asyan.org
добавить свой файл
1 2 3


НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Москаль Геннадій Геннадійович



УДК 51.74. (091)(477)

ІНСТИТУТ ТИМЧАСОВОГО ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРА В УКРАЇНІ У КІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

АВТОРЕФЕРАТ


дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Національного університету внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України.
Науковий керівник доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України Ярмиш Олек­сандр Назарович, Національний університет внутрішніх справ, перший проректор;
Офіційні опоненти доктор юридичних наук, професор Сафронова Інеса Павлівна, Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого, професор кафедри історії держави і права,
кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Грозовський Ігор Миколайович, Запорізький університет муніципального управління, проректор з навчальної роботи;
Провідна установа – Одеська національна юридична академія, кафедра історії держави і права, Міністерство освіти і науки України (м. Одеса)
Захист відбудеться “11” липня 2002 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.03 Національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, пр-т 50-річчя СРСР, 27.
З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Національного університету внутрішніх справ (61080, м. Харків, пр-т 50-річчя СРСР, 27).
Автореферат розісланий “10” червня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Є. Кириченко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Кардинальні, а в певних аспектах – і докорінні зміни у політичному та соціально-економічному житті українського суспільства, які відбулися протягом останніх років, суттєвим чином вплинули на розвиток правових відносин. Прийняття Верховною Радою України нової Конституції та низка інших передумов спричинили значні зміни в існуючих і виникнення зовсім нових видів суспільних відносин, що, у свою чергу, надало особливої актуальності проблемам пошуку і розробки правових механізмів, які змогли б адекватно регулювати ці відносини у тих політико-правових та економічних умовах, що склалися і складаються сьогодні в Україні.

Вивчення організації та діяльності як всього місцевого адміністративного апарату царату, так і особливостей правового статусу тимчасових генерал-губернаторів, які запроваджувалися у місцевостях, де проголошувався воєнний стан є нагальною потребою у дослідженні процесу перетворень 80-90-х років XIX – початку ХХ ст. в Україні. Проблема компетенції тимчасових генерал-губернаторів, їх еволюції, співпраці з місцевим адміністративним апаратом, особливостей їхньої діяльності у різні періоди доволі багатоаспектна.

Сучасний інтерес до досвіду розвитку державних інституцій в Російській імперії у другій половині XIX ст., змін у цій сфері, які здійснювалися з ініціативи та при вирішальній ролі центральних органів влади, ставить завдання заповнення лакун, що залишилися в правознавстві та історичній науці після радянської доби. Нові завдання, що стоять перед суспільством, передбачають звернення до проблематики, яка почала розроблятися вітчизняними дослідниками XIX століття та широко вивчається закордонними авторами. До таких актуальних напрямків відносяться проблеми характеру самодержавної влади, її здатності до політичного прогресу та еволюціонування, пов’язані із цим питання самозбереження “старого режиму”, а також проблеми структури та характеру правлячої еліти в центрі та на місцях, її спроможності брати участь у модернізації країни. Дати відповіді принаймні на частину з цих питань і допоможе дослідження інституту тимчасових генерал-губернаторів в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Стан наукового опрацювання проблеми. Історіографія історії тимчасових генерал-губернаторств на території України не є багатою. Автори, як дореволюційні, так і радянські, а також сучасні, звертались переважно до аналізу інституту генерал-губернатора, лише побіжно торкаючись питань його тимчасової форми. Дореволюційна юридична історіографія в силу політичного характеру створення і діяльності тимчасових генерал-губернаторств не зосереджувала на ньому спеціальної уваги. Одним з перших звернувся до аналізу інституту генерал-губернатора І. Андрієвський, однак в його роботі це зроблено побіжно, як і у монографії Є. Анучіна “Історичний нарис розвитку адміністративно-поліцейських установ у Росії”. Торкалися цих питань І. Блінов та В. Гессен. О. Градовський спеціально розглянув не тільки історію інституту генерал-губернатора, а й особливості його правового становища. Ці ж питання висвітлив у своїй монографії “Нарис історії і сучасного значення генерал-губернатора”, опублікованій в 1903 р. в часописі “Вестник права”, К. Соколов. Він, наскільки дозволяла цензура, зупиняється на історії тимчасових генерал-губернаторств, запроваджених у 1879 р. Тимчасові генерал-губернаторства періоду революції 1905-1907 рр. скільки-небудь серйозно не досліджувались. Досвід цих подій певною мірою врахований у книзі Є. Ігнатьєва “Росія і окраїни” (1906). У роки Першої світової війни у Львові побачила світ брошура І. Крип’якевича, де розкрито діяльність генерал-губернаторства у Галичині та Буковині та її наслідки.

