asyan.org
добавить свой файл
1




Лекція 2

Тема. Перспективи екологізації політики в Україні





  1. Причини безвідповідальності екологічної політики в Україні у минулому.

  2. Небезпеки рецепції застарілих технократичних життєвих стандартів Заходу.

  3. Усвідомлення необхідності проведення екологічної політики.

  4. Нова ієрархія цінностей і відповідальності.

  5. Формування екологічно мислячих політиків.

  6. Коригування питання власності.

  7. Демократія та екологічна компетентність влади.

  8. Статус і бюджет екологічного міністерства.

  9. Небезпека «екологічних воєн»: взаємостосунки «першого» та «третього» світів.

  10. Потреба у створенні інтернаціональних екологічних інститутів.

1. Причини безвідповідальності екологічної політики в Україні у минулому

На початку XX ст. наступає період зближення науки з виробництвом. Це стає необхідною умовою суспільного прогресу. Все більшого поширення набувають штучно створені елементи. Люди впритул приступають до формування штучних систем за допомогою заново створених речовин.

В СРСР після Жовтня 1917 р. дефіцит природних ресурсів у екстремальних ситуаціях, низький рівень екологічних знань у керівництва доповнювало вторгнення ідеологічних мотивів у розв'язання проблем охорони природи. Коли культ особи став законом життя країни, змінились орієнтири в комплексі природокористування. Перетворення капіталістичних відносин у соціалістичні Сталін і його оточення тлумачили однобічно і схематично, зводячи все до спрощеної формули: індустріалізація, колективізація, культурна революція.

Сталінська концепція побудови соціалізму за будь-яку ціну приносила в жертву природу. Швидко зростаючі масштаби розробки природних ресурсів не підкріплені матеріально-технічно, вели до нещадної експлуатації людини. Звідси — табори ГУЛАГу, дуже низький рівень життя, голодомори, геноцид проти українського та інших народів. Зниження вартості людини призвело до зниження вартості природи. Колективізація здійснила «знеособлення» землекористування, знизила міру особистої відповідальності за землю.

В 50 - 60-ті рр. прискорився процес погіршення екологічної ситуації в багатьох регіонах країни. Він відбувся в руслі кризових тенденцій, які позначилися в середині 50-х рр. в економіці, політиці, культурі, духовній сфері. Післявоєнна відбудова економіки, спроби реформування господарського механізму в межах колишньої системи відсторонювали екологічні проблеми.

Адміністративно-командна система не могла охопити зростаюче різноманіття господарських зв'язків і призвела до зростаючих масштабів екологічного неблагополуччя. Неповороткість управління господарським механізмом перешкоджала переходу до стратегії інтенсивного розвитку економіки — шляху, на якому можливе здійснення кардинальних заходів з метою збереження природи, зниження рівня забрудненості навколишнього середовища.

Ця тенденція посилилась у 70-х рр. В попередні десятиріччя через швидкі темпи хімізації сільського господарства, зростання міст, розвиток промисловості природоохоронні проблеми відчувались повсюдно, в 70-ті рр. вони почали викликати занепокоєння і тривогу. Ці настрої призвели до прийняття ряду постанов ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, в яких порушувалось коло питань щодо посилення охорони природи та поліпшення використання природних ресурсів. Досягти поставлених цілей не вдалося, тому що екологічна політика не була одним із пріоритетних напрямків.

Державні органи управління безвідповідально ставилися до виконання важливих державних завдань. В кожному міністерстві були управління або відділи охорони природи, кожне міністерство щорічно отримувало для цього мільярди коштів.

Головна причина безвідповідальності полягає в тому, що розвиток виробництва і охорона природи були розділені, вирішувались ізольовано одне від одного. В нашій економіці на той час домінуючим був затратний підхід: відомства почали змагання за те, хто більше «виб'є» капітальних вкладень з державного бюджету. Головним критерієм оцінки їх діяльності був показник освоєння капітальних вкладень. За цим антиекономічним показником оцінювали роботу підприємств і галузей до 1991 р.

Бюрократичний план став головною руйнівною силою природи, економіки та соціально-екологічного благополуччя суспільства. Він був перепоною на шляху інтенсифікації, науково-технічного процесу та раціонального природокористування.

