asyan.org
добавить свой файл
  1 ... 6 7 8 9

ДЕНЬ СЬОМИЙ,
у який я познайомлю вас

із Президентовою родиною

та своїми татом і мамою.

Змальовано докладно

день прадідусевих

іменин.

Доведено,

як двічі два — чотири,

що моя горішня бабуся

вміє віршувати.

Розказано довгу історію

з ромом і триразовим

«Будьмо здорові!».

А закінчується день тим,

що я потемки йду

з матроською торбою

додому.



Останній день, який я мав пробути в домі горішньої бабусі, випав майже безвітряний, сонячний, безхмарний. Саме погода для дня народження!

Дядько Гаррі, коли я прокинувся, був уже з обома іншими моряками в гавані. Але в сусідній кімнатці товкся прадідусь.

Я швиденько натяг купального халата, потихеньку вийшов у коридор, рвонув двері прадідусевої спальні й гукнув:

— Зичу вам здоров'я, щастя й довгого віку!

Прадідусь, що намилив обличчя й збирався голитися, спочатку злякався, але потім витер мильну піну з губів і відказав:

— Усе це я вже мав: здоров'я, щастя й довгий вік. І все ж дякую тобі за добрі побажання.

— Відколи це ви голитесь? — запитав я спантеличено. — Ви хочете зголити бороду?

— Ні, Хлопчак, хочу тільки підправити й. Я роблю це раз на рік, на день народження! Але мийся хутчіш та одягайся, разом спустимось до сніданку!

Урочисто вичепурені, охайно зачесані, ми через десять хвилин спустились до горішньої бабусі, що подала сніданок до вітальні. Вона теж побажала прадідусеві здоров'я, щастя й довгого віку І пообіцяла на обід велику несподіванку до дня народження.

— У вісімдесят п'ять років навряд чи для мене може бути несподіванка, Маргарето, — сказав прадідусь.

— Побачимо! — усміхнулась горішня бабуся.

Потім ми поснідали.

Коли ми вийшли на вулицю, мені стало трохи сумно. Бо я мав почути того дня останню оповідку. Засмучений, увійшов я до рибальської комори. Прадідусь, що йшов попереду, піднявся драбиною до токарні. Але я гукнув:

— Стійте, прадідусю! Зостаньмося внизу! Адже там, нагорі, ми тільки віршуємо!

— Правда! — з половини драбини відгукнувся прадідусь. — Тут, нагорі, ми віршуємо. Тому я й іду нагору. Бо моя оповідка буде про поетів і про вірші.

— Он як! — вигукнув я. — Тоді справді треба нагору.

І щабель за щаблем подався драбиною за ним.

У токарні прадідусь скинув святкового чорного сюртука, повісив його на плечі Шкіряній Лізбет, а потім сів на стружки, примружив очі й правою рукою мовчки показав мені на верстак. Я вискочив на нього, сів тихенько й став чекати останньої оповідки.

Чекати довелось недовго. Раптом прадідусь підвів голову, втяг губу й спитав:

— Добре сидиш, Хлопчак?

— Добре, прадідусю! — відповів я. Тоді він почав свою оповідку.
ПАВІЛЬЙОН ІЗ ПОРЦЕЛЯНИ
Як серед трьох чи чотирьох сотень трійчатих листочків конюшини знаходиться один щасливий, четвірний, так і серед трьохсот шістдесяти п'яти днів року є один-єдиний щасливий день: двадцять четверте червня.

Хто народився в той день — то щасливець, якому в житті, кажуть, справджуються всі бажання (якщо вони добрі й пристойні). Часом буває й так, що двадцять четверте червня вщасливлює цілу юрбу, коли серед неї знайдеться принаймні троє таких щасливців.

Колись давно одна невеличка компанія мандрівців плавала китайською джонкою по Жовтому морю. А що саме було двадцять четверте червня і серед мандрівців троє святкували день народження саме в цей день, то китаєць Лі, капітан джонки, запропонував пливти навмання, полишивши стерно самій долі.

Мандрівці, хоч їм стало трохи моторошно, погодились із такою авантюрною пропозицією. Вони полишили себе й джонку вітрові, хвилям і таланові.

Незабаром вони помітили, що не довіряти таланові не було причин. Бо хоч вітер був зовсім слабенький, джонка на туго напнутих вітрилах летіла по морю, мов грозова хмара по небу. І хоч біля стерна не стояв ніхто, вона так легко обминала острови, мілини та рифи, ніби нею кермував щонайвправніший стерничий.

За годину джонка лишила китайський берег та побережні острови так далеко позаду, що їхні обриси вже танули в імлі на обрії. Довкола було тільки море, а прямо попереду видніла вдалині невеличка темна цяточка.

Та цяточка швидко росла. Спочатку вона була з горошину завбільшки, потім — зі сливу, далі — з яблуко, а нарешті — з гарбуз, і помалу мандрівці розпізнали острів, барвистий, строкатий острів, що ніби плив назустріч джонці. Фредді, молодий американець, підніс до очей бінокль і сказав: «На острові є люди. Між квітучими кущами я бачу дім».

«Вибачте, а можна мені глянути в ваш бінокль?» — попросив доктор Меньє, лікар-француз.

«Прошу!» — відповів Фредді й простяг лікареві бінокль.