Радянська історіографія зверталась до проблеми введення тимчасових генерал-губернаторств на території України в контексті їх протистояння революційному рухові. У численних публікаціях присвячених боротьбі народників та подіям першої російської революції розкривається, хоч і з ідеологізованих позицій, соціально-політична панорама, на тлі якої діяли тимчасові генерал-губернатори. Більшу увагу викликав цей інститут кінця 70-х – початку 80-х рр. ХІХ ст. У контексті кризи самодержавства (“другої революційної ситуації”) його аналізували П. Зайончковський, Б. Ітенберг, М. Хейфец.

Висвітлювали питання організаційно-правових основ місцевої загальної адміністрації в Російській імперії в останні роки її існування американський дослідник Р. Роббінс та німецький Е. Амбургер.

У 90-х рр. ХХ ст. побачили світ результати історико-правових студій О. Ярмиша. У докторській дисертації та двох монографіях, досліджуючи каральний апарат самодержавства в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., він аналізує правове становище, компетенцію, правозастосовчу діяльність київського генерал-губернатора, тимчасових генерал-губернаторів, призначених в роки революції 1905-1907 рр. Правові та організаційні аспекти функціонування генерал-губернаторств на українських землях в складі Російської імперії дослідила в докторській дисертації та монографіях В. Шандра. Досить активно інститут генерал-губернатора досліджується сучасними російськими авторами: Л. Лисенко, Н. Матхановою, О. Моряковою. При цьому на тимчасових генерал-губернаторствах кінця ХІХ – початку ХХ ст. вони спеціально не акцентуються. Питання, пов’язані з історією тимчасового генерал-губернаторства на території західноукраїнських земель в роки Першої світової війни, розкриті у монографії А. Бахтуріної (2000 р.).

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що хоча окремі аспекти соціально-політичних чинників утворення, організаційно-правових засад діяльності та практичних дій тимчасових генерал-губернаторів на території українських губерній у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. і знайшли відображення в науковій літературі, спеціально проблема досліджується уперше.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відповідності з п.1 – “Історія держави, права і правоохоронних органів України” “Головних напрямків наукових досліджень Університету внутрішніх справ МВС України на 1996–2000 рр.”, п.1.1 “Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001-2005 роки”.

Мета і задачі дослідження. Об’єктом дослідження є місцевий державний апарат Російської імперії в Україні.

Предметом дослідження є інститут тимчасового генерал-губернатора в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Хронологічні рамки дослідження визначені періодом активного застосування самодержавством інституту тимчасового генерал-губернатора в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Нижньою хронологічною межею є кінець 1870-х рр., коли в Російській імперії склалася гостра соціально-політична криза, яку царат спробував розв’язати введенням в окремих регіонах інституту тимчасового генерал-губернатора. Верхньою хронологічною межею є Лютнева революція 1917 р., яка поклала край існуванню інституту генерал-губернатора взагалі. В окремих випадках, при аналізі сутнісних ознак інституту тимчасового генерал-губернатора, характеристиці генерал-губернаторської влади взагалі, автор звертався до більш ранніх подій.

