asyan.org
добавить свой файл
1 2 3 4


Інститут менеджменту і фінансів

при

Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Кафедра політичної економії


К У Р С О В А Р О Б О Т А



з політичної економії на тему:

Теорії розвитку людської цивілізації”



Виконав студент групи

курсу, спеціальність –

менеджмент організацій”

заочне відділення
Науковий керівник:

КИЇВ


П л а н :

Вступ с. 2

Розділ 1. Цивілізація – еволюція поглядів економічної теорії с. 4

1.1. Основні теорії цивілізаційного розвитку с. 4

1.2. Цивілізаційний та формаційний підходи с. 11

Розділ 2. Сучасні теорії розвитку цивілізації с. 15

2.1. Наука, як рушій техногенної цивілізації с. 15

2.2. Теорії інформаційного(постіндустріального) суспільства с. 17

Розділ 3. Теоретичні основи пізнання розвитку людської цивілізації с. 29

3.1. Гносеологічний аспект: дослідження розвитку загального

режиму перцепції, як чинника і первісної від цивілізаційного процесу с. 29

3.2. Інституціональні аспекти розвитку цивілізації с. 35

Висновки с. 39

Список використаної літератури с. 41
Вступ
Сьогодні ми живемо в світі високих швидкостей, величезних можливостей, фантастичних досягнень, а також: цілої низки соціальних та особистісних проблем людства, катастрофічних наслідків порушення екобалансу, поглиблення фінансової прірви між різними країнами, людьми.

Зупинити все неможливо, продовжувати так і далі – смертально ризиковано. Отже, єдиним варіантом вирішення глобальних проблем людства може бути “виправлення програмного коду, під час виконання”. Щоправда, в сучасних умовах виробництва та споживання, часу на таке “редагування”, корекцію загальнолюдського розвитку зостається мало.

Тому тема розвитку людської цивілізації дуже актуальна для нас, людей що живуть сьогодні і визначають яким буде майбутнє. Велике значення має розробка концепцій цивілізації, як наукового пізнання розвитку організованого, упорядкованого розуму, і взагалі – можливих форм існування самоорганізації матерії (життя); вивчення інтелекту, що є творцем, джерелом уявлень людини, поточної парадигми, світогляду, та й самої економічної дійсності. Отже, для економічних наук дана тема має фундаментальне значення. Вже зараз ми спостерігаємо появу нових форм суспільного розвитку, наукові міждисциплінарні відкриття, глобалізацію та інформатизацію; водночас, не можна не помітити прояви “нової свідомості” та наслідків екологічного втручання, техногенного розвитку нашої цивілізації. Людство покладає надії на науку, гуманізм, релігію; на наш погляд шанс криється в дослідженні механізмів сприйняття, вивченні функцонування перцепції. Саме в тривіальному акті сприяняття нас чекають відкриття, що радикально змінять наукові погляди на природу людини, реальність ззовні. Такі нові знання впливають на розвиток політики, культури, суспільниго ладу тощо. Економічна теорія, що описує економічну дійсність безпосередньо повязана із розвитком теорій цивілізаційного процесу. Таким чином, розглядувана тема займає центральне місце у формуванні фундаментальних основ економічної теорії.

В цій роботі ми розглянемо історію поглядів суспільної та наукової думки щодо поняття “цивілізація”, та її розвитку. Зробимо огляд класичних і сучасних теорій розвитку цивілізації, особливо звернувши увагу на політекономічний аспект досліджуваної теми та на розвиток свідомості, сприяняття людини. На історію формування даного режиму перцепції, як чинника, що визначає тип, образ і організацію соціально-економічної системи. Можливо, такий погляд і буде поєднанням теорії інформації, теорії сприйняття і економічної теорії. Так ми зможемо описати теперішній стан розвитку людської цивілізації, зробити підсумок, і далі – спрогнозувати можливу множину альтеринатив майбутнього розвитку життя на планеті.

Мета дослідження – отримати уявлення, усвідомити, пізнати сутність цивілізації людства. Основні використані методи: дефініція, класифікація, індукція та дедукція, науково-емпіричне дослідження за допомогою спостереження, порівняння, а також методи встановлення причино-наслідкового звзку тощо. Далі використовувались ідеалізація, мисленне моделювання, аксіоматизація та формалізація, як методи побудови теоретичного знання. Практичне значення теми цієї роботи полягає у подоланні людством глобальних проблем сучасного етапу розвитку цивілізації; зокрема, через зміни свідомості, світогляду економістів-науковців, що працюють в галузі економічних наук та підприємців, керівників.

Розділ 1. Цивілізація – еволюція поглядів економічної теорії
1.1. Зміст поняття та основні теорії цивілізаційного розвитку

Поняття “культура” часто інтерпретується як синоним поняття “цивілізація”. При цьому цивілізацію розуміють або як сукупність матеріальних і духовних досягнень суспільства в його історичному розвитку або тільки як матеріальну культуру.