Ця коротка розмова здивувала мандрівців, і не без причини. Бо всі вони були з різних країн, говорили різними мовами і доти могли порозумітися тільки через перекладача... Фредді говорив лише по-англійському, доктор Меньє — лише по-французькому. Але тут, на джонці в Жовтому морі, вони раптом заговорили по-китайському. Це була дивовижна річ, перша ознака незвичайних подій.

Міс Джулія Амбрелла, літня незаміжня панна з Лондона, теж захотіла спробувати говорити по-китайському, і вийшло в неї якнайкраще! Вона вигукнула: «Я вже бачу дім простим оком!» — і в захваті замахала парасолькою.

«Справді, — погодилась пані Штенграхт, біловолоса гамбуржка. — Я теж добре його бачу. Це дачний будинок із пласкою покрівлею».

В ту мить до джонки підлетів баклан — один з великих птахів, що водяться на узбережжі Китаю, — сів на палубі й чемно спитав: «Дозвольте вас супроводити, панове? Мене звуть Фортунат».

«Може, ви народилися двадцять четвертого червня?» — спитав його китаєць Лі, капітан джонки.

Баклан кивнув головою.

«Звідси й ім'я, — зауважив доктор Меньє, парижанин. — Бо Фортунат означає щось ніби Щасливець, панове!»

Мандрівці навіть не здивувалися, що цей птах із чорним дзьобом, чорними крильми, чорними лапками, голою шиєю та зеленими, як морська вода, очима вміє говорити по-людському. Коли чудесні події йдуть одна за одною, до них звикаєш.

«Скажіть, пане Фортунате, ви знаєте цей острів?» — по-китайському спитав у птаха мінгер де Вільдер, амстердамський купець.

«Дванадцять років тому, теж двадцять четвертого червня, я бачив, як він виринає з моря, — відповів птах із замрією в зелених очах. — Але я не встиг на нього сісти, бо він поринув знову».

«Сподіваюся, що це не міраж!» — сказав пан Меньє.

«А я хутенько сфотографую його!» — гукнув Фредді, американець. Відщебнув шкіряний футляр фотоапарата, наставив його, подивився в видошукач і клацнув затвором.

Тої ж миті острів щез.

«От і маємо, — зітхнула міс Джулія Амбрелла. — Це був просто міраж!» — і сумно опустила парасольку.

«Гляньте, гляньте! — гукнув Петар, молодий матрос-чорногорець. — У повітрі мерехтить щось барвисте!»

«Справді, — підтвердила сивоголова пані Штенграхт. — Над водою тремтить якийсь образ».

«Та він не тремтить! Він стоїть на місці!» — схвильовано засопів мінгер де Вільдер з Амстердама.

«Це не образ! Це той самий острів!» — зрадів баклан Фортунат.

«Так, — кивнув головою Лі, капітан джонки. — Він з'явився знову! Але він дуже близько. Це не може бути міраж. Це, напевне...»

Лі не доказав, бо джонку раптом струсонуло, і вона з нап'ятими вітрилами, прорипівши днищем по піску, зупинилась при березі острова.

Баклан зразу залопотів крильми, стрибнув з палуби на пісок, походив по ньому й гукнув:

«Острів не уявний! Я чую його під своїми лапами!»

Тоді вже на палубі нікому не стало впину. Всі більш чи менш спритно вилізли з джонки на берег, капітан Лі кинув на пісок якір, міс Амбрелла знов радісно замахала парасолькою, а молодий матрос із Чорногорії стрибнув на каменюку й гукнув: «Дами й панове, от там за евкаліптами ви бачите віллу Хтознакого на острові Хтознаде. Хто не боїться дивовижного, йдіть за мною засвідчити нашу повагу панові Яктамйого!»

По тих словах невелике товариство навантажилось і, сміючись та розмовляючи, подалося за матросом Петаром, що поміж евкаліптами попрямував до будинку. Той будинок схожий був на монастир з білими кам'яними мурами та величезним внутрішнім двором. На жаль, у мурі не видно було ні вікон, ні дверей. Наше товариство обійшло весь дім, але ніде не знайшло входу. Хитаючи головами, обійшли дім ще раз. Але не побачили жодного отвору. Лиш коли мандрівці втретє обійшли кам'яний мур, вони раптом побачили велику браму, завішену довгими разками перлів.

Люди подивувались, бо вони були певні, що раніше цієї брами не було. Та водночас і зраділи, що знайшли вхід, і американець Фредді хотів зразу й увійти крізь ту завіску в дім. Та щойно доторкнувся, як сахнувся назад, немов його вдарило електричним струмом.

«Що... що це означає?» — злякано гукнув він.

«Це означає, що ви надто квапливі», — проклекотів чийсь голос над головою в мандрівців.

Усі звели очі й побачили на даху старезного пугача, що сидів і значуще кліпав очима. Раптом пугач важко спурхнув униз, сів на плече матросові Петару, обдивився всіх мандрівців великими совиними очима, а тоді пробурчав: «Хто хоче увійти в цей дім, той мусить виспівати дозвіл, панове!»

«Виклопотати!» — поправив птаха доктор Меньє.

«Ні, виспівати! — повторив пугач, що супроти всіх законів природи, як видно, чудово бачив удень. — Ви повинні скласти чотири строфи віршів, панове, — сказав глухим голосом птах. — Станьте, будь ласка, коло пісочниці!»

І раптом мандрівці побачили праворуч від входу, під білим муром, пісочницю, якої там раніше не було. Почасти зацікавлено, почасти пригнічено вони обступили ту пісочницю. А пугач злетів з матросового плеча на дерев'яну цямрину пісочниці й горловим голосом тричі вигукнув «угу!» і тричі «угугу!»

