asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 8 9
Джеймс КРЮС
МІЙ ПРАДІДУСЬ І Я,

або ж

ВЕЛИКИЙ ХЛОПЧАК І МАЛИЙ ХЛОПЧАК
Вельми повчальні й корисні пригоди,

розказані Шкіряній Лизбет

у рибальській коморі на острові Гельголанді,

прикрашені віршами мого дідуся і моїми

і старанно викладені на папері для дітей будь-якого віку



_____________________________________________________
Автор цих двох повістей — видатний дитячий письменник із ФРН, лауреат Міжнародної премії ім. Г.К.Андерсена. Його юний герой на прізвисько Хлопчак, спілкуючись із прадідусем, пізнає багатство і складність навколишнього світу.

_____________________________________________________
Перекладено за виданням:

James Krüss. Mein Urgroßvater und ich.

Alfred Holz Verlag, Berlin 1972

Переклад з німецької Лісняка Юрія Яковича

Малюнки Набоки Олега Васильовича

© Видавництво «Веселка», 1989,

переклад українською мовою, малюнки

OCR і оформлення Dauphin, жовтень 2003

_____________________________________________________
ЗМІСТ
ДЕНЬ ПЕРШИЙ

Кульгавий Йонатан

Жіноча абетка

Чоловіча абетка

«Сі» та «Йо», або Чудові дні Неаполя

Розумна пані Януціс

ДЕНЬ ДРУГИЙ

Байбачок Максик

Глофпофтамп!

Абетка звірів

Морська яхта

ДЕНЬ ТРЕТІЙ

Старе дерево в далекій долині

Долина Сімземель

Хить-хить-хатки

Цісар Целестін

Химерний шпак

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Веселий капітан порту

Хатка мишенятка

Стоножич і жук-скарабей

Чаклун Корілло

ДЕНЬ П'ЯТИЙ

Оповідка про трьох оповідачів

Замок Десьтак

Королівство Ніде

ДЕНЬ ШОСТИЙ

Прізвиська пана Зінгера

Старий дивак

Жук-поет

ДЕНЬ СЬОМИЙ

Павільйон із порцеляни

Повчальна абетка

Лісова абетка

Прадідусева абетка

_____________________________________________________



ДЕНЬ ПЕРШИЙ,
у який я познайомлю вас

із своїми сестричками

Аннекен та Йоганнекен,

горішньою бабусею,

прадідусем та собою.

Цього дня показано,

як складаються абеткові

вірші, й наведено

два приклади.

Висловлено також

корисні відомості

про абетку,

про те, як ми говоримо,

та про швидку допомогу

зламаному підборові.


Мій прадідусь був дуже розумний. Доживши до шістдесяти п'яти років, він витяг на берег човна й верші, якими все життя ловив морських раків-омарів, і заходився майструвати. Він майстрував для дітей дзиґи й вірші, а це, погодьтеся, дуже розумне діло.

Коли мені було десять років, прадідусеві було вже вісімдесят чотири. Але він іще майстрував — правда, частіше вірші, ніж дзиґи.

Жив він на острові Гельголанді, нагорі, у своєї дочки, а моєї бабусі. Я називав її горішньою бабусею, бо дім її стояв високо, на скелях Гельголанду.

Другу свою бабусю, що жила внизу, на березі біля підніжжя скель, я називав долішньою бабусею, але про неї мова буде згодом. Зараз я розповідатиму про горішню бабусю, що в неї жив прадідусь. Вони мали свій будинок на Трафальгарській вулиці, нагорі. Але прадідусь майже щодня з ранку до вечора порався в рибальській коморі, що стояла навпроти будинку по другий бік вулиці. Я навідував його там, коли тільки міг. Ми майстрували вдвох, але не дзиґи, а вірші..

Якось мої сестрички Аннекен і Йоганнекен захворіли на кір. Звісно, це прикра хвороба, але температура в них швидко спала, нічого не боліло, і вони були навіть раді, що хворіють. До школи ходити не треба, можна цілий день гратись у ляльки, а до того ж іще й сусіди та родичі приносять усякі ласощі.

Та найбільшу вигоду з того кору мав я. Адже це заразна хвороба, тож мене вирядили геть із дому. Послали на Трафальгарську вулицю до горішньої бабусі та прадідуся.

