asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 10 11


Михайло Рошко
Ревнощі з того світу
Повість

1
Надя прокинулась серед ночі від того, що прямо в обличчя крізь вікно світив повний місяць і, немов пір’їнкою, легенько лоскотав їй повіки. Вона знову заплющила очі, трохи полежала, сподіваючись, що засне, потім зірвалася з ліжка і затягнула фіранки. Вони були занадто тонкі й прозорі, тож місячне сяйво все одно заливало спальню. Сон не йшов. Надя лежала горілиць, закинувши за голову руки. Чула, як заспокійливо дихає біля її плеча Антон. Чоловік міцно спав. Поряд з ним вона відчувала себе щасливою. Солодко протягнулася під простирадлом усім тілом, відчуваючи радість і в той же час відганяючи від себе думки про щастя: ще чого доброго наврочить. І так її весь час не покидав страх, що все це: коханий чоловік, будинок, статок – тільки сон, марево, прокинешся – і все хороше зникне, знову опинишся у звичній гіркій самотності. Як в улюбленій колись у дитинстві казці про Попелюшку: дороге плаття, прикраси, музика, принц: усе з’являлось несподівано – з помахом чарівної палички доброї феї - і так само раптово зникало з опівнічними ударами годинника, підтверджуючи непевність щастя, ілюзорність і скороминучість усього хорошого. Тоді, маленькою, вона гірко плакала кожного разу, як Попелюшка знову опинялася у своєму лахмітті і без принца. Але казка на те і казка, щоб закінчуватись щасливо, і сльози легко висихали, бо вона знала, що після всіх плачів і випробувань у героїні усе складеться якнайкраще. А в житті рідко хто може сподіватись на щасливий кінець. Як жартує її режисерка Таня, також розлучена і самотня жінка, життя – це зебра, що вивалялася у чорній фарбі. От Надя і змусила себе звикнути до мізерного, ущемленого життя самотньої жінки…Тому й відганяла від себе мрії, приховувала незадоволення, робила вигляд сильної, вольової інтелігентки – ще б пак – відома телеведуча, яка цілком віддається роботі і тільки в ній бачить сенс свого існування. І хто міг запідозрити, спостерігаючи за високою красивою жінкою з гордо піднятою головою, з модною зачіскою, зі смаком нафарбованою, що впевнено простувала вулицею, як гірко завивала вона – достеменно як звичайнісінька сільська баба – втиснувши голову в подушку у своїй двокімнатій шпаківні, як жаліла себе і свою нещасливу самотню жіночу долю… Останні роки взагалі були жахливі… Самотність, бідність, безнадійність… Зарплатня на телебаченні ледве перевищувала дві сотні гривень… При нинішніх цінах... Вона дуже рідко могла собі дозволити купити трохи м’яса, бо для неї це було задорого. А про похід до перукарні страшно було і подумати, хоч це її хвилювало більше, ніж м’ясо. Шампунь, лак для нігтів, тіні, помада, парфуми… Іноді жаліла, що не подалася у бізнес, як деякі знайомі жінки. Звичайно, стояти на ринку на Краснодонців її не приваблювало. Завжди шкодувала бідолашних продавців, особливо взимку. Базарники в люті морози весь час тупцювали на місці, щоб зігріти ноги, надягали на себе шафу одягу, від чого виглядали незграбними і товстими, як Карлсони, грілися горілкою… Від щоденних чарок, морозів і холодного вітру обличчя жінок обвітрювалися і ставали бордовими… Краще малися ті жінки-бізнесменки, які відкрили відділи у магазинах. Вони їздили на крутих іномарках, модно одягалися, зверхньо дивилися на простих людей, понтували. Самі за прилавком не стояли – наймали продавців. Правда, то тільки збоку здається, ніби-то все у них просто. Надя знала – робила з ними передачі – скільки мороки спричиняє власний бізнес: бухгалтерія, перевірки податківців, пожежників, санепідемстанції та всяких інших вимогателів. Вічно мотатися за товарами, вгадувати, що ходове… Переживати, чи продасться. І все ж таки це, мабуть, було краще, ніж животіти на мізерну зарплату в бюджетній організації, та ще й такій бідній, як державне телебачення. Недаремно кажуть, що щастя, може, і не в грошах, зате в їх кількості. Правда, вона якось викручувалась з бідою навпіл… Але попри всі викручування все більше губила смак до життя… І все ж таки її гнітила не стільки бідність, як… самотність. Життя без кохання, без сім’ї. Бо для жінки це найважливіше. Кохання, чоловік, діти… Вона знає нещасних і серед багатих і задоволених на вигляд життям бізнесменок. Багаті, горді… і нещасливі. Бо живуть без кохання… І воно виявляється дорожче за багатство. Бо що може приносити радість без кохання? Дорогі наряди? Для кого їх одягати? Об’їдатися в ресторанах? Ходити на вечірки? Подорожувати? Хіба щось цікаво без коханого? І навіть пусті флірти чи секс з красунчиками – якщо без кохання – не приносять справжнього задоволення, не те що щастя. Секс без кохання стає бридиким, як би ти не намагалася прикрасити борсання двох чужих голих тіл у ліжку.