Тоді в білій стіні розчинилися дверцята і викотився сувоїк малесеньких залізничних рейок. Розмотуючись, він рівненько оббіг попід цямринкою всю пісочницю, проклавши на піску спіральну колію. Потім із стіни, чахкаючи, викотивсь іграшковий паровозик, що тяг п'ять чи шість товарних вагончиків. Він, постукуючи, об'їхав спіральну колію; дверцята вагончиків самі собою розкривались, із них випадали деревця, кущики, червоні дерев'яні лавочки, барвисті пташечки, що котились по піску під дощем із квіточок.

Коли іграшковий поїзд доїхав до центра спіралі, паровозик свиснув, став сторчма й прямовисне зарився в пісок. Це мало такий вигляд, ніби в пісок заривався хробак. Шурх — у піску зник останній вагончик. Стук — зачинилися дверцята в білій стіні. Тоді — лусь, лусь, лусь — на піску вишикувались дерева, квіти, кущі й лавочки. Рейки й пісок поросли густою зеленою травою, пташки спурхнули й посідали на гіллі, бруньки розпукнулись, і показалися квіточки та листочки.

Вмить у пісочниці з'явився якнайпринадніший весняний краєвид. Навіть малесенькі струмочки задзюрчали в траві.

«Це вам перша тема для вірша», — сказав пугач.

«Та тут не потрібні ніякі вірші, — зауважив мінгер де Вільдер з Амстердама. — Цей краєвид — сам по собі поезія!»

«Справді! — вигукнула в захваті сивоголова пані Штенграхт. — Це маленьке диво! Подивіться на отой лужечок із квіточками, на лавочки, на пташечок! Хто ж тих шовкових пташинок на гілочки посадив?»

Пугач закліпав очима, ніби хотів відповісти. Але не встиг, бо великий баклан збуджено залопотів крильми, витяг чорний дзьоб до пані Штенграхт і гукнув: «Прошу вас, ласкава пані, повторіть, що ви спитали!»

«Я спитала, хто посадив шовкових пташинок на гілочки», — спантеличено відповіла пані з Гамбурга.

«Ні, ні, повторіть дослівно, як сказали спершу!» — збуджено крикнув баклан.

Пані Штенграхт, що не могла втямити, до чого це, спитала вдруге:
«Хто ж тих шовкових пташинок

На гілочки посадив?»
Тоді балкан відповів:
«Звідки і з чого він виник —

Світ несподіваних див?..»
Аж тоді маленьке товариство помітило, що з запитання й відповіді, так би мовити напівзумисне, вийшла віршована строфа, і дехто повторив пошепки:
«Хто ж тих шовкових пташинок

На гілочки посадив?

Звідки і з чого він виник —

Світ несподіваних див?»
«О'кей! — задоволене сказав Фредді. — Першу строфу ми вже склали».

«Та тільки пісочниця покаже, чи ця строфа добра», — проклекотів пугач.

«Вже показує! — замахала парасолькою міс Джулія Амбрелла. — Дивіться, на кущах розпукуються троянди. А з дерев сиплються пелюстки. В пісочниці настає літо!»

Міс мала рацію: з весняного краєвиду зробився веселий літній; під яблунями короткі тіні. Тепер кожен напружив думку, щоб скласти строфу про літо. Фредді просурмив:
«Довге, тепле, щедре літо,

Соками ущерть налите!»
А мінгер де Вільдер прокрекотав:
«У саду й на полі дай

Нам багатий урожай!»
Але краєвид у пісочниці анітрохи не змінився від цих віршів. Тільки квіткові бруньки дуже повільно закруглились у малесенькі зелені кульки. Тоді матросові Петару спали на думку два рядки. Він сказав:
«Рік достигає неквапливо,

Як плід, згинає гілку вниз».
І затнувся. Але міс Амбрелла, гордо вимахуючи парасолькою, докінчила:
«Ох, далебі, це справжнє диво!

Коли не віриш — подивись!»
На жаль, ця строфа зовсім не подіяла. Доктор Меньє з Парижа сказав: «Обидва рядки пана Петара дуже гарні. Яка шкода, що рядки міс Амбрелли не такі гарні».

Англійська міс на це зауваження зневажливо чмихнула й стиснула парасольку міцніше, наче шпагу.

Тоді молодий матрос раптом засміявся й гукнув: «Уже є!» І сказав:
«І, ніби невеличке диво,

На гілці Вічності завис».
Старий пугач із сумнівом похитав головою, вислухавши ці два рядки. А проте вони мали успіх, хоча й повільний, нерішучий: листочки на деревах почали жовкнути, малюсінькі кульки на деревах зачервонілися, а в струмочках з'явились крихітні довгасті вербові листочки, що пливли за водою, ніби невеличкі байдарки.

Фредді, що зроду не бачив осені на селі, збентежено спитав: «Що тут діється?»

«Мій любий, — відповіла сивоголова пані Штенграхт, піднявши вказівний палець, ніби тітуся в дитячій книжці. — Осінь настає, поспіли яблука і сливи».

«О! — зрадів доктор Меньє. — Ви знову почали вірша. Будь ласка, скажіть іще раз!»

