asyan.org
добавить свой файл
1
Ільїна Г.В.

Студентка 3-го курсу філософського факультету КНУТШ
Неможливість можливого”: раціональні та ірраціональні виміри свободи в екзистенціалізмі (Е.М.Сіоран).
Поняття свободи – камінь спотикання для всіх емпіриків. Так вважав І. Кант, який першим сформулював антиномію свободи і необхідності у своїй філософській системі. Філософська думка 19-го і 20-го століть постійно поверталася до цього питання: кожен великий філософ продовжував діалог з І.Кантом. Зокрема, твердження Ж.-П.Сартра “людина – це її свобода” знаходиться у цьому ж руслі і є новим вирішенням даної антиномії: свобода – свідомо-доцільна дія, яка зовсім не є випадковістю, сваволею або невизначеністю. Проте її строга обумовленість вочевидь має цілком інші засади, ніж у природному світі.

Е.Сіоран розглядає свободу у двох іпостасях: у неї “подвійне обличчя”. З одного боку, жодна теоретична конструкція не може зробити відчутною її суперечливу реальність, яку, незважаючи на всю непевність, все ж якась інтуїція ставить у центр свободи. І люди, що звикли до законів і обмежень, лякаються такого надбання, як свобода. Люди навмисне ставлять себе в певні рамки, винаходять певні правила, щоб використати «свободу» як етичний принцип, хоча він у той же час містить приховану сутність – те саме «друге обличчя». «Свобода, що сприймається у своїх крайніх проявах, висуває перед нами проблему нашого життя або проблему життя інших людей. Вона передбачає дві можливості: врятуватися або загинути. Але ми відчуваємо себе вільними, усвідомлюємо наше щастя лише спорадично. І саме спорадичність подібних просвітлень, як і їх рідкість дозволяють нам краще зрозуміти, що цей світ є звичайною бійнею і фальшивим раєм. …»

Мотив трагізму Е.Сіорана співзвучний з відчуттям трагізму буття М.Гайдеггера, для якого тягар прожитого володарює над життям і подавляє майбутнє, яке є лише безперервним поверненням до неможливості прориву. Тому ця неможливість визначає і розкриває її справжню сутність, яка є ніщо – ніщо проектування і вибору, всього, чим хоче бути життя, ніщо, яке завершується смертю, неминучим кінцем людської долі.

За допомогою віри в Бога людина уникає цього трагізму, оскільки позбувається необхідності мислити: будь-який абсолют, як особистий, так і абстрактний, є способом “втекти” від проблем, причому не від самих проблем, - це спосіб забути про їх корені, тобто про паніку розуму. Бог, таким чином – лише спосіб втечі від відповідальності і від свободи.

Якщо, наприклад, для Ф.Ніцше людина гідна вищої поваги, вона не губиться перед ілюзією потойбічного, вірить у земне, творить сенс земного, переповнена волі до перемоги, і, таким чином, стверджує себе, підносить своє Я, і тим самим – свою свободу, то для Е.Сіорана те саме Я – знову і ще більш кардинальна проблема. Людина не може бути вільною, оскільки вона прикута до свого Я, від якого неможливо відірватися, але свідомість сама по собі жалюгідна, людина понад усе любить бути “маленькою трагедією”, і саме вона звеличує особу над іншими, гордість за своє нещастя ставить її понад іншими. Трагізм людини Е.Сіорана – трагізм “нової” духовності, стосовно якої М. Тізон-Браун заявила, що це – кінець гуманізму.

У свій час Ж.-П.Сартр підкреслював, що абсолютна свобода несе за собою тотальну відповідальність. Але люди не готові стати богами, взяти відповідальність на себе, бо, як зауважив М.Мерло-Понті, людина і світ – взаємозалежні, тому і свобода обумовлена відсутністю можливості людини брати на себе роль Бога, позаяк людина має історико-психологічну структуру, а свобода вплетена в певну природну чи соціальну ситуацію. Тому Ф.М.Достоєвський, щоб подолати вседозволеність, наполягав на раціональній необхідності Бога. Він знав, що проблема теодицеї очевидна, але й знав, що без Бога гірше, тому він необхідний. Е.Сіоран обґрунтував необхідність Бога, апелюючи до психологічних мотивів людини, які, за Е.Сіораном, глибоко ірраціональні. Представник позитивного екзистенціалізму Н.Аббаньяно, описуючи установки екзистенціалізму, визначає їх як “неможливість можливого”, “необхідність можливого” і “можливість можливого”. Вочевидь, саме позиції “неможливості можливого” притримувався Е.Сіоран у концепції власного екзистенціалізму. Бог можливий, тому він неможливий. Як і свобода – можлива, тому нездійсненна.