asyan.org
добавить свой файл
  1 ... 5 6 7 8 9

ДЕНЬ ШОСТИЙ,
у який моряки

переробили

наші вірші на шлюпку

для катера,

і їх навіть

сумління не мучило.

Цього дня показано,

як виникають

прізвиська.

Розказано про

перекладання

та про неохайність

декотрих моряків.

Повідомлено,

що прадідусеві

наступного дня

буде вісімдесят п'ять

років.



Наступного дня ми з прадідусем мали рибальську комору цілком для себе, бо наші моряки мусили спуститись до гавані — наглядати за розвантаженням катера. Горішня бабуся ще й досі, стогнучи та нарікаючи, сиділа над рахунками. Обидва приміщення рибальської комори мали жахливий вигляд. Посеред вершівні стояли відра зі смолою, а на підлозі кругом були чорні плями. Крім того, нога раз у раз наступала на обрізки корку, стружки та ганчір'я.

Нагорі, в токарні, було трохи охайніше. Там валялися лише кілька дощок та інструменти.

Ми поставили дошки до стіни поруч шафи, повішали молотки, рашпилі, пилки та обценьки на місце, на дошку для інструментів, і ні словом не згадали про неохайних мореплавців. Ми знали, що моряки в тісноті своїх кают мусять пильно дотримуватись порядку, а тому на суходолі трохи попускають свої віжки.

Ще за сніданком прадідусь примружував очі й то випинав, то втягував нижню губу. Напевне, у нього в голові складалась якась особливо складна оповідка.

Я спитав:

— Ви розкажете щось дуже цікаве?

— Аякже! — запевнив прадідусь. — Ти вже чув коли про пастора Грома?

— Це, здається, той пастор, що був у нас на острові перед теперішнім?

— Так. А Президента ти ж, певне, знаєш?

— Аякже! Він живе тут, у Горішньому селищі, і ми з його сином Геннінгом дружимо.

— Ох, правда, Хлопчак!

Прадідусь уже хотів починати свою оповідку, коли нам обом одночасно спало на думку, що ми сидимо в токарні, де звичайно складаємо вірші, а не у вершівні, де розказуються оповідки. Тому ми спустилися по драбині вниз, усілись на коркових пластинках, а тоді прадідусь почав свою оповідку.
ПРІЗВИСЬКА ПАНА ЗІНГЕРА
У травні 1912 року з Гамбурга до острова Гельголанду плив пароплав, на палубі якого стояли двоє чоловіків і розмовляли. Один із них був огрядний, високий, весь у чорному. Другий — низенький, сухенький, у пенсне й жовтих гамашах.

«Ви вже бували на Гельголанді?» — спитав огрядний чоловік худого.

«Ні, — відповів чоловік у пенсне. — Я їду туди вперше. Я буду там секретарем страхового товариства вдів ловців омарів. — Він уклонився й додав: — Дозвольте відрекомендуватись: Йоганнес-Якоб Зінгер».

«Дуже приємно, пане Зінгер! Моє прізвище Расмуссен, пастор Расмуссен. Але на острові мене прозивають «пастор Грім».

«Чому це «пастор Грім»? — спитав пан Зінгер.

«Бо я щонеділі гримлю гельголандцям про їхні гріхи, — пояснив пастор. — Треба вам знати, пане Зінгер, що кожен, хто живе на Гельголанді, дістає прізвисько, жартівливе прізвисько».

«Як прикро! — вигукнув пан Зінгер. — Але, — додав він, випнувши дудочкою губи, — мені прізвиська не дадуть. Бо я шанована людина, я працюю й виконую свій обов'язок».

«Обережно, пане Зінгер, не кажіть цього так голосно!»

«Я це казатиму так голосно, як захочу! — сердито відповів чоловік у жовтих гамашах. І, певний своєї шановності, додав: — Закладаюся, що гельголандці не дадуть мені ніякого прізвиська!»

«Що ж, приймаю заклад! — громовим голосом вигукнув пастор. — Коли ви через тиждень іще не матимете прізвиська, я тричі обвезу вас у весельній шлюпці навколо острова!»

«Згода, — відповів пан Зінгер і вклав свою сухеньку руку в могутнє пасторове лаписько. — Той із нас, хто програє, тричі обвезе другого круг острова».

Пастор і секретар страхового товариства домовилися, що мовчатимуть про свій заклад, а за тиждень, тобто в останній четвер травня, разом прогуляються по острову й вивідають, чи дістав пан Зінгер прізвисько.