Пані Штенграхт повторила, вже не піднімаючи пальця:
«Мій любий, осінь настає,

Поспіли яблука і сливи».
«Сливи... — прошепотів доктор Меньє, заплющивши очі. — Сливи...» — Потім тихо повторив:
«Мій любий, осінь настає,

Поспіли яблука і сливи».
Трохи помовчав, розплющив очі й докінчив:
«Та скоро взнаєш ти, що є

Між них і кислі, і червиві!»
Цього вірша всі мандрівці почали завзято вихваляти.

Тільки Лі, капітан джонки, не сказав нічого, бо в Китаї вірші складають не так.

Від цих чотирьох рядків яблука почали падати з дерев, вода в струмках геть укрилася опалими вербовими листочками, трава побуріла, а в пісочниці раптом завирувала така густа метелиця, що не стало видно всього краєвиду.

Та незабаром останні сніжинки вляглись, ніби опав білий серпанок, і невеличкий краєвид став увесь білий, білий, білий... На світлому сніговому покриві видніли темні силуети голих деревець та чорні рейки залізничної колії, обіч яких праворуч і ліворуч громадилися снігові валики.

На рейках уже знову стояв поїзд. Але цього разу до паровозика були причеплені не товарні вагончики, а пасажирські.

Фредді, не довго думаючи, вигукнув:
«А, Бе, Ве, Ге, Де —

По снігу колія веде!»
Але вірш був поганий, і старий пугач сердито труснув головою.

Всі почали завзято римувати «сніг» і «біг», «лід» і «слід». Але пісочниця лежала незмінна в своїй зимовій красі.

Коли мандрівці нагородили цілий ворох віршів і все без успіху, вони дуже засмутилися. Тільки кругле, мов місяць, обличчя капітана джонки, як завжди, усміхалось. Пан Лі навіть став навколішки й заходився гратися малесеньким поїздом. Совав вагончики туди й сюди, і колеса цокотіли по рейках так тихо, наче їхали по оксамиті. Нарешті капітан джонки підвівсь і сказав півголосом:
«Тихіш гуркочуть колеса,

Присипав колію сніг.

Тягнуться чорні рейки

Ген через білий світ.

Де ж сестра моя нині,

Що бачив я влітку її?

На білих плечах у неї

Чорніло плетиво кіс».
Товариство зустріло ці слова спантеличеною чи збентеженою мовчанкою. Нарешті Фредді спитав: «Хіба це вірші?»

Пан Лі всміхнувся й мовчки показав на скриньку. Тоді всі вирячили очі в неймовірному подиві.

Бо в пісочниці стояло, переступаючи з ноги на ногу, малесеньке товариство, достоту схоже на наших мандрівців: тут стояв доктор Меньє з лівою рукою в кишені штанів, і там теж стояв він, малесенький, ніби олов'яний солдатик. І так само з рукою в кишені.

Тут лопотів крильми баклан — і там він, малесенький, як бджола, лопотів крильми над поїздом.

Раптом Фредді спитав: «А де ж я?»

Мандрівці придивились уважніше — і справді не знайшли Фредді серед своїх мініатюрних портретів. А ті саме сідали у вагончики. Матрос Петар заліз у паровозну будку, Лі сів у вагон-ресторан, мінгер де Вільдер допоміг пані Штенграхт та міс Амбреллі піднятися в купе першого класу, баклан сидів на даху паровозної будки, доктор Меньє пройшов уздовж усього поїзда аж до останнього вагона, але Фредді не було ніде.

«Де я? Я загубився!» — схвильовано загукав той.

«Заспокойтесь. Я вже знайшов вас», — сказав Лі.

«Де ж? Де? Не рушайте!» — кричав Фредді.

Але іграшковий поїзд рушив, як здавалось, без нього. І раптом решта мандрівців теж побачили американця — власне, тільки його голову: вона визирала з-під одного вагона, почервоніла й посиніла з холоду. Фредді, як «заєць», заліз під перший вагон.

Усі так засміялися, що іграшковий поїзд у пісочниці аж захитався від громового реготу.

Фредді збентежено сказав: «Я ніколи не їздив зайцем! Я завжди купую квитки!»

Супутникам було аж жаль його. Та коли доктор Меньє згадав, що Фредді доторкнувся до завіси з перлів і пробував сфотографувати острів, усі, здається, зрозуміли, чому він опинився в ящику під вагоном.

Тим часом іграшковий поїзд наближався до стіни будинку, не зменшуючи швидкості. Стіна була вже зовсім близько, а дверцята не відчинялись.

«Стійте! Зупиніться! Буде аварія!» — гукнув Фредді, ще й досі дуже схвильований. Але поїзд гуркотів далі, прямо на стіну, і... трах... раптом...

Так, раптом хтось сказав:

«Щасливого вам дня, панове!»

Хоч голос був лагідний, це вітання пролунало так несподівано, що мандрівці злякано попідводили голови.

Перед завісою з перлин стояв усміхнений китаєць. Він уклонився й чемно запросив невеличке товариство до будинку. Коли вони спантеличено глянули під ноги, пісочниці вже не було. По ній не лишилося й сліду, навіть кількох піщинок, неначе це був тільки сон. І інші мандрівці замріяно, задумано ввійшли до будинку крізь перлову завісу, що тихенько побрязкувала.