Відомий англійський етнограф Э.Тайлор уважав, що цивілізація, або культура, у широкому етнографічному розумінні, складається в цілому зі знання, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв і деяких інших здатностей і звичок, засвоєних людиною як членом суспільства.

Слово Цивілізація вперше з'явилося у Франції в середині 19 століття. Від латинського слова, що означало цивільний, державний. У Середньовіччя дане поняття одержало юридичний зміст і було віднесено до судової практики, у наступні періоди значення поняття розширилося. Цивільною стали називати людину, що вміє добре поводитися, тобто з гарними манерами й навичками самоконтролю. Нерідко говорять, наприклад, про цивілізовану людину. У цьому значенні термін уперше з'явився у Франції в 18 столітті, у працях Вольтера. Однак революція поступово розвивалася і виявлялися її наслідки. Дослідники підкреслювали, що “цивілізація“ може вмерти.

В епоху Реставрації стали створюватися різні теорії цивілізації. В 1827 році з'явилися “Думки про філософію людства“ И.Гердера. У тому ж році вийшли “Принципи філософії історії“ Дж-Б.Вико. Але одна людина особливо заволоділа, якщо можна так виразитися, самим поняттям “цивілізація“. Це Франсуа Гізо, який писав про те, що людська історія може розглядатися тільки як збори матеріалів, підібраних для великої історії цивілізації роду людського. Гізо був переконаний у тім, що в людства загальна доля, що передача накопиченого людством досвіду створює загальну історію людства. Стало бути, є цивілізація. Їх потрібно вивчати, аналізувати, анатомувати. Але над ними є ще Цивілізація і її прогрес. Цивілізація, по Гізо, складається в основному із двох елементів; з деякого рівня соціального розвитку й рівня розвитку інтелектуального. В 19 столітті значення слова було розширено й крім володіння вихованістю й навичками, що допомагають досягти “цивілізованого поводження“, слово стало застосовуватися й для характеристики стадій людства. Льюіс Морган виразив цю ідею в назві своєї книги “Давнє суспільство, або дослідження шляхів людського прогресу від дикості через варварство до цивілізації”.

І. Гердер надавав цьому слову ряд різноманітних значень. Серед них: здатність одомашнювати тварин, освоювати нові землі, розвиток наук, мистецтв, ремесел і торгівлі, нарешті, політика. Подання Гердера у всьому збігаються з думками Канта, що зв'язував успіхи культури з успіхами розуму й уважав їхньою остаточною метою встановлення загального миру.

Багато в чому слова культура й цивілізація виступали як синоніми. Їхнє протиставлення не передбачалося. Саме у своїх творах А. Гумбольдт часто користується словом “культура“ поряд зі словом “цивілізація“, не піклуючись про те, щоб розвести ці поняття. А.Гумбольдт показав, як крива прогресу крок за кроком піднімалася по шкалі градацій, побудованої мистецьки, хоча й трохи штучно - від людини цивілізованої до вченого, художника, щоб піднестися до людини олімпійської. Вдачі деяких дикунів гідні всякої поваги. Проте ці дикуни далекі будь-якої інтелектуальної культури. І навпаки. Це означає, що обидві сфери незалежні. Так виникає розходження двох понять.

Третій зміст поняття “Цивілізація“ запозичений англійською літературою з німецької мови. В 20 столітті антропологічне поняття культури, як результату придбаних (на відміну від спадкоємних) навичок поводження, стало поступово замінятися поняттям цивілізація. Р.Редфильд, наприклад, розумів цивілізацію як виховання навичок у поводженні людей, що живуть у дуже складних і мінливих суспільствах. Культура ж, на його думку, ця якість людей простих і стійких, “народних“ суспільств.

Російський філософ М. Я. Данилевський висунув ідею “культурно-історичних типів“(цивілізацій). Вони перебувають у безперервній боротьбі один з одним і з навколишнім середовищем. Кожна цивілізація проходить у своєму розвитку періоди змужніння, старіння й загибелі. Данилевський затверджував про існування безліч цивілізацій, які все разом виражають нескінченно багатий геній людства. Російський філософ розділяє всі народи на три основних класи: на позитивних творців історії, що створили великі цивілізації або культурно-історичні типи; негативних творців історії, які подібно гунам, монголам і туркам, не створювали великих цивілізацій, а як “божий батіг“ сприяли загибелі старезних умираючих цивілізацій. Вони не можуть стати ні творчою, ні руйнівною силою в історії. Вони являють собою етнографічний матеріал, використовуваний творчими народами для збагачення своїх цивілізацій.