Територіальні рамки дослідження – етнічні українські землі в складі Російської імперії, а під час дослідження періоду Першої світової війни – Східна Галичина та Північна Буковина.

Метою дослідження є всебічне висвітлення інституту тимчасового генерал-губернатора в Україні у кінці ХІХ – на початку ХХ ст., причин його введення, суті, правового становища, співвідношення з інститутом генерал-губернатора в Російській імперії.

Відповідно до сформульованої мети визначено основні задачі дослідження:

  • виявити та проаналізувати політико-правові чинники створення та розвитку інституту генерал-губернатора в Російській імперії в контексті його родової єдності з інститутом тимчасового генерал-губернатора (на матеріалах українських губерній);

  • визначити причини запровадження, генезу інституту тимчасового генерал-губернатора в Україні;

  • простежити залежність правового статусу тимчасового генерал-губернатора в Україні від соціально-економічних та політико-правових умов;

  • типологізувати моделі тимчасового урядового регіонального управління на різних етапах соціального розвитку українських земель в складі Російської імперії;

  • з’ясувати міру відповідності правозастосовчої діяльності тимчасових генерал-губернаторів в Україні завданням, покладеним царатом, а також потребам суспільства.

Методологічна база роботи сформована на ґрунті здобутків матеріалістичної діалектики у вивченні соціальних явищ. Застосування загальнонаукових та спеціально-наукових методів пізнання здійснювалось крізь призму дотримання принципів об’єктивності та історизму. У роботі використані спеціально-наукові методи: формально-юридичний (при визначенні правового становища тимчасових генерал-губернаторів, їх компетенції); порівняльно-правовий (для порівняння правового статусу генерал-губернатора і тимчасового генерал-губернатора, тимчасового генерал-губернатора у різні періоди введення цього інституту, організаційно-правових основ регіонального (крайового) управління на українських землях в складі Російської та Австро-Угорської імперій); історико-генетичний (при загальному нарисі походження і розвитку інституту генерал-губернатора, зокрема тимчасового, в Російській імперії); системний (тимчасові генерал-губернаторства розглядались як підсистеми системи місцевого управління в Російській імперії в Україні, і у той же час, як системи, до складу яких входили в якості компонентів та підсистем підпорядковані тимчасовим генерал-губернаторам державні органи); структурно-функціональний (для дослідження структури, організаційних засад, основних напрямів діяльності тимчасових генерал-губернаторів в Україні); соціологічний (при визначенні соціальних чинників, що спричиняли введення інституту тимчасового генерал-губернатора, а також його ліквідацію, з’ясуванні соціально-значущих наслідків його функціонування).

Джерельна база роботи сформована відповідно до визначених мети і завдань дослідження. У першу чергу це законодавчі акти Російської імперії, вміщені в “Полном собрании законов Российской империи”, “Своде законов Российской империи”, “Собрании узаконений и распоряжений правительства, изданных при Правительствующем Сенате”, збірках законодавчих та підзаконних актів, виданих в дореволюційний період. Роботу побудовано з використанням значної кількості архівних джерел, передусім, зосереджених у Центральному державному історичному архіві України (м.Київ) – фонди: Ф.275 – Київське охоронне відділення, Ф.313 – Катеринославське губернське жандармське управління, Ф.321 – Розшуковий пункт при Полтавському губернському жандармському управлінні, Ф.335 – Канцелярія тимчасового одеського генерал-губернатора, Ф.336 – Канцелярія тимчасового сумського генерал-губернатора, Ф.358 – Тимчасовий херсонський (дніпровський) військовий губернатор, Ф.363 – Штаб військового генерал-губернатора Галичини, Ф.385 – Жандармське управління м. Одеси, Ф.442 – Канцелярія київського, подільського і волинського генерал-губернатора, Ф.1191 – Канцелярія тимчасового харківського генерал-губернатора, Ф.1596 – Канцелярія тимчасового генерал-губернатора Південного гірничозаводського району. При підготовці дисертації залучались також документи Російського державного історичного архіву (Ф.1284 – Департамент загальних справ МВС) та Державного архіву Російської Федерації (Ф.102 – Департамент поліції МВС, Ф.569 – М.Т. Лоріс-Меліков). Всього використано документи 14 архівних фондів.