Там тяглася чотирикутником галерея з колонами круг великого саду, а посеред того саду було озеро, на якому стояв павільйончик. У галереї стояли крісла-гойдалки та глибокі фотелі, на підлозі лежали прегарні м'які мати, а подекуди видно було карбовані латунні таці на трьох ніжках, що на них стояли чайні прибори. В садку поміж евкаліптами, пальмами й тамарисками висіли гамаки. Багато чоловіків і трохи жінок у химерних старовинних убраннях лежали на матах, сиділи в фотелях, гойдались у гамаках або на кріслах-гойдалках і пили чай.

«Усе знамениті поети, — прошепотів доктор Меньє до пані Штенграхт. — Я знаю їх зі старовинних портретів».

Приязний китаєць підвів своїх гостей до мармурової чаші озера, а звідти через нефритовий міст до павільйону з зеленої та білої порцеляни. Там вони полягали на м'яких матах навколо особливо багато оздобленого латунного столика, на якому був по колу награвірований напис:
«Пісня ЛІТАє, мов чаЙка, Під нЕбом».
Виділені літери утворювали ім'я господаря. Його звали Лі Тайпе. Він сам налив гостям чаю.

«Лі Тайпе, — шепнув доктор Меньє до пані Штенграхт. — Китайський поет, що народився сімсот другого року нашої ери».

Поет, що добре зрозумів той шепіт, кивнув усміхнене й налив французові чаю.

Поки вони пили чай і гомоніли, барвистий павільйон відбивався перевернуто в скляному озері. Лі, капітан джонки, був наче зачарований цією картиною. Трохи згодом він підвівся й запитав: «Великий Лі Тайпе, ти дозволяєш мені продекламувати твого вірша?»

«А чого ж?» — усміхнувся господар.

І Лі проказав ось такого вірша:
Павільйон із порцеляни
Павільйон із порцеляни

У воді ставка відбився.

Чепурний, зелено-білий —

Сам на себе задивився.
Вигнутий місток простягся

Тигра спиною тугою

З берега до павільйону

Над прозорою водою.
Там зібрались добрі друзі

У шовкові вбрані шати —

Чи писати гарні вірші,

А чи так порозмовляти.
Рукави шовкові їхні

В ритмі віршів легко мають,

Голови в шапках шовкових

Також весело кивають.
А внизу, в ставу спокійнім,

Серед ясної блакиті

Їхні постаті кумедно

Головами вниз відбиті.
Міст нефритовий дугастий

До півмісяця подібний,

Розмовляють добрі друзі,

У воді відбиті срібній.
Дивлячись на них ласкаво,

Голови понахиляли

Ті, вгорі, в зелено-білім

Павільйоні з порцеляни.
«Вірша, мабуть, складено в цьому павільйоні», — зауважила міс Амбрелла.

«Ні, — відказав Лі Тайпе, — павільйон виник із вірша. Бо це той острів, на якому справджується прекрасне».

І налив усім свіжого чаю.

Те, що побачили й пережили наші мандрівці наступними днями в павільйоні з білої та зеленої порцеляни, було, — як усі вони повідомляли, — і чудесне, і трохи моторошне. Але ніхто з них не пригадував усього того дуже виразно. Запевнити вони могли тільки в тому, що маленька залізниця з пісочниці там, весело дзеленькаючи, котилась по латунній таці й розсипала імбирові палички. Вони пригадували також, що Лі Тайпе срібним півмісяцем, як серпом, скосив шийки з трьох порцелянових карафок і наливав у чай нашим мандрівцям орхідейного напою, від якого у них солодко наморочилось у голові.

Міс Амбрелла ще розповіла, що якийсь старий чоловік із сивою бородою почав співати, як ураган. А пані Штенграхт запевнила, що над павільйоном літала в малесенькій барвистій повітряній кульці, прив'язаній за нитку, біла мишка, а її відбиття жваво плавало в озері. І всі мандрівці казали, що від орхідейного напою їм стало напрочуд легко на серці.

Квітки в озері неначе обернулись у пташок, а райські птахи з довгими хвостиками, що сиділи на деревах, здавались їм тропічними квітками. Час від часу в колонних галереях лунав спів, і чоловіки та жінки в старовинних уборах починали танцювати. Тоді птахи спурхували. Квіти гойдалися сюди й туди, і все неквапно оберталось перед очима в мандрівців, ніби вони сиділи на повільній каруселі. Потім Лі Тайпе підвівся, став на вершечку вигнутого аркою нефритового моста й обома руками підняв над головою скляну кулю. І як тільки барвиста метушня склалася в спокійне відображення у скляній кулі, спів затих, танець зупинився, всі, переводячи дух, попадали на м'які мати, ніби доти вони рухались несамохіть. Аж коли поменшала спека, Лі Тайпе повів своїх гостей крізь перлову завісу надвір, привів їх до джонки й побажав їм багатьох щасливих літ життя.

А потім джонка полетіла надвечірнім морем до китайського узбережжя.

Світ тим часом дивно змінився: сонце на заході крутилось, ніби вогненне колесо, вітер доносив звідкись звуки мандолін, острови й далекий берег підносились і опадали, ніби спини китів чи дельфінів, а морські хвилі перекидалися маленькими райдужними бульбашками, так що над водою висів серпанок з барвистого намиста.

«Це фантазія чи дійсність?» — спитав американець Фредді, якому все це здалося трохи моторошним.

«І те, й те», — відповів Лі, капітан джонки.

