засміявся пан Роман. – Знаючи його маломовність, я просто дивуюся твоїм успіхам. У такому разі ти, певно, й мертвого розбалакаєш?

Макс мовби й не чув нас.

– Не знаю, чи це тобі сподобається, – продовжив шеф, – але доведеться мешкати в мене. Отримаєш окремий покій. Вихідних днів нема. Є просто деколи вільні дні, але з’являються вони без жодної системи, тому, коли захочеш щось спланувати і відлучитися, то мусиш узгодити це зі мною. Часу вільного фактично будеш мати доволі, але треба весь час перебувати напохваті. Крім моєї дружини, в будинку ще мешкає служниця. Всі інші мої працівники з’являються тоді, коли я їм скажу. Поруч із моїм будинком є ще один, який теж належить мені. Там розташована моя фірма, а ще там мешкає пані Ольга. То є фахівець зі спецдоручень. Баба-грім, одним словом. Намагайся бути з нею ввічливим, бо я не хочу мати жодних незгод. А вона має свої фіялки в голові. Мені пані Аліна розповіла дещо про тебе. Отже, коли не хочеш мати більше клопотів із законом, то намагайся не пхати носа туди, де тебе не просять. Виконуй свою роботу і не задавай дурних запитань. Що менше знаєш, то довше проживеш. Такий закон природи. Бери приклад з Макса. Він ніколи не сяде. А чому? Бо нічого не знає, нічого не бачив і нічого не чув.

Вся ця розмова мені мало подобалася, але розбирала цікавість: що за цим усім стоїть?

Авто проминуло центр, вимчало на вулицю Сімсотліття, а далі на трасу, що вела в Брюховичі, і виїхало на вулицю, що мали будинки лише з одного боку. По той бік вулиці тяглися кущі, зблискувало прозорою водою невелике озерце, а далі зеленів лісок. Місцина виглядала привабливо.

Будинки, очевидно, будувалися зовсім недавно, бо деякі навіть стояли без тиньку з голою цеглою.

Дім пана Романа мав унизу гараж, а над ним ще два поверхи До будинку вела зі смаком оздоблена алея, обабіч якої буяли тюльпани і нарциси.

Коли ми зайшли на подвір’я, я побачив біля куща бузку дівчину, що стояла до нас спиною. Попелясте волосся хвилями стікало її стрункою фігурою, яка мимоволі приковувала увагу. Щось знайоме було в її поставі.

– Дзвінко! – окликнув її пан Роман, і моє серце відразу закалатало так голосно, що аж перехопило подих.

Дівчина озирнулася й наші погляди зустрілися. Я впізнав її! То була Дзвінка, яку я стрічав колись у пані Аліни. Я завше від чував за нею якусь солодку тугу, вона навіювалася мені час від часу в думки, і щось тягло до неї, а проте я так і не наважився признатися Дзвінці в цьому. Зараз, коли ми побачилися знову, мені кортіло кинутися до неї й стиснути в обіймах. Я вже мало не вихопився з якоюсь дурною фразою, але вчасно схаменувся Я побачив у її очах мовби таємний знак, який заборонив мені наближатись до неї.

– Дзвінко, познайомся, – сказав пан Роман. – Це мій новий секретар.

Куди подівся старий? – крутнулося мені в голові.

– Дуже приємно, – ввічливо сказала Дзвінка, жодним відрухом не видаючи колишнього нашого знайомства. – Мене звані Дзвінка, а вас?

– Юрко, – сказав я і потис її тоненькі тендітні пальчики...

Може, я затримав їх на пару секунд довше, аніж було прийнято, проте ледве чи це хтось помітив. Зате я відчув, як великий її палець злегка стиснув мою долоню.

– Мені його пані Аліна запропонувала. А рекомендація пані

Аліни для мене закон. Юрко літератор, гадаю, тобі буде цікаво з ним спілкуватись.

– Справді? – вдавано перепитала Дзвінка.

– Ми з Дзвінкою лише рік як побралися, – продовжував пан Роман. – До речі, завдяки нашій пані Аліні. Дзвінка, бідолаха, нудиться, але я думаю, ви знайдете спільну мову. До твоїх обов’язків, Юрку, належатиме один з найпочесніших і найвідповідальніших обов’язків – супроводжувати мою дружину в оперу, театр і-і... Куди там ще?