— Здоров, Хлопчак! — гукнув прадідусь, коли я прийшов з усім своїм манаттям. — Що, хочеш поміняти судно?

— Так, капітане! — відповів я й підніс ліву руку до плетеної шапочки. Хлопчак, або Хлопчачок, — це так мене прозивають.

— Салютують правою рукою, — сказав прадідусь. — Крім того, я не капітан. Капітан стоїть онде на дверях! — і показав на горішню бабусю, але та тільки невдоволено похитала головою й буркнула: «Казна-що».

Моя горішня бабуся, що жила нагорі, на скелях острова, була дуже поважна жінка. А відколи її чоловік, мій дід, купив справжнього катера з мотором і почав плавати на ньому з острова до материка й назад, вона стала ще поважніша.

— Той катер скоро нас із торбами пустить, — сказала вона, коли ми якось по обіді сиділи в кухні. — Досі, поки мали тільки шлюпку, щороку вистачало мотка мотузки, кількох дощок, двох відер фарби та латки-другої на вітрило. А тепер стільки всього треба, господи, щомісяця витрачаємо цілий капітал!

— Зате ж і заробляємо вп'ятеро більше, — засміявся прадідусь.

— Заробляємо? — закричала горішня бабуся. — Ти це називаєш заробляти? Та я кожну марку, що він приносить, мушу зразу потратити на харчі! Цікаво мені знати, хто їх поїдає на катері, оті гори провізії! Ними б можна прогодувати сімдесятьох сімох голодних домовиків!

— Ой лихо, — шепнув мені прадідусь. — Як вона почала про домовиків, то не змовкне до страшного суду. Тікаймо!

Він підвівся й сказав:

— Я йду до майстерні, Маргарето, і малого візьму з собою.

— Авжеж, хочете вшитись і зоставити мене саму з моїми клопотами! — вигукнула бабуся. — Чисто по-чоловічому! І хлопця до цього привчаєте, щоб із нього виросло таке саме ледащо, як і ви.

Я ніколи не втручався в суперечки старших. Я тільки сказав: «Бувайте, бабусю!» — і вслід за прадідусем вислизнув із кухні.

— Коли захочете кави з гарячими булочками, вертайтесь о четвертій!— пролунало нам навздогін. — Бо я до ваших Содома й Гоморри ані ногою!

— А що таке Содом і Гоморра?

— То були такі двоє міст, де весь час панував розгардіяш. Про це можна прочитати в біблії.

— А чого це бабуся раптом згадала ті Содом і Гоморру? — допитувався я.

— Та то ж вона мою майстерню так називає. Ну, надягай шапку. Зараз підемо через вулицю.

На острові завжди віяв вітер, а в Трафальгарську вулицю він удирався просто з моря. Восени, коли над островом завивали північно-східні вітри, на вулицях так дуло, що малому хлопцеві, як-от я, можна було зіпертись на вітер, мов на стіну, і не впасти.

Правда, того дня — хоча вже був кінець вересня — погода була непогана. Та все ж поки я, ступнувши чотири кроки, перетнув вулицю й разом із прадідусем увійшов до рибальської комори, щоки мої від вітру встигли почервоніти.

Я зразу кинувся до драбини й подерся нагору, до прадідусевої майстерні, де стояла токарня. Але прадідусь гукнув:

— Назад, Хлопчак! Ми будемо внизу.

— Та я тільки візьму одну чи дві дзиґи — погратись! — відповів я й подерся драбиною далі.

— Стережися! Там, нагорі, Шкіряна Лізбет!

— Шкіряна Лізбет? — злякано скрикнув я. І помаленьку почав спускатись.

— Ти ж знаєш, що наша рибальська шлюпка лежить на березі, — сказав прадідусь. — А коли шлюпка не на воді, Шкіряну Лізбет заносять до комори. Адже так?

— А справді! — погодився я й швиденько спустився з останніх щаблів.

Шкіряна Лізбет була, власне, не якась там лиха жінка. То була шкіряна лялька з людину завбільшки; колись прадідусь заплатив за неї в Гамбурзі на ярмарку великі гроші. Вона вже багато-багато років лежала в невеличкій каюті нашої рибальської шлюпки, що, звичайно, так і називалася — «Шкіряна Лізбет». Та лялька була ніби талісманом, що захищав шлюпку, і тому її дуже шанували. Але дорослі часто розказували нам, дітям, такі страхи про неї, що ми трохи побоювалися її. Тільки прадідусь ніяких страхів не розповідав. Він казав: «То все дурні вигадки. Просто шкіряна лялька, та й годі. І крапка!»