Така відповідь пояснила Фредді небагато. Але він більш-менш зрозумів її, коли помітив, що химерні явища зникають із наближенням джонки до берега. Цьому мандрівці дуже раділи, бо для людей, які опинились на хистких дошках палуби над водою, принаймні острови та континенти повинні бути нерухомими, а то в усьому світі не лишиться нічого твердого. Мінгер де Вільдер пожалів бідолашних поетів з вілли, бо він був певен, що весь час видається їм таким, яким він щойно видавався мандрівцям: вогненне кружало сонця безнастанно крутиться, в повітрі лунають звуки мандолін, береги гойдаються. Петар, матрос, на це зауважив, що світ завжди в русі. І тільки поети знають це.

«Щастя, що вони мають пісочниці та скляні кулі», — озвався доктор Меньє з Парижа.

Сивоголова пані Штенграхт після цієї розмови крадькома позирнула за їхніми спинами на сонце. Але воно висіло над обрієм спокійне й червоне і вже ладналось поринути в море. Тоді вона зітхнула з полегкістю й не вагаючись ступила на землю, коли джонка за хвилину ткнулась у берег.

Подорож скінчилась, як кінчається сон. Ніхто не знав, була це дійсність чи фантазія. Але на землі мандрівцям уже не так легко було порозумітись, як на палубі джонки. Коли пан Лі захотів щось сказати пані Штенграхт, це вийшло дуже складно.

Пан Лі сказав бакланові: «Нган». Баклан переклав це на французьку мову й сказав докторові Меньє: «Le monde est de nouveau tranquille!» Паризький лікар переклав це для мінгера де Вільдера на голландську: «De wereld is weder rustig!» Купець-голландець переклав це для міс Амбрелли на англійську. «The world is calm again!» Англійка з парасолькою переклала для матроса Петара на сербську: «Свет є опет мірно!» І нарешті матрос із Чорногорії переклав ці слова пані Штенграхт: «Світ уже знову спокійний, ласкава пані!»

«Так, — відповіла пані Штенграхт і приязно кивнула до пана Лі. — Я саме хотіла це сказати».

Петар засміявся й переклав це для міс Амбрелли. Англійка теж засміялась і переклала мінгерові де Вільдеру. Голландець засміявсь також, і так сміх обійшов усе товариство, поки дійшов до Лі, що обернув його в лагідну посмішку.

А потім сонце сіло за обрій, і мандрівці розпрощались, побажавши одне одному шістьма мовами: «Бувайте здорові» та «Добраніч». Тільки баклан зоставсь на березі, а тоді й він знявся і, махаючи крильми, полетів до далекого острова на Жовтому морі.
Коли оповідка скінчилася, прадідусь мовчки підвівся з купи стружок, зняв з пліч Шкіряної Лізбет сюртука, неквапно надів його, старанно застебнув усі ґудзики, сказав, Шкіряній Лізбет: «Дуже дякую!» — а тоді вклонився й заговорив до мене так:

— А тепер, шановний пане, оповідач корисних і веселих історій прощається з вами. Він зичить вам здоров'я, щастя й довгого віку й просить вас у своєму дерев'яному павільйоні випити з ним за красу, за правду й за добре серце людини.

Прадідусь дістав з кишені сюртука пляшечку рому, відгвинтив мідний ковпачок, витяг корок, налив рому в ковпачок і подав мені.

Я сплигнув із верстака, вклонився й відповів йому так:

— Великий майстре серед оповідачів, дякую вам за багато прегарних оповідок і обіцяю згодом, коли виросту, записати всі ці оповідки на честь краси, правди й доброго серця людини!

І вихилив ковпачок рому, а прадідусь наповнив його знов і теж випив одним духом.

— Вистачить одного ковпачка за всіх трьох, — сказав він. — Адже краса, правда й доброта — це те саме.

Тоді загвинтив пляшечку й сховав у глибоку кишеню.

У мене трошки запаморочилось у голові, бо десятирічні хлопці не звикли до міцного рому. Мені здавалося, що стіни токарні хитаються і я чую, як цокає в дереві шашіль. Та й Шкіряна Лізбет заусміхалась так дивно, наче китайська імператриця, а прадідусь, що спирався рукою на її плече, був наче китайський імператор.

— Це фантазія чи дійсність? — прошепотів я.

— І те, й те, — відповів голос, не знати чий: Шкіряної Лізбет чи прадідуся.

На щастя, у нього в кишені були кавові зернята. Він дав мені жменьку, і я жував їх доти, поки стіни перестали хитатись, а шашіль — цокотіти. І усміхнені губи, Шкіряної Лізбет знову стали поважною вузенькою щілинкою, а з китайського імператора зробився мій любий старий прадідусь, що повів мене через вулицю обідати.

На обід була камбала з картопляним салатом, і ми виявили горішній бабусі честь, пообідавши мовчки й урочисто.

Після їжі прадідусь ліг заснути, а я допоміг бабусі готуватися до свята. Позносив до вітальні всі стільці, які були в домі, удвох з бабусею зсунув три столи літерою П, розставив на дамастових скатерках букети, прикрасив стілець прадідуся «заячим холодком», намалював барвисті картки для кожного гостя й розіклав їх за бабусиною вказівкою на столах.

Коли о другій годині прийшли з гавані моряки, їх нагодували в кухні й послали до своїх комірчин переодягатися. Мій горішній дідусь гірко нарікав, бо не любив розлучатися з зеленою курткою. Але накази горішньої бабусі були незаперечні. Рівно о четвертій усі гості зібрались коло дверей. На нашому острові така точність — звичайна річ, бо ніхто не живе далі, як за десять хвилин ходу одні від одних. Горішня бабуся зразу розділила гостей на два гурти, і жінок з якимсь таємничим шепотом відведено на кухню. Нам, чоловікам, дозволено урочистою процесією вступити до вітальні.