Вечорами після роботи не хотілося повертатися додому, у свою самотню квартиру, бо там на неї ніколи ніхто не чекав. Особливо самотньо стало після того сумного випадку…

Мрячив дощ… Холодний, неприємний, осінній. Надя швидкими кроками наближалася до свого під’їзду, зіщулившись під парасолею і міцно, до болі в побілілих замерзлих пальцях, її тримаючи, щоб не зірвало поривами вітру. Перед під’їздом юрбилися люди, ховаючись під барвистими парасолями. Вона спочатку не зрозуміла, що то таке. Не могла пройти, тож і собі зупинилася в маленькому гурті, впізнавши декого із сусідів. Раптом люди перед дверима почали розступатись, даючи дорогу двом чоловікам, які спиною вперед, пригнувшись під вантажем, виходили з під’їзду, щось несучи за собою на руках. Надя не зразу второпала, що то труна. І раптом відчула, що ноги в неї підкошуються. Труна не була закрита. Вона впізнала мерця: це був лисий худорлявий дідок, що жив двома поверхами нижче. Вона часто зіштовхувалася з ним у ліфті. Тепер він зовсім змалів, зсохся, - був як маленький зморщений хлопчик. Тільки обличчя старе. І страшно бліде, воскове. І такі самі бліді воскові руки, складені зверху на животі, на чорному шерстяному піджаку. А мжичка сіялася і на його обличчя, і на воскові руки…

Надя раптом почала проштовхуватися крізь юрбу і з усіх ніг кинулась додому. Чомусь забула про ліфт і, засапуючись, бігла нагору сходами. До цього часу, як згадає той день, у вухах звучить самотній, несамовито гучний і безкінечний цокіт її підборів по східцях. Здавалось, тим східцям не буде кінця-краю, що вони простягнулися до самого неба… Тремтячі неслухняні руки нізащо не вставляли ключ у замок. Вдома довго чомусь не могла зігрітись. Загорнулась в ковдру, з ногами вмістилася в кріслі і цокотіла зубами, заливаючись незрозумілими слізьми, просто давилася від плачу. Потім пила гарячий чай, горнятко за горнятком, і все одно ніяк не могла зігрітись. Їй не було насправді дуже шкода того старого – вона його ледве знала. Але ковтала сльози і чомусь переповнилась глибоким жалем до себе. Уявила, що колись і її так само виноситимуть з цього під’їзду. Після того дня вона панічно боялася самотніх вечорів…

Невже все раптом змінилося? Невже все погане залишилося позаду? І вона нарешті дочекалася свого щастя – точніше, як її улюблена Попелюшка, нарешті зустріла саме того, їй призначеного, достойного кохання чоловіка. Вона раділа – і боялася. Боялася опівнічних ударів годинника, які б означали, що карета і гарячі скакуни перетворилися на диню, запряжену мишами, а пишна сукня стала звичним дрантям. І молилася потай, щоб цього не сталося. Бо давно зрозуміла – попри весь феміністичний імідж – що щастя жінки залежить саме від нього – від потрібного їй чоловіка. Тільки, якщо чесно, давно втратила надію, що такий десь є, точніше, що зустрінеться на її шляху… І не тому, що була позбавлена чоловічої уваги. Навпаки, тої уваги не бракувало, а було занадто багато – зовнішністю Бог не зобидив… Чоловіки на вулиці витріщали на неї очі, повертали голови їй услід, ризикуючи зламати собі шию. Але чомусь ті, що чіпляися, не були саме тим – судженим – на якого вона чекала наперекір усім своїм розумним доказам… Може, колись надміру повірила у дитячі казки? І не погоджувалася пов’язати свою долю з будь-ким. Може, просто занадто перебирала? Чи знала в глибині душі, яким має бути справжнє почуття до обраного чоловіка… І не хотіла погоджуватись на безбарвний сурогат… Згадала тих кількох чоловіків, що якимось чином мигнули було у її житті… Від жодного не залишилося по-справжньому приємної згадки… Вони її не розуміли… Чи вона не розуміла їх? Хоч були по- своєму непогані… Їм не вистачало… Чого ж їм бракувало? Вона завжди подавляла чоловіків, а вони їй чомусь піддавалися. Це її найбільше і дратувало. Бо хотілося відчути себе поряд з чоловіком не лідером, а маленькою, безпорадною дівчинкою, безпомічною, трохи вередливою, але коханою і закоханою, захищеною, такою, що не зводить захопленого погляду з обраного чоловіка… А він… Він просто мав бути сильним і лагідним, мав ніжно до неї посміхатися з недосяжної висоти життєвого досвіду та мудрості. Він мав упевнено вести її за собою… Вона навіть бачила іноді його усмішку… Добрі промені зморщок в кутиках синіх лагідних очей… Так посміхався її батько. Сині очі на засмаглому вольовому обличчі…