І все ж, коли я поліз на драбину, він захотів трохи наполохати мене. Але я добре знав чому: прадідусь хотів заманити мене у вершівню. Бо як я вже заб'юсь нагору, в токарню, витягти мене звідти не так легко. Тож я пішов за ним до вершівні, де стояли круглі й чотирикутні кошики з дерева та мотузяної сітки, що тоді сягали мені до грудей. То й були верші, в які ловлять омарів, їх опускають на довгих мотузках на морське дно й лишають там на цілу ніч. Мотузки прив'язують до довгої линви, внизаної корковими поплавцями, і по тій линві вранці знаходять, бо вона плаває на поверхні, схожа на величезний разок намиста із кминових перепічок. На кінці в неї — великий поплавець із барвистим прапорцем. Мій прадідусь за свій вік зробив дуже багато верш. Він часто й лагодив їх, коли які пошкодить буря. Майстерня, де він їх робив чи лагодив, називалась вершівнею; ото там ми з ним і розмістилися вигідненько.

— Сідай на корки! — мовив прадідусь.

Я сів на стосик довгастих коркових пластин, із яких вирізають кминові перепічки для линви з вершами. Прадідусь узяв у руки одну таку пластину, що стояла коло стіни, вийняв короткого широкого ножа й почав вирізати поплавці та кидати в кошик для білизни.

— Я обіцяв Крішонові Кульзі повний кошик поплавців, — сказав він. — А заразом можна розмовляти й навіть, коли хочеш, віршувати!

— Так, так, давайте звіршуємо щось! — зрадів я.

— Спершу я розкажу тобі одну оповідку. А тоді для розваги трохи повіршуємо. Ну як, хочеш послухати оповідку?

Ще б пак я не хотів! Прадідусь умів дуже гарно розповідати. Він спочатку спитав мене, як по-справжньому звуть Крішона Кульгу. Але я того не відав. Майже всіх на нашому невеликому острові я знав тільки на прізвисько.

— Насправді Крішона Кульгу звуть Крістіан Бродерс. Але всю їхню родину вже років зо сто прозивають Кульгами. І знаєш чому?

— Не знаю.

— Ну що ж, дізнаєшся з моєї оповідки.

І прадідусь розповів мені таке.
КУЛЬГАВИЙ ЙОНАТАН
Йонатан Бродерс був рибалка; правда, ловив він не рибу, а омарів. Він трохи накульгував та ще й заїкався, а тому не любив бувати на людях, волів лишатись на самоті зі своїм човном.

Якось у травні, потрусивши поставлені на ніч верші, він вертався з уловом на Гельголанд. І раптом йому почувся з моря чийсь жалібний крик. Він приклав руку дашком до очей, бо сонце сліпило, і побачив удалині якусь чорну рисочку на воді. Та рисочка не була схожа на людину — скорше вже на морську змію. Але Йонатан не вірив у морських змій. Тому він, не довго думаючи, рішуче повернув човен і поплив до чорної рисочки.

Йонатан швидко розгледів, що то просто колода, і дуже зрадів, бо на острові Гельголанді дерева обмаль і воно дуже дороге.

Та що ближче підпливав Йонатан до тієї колоди, то виразніше чув — знову й знову — жалібне волання. Озирнувся ще раз — адже за веслами він сидів обличчям до корми — і жахнувся, побачивши, як з води виринула голова й дві тонкі білі руки вхопилися за колоду, а вона перевернулась і вислизнула з тих рук.

Тоді Йонатан наліг на весла щосили і гребків за сотню доплив до колоди. А людина, що була в воді, виринала чимраз рідше. Саме коли він укинув весла в шлюпку, голова знову з'явилась над водою. Йонатан правою рукою вхопив її просто за волосся, тоді перехилився через борт, лівою рукою підхопив людину під пахву, а потім правою — під другу і насилу-насилу, геть засапавшись, утяг до човна дівчину. Вона розтулила рота, хотіла щось промовити, але тільки застогнала.

