asyan.org
добавить свой файл
1


ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ КИЇВСЬКОЇ

ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

ВІДДІЛ ОСВІТИ БІЛОЦЕРКІВСЬКОЇ РАЙДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ БУДИНОК ДИТЯЧОЇ ТА ЮНАЦЬКОЇ

ТВОРЧОСТІ

ДУХОВНА КУЛЬТУРА ЖИТЕЛІВ

МОГО СЕЛА

ВСЕУКРАЇНСЬКА ЕКСПЕДИЦІЯ УЧНІВСЬКОЇ

МОЛОДІ «МОЯ БАТЬКІВЩИНА-УКРАЇНА»

РОБОТА ЧЛЕНА КРАЄЗНАВЧОГО

ГУРТКА «РІДНА СТЕЖИНА»

БІЛОЦЕРКІВСЬКОГО РАЙОННОГО БДЮТ,

ХЛІБАК ІРИНИ ОЛЕГІВНИ

КЕРІВНИК ГУРТКА

ЗВОЛІНСЬКА Р.І.

2012р.
План

  1. Вступ

  2. Покровський храм села Потіївки у ХІХ столітті

  3. Традиційні та нові свята Покровської парафії

  4. Церковні пожертви наших предків

  5. Духовні наставники Потіївки

  6. Церковна школа села Потіївки

  7. Духовне оновлення наших земляків

7.1. Освячення місця та відкриття церкви Покрова Божої Матері у селі Потіївка

7.2. Роль потіївської церкви у відродженні вікових моральних цінностей українців

Вступ

"Шануй батьків своїх - і довговічним будеш ти на землі" - мудро говорить заповідь Господня. Чи ж будемо ми довговічними, якщо забудемо те, що зробили для нас наші діди-прадіди? Адже їм ми зобов′язані своєю появою на світ майже так само, як і рідним батькам.

Наші далекі попередники обживали і доглядали цю землю, захищали її від ворогів, котрих чимало побувало в багатостраждальній Україні. Вони своєю тяжкою працею, потом і кров′ю робили все, що вміли і могли, щоб нам, їхнім нащадкам, жилося хоч трохи краще, ніж їм. Нелегким було життя і в ХІХ столітті. В часи існування кріпацтва більшість наших прадідів по 3-4 дні на тиждень безкоштовно працювали на панів Браницьких і лише решту часу – на себе. Здавалося би, за такого режиму недовго перетворитися на бездушний додаток до засобів виробництва. І лише православна віра та народна творчість не давали нашому предкові зачерствіти душею і зберігати в ньому людину. Православна віра надавала духовної наснаги нелегкому життю наших далеких і близьких предків.

Одним з матеріальних виявів людської віри є Храм Божий. В ньому прадіди возносили молитву Всевишньому і рятували свої душі від спокус цього світу. В ті далекі часи Церква наповнювала не лише духовну, але й інтелектуальну сферу життя людини. Саме в храмі мешканці Потіївки ХІХ століття могли почути зміст численних імператорських та губернаторських розпоряджень, інформацію про події у державі та світі. Священники згідно царських указів пояснювали в церквах суть державних реформ, розповідали про новинки науки і техніки, закликали берегти природу і пояснювали правила поведінки під час епідемій. Саме при храмі велася і значна частина офіційної документації, яка тепер виступає важливим джерелом історії кожного села. Храм у тогочасному селі був осередком і духовного, і громадського життя.

Покровський храм села Потіївка
Близько півтора століття окрасою Потіївки була стародавня церква Покрови Пресвятої Богородиці, споруджена наприкінці ХVІІІ століття. Щодо її появи у селі існують різні думки. Відомий дослідник старожитностей Київщини Лаврентій Похилевич, котрий бував у селі в середині ХІХ століття, повідомляє у своєму "Сказинии..." наступне:

"Приходская церковь, ныне существующая, во имя Покрова Пресвятой Богородицы построена прихожанами из дубового дерева в 1796 году на место давнейшей, на том же месте стоявшей. По штатам отнесена к 4-му классу; земли имеет 46 десятин".