Вона пригадала, як батько взяв її з собою кататися на лижах на Ужок. Схил там був для неї занадто сирімкий, і дівчинка застигла на вершині в нерішучості.

- Ну що, поїдемо? – усміхнувся батько і рідні зморшки, як сонячні промінчики, розбіглися врізнобіч від лагідних примружених очей.

Вона задерла підборіддя, повернувши до батька розчервоніле личко, і, купаючись у променях його синіх очей, довірливо розплилася усмішкою до вух :

  • Угу.

  • Тоді вперед, - підбадьорив батько і першим шугонув донизу.

Надятієї ж миті рішуче відштовхнулася палицями і зірвалася слідом, тільки й чула, як шарфик двома крильцями тріпоче за плечима.

“Це і є справжнє щастя, -- подумаля вона. – Довіритися. Тоді можна без страху мчати вниз будь-яким стрімким схилом, хоч у прірву, щоб вітер в лице, а серце в п’яти від запаморичлової швидкості. Тільки б було кому довіритися. Як це було в дитинстві…

А її останнім часом усе нестерпніше давила ностальгія за дитинством: у снах, у спогадах рвалася, хоч і не могла у нього повернутися. Ніби тільки там, у країні дитинства, була щасливою…

Але в дитинстві – хіба то було свідоме щастя? Ні, вона кулею проносилася крізь нього до … солодкого в дитячих мріях дорослого життя, і не підозрюючи, що для переважної більшості людей дитинство – єдина на все життя пора беззастережного щастя, яке милосердно дарує нам доля, і яким би потрібно свідомо насититись, напитись досхочу, про запас – як верблюд - на все життя… Але вона розуміла, що, якщо доросла людина рветься у дитинство, то вона просто не дозріла до дорослого повноцінного життя. Потяг у дитинство – ознака неуспішності, життєвого краху людей, які по-дитячому запутались у перешкодах, і замість руху вперед страх заставляє їх тягнутися назад – у захищеність і безвідповідальність дитинства. Це – звичайний страх ризику, без якого ніколи не переможеш.

На горищі раптом щось заскрипіло. Надя насторожилася. Прислуховувалась якийсь час, але більше нічого, крім рівномірного подиху Антона, не чула. Вона заспокоїлась: ще не звикла до нового місця, до нових звуків, які характерні для кожної квартири. Так її двоюрідна сестра Оля, ночуючи в Наді, завжди прохапувалась серед ночі то від шуму ліфта, то ще від якихось шорохів, які Надя ніколи не чула – бо звикла до них. Вона повернула голову вліво і пильно подивилася на Антона. Відчула, як вкриває її хвиля вдячності до цього чоловіка. Вона згадала, як побачила його вперше.

Це сталося торік. Надя сиділа в своєму кабінеті, набираючи на комп’ютері текст телепередачі. Раптом хтось постукав у двері і рішуче їх відчинив. До кабінету вступив невисокий худорлявий чоловік з продовгуватим смаглявим обличчям, підстрижене їжаком густе волосся місцями було помережане сивиною. Подивився на неї – і закляк на місці, нібито чимось до глибини душі спантеличений. Як робот, якому раптом відключили батарею живлення. Або ж ніби хтось натиснув на стоп–кадр відеомагнітофона. Надя з цікавістю подивилася на незнайомця. Впалі лиця, вольове підборіддя, ніс горбинкою і – головне – сині, аж фосфоруючі на фоні засмаглого лиця лагідні очі, які виражали приємний подив і одночасно ніжно гладили її обличчя… Їй раптом стало тепло, відчула себе захищеною під тим ласкавим поглядом.

  • Вибачте, - по хвилі мовчанки знайшовся гість. - Мені потрібен відділ реклами.

  • Ви помилились,- усміхнулась Надя у відповідь.- Сусідні двері.