Можливо, найефективнішим засобом боротьби за чистоту природи наприкінці 80-х рр. виявилась гласність. З проблем навколишнього середовища було знято багато «табу», з'явилися критичні статті з цієї тематики. В серпні 1989 р. був оприлюднений список 68 міст, найбільш неблагополучних в екологічному відношенні. Почали епізодично публікуватись дані про захворюваність у деяких найбільш забруднених регіонах. У газетах з'явились рубрики, де висвітлювалась екологічна ситуація.

В епоху «гласності» продовжувалось замовчування небезпечних реалій екологічного становища, зокрема наслідків аварії на ЧАЕС. Для громадян досі недоступні топографічні карти масштабом 1 : 500000 і 1 : 300000. Очевидно, що коли ці карти розсекретити, відразу стане зрозумілим реальний стан довкілля в державі. Про тенденції наростання екологічної тривожності в цей час свідчать опитування громадської думки.

Екологія стала предметом особливої уваги громадськості. Це був процес екологізації суспільної свідомості. Зросла екологічна активність населення. З'явилися партії «зелених», набирають сили громадські екологічні рухи. Політичні партії включають охорону природи у передвиборні платформи. З середини 90-х рр. увага публіцистів, учених, державних діячів до екологічної проблематики зменшилась. У багатопартійній політичній палітрі екологічним проблемам місця практично не знайшлося. Означена тенденція, доповнена соціально-економічною кризою, відобразилась на настроях громадськості. За даними опитування проведеного Київським міжнародним інститутом соціології в лютому - березні 1999 р. на запитання: «Які з проблем, що стоять перед Україною, хвилюють вас найбільше?» відповіді були наступними: рівень життя людей — 89 %; злочинність — 37 %; екологічні — 20 %; безпека України — 10 %; відносини з Росією — 9 %; Президентські вибори — 4 %; становище російської мови в Україні — 2 %; проблема Криму, Чорноморського флоту — 1 %.

Партії, в документах яких прозвучала стурбованість станом природи, залишили її на папері. Українські «зелені» пішли в політику й «охололи» до проблем екології. Вплив їх на формування екологічної політики значно менший, ніж у їхніх колег з ФРН, Швеції, Бельгії, Нідерландів та інших держав Заходу. В той час, коли екологічна криза в Україні зачепила інтереси кожної людини: в половині великих міст якість питної води нижча стандартів, продукти харчування насичені небезпечними домішками, повітря —викидами виробництва і т.п. Екологічна проблематика набула серйозного соціального, політичного, економічного звучання.

До середини 60-х рр. у радянській літературі намітився прорив у дослідженні екологічної проблематики: підключились гуманітарії. Визнаючи визрівання глобальної екологічної кризи, вони підкреслювали, що в цьому повністю винні капіталістичні країни. Екологічна політика радянської системи вважалась правильною, хоч базувалась на екстенсивному економічному курсі, що вимагав переробляти гігантські обсяги природних ресурсів.

Величезні масштаби природокористування вели до деградації природи у багатьох регіонах тодішньої країни. Екологічні гріхи пояснювались нестачею коштів, несприятливими умовами розвитку держави. Подібна точка зору вписувалась в офіційну історію країни і КПРС, екологічні проблеми становили низку перешкод, з якими потрібно було боротися.

У 70-ті рр. продовжувалось погіршення екологічної ситуації в країні. Цей процес зумовив зростання кількості публікацій з екологічної тематики. Автори зробили перші у вітчизняній літературі спроби співвідношення економіки та політики у стратегії природокористування, звернулися до світового досвіду вирішення екологічних проблем. Праці політичного плану несли заряд ідеологічних оцінок, які ґрунтувались на класовому поділі суспільства, поширенні цього підходу на природокористування. Серед публікацій цього періоду помітною є монографія О. Колбасова, присвячена історії природоохоронного законодавства в країні.

У 70-ті рр. продовжилось висвітлення філософських аспектів проблеми. Вийшов ряд досліджень В. Вашанова, Т. Григорана, В. Тугаринова, І. Рогова, В. Комарова, В. Лося, А. Павельєва, В. Марахова, К. Кантора, в яких розглядаються питання взаємовідносин суспільства і природи. В центрі уваги більшості авторів залишався сучасний етап.