По обіді пароплав пристав до Гельголанду. Капітан зупинив машину далеко перед островом, загриміли якірні ланцюги, й з лівого борту судна спустили мотузяний трап. Негайно від острова відпливла шлюпка, і всім пасажирам довелося спускатись у неї по трапу. Пастор Расмуссен, що вже мав такий досвід, спустився перший. За ним — зляканий пан Зінгер, що тремтячими ногами намацував щабель за щаблем. Рибалки в шлюпці здивовано витріщались на його лимонно-жовті гамаші, і стерновий сказав: «Дибає, наче чорногуз у салаті». Пастор Расмуссен подумки всміхнувся, почувши цю репліку.

На причалі, до якого рівно за чверть години допливала шлюпка, праворуч і ліворуч довгими двома рядами стояли гельголандці. Цю шпалеру цікавих прозвали «Лайливою алеєю», бо тут обмінювалися репліками про новоприбулих, не завжди похвальними. Коли пастор з паном Зінгером ішли тією Лайливою алеєю, з обох боків лунало: «З приїздом, пане пасторе!» Один старий рибалка гукнув: «Давно вже не чули ми грому в неділю!» А одна опасиста стара пенсіонерка закричала: «Слава богу, знов починає гриміти!»

При цих репліках пастор кидав на пана Зінгера швидкі погляди, і сердешному секретареві страхової спілки стало трохи моторошно, бо він мимохідь подумав, що зовсім не вміє веслувати.

Між іншим, пастор уловив і кілька реплік пошепки, острівною говіркою, які, без сумніву, стосувались худющого пана Зінгера. З лівого боку хтось прошепотів: «У наш пташник прибув іще й пугач!» А з правого: «Он іде ширма, а всередині чоловічок!»

Пастор Грім осміхнувся, бо подумав про свій заклад. Але водночас той шепіт видався йому нечемним щодо гостя, і він вирішив наступної неділі прочитати гельголандцям громову проповідь щодо чемності.

На вулиці, що вела до сходів, пастор Расмуссен залишив пана Зінгера в удови Бродерс, бо там секретар страхової спілки мав жити. Сказав йому «до побачення» й пообіцяв рівно за тиждень повести його в прогулянку по острову. А потім рушив у Горішнє селище, до свого дому.

Та ледве він пройшов половину сходів, як його наздогнала засапана вдова Бродерс, гукаючи: «Пане пасторе! Пане пасторе!»

«Що сталось, пані Бродерс?»

«Пане пасторе, той папужка, що ви мені привели, не любить риби! Що ж мені з ним діяти? Не можу ж я щодня купувати йому м'ясо! В нас воно надто дороге!»

«Люба пані Бродерс! — відповів пастор досить голосно. — По-перше, пан Зінгер не папужка, затямте це собі, а по-друге, він з божою поміччю звикне до всього, навіть до риби, коли її добре приготувати. Бувайте здорові!»

«Бувайте здорові, не гнівайтесь на мене!» — промурмотіла пані Бродерс і заспокоєно подріботіла сходами вниз. Вона вже твердо вирішила привчити пана Зінгера до риби.

І вона це зробила, та ще й дуже просто: подала йому котлети з кита, а сказала, що це телятина; копчену акулячу почеревину назвала свинячою. Одне слово, вона три дні дурила його, а коли на четвертий день пан Зінгер похвалив її страви, відкрила правду: сказала, що він три дні їв тільки дарунки моря.

Секретар страхової спілки був приголомшений цими словами. Скинув пенсне, обнюхав свинячий шніцель у себе на тарілці й спитав: «То, може, це риба-пилка?»

«Ні, пане Зінгер, — заспокоїла його вдова Бродерс, — цього разу я вам подала справжню свинину. Адже сьогодні неділя».

Йоганнес-Якоб Зінгер спіткав іще не одну несподіванку на острові Гельголанді. Наприклад, на материку він звик був подавати руку всім знайомим, яких стрічав на вулиці, й казати їм: «Добридень!» та «Як справи?» І вранці в понеділок, йдучи до своєї страхової контори, він запізнювався туди на цілу годину, бо на коротенькій своїй дорозі зустрів не більш і не менш як чотирнадцять чоловік, із якими встиг познайомитися в своїй конторі. Чотирнадцять разів він подав, вітаючись, руку, чотирнадцять разів сказав: «Добридень» і «Як справи?», чотирнадцять разів подав руку на прощання й чотирнадцять разів сказав: «Бувайте здорові» та «До побачення». Це забирало дуже багато часу; на Гельголанді до такого не звикли. Тут віталися й прощалися за руку тільки тоді, коли виряджались на материк або верталися звідти. А так, зустрічаючись, тільки казали: «Здоров» або «Привіт».