Був Покровський храм у с.Потіївці однокупольним і порівняно невеликим. Однак, робили його добрі майстри – він без капітальних ремонтів проіснував майже півтора століття. Цікаво, що після спорудження потіївського храму його головний будівничий – о.Яків Скульський, котрий витратив чимало власних сил і коштів для появи святині - отримав несподівану винагороду. В далекій Галичині помер дядько о.Якова - дворянин Йосип Скільський, котрий залишив потіївському священнику чималий спадок.

Досить розкішною була у Покровському храмі ризниця - потіївські батюшки користувалися п'ятьма ризами. Одна з них була подарунком Катерини ІІ потіївському храму. До риз належало 10 підризників, 5 єпітрахілей.[2]

Чимало було в Покровському храмі й богослужбових книг, серед яких особливо виділялося одне "Євангеліє" - "в плисе красном, в бляху медную посребренную оправленое, печати московской".

Непогано була забезпечена церква і земельними володіннями - в ті часи і батюшки жили з землеробства.

Покровська церква, пограбована в часи нестабільності графами-католиками, продовжувала радувати наших предків милозвучним богослужінням. Прихожани, в свою чергу, дбайливо ставилися до своєї святині, регулярно її ремонтуючи.
Традиційні та нові свята Покровської парафії
В ХІХ ст. церква у кожному селі була важливим осередком не лише духовного, але й громадського життя. Однак, основним призначенням храму було і залишається прославлення Всевишнього. Найбільші православні свята у той час були державними вихідними і якщо селян не гнали силоміць на панщину економи, то вони у такі дні обмежувалися лише необхідним мінімумом господарських турбот і обов'язково відвідували храм. Не забували про Бога і під час роботи. Важливі справи завжди починали зі спільної молитви, а повсякденні турботи кожен освячував власним зверненням до Господа. Жінки навіть у серпневу спеку під нагаями панських прислужників не полишали хусток та довгих спідниць. Працювати у такому одязі було вельми незручно, але пріоритети в той час були не в зручностях. "Горе тому, через кого проходить спокуса" - ці євангельські рядки були набагато важливішими від спеки і поту.

Якщо зараз і для людини з вищою освітою необізнаність у справах віри не є рідкістю, то в ті часи сміялися навіть з неписьменного селянина, якщо він випадково забув про свято чи пісний день. Релігія одухотворювала кожен день в житті наших прапрадідів, подавала мету і засоби для внутрішнього самовдосконалення, підносила людську душу над буднями повсякденної суєти.

Великі православні свята в ті часи були такими ж, що й тепер. Особливістю було лише те, що найбільше мирян приходило до потіївського храму не на паску (як тепер), а на храмове свято Покрови Богородиці. Якщо на Великдень до церкви йшли переважно мешканці Потіївки, то на храмове свято сходилися і прихожани з ближніх і дальніх сіл. Зміст богослужінь також мав певні особливості. Насамперед, протягом ХІХ ст. в потіївській церкві не відбулося жодної літургії чи вечірньої без згадки про імператора та його родину. Імена осіб імператорського дому Романових виголошувалися дияконами на єктеніях.

Церковними богослужіннями вшановувалися не лише російські імператори, але й видатні особи, що мали заслуги перед державою. Урочисті молебни відбувалися на честь ювілейних дат М.Ломоносова, О.Пушкіна, М.Карамзіна, І,Федорова та ін.

Знаходилося місце у церковному житті і для подій внутрішньої та зовнішньої політики імперії. Коли Росія вела війни з Францією, Швецією, Туреччиною, Персією, державами європейської коаліції, то в церкві с.Потіївки відбулися численні молебни про успіх російської зброй. Перед ними священики зачитували інформацію з царського указу, де розповідалося – з якою державою і з якого приводу ведуться бойові дії. Напевне, чимало місцевих матерів, сестер, дружин і наречених зі щирим серцем відвідували такі богослужіння - адже на них зачитували і списки загиблих воїнів...

Були приводи для церковних свят і в мирні часи. Найвизначнішою подією у цьому відношенні стало скасування кріпацтва 19 лютого 1861 р. Подія була дійсно небуденною - православні кріпаки перестали бути власністю магнатів-католиків Браницьких. А тому "молитовне свято 19 лютого" стало щороку відзначатися з особливими урочистостями. В цей день на богослужіннях, як правило, читали євангельську притчу про багатія та Лазаря.