«Н-н-не г-г-говоріть! — затинаючись, сказав Йонатан. — Це д-д-ду-же стомлює!»

Дівчина, хоч була ледь притомна, неначе всміхнулася з Йонатанового заїкання, і рибалка це добре помітив. Він почервонів і не сказав більше ні слова. Мовчки скинув із себе товсту куртку, згорнув її, підклав дівчині під голову, а цератяним плащем укрив її.

Потім він перейшов на ніс човна, вийняв з-під лавки мотузку, зробив на ній зашморг, накинув на колоду, туго затяг, через обидві лавки та через дівчину переліз у корму й там прив'язав морським вузлом другий кінець мотузки.

Дівчина, бліда на виду, весь час стежила за ним великими очима, а коли його погляд падав на неї, ледь помітно всміхалась. Але Йонатан, що майже не знався з жінками, від збентеження тільки супився й був радий, коли нарешті сів за весла спиною до дівчини.

Рівномірними змахами, вкладаючи в них усю силу, він погріб до острова. Пливти довелось добрячих три години — адже він тяг на буксирі важелезну колоду. Інколи він крадькома озирався на свою дивну пасажирку. Але дівчина вже заплющила очі. Вона заснула.

Коли аж надвечір шлюпка зарипіла днищем по піску коло берега, врятована від поштовху прокинулась, розплющила очі й кволим голосом промовила:

«Д-д-дякую в-вам!»

Йонатан спантеличено обернувся.

«Що в-ви с-с-сказали?» — швидко спитав він.

«Я... я... я с-сказала: «Д-дуже д-д-дякую!» — відповіла дівчина. А потім, видно, її знову здолала млість: вона заплющила очі й довго не розплющувала їх.

Але рибалка відтоді дивився на неї зовсім іншими очима, її заїкання звучало для нього райською музикою. Бо на всьому острові ніхто, крім нього, не заїкався, а тепер доля принесла йому на хвилях вродливу дівчину, що заїкалась точнісінько як і він. І це страшенно схвилювало його. Серце в нього шалено закалатало, руки затрусились. Він узяв непритомну дівчину на руки, широко розставляючи ноги, переступив через борт на берег і відніс мокру незнайомку до свого домочка, що стояв на північному кінці острова біля підніжжя високої скелі. Всім людям, яких зустрічав дорогою, він гукав:

«У мо-мо-морі врятував!»

Йонатанів будиночок був білий, з зеленими дверима та віконницями і з яскраво-червоним черепичним дахом. Йонатан жив там із своєю сестрою Гінтьє. Та аж очі вирячила з подиву, коли брат вніс у дім мокру непритомну дівчину.

«Що це таке?» — злякано вигукнула вона.

«У мо-мо-морі врятував! — відповів Йонатан і обережно поклав дівчину на канапу. А тоді потягся й радесенько додав: — В-в-вона теж за-заїкається!»

«Що? — спантеличено перепитала Гінтьє. — Заїкається? Тобто як? Вона ж напівмертва! Ти її з води витяг?»

Йонатан кивнув головою.

«А де омари?»

«В ч-ч-човні».

«Ну, то йди принеси! — наказала Гінтьє. — А я тим часом подбаю про цю бідолашечку!»

Йонатан слухняно вийшов, але на порозі ще раз оглянувся на врятовану й зіткнувся з двома сусідками, що вже бігли до них із укривалами, подушками та ліками.

«От телепень!» — сердито гукнули обидві. А потім шуснули повз Йонатана до кімнати й пошепки сказали Гінтьє, що про врятовану вже говорить весь острів. Йонатан за подушками, укривалами та спідницями нічого не бачив; він зітхнув і пішов. Подався назад на берег, щоб витягти з води колоду й забрати омарів.

За кілька днів дівчина помалу оклигала й розповіла, що вона живе на сусідньому острові. Вона з братом пливла в човні, й погода була по-весняному чудова, — коли раптом де не взялась підступна хвиля й перекинула човен. Що сталося з братом, вона не знала, бо коли човен тонув, її затягло під воду. Аж за кілька хвилин вона виринула, ледве притомна, і чіплялась за плавучу колоду, поки зовсім знесилилась. А тоді, на щастя, нагодився Йонатан.

Слухаючи дівчину, всі переконалися, що вона справді заїкається, а крім того — що вона вподобала Йонатана, бо щоразу, як він входив, вона жвавішала й ставала балакучою.