Несподівані були для пана Зінгера й балачки в його страховій конторі. Як людина педантична, він завжди говорив про «Товариство страхування вдів ловців омарів». А гельголандці весь час казали: «Ніколаусова каса». Тільки на третій чи четвертий день пан Зінгер збагнув, що вони мають на увазі його «Товариство страхування вдів ловців омарів». Бо небесний заступник рибалок та мореплавців — святий Миколай, чи то Ніколаус. Тому всі моряцькі страхові товариства називають «Ніколаусовими касами». А секретарів таких товариств — просто Ніколаусами. Секретар «Пароплавного страхового товариства», наприклад, мав прізвисько Ніколаус Раз-Два-Три, бо він завжди носив ціпок із залізним наконечником і за кожним другим кроком різко стукав ним. Це звучало як «тук-тук-тук» або «раз-два-три». Секретар Товариства страхування риболовних снастей прозивався Ніколаус-Перець, бо він дуже перчив усі страви. А секретар «Лоцманської страхової спілки» був Ніколаус-Свинар, бо він єдиний на всьому острові держав свиню.

Тільки секретар страхового товариства Йоганнес-Якоб Зінгер, здавалося, ще не мав прізвиська, і він дуже пишався цим. Коли пастор Расмуссен, як домовилися, в останній четвер травня прийшов кликати його на прогулянку, пан Зінгер сказав: «Ви програли заклад, пане пасторе! Я вже тиждень живу на Гельголанді, а прізвиська не маю».

«Зачекайте, пане Зінгер, — засміявся пастор Грім. — Ходім поки що прогуляємося».

Секретар страхового товариства надів жовто-зелену квітчасту камізельку й прикрасив свої тонкі ноги лимонно-жовтими гамашами. Була вже п'ята година, і його службовий час у конторі скінчився.

Коли вони піднімалися сходами до Горішнього селища, їм довелось обминати старого підмітайла Цангі, бо той саме завзято мів сто вісімдесят три сходинки.

«Ну, як справи, Цангі?» — спитав пастор.

Старий відповів, не підводячи голови:

«Вниз кочуся, пане пасторе».

А потім мовчки замів іще три сходинки.

Пастор Грім зупинився й спитав:

«Скільки тобі, власне, років, Цангі?»

«Сімдесят п'ять, пане пасторе!»

«Ну, то час тобі вже на спочинок. А ти хоч застрахований?»

Старий підмітайло, не перестаючи вимахувати мітлою, відповів:

«Ні, пане пасторе, де там! Я вже якось до кінця витримаю. Адже це страхування грає на тому, щоб люди рано вмирали. Знаю я їх! Ніколаус Раз-Два-Три хитрий, як чортяка, Ніколаус-Перець дурний, як баран, Ніколаус-Свинар не любить мене, та й оцей новий, Ніколаус Жовтоногий, навряд чи кращий буде».

«Дозвольте!» — вигукнув пан Зінгер.

Але Цангі вже спустився на дванадцять сходинок і нічого не почув, бо він був майже глухий.

Йоганнес-Якоб Зінгер утупив очі в свої гамаші й спитав: «Чому він назвав мене Жовтоногим? Жовті гамаші тепер дуже модні в Гамбурзі».

«Але не на Гельголанді, — відказав пастор і осміхнувся. Тоді взяв пана Зінгера під руку й сказав: — Ходімо провідаємо аптекаря Мелліна».

Вони піднялися нагору й зайшли до старовинної аптеки, що стояла на краю урвища біля сходів. Там їх почастували грогом.

«Я вже багато чув про вас, — сказав аптекар панові Зінгеру. — Вас прозвали Обхідний Маневр, правда?»

«Як, як? — уражено перепитав секретар страхового товариства. — Обхідний Маневр?»

«Та не дрочіться через таку дурницю! — вигукнув аптекар. — Тут нікого не називають справжнім ім'ям. Мене от прозвали Нашатирний Петер. А вас — Обхідний Маневр».

«Але чому, пане аптекарю?»

«Ну, бачте, пане Зінгер, тут річ ось у чому: вдова Бродерс усім розповідала, що ви не любите риби. Але вона, каже вдова, навчила вас залюбки їсти рибу. Обхідним маневром, каже вона. Тому вас і прозвали Обхідним Маневром».