– У філармонію, – підказала Дзвінка.

– Власне. Ну, ще там на якісь виставки, презентації і таке інше. Мені на такі забави ніколи часу не вистачає. Тут по сусідству мешкає ще один мій приятель і компаньйон. У нього та сама проблема. Так що, Юрцю, заопікуєшся відразу двома чарівними панянками. Тільки пильнуй, щоби вони тобі голови не закрутили.

– А ми такі, що можемо, – засміялася Дзвінка. – Пан Юрко буде мешкати в нас?

– Так. Мабуть, тобі потрібно забрати з дому якісь речі? — звернувся він до мене.

– Здалось би, – відказав я.

– Зараз я поїду з Максом на пару годин, а коли повернуся, Макс тебе завезе, куди треба, і привезе назад. Ну, все. Покажи йому, Дзвінко, покій.

По тих словах пан Роман подався до авта, а ми зостались самі. Я не знав, чи можу вже нарешті перестати грати вар'ята, і мовчав. Неясна підозра, що я потрапив у якісь спритно розставлені тенета, війнула на мить мені в голові і тут же зникла.

– Ходімо в сад, – сказала Дзвінка, коли авто від’їхало.

Вона йшла попереду, і в своїй білій довгій сукні скидалася серед цього квіткового розмаю на зображення з якоїсь англійської картини вісімнадцятого віку. Ми не бачилися два роки, інколи я згадував її, і мене тягнуло до неї, але жодного тверезого витлумачення цьому потягу я не знаходив. Так буває, коли тобі хтось насниться, хтось, до кого ти досі не виявляв жодних особливих емоцій, але, прокинувшись, раптом відчуваєш, що тебе манить до цієї особи якась незборима сила. Дзвінка навідувалася в мої сни, вабила, спокушала, аби потім невмолимо щезнути і розчинитися в сні. Я пригадав, що зустрів якось одну з тих панночок, яких возив на обкомівську дачу, і спитав про Дзвінку.

– О, Дзвінка! Вона вийшла заміж, – радісно повідомила мені сумну новину панна.

І я перестав про неї думати. Я не люблю думати про щось недосяжне.

Ми зайшли углиб саду подалі від будинку і сіли в альтанці, оточеній кущами ясьмину. Тут у затишній тіні ми скидалися на змовників.

– Невже ми мусимо й надалі вдавати, що незнайомі? – спитав я.

– Звичайно. Навіть не думай щось бовкнути. І те саме стосується Роми.

– Якої Роми?

– Ах, яка ж у нас коротенька пам’ять!

– Стривай... Рома...

– Ну?

– Це не та, що на обкомівській була з усіма вами?

– Невже згадав?

– Така, повненька? Котра Анатоль Палича охмуряла?

– Вона, вона...

– І що ти мені хотіла про неї повідомити?

– А те, що вона вийшла заміж за колегу Романа і мешкає в сусідському будинку.

– То ви непогано влаштувалися. Ти щаслива?

– А ти як гадаєш?

Вона подивилась на мене з-під лоба.

– Мені здається, ти саме цього й прагнула – віддатися за заможну людину і жити без турбот. Така доля по-моєму призначена для всіх випускниць школи кохання пані Аліни.

– Ти близький до істини.

Тепер у її голосі пролунав смуток, а в тому смутку бриніли нотки розчарування. Вона либонь не це хотіла почути з моїх вуст.

– Дзвінко, ти знаєш... – почав я тремтячим голосом... – як тільки я тебе побачив...

– Знаю.

– Звідки?

– Вичитала в твоїх очах.

– А ще що ти вичитала?

Якусь мить вона вагалася, боролася з собою і врешті випалила щось зовсім не те, що крутилося в неї на думці:

– Не скажу, і взагалі, Юрчику, прошу не забувати, що ми щойно з тобою зазнайомилися.

У цей момент я раптом збагнув, що люблю її. Тобто любив її завше, але, знаючи, що призначається вона для якогось великого пана, так ніколи й не видав своїх почуттів. Що я, вічний безробітний, міг їй запропонувати? Однак тепер, коли вона стала належати чужій людині, я до розпачу запрагнув її. Мені хотілося зараз благати, щоб вона негайно кидала свого чоловіка і тікала зі мною світ за очі. Мене раптом пронизала дивна думка, що під цього залежатиме моє життя.