Цій темі були присвячені збірники статей, дослідження Г. Волкова, Г. Гудожника, В. Касьяна, Д. Нікітіна, Ю. Новикова, Г. Зарубіна та ін.

На рубежі 60 - 70-х рр. виокремилось вивчення економічних аспектів охорони природи. Розпочалось вивчення проблем управлінського характеру, методів управління системами «економіка - середовище», територіальних аспектів їх взаємодії і т. ін. Деякі дослідники дійшли висновку, що проблема раціонального використання природних ресурсів є проблема управлінська. На межі 70 - 80-х рр. вивчається соціально-економічна ефективність екологічних проблем.

Концепція розвинутого соціалізму, що була панівною в 70-ті рр., консервувала застарілі уявлення про соціалізм. До проблем епохи НТР підходили зі старими та заідеологізованими мірками. Екологічна сфера через багато порушень, пріоритетність відомчих інтересів була «зоною замовчування».

В 70-ті рр. виявляється інтерес до міжнародних аспектів екологічної політики СРСР. Центральне місце в таких публікаціях посідає висвітлення класової боротьби в капіталістичних країнах, в умовах загострення екологічної ситуації. Джерельна база тих праць ґрунтується переважно на західних матеріалах: статтях, статистиці. Перебудова висвітлила гостроту екологічної ситуації в країні, надала природоохоронним проблемам політичний потенціал. Це сприяло розгортанню нових досліджень, філософи звертаються до вчення В. Вернадського про ноосферу, глобальних проблем цивілізації, історики, економісти, політологи — до екологічних проблем на стиску цих наук.

У політико-економічних пристрастях екологічна тема в останні роки відходить на другий план. Величезна кількість паперу витрачається на висловлювання політичних лідерів, на аналіз діяльності мікро-партій і рухів. Екологічні проблеми переплетені з іншими: національними, міграційними, економічними, перспективами державного розвитку.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства видається доцільним поєднання соціально-економічного реформування з екологічною доцільністю. Якщо не відбудеться поєднання ринкових відносин з екологічними, вихід на нові рубежі загальмується. Це може призвести до екологічного самогубства. Виживання цивілізацій і прискорення прогресу неможливі без екологічної перебудови, яку в літературі називають екологічною революцією.

2. Небезпеки рецепції застарілих технократичних життєвих стандартів Заходу

В Україні є небезпека у виборі того, яким зразкам наслідувати. Дехто з громадян тяжіє до Заходу тільки тому, що хоче прилучитися до тамтешніх стандартів споживання. Слід остерігатися, щоб у жертву такому бажанню не були принесені інші цінності. Переймаючи від пересічного західного обивателя переважно не найкращі риси, ми плекаємо в себе потреби, які за наших умов не можуть бути задоволені. Небезпечною є універсалізація Західних життєвих стандартів, яка може призвести Землю до екологічної катастрофи. Висновок: життєвий стандарт сучасного Заходу не можна вважати моральним. Катастрофа, до якої ми наближаємося, уже б настала, якби всі жителі планети споживали стільки енергії, як у розвинутих країнах Заходу, якби повсюдно нагромаджувалась така кількість сміття, в атмосферу викидалось стільки шкідливих речовин. «Надмірні претензії і марнотратний спосіб життя найбільш багатої частини людства тягарем лягають на навколишнє середовище.» «Надмірне споживання, особливо в промислово розвинутих країнах, збільшує кількість і різноманітність відходів виробництва, до 2025 р. їх об'єм може зрости в 4 - 5 разів». Західні індустріальні суспільства далі розвиватися таким чином не можуть.

Сучасні демографічні тенденції, нагрівання атмосфери, накопичення у воді отрутохімікатів, ерозія ґрунтів, зменшення озонового шару, скорочення запасів продовольства, загибель видів тварин створюють загрозу екологічних катастроф. Подібні катастрофи можуть призвести до боротьби за перерозподіл життєвих благ, у якій застосування ядерної зброї видається реальним, з огляду на труднощі запобігання її розповсюдженню. Про це свідчать ядерні випробовування в Індії та Пакистані, прагнення до цього Ірану, Ізраїлю та інших країн.