Поряд з цим, у 1862 р. число державних свят у церковному житті було значно скорочено, а частину їх перенесено на найближчі недільні дні.
Церковні пожертви наших предків
Життя абсолютної більшості православних мирян Київщини ХІХ ст. було досить убогим, проте це не заважало їм дбати про добробут своїх храмів. У кожній церкві під час або після богослужіння проводився збір пожертв на ремонт святині та купівлю для неї всього необхідного. Крім того, у храмах стояв ще ряд чаш, куди прихожани здійснювали пожертви на особливі потреби. Це були чаші для збору коштів на користь бідних духовного звання, на прикрашення Гробу Господнього в Єрусалимі, на розорених від стихійних лих. на відновлення Православ'я на Кавказі, на покращення побуту православних у Палестині, на поширення християнства серед язичників Російської імперії. Ці чаші встановлювалися в різний час, проте мали перебувати у храмах постійно і священики щороку мали звітувати до Києва про кількість зібраних коштів. Якщо під час перевірок благочинний не знаходив у церкві цих чаш, то священика та церковнослужителів могли і оштрафувати.

Пожертви мирян потіївської парафії не обмежувалися рідним храмом і нерідко мали досить широку географію. Так, щороку з Покровського храму с.Потіївки надсилалися кошти на прикрашення найбільшої святині православного світу - Гробу Господнього в Єрусалимі. Крім регулярних зборів пожертв, часто відбувалися і одноразові - для окремих потреб населення в близьких і далеких краях.

Так, в 1845 р. київський владика Філарет (Амфітеатров), відгукуючись на прохання митрополита Іліопольського і Ліванського Неофіта, розпорядився зібрати гроші. В найбагатшій на Пороссі Преображенській церкві м.Білої Церкви було зібрано 2 крб.30 коп., в Ковалівці - 1крб.55 коп., у Потіївці - 70 коп., в Фурсах - 75 коп., Блощинцях - 70 коп. Східний митрополит був задоволений результатами збору і просив оголосити нашим прадідам "чувственную благодарность"?.

Надавали мешканці Потіївки матеріальну допомогу і різноманітним товариствам, діяльність яких носила релігійно-благодійницький та місіонерський характер. Найвідомішим прикладом була допомога на користь Імператорського Палестинського товариства, котре підтримувало православних арабів Близького Сходу.

У храмах Надросся щороку на день Входу Господнього до Єрусалиму провадився збір коштів, але з 1982 р. цей збір став більше регулярним. В 1892 р. мешканці Потіївки відправили до Палестини 1 крб 58 коп. "важкою" валютою царських часів.

На жаль, точна цифрова інформація про подібні пожертви збереглася лише фрагментарно. З архівних документів достеменно відомо, що мешканці Потіївки брали участь в зборі коштів на користь Олександрійської патріархії (1857 р.); побудову православного храму в м.Празі (1861 р.); собору в Хельсінкі (1863 р.); купівлю церковних речей для бідних храмів Болгарії, що зазнала турецької розправи (1882 р.); відновлення православної місії на Алтаї (1886 р.); будівництво православних церков у Батумі (1883 р.); Ташкенті (1891, 1893, 1894 рр.), Нью-Йорку (1901 р.).

Подібні пожертви мирян давали їм можливість виконати Христову заповідь любові до ближнього і водночас відчути себе невід'ємною частиною Вселенського Православ'я. Від святого Єрусалиму до нордичної Фінляндії, від спекотного Ташкенту до прохолодної Прибалтики, від західного Нью-Йорку до східного Алтаю - всюди залишали руки наших прадідів сліди своїх щедрот.
Духовні наставники Потіївка
Священнослужителі, як і храми, займали вагоме місце у житті мирян. Саме з батюшкою у кожного мешканця Потіївки були пов'язані найважливіші події особистого життя - як радісні, так і сумні - охрещення, вінчання, народження дітей, кумівство, проводи рідних у "останню путь". З вуст пастиря миряни чули про події в державі і світі, нові розпорядження влади, про насування епідемій, необхідність берегти природу і дотримуватися правил гігієни та пожежної безпеки тощо. В умовах поголовної безграмотності та відсутності загальнодоступних засобів масової інформації значення духовенства для культурного розвитку села важко переоцінити. Патріархальний побут того часу робив закономірним доступ пастиря у різні сфери життя мирян.