Пастор Расмуссен так зареготав, що аж пирснув грогом, який мав у роті, на стіл. Але пан Зінгер тільки сказав: «Як прикро!»

Коли вони обидва вже знов неквапом ішли по острову, пастор Грім сказав: «Двоє прізвиськ ви вже маєте. Цікаво, яке буде третє?»

«А мені вистачить і цих! — з гідністю відказав Йоганнес-Якоб Зінгер. Він волів би повернутись і рушити назад. Але пастор тяг його далі через Горішнє селище і навіть запросив ще на один грог у шинок «Утіха Північного моря».

Шинкар Ялівцевий Гаррі власною персоною приніс дві склянки грогу і навіть підсів за стіл до клієнтів.

«Ну, як вам сподобався наш острів, Президенте?»

«Який я вам президент!» — з гідністю відрубав пан Зінгер. Та Ялівцевий Гаррі тільки засміявся.

«Звичайно, я знаю, що ви страховий агент. Але, як я чую, ви по десять разів на день вітаєтесь за руку з людьми. А це робить тут тільки президент, коли раз на рік навідує наш острів. Тому вас і прозвали Президентом. Цілком симпатичне прізвисько».

На щастя, цей раз у пастора Расмуссена не було в руці грогу, і він зміг зареготати без небезпеки для скатерки. А пан Зінгер сказав: «Та непогане». Бо прізвисько Президент йому сподобалося.

Далі він уже супроводив пастора по острову не без приємності. Вже темніло, коли обидва дійшли до маяка, що невтомно обводив трьома своїми променями морський обрій, як дороговказ для суден у морі.

Біля підніжжя маяка вони зустріли Антьє Гавдуюду. Вона була дружина англійця, що торгував на Гельголанді тканинами. Вона ніколи не питала людей: «Як справи?» А натомість питала: «How do you do?» По-англійському це означає те саме. Тому її й прозвали Антьє Гавдуюду. В напівтемряві Антьє впізнала пастора тільки по голосу. А пана Зінгера й зовсім не впізнала. Тому вона спитала: «З ким це ви прогулюєтесь, пане пасторе?»

«З паном Зінгером, страховим агентом, Антьє!»

«А, з Гумовим Ніколаусом».

«Вибачте, як ви сказали? — сердито вигукнув пан Зінгер. — З Гумовим Ніколаусом?»

«Ой, не ображайтесь! — відказала Антьє Гавдуюду. — Я ж не зо зла. Я просто від людей чула, що вас так називають».

«Але чому раптом Гумовим Ніколаусом?» — спитав пастор Расмуссен.

«Ну, це проста річ, пане пасторе. Це через підпис».

«Тобто як?» — здивувався Йоганнес-Якоб Зінгер.

«Та ви ж, — відповіла Антьє Гавдуюду, — під кожним папером підписуєтеся: «Агент Товариства по страхуванню вдів ловців омарів». Такий розтягнений підпис, наче гумовий».

«А чому Ніколаус? — спитав пан Зінгер збентежено.

«Бо в нас усіх страхових агентів називають Ніколаусами».

«Ага, — знічено промимрив агент, — тому й підмітальник назвав мене Жовтоногим Ніколаусом».

Пастор Расмуссен аж заіржав і, пирхаючи, вигукнув:

«Так вам і треба, Зінгере, щоб вас прозивали Гумовим Ніколаусом. І придумали ж такий довжелезний підпис! Як там воно, Антьє?»

«Агент товариства по страхуванню вдів ловців омарів», пане пасторе!»

«Сміх, та й годі!» — закричав пастор.

Але пан Зінгер прошепотів:

«Як прикро!»

Коли вертались додому, пан Зінгер мусив визнати, що він начисто програв заклад. Він мав уже не одне прізвисько, а цілих четверо. І це смутило його так, що добросердому пасторові стало аж шкода бідолахи.

«Ви знаєте, — сказав він, — я подбаю, щоб вас надалі прозивали тільки Президентом. Адже це прізвисько найбільше вас задовольняє, правда?»

Агент кивнув головою.

«Гаразд, а коли ви збираєтесь тричі обпливати човном круг острова, пане Зінгер?»

«Може, в неділю?» — відказав бідолаха.

«Згода, пане Зінгер! У неділю о дев'ятій ранку на причалі для вас буде наготована шлюпка. Ви ж не маєте нічого проти того, щоб я скористався нагодою і трохи покатався?»