На думку Данилевського, лише деякі народи змогли створити великі цивілізації й стати “культурно-історичними типами“. Філософ нараховує десять таких цивілізацій: єгипетська, ассирійско-вавілоно-фінікійско-халдейска або давньосемітська, китайська, індійська, іранська, єврейська, грецька, римська, новосемітська або аравійська, германороманська або європейська.

Дві цивілізації - мексиканська і перуанська - загинули насильницькою смертю на ранній стадії розвитку. Як уважав Данилевський, можна назвати деякі основні закономірності або закони виникнення, росту й загибелі цивілізацій:

1. Будь-яке плем'я або народ, що розмовляють однєю мовою або належать до однієї язикової групи, представляють культурно-історичний тип, якщо вони духовно здатні до історичного розвитку й пройшли стадію дитинства.

2. Для справжнього народження й розвитку культури народ повинен досягти політичної незалежності.

3. Основні принципи цивілізації одного культурно-історичного типу не передаються народам культур іншого історичного типу. Кожен тип створює свою власну цивілізацію. Так, численні спроби поширити грецьку цивілізацію серед неарійських або східних народів зазнали краху. У наш час англійці зазнали аналогічної поразки, намагаючись перенести європейську цивілізацію в Індію. Однак ця закономірність не поширюється на окремі елементи або риси цивілізацій, які можуть передаватися від однієї цивілізації до іншої.

За Данилевським, більшість цивілізацій є творчими не у всіх, а тільки в одній або декількох областях діяльності. Так, грецька цивілізація досягла неперевершених висот в області естетики, семітська - у релігійній, римська - в області права й політичної організації.

Відповідаючи на запитання про причини ворожого відношення Європи до Росії й слов'янства, він бачить їх у тім, що Європа вже вступила в період занепаду, у той час як слов'янська цивілізація входить у період розквіту своїх творчих сил. Якщо європейська цивілізація виявилася творчою у двох областях: політичної та наукової, то слов'янська цивілізація буде трьох або навіть чотирьох складовою (творчою) у чотирьох областях: релігія, наука, політика, економіка. Причому, головним чином, в області соціально-економічній шляхом створення нового й справедливого соціально-економічного порядку.

Книга Освальда Шпенглера (1880-1936) “Занепад Європи” стала одним із самих значних і суперечливих шедеврів в області соціології культури, філософії історії й філософії культури. Це добуток, що містить біологічну філософію історії: культури - це ті ж живі організми, які зароджуються, ростуть, старіють і в'януть. Всесвітня історія являє собою чергування й співіснування різних культур, кожна з яких має неповторну душу. Назва роботи Шпенглера “Занепад Європи” виражає її пафос. Він затверджує, що розквіт західноєвропейської культури завершився. Вона вступила у фазу цивілізації й не може дати нічого оригінального ні в області духу, ні в області мистецтва.

Історія розпадається на ряд незалежних, неповторних замкнутих циклічних культур, які мають сугубо індивідуальну долю, присуджені пережитий народження, становлення й занепад. Однак чи дійсно культура наймогутніший сплеск духу? Філософи зазвичай відносять до культури все, що піднімається над природою. Величезний етнографічний матеріал, зібраний дослідниками після Шпенглера, свідчить: культура - це насправді унікальний творчий імпульс. Це дійсно сфера духу, що далеко не завжди надихається потребами практичної користі.

Однак можна сказати, що всяка культура неминуче переходить у цивілізацію. Цивілізація є доля культури. Перехід від культури до цивілізації - це кидок від творчості до безплідності, від становлення до окостеніння, від героїчних “діянь“ до “механічної роботи“.

Із часів Гізо політологи та історики ділять світ на цивілізації: західна, конфуціанська, японська, ісламська, индуїстська, латиноамериканська, слов'яно-православна. Цивілізація, на думку Шпенглера, кінчається смертю, тому що вона є початок смерті, виснаження творчих сил культури. Культура походить від культу, вона пов'язана з культом предків, вона неможлива без священних переказів. Цивілізація ж, як думає Шпенглер, є воля до світової могутності.

Культура національна, цивілізація ж інтернаціональна. Цивілізація- це світове місто. Імперіалізм і соціалізм - однаково цивілізація, а не культура. Філософія, мистецтво існують лише в культурі, у цивілізації вони неможливі й не потрібні. Культура органічна, цивілізація ж механична.

Культура заснована на нерівності, на якостях. Цивілізація перейнята прагненням до рівності, вона хоче влаштуватися в кількостях. Культура аристократична, цивілізація демократична.

Вмираючи, культура перероджується в цивілізацію. Занепад Європи, насамперед занепад старої європейської культури, виснаження в ній творчих сил, кінець мистецтва, філософій, релігій. Європейська цивілізація ще не кінчається. Вона буде довго святкувати свої перемоги. Але після цивілізації наступить смерть для західноєвропейської культурної раси. Після цього культура може розцвісти тільки в інших расах, в інших душах.