Сусідок це дивувало.

«Вона ще, мабуть, не отямилась як слід», — казала та сусідка, що з лівого боку.

«А то невже б вона вподобала кульгавого заїку!» — додавала та, що з правого.

«А втім — хтозна, може, вона й сама кульгава!» — хихотіла ліва сусідка.

І справді: коли врятована дівчина уперше встала, всі побачили, що вона трохи накульгує.

«Я ж казала!» — засміялась ліва сусідка.

А права зашепотіла, прикриваючи рота рукою:

«Яке брело, таке й стріло!»

Насправді врятована дівчина доти не кульгала й не заїкалась; і те, й те почалось у неї тільки після пригоди в морі. І тому вона з усієї сили намагалась позбутися обох цих вад. Насамперед спробувала відучити себе від заїкання. Говорила тільки зовсім повільно, а часом, узявши в рот камінець, ставала над морем, де шум хвиль заглушував її голос, і проказувала довгі вірші.

На це лікування вона часто брала з собою і Йонатана. Вона казала собі: «Хай і він разом зі мною відучується заїкатись. За одним заходом!»

І Йонатан, хоч він усе життя думав, що заїкатиметься вже довіку, несміливий кульгавий Йонатан раптом справді твердо повірив, що може відвикнути від заїкання. Взагалі його не можна було впізнати. Він жартував, хоч доти з ним такого не бувало; він сміявся в вічі Гінтьє, коли та за звичкою починала бурчати, і попідруч водив дівчину, що вже дозволяла йому називати її просто на ім'я — Перке, по всьому острову, бо ходити сама вона через кволість іще не могла.

Обидві сусідки день у день перетирали на зубах їх обох. Але не могли заперечувати, що Перке і Йонатан заїкаються щодень менше. До початку червня вони вже заїкалися тільки тоді, коли дуже хвилювались, а до кінця місяця й зовсім перестали заїкатись.

Але найдивовижніше було те, що разом із заїканням припинилося й кульгання. Обом сусідкам це просто в голові не поміщалось.

«Якісь чари!» — казали вони.

Але на їхні теревені не зважав ніхто — навіть забобонна Йонатанова сестра Гінтьє, і сусідки невдовзі навіки посварилися з нею.

Поки Перке видужувала, надійшла звістка з її острова, що брат її живий. Коли вони перекинулись, він спромігся доплисти до берега, а сестру мав за неживу, бо сам бачив, як її затягло під воду. А дізнавшись про її чудесне врятування, одного дня в середині липня приплив по неї вітрильним човном.

Йонатана, що вже звик до веселої дівчини, це засмутило. Його сестра Гінтьє також бурчала, бо вона, щиро кажучи, була трохи ледача й нехлюйна, а тому Перке помалу взяла на себе ледь не всю роботу в домі.

«Але вільному воля», — сказали обоє, і Перке попливла з братом додому, хоча обличчя в неї було дуже невеселе.

«От і нема її», — зітхнув Йонатан, сидячи в кухні з сестрою після прощання.

«А сумна була, — буркнула Гінтьє. — По-моєму, навіть плакала».

«То чому ж не зосталася?» — спитав Йонатан.

«Бо так не годиться, — відповіла Гінтьє. — Якби вона була твоєю дружиною, тоді б могла й зостатись, а так...»

«То, може, вона б і захотіла стати моєю дружиною?» — вигукнув Йонатан спантеличено.

«А ти хіба не питав її про це?

«Ні, Гінтьє, ні!»

«Ох, дурню! Швидше наздожени її та спитай! Позич у швагра човна з вітрилом! Баран, недотепа, телепень!»

Поки Гінтьє за звичкою бурчала, Йонатан збігав до швагра, взяв у нього ключа від повітки, побіг туди й узяв там стерно від човна, прибіг на берег і сам зіпхнув важкого човна у воду. Потім підняв усі вітрила й поплив навздогін за Перке та її братом.

Десь через годину він побачив їхнього човна, а через дві години й вони помітили його в зорову трубу і спустили вітрила. А ще за півгодини Йонатанів човен із хлюпотом підплив борт у борт до їхнього і вони зчалили обидва човни линвами.