Агент похитав головою. Потім пригнічено сказав: «Добраніч», — і зник у домі вдови Бродерс.

Наступної неділі гельголандці були неабияк здивовані, побачивши, що пастор Грім із новим страховим агентом сідають у шлюпку і худющий пан Зінгер з натугою, невміло налягає на весла, їхній подив ще зріс, коли вони побачили, що невеличка шлюпка обпливає весь острів.

І вже зовсім отетеріли люди, коли шлюпка після тригодинної плавби не пристала до причалу, а вдруге рушила на південь і обкружляла острів. Тоді гельголандці висипали з осель, і повсюди на краю кручі товпились цікаві, що дивились на човник унизу, в хвилях. Розумний пастор вибрав для прогулянки шлюпку, що належала державі й мала назву «Президент». Це було дуже передбачливо. Бо коли Ялівцевий Гаррі з шинку «Втіха Північного моря» побачив зі скелі шлюпку, то гукнув: «Хлопці, дивіться! Президент у «Президенті» пливе круг острова».

Цей дотеп полетів з уст в уста, і Йоганнес-Якоб Зінгер ураз дістав навіки те прізвисько, котре найдужче йому сподобалося.

Коли він удруге проплив повз причал, не пристаючи, йому вже гукали: «Агов, Президенте, ти що, хочеш установити рекорд на далеку дистанцію?»

Йоганнес-Якоб Зінгер кивнув головою й був радий, і то з двох причин: по-перше, що його називали Президентом, а по-друге, тому, що при цій нагоді навчився веслувати. Він змахував веслами майже так само зграбно, як пташка крильми — легко й ритмічно, навіть не думаючи про веслування. Коли аж надвечір він нарешті втретє обплив круг острова й пристав до причалу, Спілка веслярів тут-таки на місці оголосила його своїм почесним членом і запросила разом із пастором до шинку «Втіха Північного моря». Наступними днями вдова Бродерс не могла надивуватися з пана Зінгера. Він уже не носив жовтих гамаш, називав свою контору «Ніколаусовою спілкою», залюбки їв рибу й навіть морських слимаків, уже не вітався з людьми за руку по десять разів на день, а гукав: «Здорові були» чи «Привіт», коли зустрічав знайомого, а одного дня навіть пішов на службу в синьому моряцькому светрі.

«А ви знаєте, Президенте, — сказала вдова якось у неділю за обідом, — вас уже й не відрізниш від гельголандця».

«Правда!» — погодився пан Зінгер. А тоді відсунув шніцеля зі свинини, що подала йому вдова, й узяв шматок свіжозакопченої акулячої почеревини.
Прадідусь замовк, і я спантеличено запитав:

— Що, оповідка скінчилась?

— Так, оповідка скінчилась. Ти, звичайно, поцікавишся, чому Президент тепер уже не страховий агент, а торговець омарами, правда?

— Так, прадідусю.

— Ну, це я можу тобі сказати: бо він одружився з дочкою торговця омарами, а після тестевої смерті успадкував торгівлю.

— А чому ви не розказали про це в своїй оповідці?

— Бо, як сказала одна мудра султанова дружина, навіть така мізерна й дурна річ, як казка, має свої правила! Оповідка про прізвиська пана Зінгера — це оповідка про заклад. Вона починається з того, що двоє побились об заклад, і кінчається тим, що один з них виграє той заклад, а другий програє. І крапка! Все інше вже не належить до оповідки. Бо оповідка, Хлопчак, повинна бути схожа на змію, що кусає себе за хвіст. Вона повинна бути заокруглена, замкнена сама в собі. Так, як змія, що вхопить себе зубами за хвіст, не має ні початку, ні кінця, так і кінець оповідки повинен уплітатися в її початок.

— Оце, прадідусю, й є мораль вашої оповідки.

— Так, це теж мораль, але вона годиться для будь-якої оповідки. А наша оповідка про пана Зінгера мала показати ще й інше: те, що люди завжди, так би мовити, обмацують мовою щось нове, перше ніж дати йому назву. Пан Зінгер був на Гельголанді чимось новим. До нього пробували прикласти то те, то те прізвисько. Але те, котре найдужче пасувало до його поведінки, сповненої гідності, прилипло до нього: прізвисько «Президент».

— І тому мого друга Геннінга тепер називають Президентовим Геннінгом, а дівчину дядька Гаррі — Президентовою Хельгою! — сказав я.

— Точно, Хлопчак!