При всіх цих навантаженнях священики виконували ще й свої прямі обов'язки - здійснення богослужінь і таїнств церковних.

Першим і незабутнім пастирем села Потіївки був священик о. Яків Рогаля-Скульський. Цей духовний наставник прослужив у ним же збудованому Покровському храмі майже пів-століття. Мешканці Потіївки аж до початку радянської епохи відвідували споруджену переважно на кошти о.Якова церкву і з покоління в покоління передавали розповіді про цього священика.

Київські митрополити (а о. Яків пережив їх аж шість, будучи пастирем і у 80 років) ніколи не скупилися на нагороди. Так, владика Євгеній (Болховітінов) і за свого правління затвердив потіївського священика благочинним (1829 р.). А святитель Філарет (Амфітеатров) у 1840 р. "за долговременное и непорочное служение алтарю Господню" нагородив цього батюшку ще й набедреником.

Позитивно характеризувався о.Яків і місцевим духовним начальством: "В чтении пении и катехезисе искусен и проповеди из книг прихожанам предлагает" - в ті часи далеко не в кожному сільському храмі можна було почути проповідь.

Наступником о.Якова у с.Потіївці був також досить відомий у регіоні священик - о. Афанасій Павловський, призначений до Покровської церкви у 1845 році. Його батько - о. Антоній Павловський - був особистим духівником графині Олександри Василівни Браницької, котра довгий час володіла Потіївкою. Цей пастир був неординарною особистістю - сам російський імператор Микола І нагородив його дорогоцінним перстнем "в память потомству" під час перебування у Білій Церкві.

У 1883 отця Афанасія не стало і до Покровської парафії було призначено іншого священика - о. Петра Войцехівського. Цей пастир у 1877 р. закінчив семінарію і певний час працював викладачем у Києво-Софіївському духовному училищі, де навчав майбутніх батюшок грецької, латинської, церковнослов'янської та російської мов. Отець Петро користувався неабиякою повагою серед колег - був членом правління духовного училища. Однак, з часом, одружившись і прийнявши священний сан, батюшка вирішив поміняти викладацькі клопоти у гамірному Києві на порівняно тихе і розмірене життя у сільській парафії Потіївки. Але й тут не обійшла його увага церковного начальства - о. Петро був духовним слідчим, і цензором проповідей, і членом будівельного комітету тощо. За виконання цих обов'язків потіївський батюшка мав церковні нагороди - набедреник і скуфію. Вельми позитивно характеризували пастиря і клірові відомості: "Поведения отличного, к школе относится с должным усердием". Служив о. Петро у Потіївському храмі також досить довго - рівно 25 років.

У 1908 р. до Покровської церкви було призначено ще зовсім молодого пастиря - о. Олексія Висоцького. Цей батюшка мав дві освіти - закінчив не лише духовну семінарію, але й педагогічні курси. До переїзду у Потіївку і рукопокладення у священний сан майбутній пастир певний час працював учителем в м.Києві.

Молодого священика досить швидко помітило духовне начальство і в Потіївці - у 1912 році о. Петру в якості нагороди було вручено набедреник. Саме о. Петро був духовним наставником Покровської парафії і на початку радянських часів, коли бути священиком стола вже небезпечно.