І зразу Йонатан перестрибнув до їхнього човна й спитав, від хвилювання знову заїкаючись:

«П-п-перке, т-ти п-підеш за мене за-за-за-заміж?»

Дівчина побіліла на обличчі, як вітрило їхнього човна, й відповіла, на жаль, теж почавши заїкатись:

«П-п-піду, Йо-йо-йонатане!»

Брат Перке реготав до сліз, дивлячись на те заїкувате сватання. Але їм обом це не вадило.

Згодом, одружившись, вони більше ніколи не заїкались і не кульгали, й діти їхні, семеро хлопців та чотири дівчини, теж усі були здорові й дужі. Тільки прізвисько «Кульги» лишилось на острові за всією родиною, хоча по-справжньому вони Бродерси!
Прадідусь трохи помовчав, уважно дивлячись на мене, і нарешті сказав:

— Тепер ти знаєш, чому Крішон, що для нього я оце вирізаю поплавці, прозивається Кульга: по своєму дідові Йонатанові.

— А чому Йонатан, переставши заїкатись, перестав і кульгати?

— Розумне запитання, Хлопчачок! — сказав прадідусь. — У ньому — вся мораль моєї оповідки.

— А чому?

— Бо ти з неї можеш збагнути, що людина завжди буває така, як вона говорить, ходить і взагалі поводиться. Спочатку Йонатан був несміливий та сором'язливий і тільки через це кульгав та заїкався. А коли він позбувся несміливості, то воднораз позбувся й заїкання та кульгання, бо ноги мав здорові. В тому, як ми говоримо, виявляються риси нашої вдачі. У кожного своя мова, так, як і погляд та хода. Оце і є мораль нашої оповідки.

— Прадідусю! Може, тепер повіршуємо? — спитав я.

— Давай повіршуємо. Але в мене зринула одна думка. Історія з Йонатаном, як щойно пояснив я тобі, стосується мови. Що, коли ми весь цей тиждень, поки ти житимеш у нас, оповідатимемо оповідки й складатимемо вірші тільки про мову?

— О-о-ох! — зітхнув я. — Так це ж нудота. Як граматика в школі.

— Чого б то? Невже оповідка про Йонатана Бродерса була нудна?

— Ні, прадідусю, ні!

— От бач, про що ж тоді суперечка? То вирішили: про мову?

— Вирішено! — погодивсь я.

І ми почали готуватися до складання віршів. Тобто піднялися в токарню, до Шкіряної Лізбет, узяли по сосновій дошці й по товстому теслярському олівцю і сіли в різних кутках, щоб не підглядати один у одного.

— Які вірші складатимемо? — спитав зі свого кутка прадідусь.

— Абеткові, — зразу відповів я.

Він погодився, бо абетка стосується мови. Адже абетка — це ніби коробка іграшкових кубиків, із яких складаються слова. Тому якраз до речі було на початку тижня складати абеткові вірші.

Такі вірші ми вже складали частенько. Тому тепер нам треба було тільки придумати назву: про що будуть вірші.

Прадідусь сказав:

— Я звіршую «Чоловічу абетку» на хитромудрий лад.

— Гаразд, — відповів я. — А я — «Жіночу абетку», але на простий лад.

— Згода!

І ми заходилися віршувати.

Прадідусь умів це робити краще за мене. Та він узявся за вірш на хитромудрий лад, а я — на простий, і впорались ми майже одночасно.

Кинули жеребок, кому читати першому, і я виграв. Отож я й прочитав із соснової дошки свою «Жіночу абетку».
Жіноча абетка
А, Бе, Ве — прекрасні дами,

Гарне в кожної ім'я.

Цілий вік у дружбі з нами

Вся абетка з А до Я.
Альма, Берта, Віолета,

Як ви знаєте, мабуть, —

Доньки славного поета,

Що у Гамбурзі живуть.
Герті, Дорі, Ельзі, Єві,

Жанні, Зельмі та Інгрід

Личать кофточки рожеві,

Ще й пошиті так, як слід.
А Йоганна, Клара, Лотта,

Магда, Неллі вже давно

У неділю та в суботу

Ходять в гості чи в кіно.
Ольга, Пауліна, Рута

Люблять коржики пекти,

А Сузанна, Теа, Ута —

Марципани та торти.
Фанні, Хельга, Цілла, Чіта,

Шейла, Ютта — досі в нас,

А Ядвіга на край світа

Перебралась у свій час.
А, Бе, Ве — прекрасні дами,

Гарне в кожної ім'я.