Прадід вийняв з кишені маленького золотого годинника й мовив:

— Горішня бабуся чекає мене. Мені треба дещо з нею обговорити. А ти склади тим часом гарненького віршика!

— Так у мене немає настрою, прадідусю, й задумки немає!

— Ну, тоді я пропоную тобі ось що: спробуй-но ще перекладати!

— А що ж мені перекладати? — засміявся я. — Я ж не знаю жодної чужоземної мови.

— Зате знаєш дві вітчизняні: німецьку й фризьку! [2]

[2] Фризи — народність на півночі Нідерландів і Західної Німеччини.

І це була правда: по-фризькому я говорив удома, а по-німецькому в школі та з дачниками з материка. Отже, я повинен уміти й перекладати з мови на мову...

Я взяв дошку та теслярського олівця й сів з ними нагорі, в токарні, а прадідусь пішов через вулицю в дім. Я вирішив перекласти вірш про кумедного чоловічка, бо він коротенький і простий. Спочатку я написав його з одного боку дошки і якийсь час дивився на нього. Потім сказав собі: «Отак! А тепер хутенько перекладай відповідним розміром, з гарними римами й з усім, що сюди належить!»

Та перекладання виявилось куди важчим ділом, ніж я гадав. Коли у фризькій мові яке слово має один склад, то в німецькій — принаймні два. А коли якісь слова у фризькій мові римуються, то в німецькій — напевне ні. Тож я морочився добру годину, але переклав усього два рядки.

Тоді я вирішив хоча й перекласти вірша, але зробити з нього новий, тобто вірш, заримований по-німецькому. Я вже не пробував заримувати число п'ять із словом голуб, а заримував його зі словом біжать.

Коли прадідусь вернувся до рибальської комори, обидві сторони дошки були списані, а німецький переклад готовий.

— Ну що, Хлопчак, — спитав прадідусь, — упорався?

— Є переклад «Старого дивака», прадідусю!

— Удався?

— Сподіваюсь!

— Ну читай! Мені не терпиться почути.

Я взяв дошку й прочитав вірша спочатку по-фризькому. Потім перевернув її і прочитав німецький переклад:
Старий дивак
В нас жив на острові колись

Кумедний чоловік.

Усе на світі, що не є,

Він рахувати звик.

Один, два, три, чотири, п'ять —

Жаб, горобців, жуків.

Бички по вулиці біжать —

Рахує він бичків.

Квітки на лузі рахував,

Траву і все, що міг.

Надвечір стомлювався так,

Що ледь не падав з ніг.

Спитаєш ти мене, чому

Поводився він так?

Ну що ж, тобі я відповім:

Він просто був дивак.
— Гм... — гмукнув прадідусь замислено. Потім узяв дошку з моєї руки, подивився на той бік, де був написаний фризький вірш, перевернув, трохи почитав німецький переклад і знову гмукнув: — Гм...

— Тобі не подобається мій переклад?

— Та ні, подобається! Але по-фризькому вірш, відверто кажучи, звучить краще.

— Таж мій вірш — тільки переклад!

— Звичайно, Хлопчак, звичайно. Але ти надто полегшив собі працю!

— Чого це?

— Ну от глянь. По-фризькому сказано: «Був колись на острові чоловік, то він увесь час рахував, і люди дивувалися, що він весь час стоїть на довгій вулиці й рахує». А ти кажеш просто: «Жив-був колись на острові кумедний чоловік. Усе на світі, що не є, він рахувати звик». Це не так гарно, не так образно, як у фризькому вірші. Перекладати, Хлопчак, це означає ніби перевозити щось із мови в мову, немов на поромі. Але дорогою треба по змозі менше губити того вантажу, що ти перевозиш. А ти таки загубив дещо!

— Так я ж уперше зроду перекладав! Хіба ж я знав, що треба щось перевозити, як на поромі?

— Правда, Хлопчак, це багато виправдовує.

Поки ми так розмовляли, внизу рипнули двері, і ми почули голос дядька Яспера: «Йдіть уже їсти!»

— Ой господи! — сказав прадідусь. — Я ж мав покликати тебе їсти. Я зовсім забув!

Двері рипнули знову, а потім грюкнули, зачиняючись. Чути було, що дядько Яспер сердився на нас із прадідусем. Бо для нього не було в світі нічого важливішого за їжу. Він не міг зрозуміти, що є речі, цікавіші за мариновані оселедці, смажену камбалу чи пампушки з сиропом.

Коли ми в шапках і шарфах вийшли на вулицю, прадідусь сказав, що горішня бабуся питала в нього рими.