Люди схильні сподіватися на те, що їх біда не спіткає, отже, нема необхідності вживати якихось заходів. Але екологічна проблема незабаром дасть про себе знати. Фундаментальна парадигма сучасної культури зазнає краху, що змушує задуматися, перш ніж переймати західний спосіб життя.

3. Усвідомлення необхідності проведення екологічної політики

Усвідомлення громадськістю катастрофічності суспільного розвитку настає і з запізненням. Свідченням цьому є поширення руху «зелених», які нерідко перетворюються у політичні партії.

Міжнародна організація «Грінпіс» приступила до акцій проти браконьєрів, забруднювачів навколишнього середовища, випробувань ядерної зброї, акцій, що нагадують військові дії. Силовим характером відзначається багато маніфестацій і заходів екологістів.

Промислово розвинуті країни, спонукувані алармістськими публікаціями й екологічними рухами громадськості, почали, не без труднощів, впорюватися з екологічним безладдям. Були очищені Великі Озера, повітря в Токіо та інших японських містах очистилось завдяки жорсткому законодавству, стосовно якості бензину та пристроїв, які очищають повітря від вихлопних газів. Лондонські смоги відійшли в історію. В подоланні екологічної кризи перемагають культура виробництва і традиції законослухняності.

В 1973 р. з'явилася книга американського соціолога Д. Белла «Становлення постіндустріального суспільства», де була запропонована програма переорієнтації суспільства з прискореного виробництва предметів споживання на чисту природу, значну кількість інформації й обізнаність про людину, суспільство, світ, мережу послуг побутового та культурного призначення. Досконала технологія виробництва дозволить знизити енерго- та матеріалоємність, кращі засоби телекомунікації зменшать навантаження на транспорт. В постіндустріальному суспільстві пріоритети змінюються, і екологічна складова концепції Белла цілком реальна.

Лінію Д. Белла продовжив американський футуролог Е. Тоффлер у праці «Третя хвиля». Першими двома хвилями, на думку автора, були сільськогосподарська й індустріальна цивілізації. Настає третя цивілізація, тотожна постіндустріальному суспільству. Енергетичною базою стає використання сонячного світла, тепла і сили вітру.

Отже, в останні 2 – 3 десятиріччя проблема збереження біосфери набула політичного значення та глобального характеру. Різноплановість екологічних бід потребує політичної відповідальності перед майбутніми поколіннями. Знання про екологічні негативні явища, створені діяльністю людини, вторгаються у сферу політики. Екологічна тема стає проблемою політики.

Що ж стосується науки, покликаної відіграти тут свою традиційну роль каталізатора і просвітителя, то їй належить остаточно сформувати нову і перспективну галузь, яку ми позначили терміном «політекологія». Ця наукова галузь не повинна бути директивною. Політекономія радянського періоду, зокрема, претендувала на директивність, що й дало плачевні результати. То ж нехай політекологія з самого початку вивільниться від подібних претензій і обмежиться, як мінімум, прогностичним і рекомендаційним характером. Водночас ця нова наука має бути значно більше комплексною і міждисциплінарною, ніж будь-який інший науковий комплекс, бо вона має справу з природою, з біосферою і господарюванням людини в ній.

4. Нова ієрархія цінностей і відповідальності

З огляду на радикальне розширення сфери наслідків нашої діяльності, необхідно внести відповідні корективи в цивільно- і карно-правове поняття відповідальності. Заслуговує на увагу, зокрема, поширене в розвинутих країнах міркування: «Хто має більшу владу, той повинен нести і більшу відповідальність».

Характерно, що в наш час громадська думка засуджує дрібного злодія суворіше, ніж підприємця чи виробника, який забруднює цілий регіон і фактично посягає на основи людського буття. У цьому відношенні важливим є створення нової ієрархії благ і цінностей та наближення вимог юридичних положень до умов сьогодення.