Потіївська парафія була вельми неоднорідною і до її складу входили не лише селяни. Більше того, в жодному містечку чи селищі Білоцерківщини не було такої кількості православних шляхетських родин, як у Потіївці. Статистичні дані, зібрані відомим шляхтознавцем Є.Чернецьким, свідчать, що станом на 1815 рік у Потіївці нараховувались 84 шляхетські родини православного віросповідання, у Озерному таких було 63, Чупирі - 31, Блощинцях - 20, Білій Церкві - 17, Яблунівці - 14 тощо. Шляхтичі помітно вирізнялися у селянському середовищі за часів Польщі, але з переходом Білоцерківщини під владу Росії значна частина шляхти зукраїнізувалася і навіть між собою шляхтичі найчастіше говорили вже по-українськи. Однак, статус "найбільш панського" села нашого регіону ще довго давав про себе знати. Зокрема, до Покровської церкви с.Потіївки церковна влада призначала священиків або з дворянських родів (Рогаля-Скульський, Павловський) або хоча б з "власницькими" прізвищами - Войцеховський, Висоцький. Такі заходи були спрямовані на підвищення престижу Православної церкви - адже шляхтичі прагнули бачити пастиря зі свого середовища, щоб спілкуватися з ним, як із рівним.
Церковна школа села Потіївка
У часи існування кріпацтва (до 1861 р.) парафіяльні школи на Київщині були вельми рідкісним явищем. Ті батьки, які бажали навчати своїх дітей грамоти, переважно робили це в приватному порядку, в місцевого дяка, псаломника чи (рідше) у священика. Причини такого становища були об'єктивними - дорослі безоплатно працювали на панщині, а діти в цей час змушені були доглядати домашнє господарство. Крім того, грамотність мало змінювала життя кріпака – він все-одно залишався власністю поміщика, яку останній міг продати, подарувати, програти в карти чи поміняти на породистого пса. Вчитися грамоті доводилося довго, а застосувати набуті навички – рідко. Та й хто б фінансував навчання – школі ж потрібне опалення, підручники, приладдя, оплата праці вчителя. Поміщики не особливо переймалися освітою кріпаків.

Але отець Петро – настоятель Преображенського храму в м. Біла Церква – був іншої думки. Саме він був "винуватцем" того, що Білоцерківщина стала епіцентром відродження церковно-парафіяльної освіти у всій Російській імперії. В 60-х рр. ХІХ ст. вся преса неозорої Росії писала про почин о.Петра у нашому краї.

Не обійшов розквіт парафіяльної освіти і Потіївки. Школу тут було відкрито 1860 року. Незабаром сюди завітав і о.Петро Лебединцев, під керівництвом якого місцеві мешканці уклали угоду і зобов'язалися щороку надавати матеріальну допомогу школі в розмірі 120 крб. Певний час потіївський навчальний заклад розташовувався в оселі священика Афанасія Павловського і нараховував порівняно небагато учнів. У 1862 р. до школи ходило лише 9 хлопчиків та 4 дівчинки, а в 1875 р. – 13 хлопчиків.

Для багатої на дітей Потіївки це були зовсім невеликі цифри. Однак, розвиток економіки Російської імперії вимагав все більшої кількості грамотних працівників, що знайшло відображення на кількості школярів. У 1892 р. в парафіяльній школі навчався 51 хлопчик та поміщалися в оселі потіївського священика, то незабаром школа стала розташовуватися в окремому приміщенні - "в доме, нарочно устроенном на выгоне". Збільшилась і сума матеріального забезпечення навчального процесу - в 1909 р. мешканці Потіївки збирали для потреб школи вже 195 крб.

У школі давали лише початкові знання – тут вивчали Закон Божий, арифметику, російську грамоту (письмо і читання), історію, церковний спів. Спочатку всі ці предмети викладав потіївський батюшка. З часом сформувалася ціла династія педагогів - вчителював не лише о.Афанасій Павловський, але й його дружина та три доньки. До церковної школи ходили представники усіх соціальних станів Потіївки.

Церковне життя наших предків було надзвичайно різноманітним. Проте, в радянський час стародавньої святині не стало... Атеїстичний експеримент в СРСР був унікальним в людській історії – адже на земній кулі не знайти і найдикішого племені, яке б не знало релігії. Відсутність поняття про духовне багатьох штовхає в смертоносні обійми алкоголю і наркоманії. Але ніхто ще матеріальним алкоголем чи наркотичним дурманом не задовільнив потреби духовної – вищої і суто людської – тієї, що вирізняє людину з тваринного світу.
Духовне оновлення наших земляків
Сьогодні наша країна перебуває на шляху державного та духовного відродження. До нас знову вертається той стиль життя, котрий був рідним для багатьох поколінь наших предків з часів князя Володимира. Особливо важлива роль у становленні нашої національної ментальності належить Православ′ю, з яким уже понад тисячу років пов′язані найважливіші культурні надбання українського народу. Немає на нашій землі міста чи села, де б Православна віра не надавала духовної наснаги нелегкому життю наших предків.