Незнайомець не рухався з місця і не зводив з неї здивовано-лагідних очей. Здавалось, чоловік забув і про своє запитання, і навіть про мету приходу. Усміхаючись, вони мовчки дивились один на одного.

Раптом відвідувач ніби отямився і, ніяковіючи, запитав :

  • А тут у вас що?

  • Кабінет журналіста.

  • А, - знову всміхнувся незнайомець якось дуже щиро і замислено хитав головою, так і не зводячи з неї синіх очей.

Ота його замислена лагідна посмішка – така несподівана на вольовому обличчі – сподобалась їй найбільше. Таким вона його і запам’ятала – як він посміхається і замислено хитає головою…

Після тої зустрічі вона часто згадувала незнайомця.

А через деякий час доля знову влаштувала їм зустріч.

Надя готувалася до чергової телепередачі. Її гостем у телестудії мав бути новий для Закарпаття поет – Антон Горняк. Сам закарпатець, але довго жив у Росії, а оце недавно повернувся в рідний край. Надя з ним ще не бачилася, тільки весь вечір напередодні перечитувала збірку його віршів російською мовою. Вірші їй підсунув головний редактор. Він же й запропонував зробити з новим поетом передачу. Вірші, як не дивно – адже вже стільки поетів були гостями її передачі, стільки віршів вона вже перечитала – все набридло (вийняток робила лише для кількох своїх улюбленців) – справили на неї приємне враження. Не шедеври, звичайно, але було в них щось таке мужнє… Сильне і добре… Щось таке нетипове для загалом плаксивої, жалісливої закарпатської поезії… Їй особливо припав до душі один його вірш про кохання:
Я, на других не похожий,

Мечта красивых и умных,

Для которых я - дрожь по коже

И причина бессонниц лунных –

Для нее – просто новый прохожий

В этом скучном и суетном мире.

И впервые на лирику клонит

Меня, не привыкшего к лире.

Я многое вынес и прожил,

Все, что нравилось, брал без спроса.

А душа становилась строже

Под грузом наплывших вопросов.

И было до боли тоскливо

Носить охладевшее тело,

А желание стать счастливым

Затерялось… Или улетело…

Я не верил, что встречу такую

И что сердце забьется чаще.

Как влюбленный глухарь, токую

В загазованной уличной чаще.

И на других не похожий,

Закон “Не проси!” нарушу.

Я помолюсь тебе, Боже,

“Любовью ошпарь ей душу”…

А впрочем, и это не надо…

Я судьбу затаскал до дырок…

Не выпало петь серенады…

Так холодно ночью и сыро…

Не хочу никого тревожить,

У нее, верно, муж и дети…

Я уйду, на других не похожий,

С ночью под руку на рассвете.
Вичікуючи гостя на прохідній – у них на телебаченні строга пропускна система, гостей требе заводити досередини, інакше їх не впустять – з гіркого досвіду спілкування з поетами чекала побачити звичний тип провінційного невдахи, не обділеного талантом, а від того ще беззахиснішого в нашому жорстокому (людина людині – вовк) пострадянському суспільстві, затюканого життям, кинутого замордованою безгрошів’ям дружиною, запопадливого поета в заношеному старомодному костюмі, обсипаному на плечах лускою, у якого, мабуть, не склалося життя десь там, у Росії, чи де ще його в біса носило, бо кому він там потрібний з нашим – чужим для них – менталітетом, і він, невдаха, вирішив повернутися додому з останньою надією хоч тут себе якось утвердити… І звідки ж у тих віршах лагідна упевненість у собі? Де він набрася всього такого мужнього?

У вестибюлі поки що нікого не було і вона вирішила трохи зачекати на гостя. За скляною стіною лив густий осінній дощ, не дощ, а справжня злива, і вона захвилювалася, як буде після запису повертатися додому, бо не взяла з собою парасольку. За пеленою дощу жовтіло листя на товстій стіні каштанів на набережній. Перед прохідною припаркувався чорний джип. З машини вискочив середнього зросту чоловік, і, піднявши комір чорної шкірянки, втягнувши острижену їжаком голову в плечі, швидким кроком – майже бігцем, легко перестрибуючи через дощові калюжі – рушив до вхідних дверей. Коли ввійшов – все одно мокрий, вода стікала по смаглявому худому обличчю - Надя його зразу впізнала і чомусь зраділа – той самий, що забрів до її кабінету в пошуках реклами… Знову хоче щось рекламувати… Видний мужчина…

Чоловік зупинився перед нею і усміхнувся, як і першого разу:



следующая страница >>