Чи не щодня нам доводиться приймати рішення, наслідки яких виходять як за територіальні кордони держав, так і за межі життєдіяльності нинішніх поколінь. Не звертати уваги на якісні відмінності між сучасною й античною технікою і, тим самим, між наслідками людських рішень у сучасному й минулому — означає бути нещиро наївним. Наші рішення можуть бути неправомірними не самі по собі, а через відсутність юридичних механізмів, що гарантують збереження інтересів тих осіб, яких ці рішення так чи інакше стосуються. У зв'язку з цим найважливішим завданням стає включення положень про захист навколишнього середовища до конституції, тобто цей захист має стати справою державної ваги. Таким чином, у країнах, де закріплена юрисдикція конституційних судів — утворення яких, до речі, належить заохочувати повсюдно, — можна буде подавати позов проти постанов законодавчої влади. Звичайно, захист навколишнього середовища не може бути прерогативою тільки конституційного суду, адже питання екологічного права належать також до компетенції адміністративних, кримінальних і цивільних судів. Зрештою, тема освітнього рівня суддів, необхідного для того, щоб за участю експертів компетентно вирішувати нагальні проблеми, поки залишається відкритою. Вочевидь, треба виховати таких людей, які б поряд з юридичною освітою здобували і відповідні знання, що дають цілісне бачення колізій сучасного індустріального суспільства.

5. Формування екологічно мислячих політиків

Викладені у попередніх розділах міркування переконують, що раціональне розв'язання проблем, що постали перед людством, у принципі є можливим. Проте, не можна стверджувати, що все необхідне для запобігання глобальним катастрофам буде зроблено своєчасно, оскільки не існує жодної апріорної гарантії, ніякого апріорного доказу того, що людство нездатне до самознищення. Особливо турбує чинник часу. Ми не знаємо, скільки вам відпущено, і тому повинні якомога швидше вжити рішучих заходів, необхідних для врятування середовища проживання.

Але як реалізувати рішення, які вважаються правильними? Очевидно, для цього знадобиться тиск громадськості. Інертність політиків викликає побоювання, що зроблено буде дуже небагато, якщо, звичайно, добре поінформовані і наполегливі громадяни, чисельність яких постійно збільшується, не доведуть до відома відповідальних політиків і адміністраторів свої конкретні пропозиції і не дадуть їм чітко зрозуміти, що більше не вважатимуть законним той уряд, який не поспішає приступати до здійснення потрібних заходів. Водночас слід подбати і про підготовку висококваліфікованих керівників, які, крім усього іншого, були б здатними мислити екологічними категоріями й адекватно оцінювати стан довкілля.

Визначення пріоритетів щодо охорони навколишнього середовища видається дуже важливим. Адже прикро бачити, як благородні люди нерідко витрачають свою енергію на завдання, які самі по собі не викликають заперечень, але в нинішній ситуації малозначущі в порівнянні з іншими, незрівнянно важливішими і більш нагальними. Наприклад, парниковий ефект або ж глобальне скорочення площі родючих ґрунтів у результаті ерозії виглядають проблемами не менш серйозними, ніж, скажімо, збереження певного виду метеликів. Надмірна увага до другорядних проблем відволікає від першочергових завдань як зусилля, так і фінансові ресурси. Коротше кажучи, потрібна реалістична екологічна політика, оскільки прагнення до високих, але недосяжних ідеалів призводить лише до збереження статус-кво.

Екологічно мислячий політик в епоху зміни ціннісних орієнтацій потрапляє в скрутне становище і не завжди знаходить своє місце в сучасному політичному процесі, тобто не завжди робить правильний вибір. Далеко не в усіх вистачає моральних сил для усвідомлення реальної ситуації, а тим більше для екологічно зумовлених практичних дій. Власне, екополітика починалася з декларацій, останні і тепер багато в чому визначають її заходи. До цього слід додати невміння значної когорти політиків відділяти головні проблеми від другорядних. Скажімо, загибель морських котиків чи пінгвінів не належить до найгостріших екологічних проблем, але емоційний вплив такої ситуації інколи незрівнянно більший порівняно із значно серйознішими екологічними катастрофами, які звичайно уявляються більш абстрактно. Але зміщуючи акценти, — як справедливо зазначає В. Хесле, — можна вплинути на екологічну свідомість населення, використавши саму подію як привід для всеохоплюючих реформ.

Утім, це не означає, що слід заплющувати очі на зменшення біологічної різноманітності. У природі все взаємопов'язане. І навіть, здавалось би, така шкідлива комаха, як муха цеце — грізний ворог африканського культурного тваринництва — сприяє збереженню природи. Якби не було цієї комахи, поширення домашнього тваринництва мало б перетворити певні райони з багатою чагарниковою рослинністю на пустелю. Таким чином, муха цеце обмежує людську експансію, захищає природу від людини.