Що це за дивне почуття – любов? Чому воно розриває нам серце лише тоді, коли втрачаєш кохану, і ледве тліє, коли її маєш біля себе?

Саме тепер я був готовий на все. А найгірше, що це елементарно читалося з моєї зрозпаченої фізіономії.

– Юрку, мені здається, я здогадуюся, про що ти зараз думаєш, – сказала Дзвінка. – Повір, мені теж нелегко. Я не виходила заміж з палкого кохання. Однак я не думала, що все це буде виглядати саме так. Тобто я не знала, що звикнути до людини, якої не кохаєш, неможливо. Поступово всі спроби звикнути перетворюються на почуття ненависті. Але назад мені дороги нема. Я вирішила, що буду Романові зразковою жінкою. Тому я дуже прошу, не дивися на мене такими очима і не роби більше спроб розбудити в мені якісь спогади. Все це буде небезпечно як для тебе, так і для мене. Ці люди не вміють прощати.

Голос її бринів мені медовою музикою, а в цей час нестримне кохання затоплювало мене усе сильніше й сильніше. Я ледве стримував себе, щоб не сказати їй про це. Краще б нам було не стрічатися знову.

– Ми мусимо зберігати обережність, – провадила вона далі. – Тут всюди очі, тут всі продажні, тут нема жодної душі, якій можна в чомусь звіритися.

– А Рома?

– Вона, звичайно, скрашує мій побут, але у нас із нею надто мало спільного. Крім того вона має завидну здатність пристосовуватися до навколишнього середовища. Я так не вмію. Я не можу заплющувати очі на все те, що помічаю.

– І що саме ти такого помітила?

– Не все відразу, – сказала вона і замовкла.

Чи мені здалося, чи вона насправді змахнула з очей сльозу?

– А хто мешкає в сусідньому будинку? – спитав я просто так, аби заповнити мовчанку.

– Там живе пані Ольга. Я її прозвала фрау Ольга. Терпіти її не можу. Але чоловік її тримає, бо вона вміє полагодити різні складні справи. Фрау Ольга провадить вишкіл дівчат. Властиво, це не вишкіл, а приборкування юних тигриць. Зрештою вона й сама схожа на приборкувачку диких звірів. І не тільки звірів, а й чоловіків. Вона влаштовує забави для прихильників мазохістського сексу.

– Твій чоловік казав, що там знаходиться його фірма.

– Так, там відбуваються різні темні оборудки. Але, крім того, у вихідні дні працює казино. З’їжджаються різні тузи і розважаються.

– А сусіди?

– Ця вулиця, як ти вже бачив, має забудований лише один бік. Крім наших двох будинків, тут ще є будинок компаньйона мого чоловіка, а всі решта будівель – це вілїї. Там ніхто не живе, у них поселяються лише на вікенд. А вілії належать знову ж таки людям утаємниченим. Одне слово, усе діється в своєму колі. На нашу вулицю не забреде ані поштар, ані газівник, ані електрик, бо все виплачується рік наперед, а вся пошта йде на поштове відділення, де її забирає Макс і потім розвозить.

– Цікаво, які люди бувають у казино?

– Та такі самі, яких ти бачив на тій вілії коло Янова. Різні там партайгеноссе, директори заводів, генерали, кагебісти. А біля них крутиться череда якихось підозрілих ділків, здатних на все. Одні одним догоджають і так співіснують. Все це, знаєш, таке заплутане, що я навіть не маю бажання заглиблюватися.

– А ти вже була в тім казино?

– Ні, що ти. Туди привозять дівчаток і розважаються. Роман би мене забив, якби я туди поткнулася.

– Забив би?

Дзвінка зашарілася:

– Ну, це я так, до слова. А ти вже подумав, що він такий грізний?

– Просто злякався за тебе.

– Ну й даремно. Нічого мені не загрожує. Я нічим не цікавлюся. Живу собі, та й все. От появився ти, і я зможу кудись нарешті вибратися.

– А хіба твій чоловік зовсім не заздрісний?

– Смішний ти. Нас всюди возитиме Макс. А під його чуйним наглядом найбільше, що нам вдасться, хіба пошептатися.

Мені стало ще сумніше.

– Дивно, – промовив я, – що пан Роман отак відразу взяв мене до такої справи. Адже він мусить мати певність, що я не розв’яжу язика.