У роботі залучено також збірки документів з історії визвольного руху в Україні, матеріали періодичних видань, спогади очевидців подій – як державних діячів, так і учасників революційного руху.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що автором уперше у вітчизняній історико-правовій науці доведено або знайдено нові докази того, що:

  1. Існував внутрішній зв’язок, родова єдність завдань і подібність компетенції генерал-губернаторів і тимчасових генерал-губернаторів, що відображав сутність державного управління в самодержавній монархії, якою була Російська імперія. У конституційній монархії – Австро-Угорщині – інститут намісника на українських землях за організаційно-правовими засадами відрізнявся від інституту генерал-губернатора в Росії, не був воєнізований, супроводжувався елементами парламентаризму та територіальної автономії (з перевагою польської національності). Інституту тимчасового генерал-губернатора українські землі в складі Австро-Угорської імперії не знали.

  2. Основні особливості інституту генерал-губернатора полягали у широкому колі дискреційних повноважень, ґрунтованих на особистій довірі імператора, можливості фактично відходити від вимог законності, підпорядковувати її доцільності, а також надзвичайному характері їх влади; вони в повній мірі збереглись (за окремими винятками періоду першої російської революції) і при введенні тимчасових генерал-губернаторів.

  3. Специфіка соціально-політичного розвитку українських земель в складі Російської імперії в останні півстоліття її існування, активність й щільність визвольного руху, спричинили найвищу застосовність царатом інституту тимчасового генерал-губернатора серед інших частин поліетнічного державного утворення.

  4. Саме інститут тимчасового генерал-губернатора в умовах системної соціальної та політичної кризи, що охопила Російську імперію в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. і мала особливо гострі прояви в українських губерніях, найбільш наочно продемонстрував нездатність самодержавства до конструктивних змін, реформування політичної системи, державного механізму відповідно до вимог часу, паростків демократизму в суспільстві.

  5. Усі випадки створення тимчасових генерал-губернаторств мали власні видові особливості: кінець 70-х – початок 80-х рр. відзначалися охопленням широкої території, значними повноваженнями; роки першої російської революції мали ту специфіку, що тимчасові генерал-губернатори поширювали свою владу, як правило, на великі промислові міста та повіти навколо них, фактично їх функції були схожі на військових комендантів в умовах надзвичайного часу; генерал-губернатори сусідували з цивільними губернаторами при недостатньому поділі компетенції; у роки Першої світової війни тимчасові генерал-губернаторства або мали формальний характер, співпадаючи з військовими округами, або слугували інкорпорації окупованих земель (Східна Галичина та Північна Буковина).

  6. Всупереч усталеній в історіографії точці зору тимчасові генерал-губернатори здійснювали великий обсяг загальноуправлінських функцій, не обмежуючись виконанням охоронних завдань.

  7. Введення інституту тимчасового генерал-губернатора в усіх випадках було проявом тенденції до надзвичайних заходів, силового вирішення складних суспільних протиріч; як результат, наслідки його впровадження проявлялись в більш значній, ніж в інших державних інституціях, ролі суб’єктивного чинника, особистих якостей тимчасових генерал-губернаторів.

  8. В гостру суперечність з суспільними реаліями вступило створення у Східній Галичині та Північній Буковині в роки Першої світової війни генерал-губернаторства; інкорпорація приєднаних земель здійснювалась тими ж скомпрометованими часом методами, що й за двісті років до того; це є виразним доказом нездатності самодержавного апарату в Росії долати свої найбільш болісні для суспільства вади.



следующая страница >>