Політики повинні, крім іншого, володіти таким баченням ситуації, яке б дозволило концентрувати увагу на цілях, які самі по собі значущі.

Таке бачення не зводиться до ідеї, ніби щастя на землі полягає в задоволенні будь-яких можливих потреб і в повному підкоренні людиною природи, бо така ідея не тільки не може бути реалізована, а й позбавлена іманентної цінності. Примирення людини з природою — ось стрижень нового бачення. Хочеться сподіватися, що екологічна криза врешті-решт буде сприйматися як загальнолюдська проблема, вирішення якої можливе лише спільними зусиллями, що XXI століття стане віком навколишнього середовища. Екологічна політика здатна бути ефективним засобом збереження природних основ нашого життєвого світу й забезпечити майбутнє людській цивілізації. Лишається разом з В. Хесле також сподіватися, що завдяки колективним зусиллям усіх людей доброї волі вдасться створити такий світ, у якому свобода індивіда узгоджуватиметься не тільки з правом інтерсуб'єктивної спільноти, а й з природою.

6. Коригування питання власності

У чому ж саме має виявитися екологічний характер правової держави? Щоб зрозуміти це, потрібно відмовитися від притаманного класичному праву поділу на особи і речі, оскільки поняття особи і власності належать до правових основ. У такому поділі вбачається одна з найголовніших причин правової «непоміченості» екологічної кризи. Те, що в праві окремих країн тварину починають розглядати як самостійну юридичну одиницю, слід вважати поступом на шляху до екологічної держави. Важливою у цьому відношенні є спроба коригування поняття власності. Зокрема, слід розвести поняття користування і власності. Історія права знає повний спектр трактування ставлення до власності: так, Гегель, зокрема, захищав необмежену власність, тоді як Фіхте в розумінні власності виходив і із поняття користування. Певно, і що нова актуалізація фіхтеанського поняття власності виявилася б сприятливою. Таким чином, власник важливих для життя відновлюваних ресурсів, якими можуть бути море, ріка, ґрунти чи ліс, уже не мав би права ці ресурси знищити і міг би лише користуватися їхніми плодами.

Інший важливий, хоча й менш принциповий, аспект екологічно прийнятного поняття власності стосується переробки сміття і захоронення агресивних виробничих відходів. Експорт високотоксичних відходів у країни «третього світу» є ганебною справою Заходу. Абсурдність нинішньої ситуації найнаочніше демонструють сучасні «летючі голландці» — кораблі-привиди з отруйними відходами на борту, що продовжують борознити Світовий океан, якимось дивним чином позбавляючись, врешті-решт, свого вантажу. Винуватцями тут виявляються не лише виробники, а й «покупці». Втім, ця проблема може знайти і радикальне розв'язання, якщо, наприклад, куплена нами пляшка для соку завжди залишатиметься власністю магазину, і тільки сік ставатиме власністю покупця. Тоді б виник правовий обов'язок повернути пляшку, а порушник ризикував би зазнати переслідування законом. Так само вдалося б різко скоротити у багатьох країнах, скажімо, кількість автомобільних кладовищ, а матеріали, з яких були виготовлені машини, знову поверталися б до виробника.

7. Демократія та екологічна компетентність влади

Ефективність заходів законодавчої влади залежить від її здатності усвідомлювати екологічні проблеми і відповідним чином на них реагувати. Парламентарі сучасних правових держав представляють інтереси всього народу, а не лише своїх виборців. Крім того, вони повинні чітко розуміти, що «весь народ» не обмежується тільки нашими сучасниками. Уже настав час усвідомити, що політична еліта має бути зразком для всього населення, адже, нехтуючи цим, вона просто не виконає свого призначення.

Слід зазначити, що на початку 90-х рр. в Україні, як і в більшості держав посткомуністичного простору, так званий політ-потік для багатьох діячів виявився досить живильним, у ньому зросли, залялькувалися і проклюнулись сепаратисти, націоналісти, шовіністи, монархісти, кадети, анархісти тощо. Не так давно цей потік, що виграє всіма кольорами політичної райдуги, був виразно зеленого кольору. Нині політикани змінили «зелені» лозунги на різноманітні кольори, часом з помітним коричневим відтінком. Ліві, праві, центристи діють так, наче ніякої екологічної кризи в країні не було і нема. Екологія стає лише слівцем з набору популістської косметики.