Зараз в Україні відроджуються Божі храми, в містах і селах будуються нові церкви. Традиційно свято Покрова на Україні, яке відзначається 14 жовтня, належало до великих свят. Відомо, що Свята Богородиця була своєрідним символом і покровителькою не лише козацтва, але й України. У багатьох селах на її честь будували і освячували храми, бо Покрова вважалося не лише релігійним, а національним святом. На честь Покрови Божої Матері в Україні зведено чимало церков. Не стало виключенням і село Потіївка Білоцерківського району Київської області. Сільська православна громада Потіївки стала фундатором спорудження нової церкви в селі. Звичайно, ніякого б будівництва не велося без матеріальної допомоги меценатів-вихідців із цього села, котрих організував на добру справу Петро Федорович Прилуцький. За словами П.Ф. Прилуцького, церква здатна об′єднати народ, згуртувати людей навколо справедливого способу життя, навколо праці, яку вони вкладають у землю-годувальницю. Церква потрібна рідна, українська Київського патріархату, що має своє бачення сьогодення та майбутнього нашої держави.

Звечора 26 червня 2003 року у Потіївці пройшов невеличкий дощ, прибивши осоружну пилюку. На ранок, 27 червня село ніби вмилося, причепурилося до визначної події – освячення будівництва церкви Покрова Божої Матері УПЦ Київського патріархату, яке споруджується на узвишші в межиріччі Поті й Насташки – в історичному центрі давнього населеного пункту, заснованого наприкінці ХVII – на початку ХVIII столітть

Зібралися майже всі жителі села, починається освячення. Священники встановлюють хрест, прикрашений вишитими рушниками та віночком польових квітів. У підмурок закладається «грамота» - своєрідне послання майбутнім поколінням. Благочинний Білоцерківського благочиння УПЦ Київського патріархату протоієрей Микола Паук сказав на освяченні будівництва церкви в с. Потіївка 27 червня 2003 року: «Усвідомимо велич сьогоднішньої події – адже приємно, що відроджуються Божі храми в Україні, яка прийняла хрещення понад тисячу літ тому. Не будемо ж соромитися своєї мови. І з отцем нашим Небесним також треба спілкуватися рідною українською!»[9]

Церква розташована в центрі села. В давнину, на цій землі проживали родичі П.Ф. Прилуцького, коріння Уляніцьких, справжніх господарів, які мали того часу свою землю, вітряки та інше. Згодом П.Ф. Прилуцький купив цю хату та їхню землю для того, щоб побудувати православну церкву заради відродження духовності. 17 жовтня 2004 року давноочікувана мрія селян-віруючих та Петра Федоровича Прилуцького здійснилася. Саме цього дня відбулося освячення храму на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Прикрасою Потіївки став небу подібний рукотворний Храм блакитних кольорів, розташований у центрі села поруч із сільською школою. Відтепер на Білоцерківщині це четвертий типовий храм із 23 парафій, де відправляється служіння українською мовою.

Архиєпископ Переяслав-Хмельницький УПЦКП Високопреосвящен-

нійший Димитрій 17 жовтня 2004 року на освяченні храму сказав: «Сьогодні те, що в Україні будується понад 2500 храмів, у тому числі і цей нині освячений, є свідченням того, що по нашій землі крокує духовне відродження. Кожний збудований храм воскресає віру в душах багатьох православних людей. А коли храм збудований у селі, це звичайно, є і окрасою села, і його душею. Коли в роки атеїстичного режиму руйнувалися храми, то спочатку необхідно було зруйнувати душі, а потім зруйновували і храми рукотворні. Відтепер у новозбудованому храмі віруючі мають можливість молитися Богові за свої сім′ї рідною українською мовою».[ 10]

За дорученням Патріарха Київського і всієї Русі-України Святійшого Філарета Архиєпископ відзначив благодійників і будівельників храму високими нагородами: П.Ф. Прилуцького нагороджено Орденом Аристратега Михаїла, будівельники В.І. Бойко, С.П. Бурлака, В.П. Бурлака отримали благословенні грамоти.