– А він тебе й не взяв відразу.

– Що ти маєш на увазі? – здивувався я. – Ми ж тільки сьогодні з твоїм Романом познайомилися.

– Ну, гаразд. Видам тобі таємницю. Це все я підлаштувала.

– Ти?

Я не повірив почутому, хоча десь у глибині душі вже кілька хвилин жевріла думка, що тут відбуваються зовсім не випадкові речі.

– І що саме ти підлаштувала?

– Я попросила пані Аліну, аби вона порекомендувала тебе моєму чоловікові. Він якраз шукав надійну людину. Я дізналася, що ти тяжко працюєш на заводі і вирішила тебе рятувати. Пані Аліна зателефонувала Ромкові і запросила сьогодні до себе.

– Стривай... Але як вона могла знати, що якраз сьогодні я втрачу роботу? І як вона, не переговоривши зі мною, могла знати, що я погоджуся? Адже ми зустрілися випадково.

– Зовсім не випадково. Ти втратив роботу за планом. Це пані Аліна тебе звільнила. А потім чекала в машині біля заводу. Все було розраховано наперед. Але ти не гнівайся, добре? Мені так нудно тут в середовищі різних кретинів, що я вже не знаю, що зі собою робити.

Я не міг отямитися від новин, що сипонули на мою бідолашну голову. Спочатку хотілося обуритися, кинути все і чкурнути звідси якнайдалі, але ця розпачлива любов уже встигла виповнити мене до краю, я відчував, що стаю її покірним невільником і мене вже не цікавить, що за робота мене чекає і з чим вона пов’язана.

– Юрчику, пробач...

Її голос стелився так ніжно, що я міг тепер пробачити не тільки цей фарс, але й щось значно неприємніше.

Я подумав, що коли б мені забаглося в цю хвилю її поцілувати, то вона б і не боронилася. Просто аби загладити свою провину. Але я не скористався цією можливістю, бо хто його знає, чиї пильні очі можуть стежити за нами.

– Дзвінко, – озвався нарешті я, опанувавши себе, – ти підсунула мені цю роботу, знаючи, що мене знову чекають якісь темні історії?

– Чому відразу темні? Для темних справ існують темні люди. Тебе бралося на цю роботу для зовсім іншого. Наскільки мені відомо, тебе чекає посада рекламного агента. Чи як це називається? Одним словом, береш альбом зі знимками, сідаєш до Макса в авто і їдеш до якого-небудь боса на прийом. Вручаєш йому альбом. Він оглядає, робить замовлення і альбом повертає назад. Ось і все.

– Ти забула тільки уточнити: що має бути в тому альбомі?

– Ну, це товар для тебе звичний – голенькі дівчатка. Фірма постачає і гарантує.

– Ага, то твій чоловік працює в одній галузі з пані Аліною?

– Так. Але пані Аліна співпрацює з вузьким колом клієнтів, а Роман мас цілий бізнес з експортом включно.

– З яким ще експортом?

– Нормальним. Відпродують дівчат за кордон. Поїдеш до Польщі, до Болгарії, Югославії... Золоті піски, Адріатика... Не пошлють же вони з такою місією тих дебілів. А ти ж знаєш слов’янські мови, правда? Ну, тепер бачиш, яку я для тебе малину знайшла?

Я зітхнув:

– Тепер бачу. Ще не забулася тамта халепа, а вже вліз в нову.

– Біднесенький мій! Але ж я це все лишень для твого щастя! Ну сидів би ти й далі на тому заводі і шкробав свої дурнуваті лозунги. А тепер ти ж бізнесмен! А скільки нових тем для роману? Ага, до речі, ти вже скінчив писати свій шедевр про наші пригоди?

– Я написав його одним духом. Лежить тепер, як і вся інша моя писанина.

– Обіцяй мені, що ще сьогодні привезеш почитати. Добре?

– Та мені не шкода... Послухай, а хто виконував переді мною цю роботу?

– Є тут фотограф. Ярко називається. Але він захопився наркотиками. Як фотограф він просто ас і виконує цю працю надалі. А от щоб відвідувати високопоставлених осіб – це вже для нього заважко.

– То він може на мене ображатися?

– Ні, він уже місяць, як займається самою лише фотографією... Ходімо, я покажу тобі твій покій.




следующая страница >>