Для політиків стає важливим зрозуміти ту загальну істину, що демократичний вибір є обґрунтованим і, звичайно, правильним, оскільки демократія, попри всі свої вади, переважає інші державні форми хоча б тим, що дає змогу уникнути при пошуку істини надто грубих помилок. Якість демократії визначається її здатністю розв'язувати реальні проблеми. Якщо ж провідні демократичні сили, зосередивши всю свою енергію на боротьбі за владу, виявляються неспроможними бодай розуміти реальні проблеми, тоді можна говорити про їхню недієздатність, про кризу в державі. Демократія не може обмежуватись одними лише урочистостями з приводу свого державного улаштування, вона конкретизується в адекватному вирішенні реальних проблем.

Демократія передбачає відповідне виховання керівних осіб. Історично функції держави та компетенція її керівництва поширювались на різні галузі, але у вік захисту навколишнього середовища їхня увага, природно, має зосереджуватися й на екології. Компетенція представників влади повинна розширюватись за рахунок екологічної свідомості. Без високої свідомості, почуття відповідальності та обов'язку в людей, які займають ключові посади в управлінні, нам не тільки не вирішити екологічних проблем, а й не побудувати високоорганізоване суспільство, суспільство високої культури. Не можна не погодитись із твердженням В. Стецюка, що «де невисока моральність, там і невисока культура, де невисока культура, там гірше середовище. І навпаки — де вища моральність, там вища якість довкілля». Загалом, виховання політичної і в цілому суспільної еліти є передумовою функціонування її інститутів. Вирішальне значення має пристосування цінностей і знань, якими володіє еліта, до вимог екологічної ситуації; в противному разі еліта стає реакційним чинником.

8. Статус та бюджет екологічного міністерства

Посада міністра з охорони навколишнього середовища в уряді має оцінюватись цілком по-іншому. Міністерство охорони навколишнього середовища має стати одним із ключових міністерств, як міністерства іноземних і внутрішніх справ, економіки і фінансів. Керівництво згаданим міністерством має давати можливість обійняти посаду віце-прем'єр-міністра. Міністр з охорони навколишнього природного середовища повинен мати право «вето», тоді його думка набуде особливої ваги. Важливим питанням є також бюджет Міністерства охорони навколишнього природного середовища. В Україні він сміховинний. Так, з 1994 р. в Державному бюджеті України вперше сформовано окремий екологічний рядок. Асигнування на охорону навколишнього природного середовища в 1994 р. становили 0,5 % валового внутрішнього продукту. На жаль, у Державному бюджеті на 1999 р. цей показник затверджено ще вдвічі меншим. Крім того, прийшов час об'єднання в одному центральному органі функцій захисту навколишнього середовища, які сьогодні нерівномірно розподіляються між різними міністерствами. Доцільними також були б щомісячні звіти керівника екологічного відомства, оприлюднені ЗМІ, з об'єктивним аналізом екологічної ситуації в державі.

9. Небезпека «екологічних воєн»: взаємостосунки «першого» та «третього» світів

Помиляються ті, хто вважає, що екологічну проблему можна розв'язати незалежно від проблем «третього світу». Відокремлення однієї частини людства від іншої нині стає неможливим. На Заході, на Сході, на Півдні й на Півночі — всі ми перебуваємо в одному човні і якщо почнемо сваритися між собою, то наш човен обов'язково перекинеться.

Сталося так, що свого часу чимало технічних досягнень індустріального суспільства були передані тим культурам, які й досі не засвоїли основоположних принципів сучасної правової держави, що, безумовно, тягне за собою ще більш непередбачувані наслідки, ніж використання цих досягнень, скажімо, на Заході. Що слід чекати від людини, мислення якої обмежене феодальними політичними категоріями, а епістемологічно — навіть категоріями магічними, якщо вона раптом виявиться власником атомної зброї?