Ми всі були в темно-синіх костюмах із товстого англійського сукна. Мій друг Геннінг та я мусили надіти незручні довгі штани. Жоден із нас, чоловіків, не почував себе зручно в товстій святочній уніформі, і, як тільки за нами зачинилися двері, ми поскидали піджаки й повішали їх як попало на спинках стільців.

Коли жінки нарешті ввійшли з тортами та кексами, вони зняли гнівний крик.

— Що це за вигляд? — закричала моя мама й сплеснула долонями над головою.

— Наче в цирку, — сказала долішня бабуся.

А горішня пробурчала:

— Содом і Гоморра!

А потім гостро наказала всім понадівати піджаки, і ми, зітхаючи, поквапне виконали наказ.

Настав час жінкам командувати. Всі, як годиться, посідали на свої місця. Гарненько розділили кекси, торти, чашки, і ось уже вийшов прадідусь і сів поміж горішньою бабусею та Президентовою Хельгою. Його примусили розгортати запаковані подарунки, і він при тому примовляв у риму. Він казав:
Ох, який же гарний, хвацький

Цей новий кашкет моряцький

З краму синього цупкого!

Щиро дякую за нього.
Або:
І за шарф вам щира дяка,

Дібрано його зі смаком.

Хоч у будень, хоч у свято

Можна буде пов'язати.
Мого тата дуже спантеличила ця прадідусева спритність у римуванні.

— Це майже як корисне ремесло, — сказав він, і то була велика похвала, бо корисні ремесла він ставив над будь-який талант.

Після розгортання подарунків настала найважливіша частина свята — поїдання тортів та кексів. Мій друг Геннінг і я виявили надзвичайну силу: з'їли обидва по два шматки торта з масляним кремом, по дві скибки полуничного, по три скибки здобного кексу й по одній кексу з горіхами. Це був рекорд іменинних бенкетів.

На щастя, прадідусь не звернув уваги на наші подвиги в споживанні печива. А то неодмінно склав би ущипливого віршика про різницю між людьми й вовками.

Великий бенкет тривав добрячих дві години. Багато їли, багато говорили, пили багато кави. Але весь цей час горішня бабуся й словом не прохопилася про обіцяний великий іменинний сюрприз. Я кілька разів нишком моргав їй. Але вона ніби нічого не помічала.

А як надворі почало смеркати й увімкнули світло, вона виступила зі своїм сюрпризом.

Вона гукнула:

— Шановні дами, можна починати!

Тоді відкрилися п'ять сумочок, п'ятдесят спритних жіночих пальців вийняли білі-білі сувоїки паперу, перев'язані червоними стьожечками, і, на подив чоловікам, почався вечір декламації наших віршів, які старанно переписала й зібрала горішня бабуся. Моя мама дуже кумедно прочитала мою «Жіночу абетку». Пані Зінгер, яку всі називають Президентовою Софі, з жахливою дикцією прочитала вірша про розумну пані Януціс. Долішня бабуся — два вірші, які ми написали у неї на горищі, на дошках із розібраного ліжка. Але найбільшим сюрпризом були два вірші, які горішня бабуся склала сама.

Наші моряки з подиву отетеріли, коли пересвідчилися, що наша статечна, роботяща, порядна горішня бабуся віршує. Прадідусь слухав, розкривши рота, і навіть забув його закрити, дослухавши, — так зчудували його обидва вірші.

Перший — справжній абетковий вірш. Ось він:
Повчальна абетка
А, Бе, Ве, Ге, Де —

Що до добра нас веде?

Рано вставати,

Не байдикувати,

А, Бе, Ве, Ге, Де —

Це до добра нас веде.
Е, Є, Же, Зе, Й, І —

Порядки у нас такі:

Не йди гуляти, поки

Не вивчиш всі уроки.

Е, Є, Же, Зе, Й, І —

Порядки у нас такі.
Ї, Йот, Ка, Ел, Ем —

Яка натура в нікчем?

Ледачі вони й дурні,

Неначе трухляві пні.

Ї, Йот, Ка, Ел, Ем —

Така натура в нікчем.
Ен, О, Пе, Ер, Ес, Те —

Хто здоровим росте?

Той, хто рухатись любить,

Митись і чистить зуби,

Ен, О, Пе, Ер, Ес, Те —

Той здоровим росте.
У, Еф, Ха, Це, Ча —

Чого нас книжка навча?

Чесно й порядно жити,

Рідний свій край любити,

У, Еф, Ха, Це, Ча —

Цього нас книжка навча.
Ша, Ща, Ю, Я —

Яка порада моя?

Вірша цього прочитай

І добре запам'ятай.

Ша, Ща, Ю, Я —

Така порада моя.
— О господи, Маргарето! — сказала долішня бабуся горішній. — У тобі є таємні глибини!

— Гм-м-м... — гмукнув прадідусь, закрив рота й сказав: — Неймовірно, Маргарето! Це ж справжнісінький абетковий вірш, та ще й гарний!

Горішня бабуся натішилась похвалами та подивом, а тоді оголосила:

— Тихше! Я склала ще одного вірша.

— Абеткового? — спитав я.