Навколо храму у Потіївці в 2008 році закладено чудовий садово-парковий ансамбль. Парк складається з фруктових і декоративних дерев та кущів, що є окрасою храму. Парк створений для духовного відпочинку. У цьому парку заспокоює душу дзюрчання води у фонтані та милують очі прекрасні кущі троянд. За допомогою жителів села відтворюється цей духовний куточок у мальовничому селі Потіївка.

Настоятелем Свято-Покровської парафії у с. Потіївка є протоієрей Іван Кречківський.

Іван Іванович Кречківський, 1981 року народження, родом зі Львівщини. Закінчив Житомирську духовну семінарію і 31 березня 2002р. Єпископом Житомирським-Овруцьким Ізяславом був рукоположений у Свято-Михайлівському Соборі в сан священника. І послуживши на Житомирщині рік був переведений у Київську область в с. Потіївка настоятелем Свято-Покровського храму, де і зараз відправляє Богослужіння.

У 2009 році преподобний отець Іван започаткував фестиваль Церковно-Богородичної пісні. Він потай мріяв про те, аби цей захід став традиційним та помітним серед урочистих дійств на теренах району й Білоцерківського благочиння. Слава Господу, його молитви поступово втілюються в життя. 16 вересня 2012 року в храмі відбувся третій традиційний фестиваль Церковно-Богородичної пісні. Десять колективів із Білоцерківського та кількох сусідніх районів Київської області взяли участь у Потіївському пісенному фестивалі.

Родзинкою дійства стало довгоочікуване прибуття до Потіївки ковчега з частками чудотворних мощів 20-ти Києво-печерських угодників Божих.

Фестиваль не несе в собі змагальної складової. У Потіївці не визначають переможців, а відтак не буває переможених. Тут панує дух християнської любові, православної єдності та шанобливої взаємоповаги. Усі колективи відзначаються подячними листами. На фестивалі учасники мають унікальну нагоду щиро поспілкуватися між собою, навчитися, перейняти репертуарні новини сусідів. По закінченні конкурсу відзначили благодійників, що прислужились справі церковної розбудови Київського патріархату.

За три роки існування фестиваль спромігся здобути собі вірних прихильників не лише в середовищі поціновувачів традиційного хорового співу, але й серед пересічного загалу та політичного бомонду доволі перенасиченого подіями регіону. І велика заслуга в цьому заслуженого потіївського батюшки, що має неабиякі організаторські здібності і прикладає максимум зусиль для святкової організації фестивалю.

Всім відомо, що невід′ємною частиною нашої національної культури є християнська релігія, віра, що надає людині сили. Ми маємо пам′ятати, що морально зубожілий народ легко піддається чужинським впливам. Тому, аби захистити наш народ, нашу країну, треба дбати про духовний розвиток нашої нації. Надіємося, що новозбудований храм Покрови Божої Матері буде сприяти духовному оновлення жителів нашого села.

Список використаних джерел

1. Перерва В.С. Православне Надросся у ХІХ столітті - Біла Церква: Вид. О.В.Пшонківський. 2004.

2. Перерва В.С.Покровський храм села Потіївки у ХІХ столітті.

3. Перерва В.С. Графи Браницькі: підприємці та меценати. - Біла Церква: Вид. О.Пшонківський, 2010р.

4. Похилевич Л.І. Краєзнавчі праці - Біла Церква: Вид. О.В.Пшонківський, 2007р.

5. Сказания о населенных местностях Киевской губернии /Собрал Л.Похилевич/ - Біла Церква: Вид. О.В.Пшонківський, 2007р.

6. Степанишина О. Господарство графів Браницьких на Київщині і реформа 1861р. в їхніх маєтках. - К., 1930.

7. Юхименко П.І. та ін. Біла Церква. Шлях крізь віки. Б.Церква "Буква", 1994.

8. Чернецький Є. Старожитні часи на Пороссі: - Біла Церква, 2003.

9. Газета "Замкова гора" №54 від 4 липня 2003 р.

10. Газета "Майдан-брок" від 21 жовтня 2004р.

11. Газета "Копійка" №38 від 19 вересня 2012р.