От якби ще стільки саме

Мати літер після Я!
— Чудово, Хлопчак! — сказав прадідусь. — Цього разу ти змайстрував кращого вірша, ніж я.

Я запишався, хоча й не дуже повірив. Адже я склав усього-на-всього простого абеткового вірша. А прадідусь обрав собі хитромудрий лад. Тобто він мав гарненько перелічити за абеткою чоловіків, які справді жили на світі або були в книжках, а це нелегке діло.

Але для мого прадідуся то була дурничка. Він трохи відсунув дошку від очей, бо був далекозорий, і повільно прочитав свою «Чоловічу абетку».
Чоловіча абетка
Ахілл — то був герой колись,

Герої не перевелись.

Брут тиранії не любив,

Тому він Цезаря убив.

Веласкес малювать умів

Не лиш іспанських королів.

Геракл великий був силач,

Але й його здолали, бач.

Дефо недарма в світі жив,

Нам Робінзона залишив.

Ейнштейн був фізики знавець

І грав на скрипці, як митець.

Жавер — ви знаєте його?

Про нього написав Гюго.

Єнс Єнсен — швед; чув часто я

У Швеції таке ім'я.

Зевес — так бога звали греки

Колись, у давнині далекій.

Іван — був цар у росіян,

Ще звався Грізним той Іван.

Йоганнес Кеплер був відомим

На всю Європу астрономом.

Кант був філософ знаменитий,

Шанований у всьому світі.

Лаокоон жив не тепер,

У Трої жив, за Трою вмер.

Марат, революціонер,

Колись від рук убивці вмер.

Наполеон здобув півсвіту,

Та росіян не зміг скорити.

Омар Хайям рядки свої

Назвав по-перськи «рубаї».

Перро-француз писав казки,

Їх досі люблять малюки.

Ростан Едмон, окрім «Орляти»,

Ще й інших п'єс створив багато.

Сіндбад, що плавав довго в морі,

Зазнав пригод багато й горя.

Тутанхамон був фараон,

В Єгипті мав державу й трон.

Улісс (чи Одіссей), згадай,

Старим вернувся в рідний край.

Франклін уславивсь на весь світ —

Придумав він громовідвід.

Харон, як вірити поету,

Возив померлих через Лету.

Церера — то була богиня,

Вона — мала планета нині.

Чайковський музику писав,

Та музика — сама краса!

Шаляпіну, співцю й артисту,

Всі знають, вистачає хисту.

Юпітера за бога мали,

Планету потім так назвали.

Ягайло був литовський князь,

Що в битвах побував не раз.
Я вже хотів заплескати в долоні, коли ми почули знадвору:

— Кава холоне!

— Бабуся кличе! — сказав прадідусь. — Вона дожидає нас із гарячими булочками. Ходімо!

Ми взяли кожен свою дошку під пахву, понадягали шапки, щоб перейти через вулицю, чемненько сказали Шкіряній Лізбет «до побачення» й пішли в дім, де горішня бабуся на мою честь подала каву в кімнаті. Гарячі булочки пахли розкішно. Та перше ніж допастися до них, я прочитав бабусі обидва вірші й пояснив їй, чому такі абеткові вірші особливо важкі для складання. Та вона тільки сказала:

— Їж і пий, а то булочки вихолонуть.

А тоді обережно взяла обидві дошки й винесла в сіни.

— Розумієш, — сказав прадідусь, — вона зовсім не знається на поезії. Я завжди це казав, хоч вона й моя дочка.

— Нічого, ще навчиться, — заспокоїв я його й заходився їсти.

Після кави, коли горішня бабуся пішла до себе в кухню, ми взяли дошки під пахви, гукнули бабусі, що булочки були дуже смачні, й потюпали через вулицю назад до рибальської комори. Дорогою прадідусь був дивно мовчазний. Крім того, він примружував очі та випинав нижню губу. З цього я побачив, що він придумує якусь нову оповідку. І справді — тільки-но ми зайшли до вершівні, як він сказав:

— Сідай. Зараз я тобі розкажу ще одну оповідку. Я сів на коркові пластини, а прадідусь примостився на верші й почав таку оповідку:


следующая страница >>