— Атож, абеткового!

І справді — вона прочитала ще одного власного вірша. І навіть з дуже гарною дикцією. Ось він:
Лісова абетка
Лебідь озером пливе —

А, Бе, Ве.

Нитку павучок пряде —

Ге, Де, Е.

Шишку білочка гризе —

Є, Же, Зе.

Зерня вибирає в рот —

І, Ка, Йот.

Спить зайчатко під кущем

Ка, Ел, Ем.

У норі борсук сопе —

Ен, О, Пе.

Печеричка он росте —

Ер, Ес, Те.

Під листком у лопуха —

У, Еф, Ха.

Лис на лови вируша —

Це, Ча, Ша.

Ось абетка вам моя —

Ща, Ю, Я.
— Які чу-до-ві образи, Маргарето! — вигукнув прадідусь. — І хто б подумав!

— Я думав! — гукнув я. — Я вам уже кілька днів казав, що горішня бабуся потай віршує!

— Так, це правда, казав, — підтвердив прадідусь.

Усі гості почали невтримно сміятись.

На щастя, горішня бабуся подала мені згорточок паперу, на якому вона переписала мій абетковий вірш до дня народження прадідуся. І тоді я нарешті зміг довести, що я маю право сказати про вірші щось серйозне. Я подзенькав ложкою об чашку, мовив: «Прошу тихо», — і з запалом прочитав абеткового вірша:
Прадідусева абетка
А сьогодні в нашій хаті

Буде прадідове свято.

Він найстарший тут у нас,

Гарно з ним провести час.

Добрий капітан у домі

«Екіпажеві» свойому.

Є у нього й ще чесноти:

Жвавий дуже у роботі,

Знає оповідок силу

І складає вірші мило,

Їх записує на дошку

Й потім згадує потрошку.

Кожному він друг у скруті,

Любить всім корисним бути.

Мудру раду може дати,

Не старий, хоч бородатий.

Ой, багато в нього варті

Приповідки всякі й жарти!

Рідко губиться у мові,

Слово-бо напоготові.

Так живе Хлопчак веселий

У старій своїй оселі.

Фарб не знаю де й узяти,

Хоч приблизно змалювати:

Це Хлопчак, це прадід мій!

Чи є ще в кого такий?

Шкода — вірш кінчаю я.

Ща, Ю, Я.
Гості заплескали в долоні. Мій друг Геннінг прошепотів:

— Добре втнув, Хлопчак!

— Чудесно! Як з натури змальовано! — вигукнула пані Зінгер. І всі дуже хвалили мого вірша.

Тільки прадідусь похитав головою.

— Ти, Хлопчак, перехвалив мене, — сказав він. — Та коли це вже день народження, то нехай. А взагалі вірш дуже гарний!

І знову гості хтозна й чого засміялися. Потім читання віршів скінчилося. Наші моряки зітхнули з видимою полегкістю. Бо вірші — це не на їхній смак. Вони слухали тільки з чемності, а справжнє зацікавлення виявили до єдиної «Норовливої яхти». А тепер вони за маринованими оселедцями та гарячим грогом відпочили від трудів слухання й навіть поскидали куртки, бо в кімнаті стало надто тепло. Мого друга Геннінга й мене о дев'ятій годині відіслали додому. Правда, ми копилили губи й говорили про несправедливість та нерозуміння. Але все марно. Горішня бабуся сама простежила, щоб ми пішли.

Отож я взяв матроську торбу, в яку були запхані мої речі, надів плетену шапку, зимову куртку й покинув прадідусів дім.

Прадідусь вийшов аж до дверей, щоб попрощатися зі мною. Я підніс праву руку до шапочки й сказав:

— Дозвольте відбути, пане капітан!

— Шкода, — сказав прадідусь. — Шкода, що ти відпливаєш! Але ж ти часом приходитимеш провідати мене?

— Аякже, прадідусю! Я просто не знаю, що робитиму без вас!

— Учись і грайся! Бо життя коротке!

Прадідусь підніс на прощання руку до кашкета, примружив око, повернувся й пішов у дім.

А я зі своєю морською торбою помандрував нічними вулицями до батьківського дому.



_____________________________________________________
Крюс Джеймс. Мій прадідусь і я: Повісті: Для серед. шк. віку / Пер. з нім. Ю.Я.Лісняка і Є.А.Горевої; Мал. О.В.Набоки. — К.: Веселка, 1989. — 318 с.: іл. — ISBN 5-301 -00087-Х (укр.)
Автор цих двох повістей — видатний дитячий письменник із ФРН, лауреат Міжнародної премії ім. Г. -К. Андерсена. Його юний герой на прізвисько Хлопчак, спілкуючись із прадідусем, пізнає багатство і складність навколишнього світу.

_____________________________________________________
Литературно-художественное издание
Крюс Джеймс
МОЙ ПРАДЕДУШКА И Я
Повести

(На украинском языке)
Для среднего школьного возраста
Перевод с немецкого

Лисняка Юрия Яковлевича

и Горевой Евгении Антоновны

Рисунки Набоки Олега Васильевича
Киев «Вэсэлка»
Редактори І.Г.Сидоренко, О.І.Жупанський

Художній редактор А.О.Ливень

Технічний редактор Л.В.Маслова

Коректори В.Д.Бондар, Л.В.Осипова
ІБ № 4656

_____________________________________________________
OCR dauphin@ukr.net


<< предыдущая страница