— Невже вона справді віршує?

— Хто може знати! Від жінок можна сподіватися чого завгодно.

— Твоя правда, Хлопчак! — пробурчав прадідусь, і ми ввійшли в дім.

Їжа була така, як щодня, нічого надзвичайного. Зелена капуста із салом.

По обіді прадідусь ліг поспати, а наші моряки знову подалися до гавані — розвантажувати далі катер.

Я теж хотів іти до гавані, але бабуся сказала, щоб я лишався дома й допомагав їй готуватись до дня народження.

— А в кого буде день народження, бабусю?

— У твого прадіда! Завтра йому вісімдесят п'ять років. Тобі годилось би знати!

— Так він же й слова мені про це не казав!

— Ще б пак! Він не визнає днів народження. І все лягає на мої руки! Диво, що він хоч сьогодні прийшов обговорювати найголовніше.

«То ось чого він сьогодні вранці був удома!» — подумав я.

— Сходи до пекаря Люрса і спитай, коли будуть готові торти. Та забіжи до Пая Сливки, купи соди, цукру, родзинок і яєць, а ще...

Бабусиним дорученням не було кінця. Я пішов до пекаря Люрса, щоб спитати за торти, купив що треба в Пая Сливки, а потім запросив гостей. Насамперед зайшов до Президента, пана Зінгера, й запросив його самого, його дочку Хельгу і свого приятеля Геннінга. Потім пішов додому і крізь вікно гукнув сестричкам Аннекен та Йоганнекен, щоб тато й мама завтра прийшли до горішньої бабусі. Сестричкам я пообіцяв принести після святкового обіду печива й торта. І нарешті подався в Долішнє селище — запросити долішню бабусю.

Впоравши все це, я пройшовся до гавані й побачив там Джонні-Свистуна. Він стояв на причалі коло нашого катера, і я дозволив йому спуститись разом зі мною на наше судно. Ми взяли в камбузі морських сухарів, повалялись на койках, а врешті сіли в шлюпку, щойно полагоджену й наново пофарбовану.

— Диви, — сказав мені Джонні, — на дошках щось написане!

— Де? — збентежено спитав я.

— А он на носі!

І справді — на дошці спереду хтось написав щось олівцем. Прочитати було важко, бо дошки помащено смолою. Але раптом я збентежено розібрав слова з нашого вірша про маленьку мишку. Ми з Джонні почали гарячкове шукати інших списаних дощок і мало-помалу знайшли рядки трохи не з усіх наших віршів. Та вони були замазані смолою, і прочитати пощастило тільки уривки!

— Ах ви ж пірати! — гукнув я розлючено. Виліз із шлюпки й побіг до дядька Гаррі, що порався коло вантажної стріли.

— Ви забрали наші вірші на дошки для шлюпки! — закричав я. — Негідники! Ось я прадідусеві скажу!

— Та не гарячкуй, — засміявся дядько Гаррі. — Нам бабуся дозволила.

— Як вона могла! — закричав я ще нестямніше.

Дядько Гаррі знов засміявся, ввімкнув мотор кран-балки й підняв із трюму два лантухи борошна. Потім гукнув:

— Вона сказала,. що посписувала всі вірші!

І знов заторохкотів мотор, а мені стало соромно, що я так розкричався. Знічений, вернувся я на причал і сказав Джонні-Свистунові, що не маю більше часу гратися з ним. Тоді побіг до долішньої бабусі, трохи дозволив їй побалувати себе кавою з кексом і розповів про шлюпку та про вірші.

Долішня бабуся спитала, що то були за вірші і чи ми часом не складали віршів у неї в мансарді.

Я признався, що ми написали два вірші на дошках з розібраного ліжка, але на внутрішньому боці. На щастя, вона тільки засміялась, а зовсім не розсердилась. Це заспокоїло мене, і незабаром я, посвистуючи, вернувся в Горішнє селище.

Горішня бабуся сиділа у кухні й перев'язувала якісь списані аркушики червоною стьожкою. Та, вгледівши мене, прикрила їх хусткою й сказала:

— Чого ти нишпориш тут по кухні! Йди в комору до прадіда. Він казав, щоб я прислала тебе до нього! Ну, чого стоїш?

— Та йду вже, — відказав я і неохоче пішов. Але насправді мені було дуже смішно. Бо тепер я мав доказ, що горішня бабуся цікавиться нашими віршами: вона навіть зібрала їх і перев'язує червоною стьожечкою.