Однією з головних проблем людства сьогодні стає співіснування у світі культур, що належать до різних ступенів розвитку; та й у кожній окремій культурі є соціальні верстви населення, що збереглися від різних стадій розвитку, і отже, побутує різна, іноді несумісна одна з одною логіка. З огляду на це, слід намагатися досягти якнайповнішого взаєморозуміння між окремими культурами. Разом з тим, приймаючи важливі рішення, треба свідомо враховувати і аналізувати відмінності в традиціях і менталітеті, адже саме вони, зрештою, породжують і відмінності в економіці та політиці. «Варто пам'ятати, що впродовж століть саме відмінності між цивілізаційними породжували найбільш тривалі й запеклі конфлікти». Саме зіткнення, конфлікт цивілізацій, як вважає вчений, домінуватиме й у III тисячолітті. Оскільки «в прийдешньому світі не буде єдиної універсальної цивілізації, а будуть різні, то кожна з них має навчитися співіснувати з іншими».

Поза тим, слід ґрунтовно з'ясувати політичні відносини між так званими і «першим», і «третім» світами. З одного боку, важливо чітко усвідомити, що саме західному світові належить пріоритет впливу на все населення планети, що саме він накидає притаманні йому цінності решті. Цей, умовно кажучи, «перший світ» досить жорстоко або знищив, або перетягнув у сучасну цивілізацію ті органічні культури, що жили у прадавній гармонії з природою. Одним із чинників руйнування довкілля у «третьому світі» є саме економічні інтереси «першого». Участь останнього в екологічно шкідливих гігантських проектах, економічним результатом яких є загострення боргової кризи у відсталих країнах, була зумовлена зовсім не любов'ю до ближнього. Достатньо високий рівень життя, притаманний західному світові, у «третьому світі» навряд чи буде колись доступним для всіх.

Розумна допомога країнам, що розвиваються, звичайно, потрібна, але її не можна зводити тільки до пом'якшення наслідків жорстоких катастроф; вона необхідна радше для створення загальних умов, що забезпечують тривкий розвиток. Збереження навколишнього середовища також належить до загальних умов, і філії західних фірм у «третьому світі» повинні дотримуватися визнаних тут екологічних стандартів.

Кожен — як індивід, так і держава — має право йти обраним шляхом доти, поки від цього не залежить доля інших; тоді його безумовній свободі приходить кінець, незалежно від того, чи відповідає він за цей стан справ, чи ні. Безперечно, країни «першого світу» вчинили б украй ганебно, якби заради врятування навколишнього середовища вдалися до воєнного втручання у справи своїх колишніх колоній. Проте, проблема права на ведення таких «ековійн» назріла, принаймні, для міжнародних інститутів. Передусім необхідно випробувати всі засоби порятунку навколишнього середовища в «третьому світі» на підставі угод, причому багаті країни зобов'язані перебрати на себе пов'язані з цим витрати. Отже, справа не обмежиться одним лише прощенням боргів — для врятування навколишнього середовища настійно потрібен новий «план Маршалла». Подібні обов'язки розвинутих країн зумовлені, по-перше, їхньою спільною виною у створенні нинішньої ситуації і, по-друге, їхньою власною зацікавленістю в скороченні наслідків руйнування навколишнього середовища в «третьому світі». Адже «третій світ» — це 3/4 усього світу.

10. Потреба у створенні інтернаціональних екологічних інститутів

Конструктивні заходи мають бути вжиті на всіх рівнях соціуму, оскільки не кожна проблема потребує глобального підходу. Якщо ми хочемо успішно протидіяти безрозсудності мегапроектів, то основи екологічної політики треба запровадити в кожному конкретному місті й навіть у кожному домі. Це сприятиме й готовності людей діяти відповідним чином і на глобальному рівні.

Локальні й глобальні дії мають доповнювати одна одну. Якщо ж політика зведеться до поодиноких дій національного масштабу, то світовий клімат ніколи не стабілізується, а озоновий шар і далі буде виснажуватись. Подібно до того, як вік економіки зробив урегулювання міждержавних економічних відносин головним зовнішньополітичним завданням, так само в найближчому майбутньому зовнішня екологічна політика має перетворитися на один з головних напрямків політичної діяльності. Зараз через екологічну кризу, як ніколи раніше, відчувається нагальна потреба в створенні інтернаціональних екологічних інститутів, чиї рішення матимуть реальну регулятивну здатність.