І я весело пострибав через вулицю до рибальської комори.

Прадідусь сидів нагорі, в токарні, поряд Шкіряної Лізбет; обличчя в нього було сумне.

— Хлопчак, — сказав він, — моряки пустили наші вірші на шлюпку. Ти знаєш їх напам'ять?

— Навряд чи дуже багато, прадідусю!

— Я теж. Сьогодні ввечері хотів посписувати, бо ти ж завтра вже йдеш додому. А тепер бачу, що тут є тільки сьогоднішні.

— Так, ті моряки наробили нам лиха! — сказав я нещиро. Я не признався, що горішня бабуся посписувала вірші. Адже це, мабуть, мала бути іменинна несподіванка.

— Мені дуже сумно, та й злість на серці, — сказав прадід. — Я негайно мушу написати вірша. А то лусну! Подай-но чисту дошку. Сподіваюся, там ще знайдеться!

— Зосталися тільки дві чисті!

— От і добре. Тоді ми обидва можемо скласти по віршу!

Я подав прадідусеві дошку та теслярського олівця й сів із другою дошкою коло верстака. З годину ми сиділи тихенько, віршували.

— О, Хлопчак, — сказав прадідусь нарешті, — тепер я вилив геть свою злість на моряків і знов можу спокійно дихати. Ти теж готовий?

— Ні, прадідусю! Я допишу свого вірша завтра. Сьогодні чогось не пишеться.

— Ну, як хочеш! Але вислухати мого вірша можеш?

— Аякже.

— Ну що ж, тоді слухай!

Він відсунув дошку трохи від очей і прочитав:
Жук-поет
Матеус-жук по праву

Серед жуків мав славу

Нікчеми із нікчем.

І в будень, і в неділю

Валявся він без діла

Де-небудь під кущем.
Усі жуки путящі,

Порядні, роботящі,

Й знайомі, і рідня,

Говорячи про нього —

Матеуса дурного, —

Сміялися щодня.
Жуки вели розмови

Про гони та про лови

І взагалі про спорт.

Жучихи — все про моди,

Про танці-хороводи,

Салат, печеню, торт.
Матеус край дороги

Лежить, простягти ноги,

І дивиться на ліс.

Турботи він не знає,

Все пісеньки складає

Й мугикає під ніс.
Коли їх хтось почує,

Його це не дратує,

Він радий, навпаки!

Співа тихенько знову.

«Таж він поет, панове!» —

Дивуються жуки.
— Ого, прадідусю! — вигукнув я. — Оце-то врізали ви нашим морякам!

— Та вони й не помітять цього! — засміявся прадідусь. — Але дарма! Головне — щоб мені полегшало. А мені таки полегшало. До речі, я хочу їсти. Котра вже година?

— Пора вечеряти.

— Ну, то ходімо.

Ми взяли дошки під пахву, перенесли їх через вулицю й поставили в кухні. Прадідусь неначе повірив, що я хочу закінчити вірш удома. Але насправді вірш був давно готовий. То був абетковий вірш до його дня народження, і я сподівався, що горішня бабуся перепише його та прочитає за святковим обідом.

Ми повечеряли втрьох, бо моряки, видно, ще мали роботу в гавані. За вечерею горішня бабуся була напрочуд мовчазна. Часом вона без видимої причини примружувала очі, й не раз мені здавалось, наче вона мурмоче сама до себе якісь вірші.

Прадідусь пішов спати рано і, збираючись сказати добраніч, повідомив, що завтра вранці розкаже останню оповідку.

— А як вона називається?

— «Павільйон із порцеляни». Добраніч, Хлопчак!

— Добраніч, прадідусю!

Я лишився у вітальні сам з бабусею. Я сподівався, що вона покаже мені іменинний подарунок для прадідуся. Але вона й словом про те не прохопилась, а спитала мене, яка може бути рима до літери «ха».

— «Лопуха», бабусю!

— Гм... «Лопуха» — це добре! Чого ти так дивишся на мене, Хлопчак? Що, не можна спитати про риму? Може, ти думаєш, що я віршую? Дуже помиляєшся! Тепер, коли прибув катер, у мене поважніші справи! Це гірше, ніж нагодувати сімдесятьох сімох домовиків!

Коли горішня бабуся заговорила про домовиків, я хутенько вибіг, гукнув крізь двері «добраніч» і з новим «Моряцьким щорічником» потупав нагору, до своєї спальні, де заснув, перше ніж прийшов дядько Гаррі.







<< предыдущая страница   следующая страница >>