Бердяєв критично переосмислив роботу Шпенглера “Занепад Європи” у своєму творі “Зміст історії“. Він написав статтю Воля до влади й воля до культури“ (1922р.). В ній зроблена спроба співвіднести поняття “культура“ та “цивілізація“.

На думку Бердяєва, культура завжди бувала великою невдахою життя. Саме цивілізація намагається здійснити життя. Усяка культура ( навіть матеріальна культура) є культура духу.

Цивілізація по природі своїй технічна, у цивілізації всяка ідеологія, усяка духовна культура є лише надбудова, ілюзія, не реальність. Цивілізація на противагу культурі не релігійна вже по своїй основі, у ній перемагає розум “освіти“. Цивілізація на противагу культурі не символична, не ієрархічна, не органічна. Вона реалістична, демократична, механістична. Вона хоче не символічних, а “реалістичних“ досягнень життя, хоче самого реального життя, а не подоб і ознак, не символів з інших світів. У цивілізації колективну працю витісняє індивідуальна творчість. Цивілізація знеособлює. Звільнення особистості, що начебто б цивілізація повинна нести із собою, смертельне для особистісної оригінальності. Особистість розкривається тільки в культурі.

Перехід культури в цивілізацію пов'язаний зі зміною відносин людини та природи. Ера цивілізації почалася з переможного входження машин у людське життя. Життя перестає бути органічним, губить зв'язок із ритмом природи. Людина остаточно віддаляється від природи в процесі технічного оволодіння природою й організованим володарюванням над її силами.

Цивілізація має не природну й не духовну, а машинну основу. Вона, насамперед , технічна, в ній техніка тріумфує над духом, над організмом. Сучасні культурологи схиляються до переконання, що цивілізацію треба розуміти як середню стадію розвитку людського досвіду. Ця стадія почалася, як вони думають, з виникненням сільського господарства, потім тривала в промисловій революції, після чого людство волею-неволею починає рухатися до постцивилизационной стадії розвитку, коли масові комунікації забезпечать глобалізацію культури.

При співвідношенні культури й цивілізації культура оцінюється як сфера вищих людських дій: духовних, наукових і художніх виявлень людської активності. Цивілізація ж персоніфікує матеріальні форми буття.

Перш ніж говорити про теорії циклів цивілізацій, необхідно зрозуміти, що Тойнбі має на увазі під поняттям цивілізація, або, інакше кажучи, що є “одиницею вимірювання“ історичного буття. Виходячи з того, що будь-яка країна, політичний союз і т. д. повинні розглядатися не самі по собі, а виходячи з “історичного контексту“, Тойнбі приходить до слідуючих висновків про “атом, на якому треба фокусувати свою увагу історикові“:

a) Цивілізації “являють собою ... суспільства з більш широкою довжиною як у просторі, так і в часі, чим національні держави, міста-держави або будь-які інші політичні союзи“;

b) Саме цивілізації повинні розглядатися істориками;

c) Цивілізації порівнянні одина з одною;

d) Жодна з цивілізацій не охоплює всього людства;

e) Поступовість у розвитку цивілізацій набагато менше, ніж поступовість між фазами розвитку однієї цивілізацієї.

Тойнбі виділяє двадцять одну цивілізацію. На даний момент їх залишилося п'ять (не вважаючи дві реліктові):

1. Західна християнська

2. Православна християнська

3. Ісламська

4. Далекосхідна

5. Индуистская

Між деякими із цих цивілізацій існують родинні відносини, наприклад, західна християнська й православна християнська, що перебувають одна з одною в “сестриних“ відносинах, походять із еллінської цивілізації. Цивілізації, крім цього, взаємодіють одна з одною. Така точка зору в корені суперечить точці зору Шпенглера, відповідно до якої цивілізації є замкнутими в собі сутностями, не здатними зрозуміти одна іншу.

Проте Тойнбі також не сприймає і концепцію “єдності цивілізації“, пояснюючи її, як і Шпенглер, гіпертрофованим почуттям евроцентризма сучасних істориків: “Західні історики ... уважають, що в цей час уніфікація світу на економічній основі Заходу більш-менш завершена, і виходить, як вони думають, завершується уніфікація й по інших напрямках. По-друге, вони плутають уніфікацію з єдністю, перебільшуючи в такий спосіб роль ситуації, що історично склалася зовсім нещодавно й не дозволяє поки говорити про створення єдиної цивілізації, тим більше з її західним суспільством“.

Кожна цивілізація проходить на своєму життєвому шляху наступні стадії: стадія зародження - генезис. Цивілізація може виникнути або в результаті мутації примітивного суспільства або на руїнах “материнської“ цивілізації. За стадією генезису йде стадія росту, на якій цивілізація із зародка розвивається в повноцінну соціальну структуру. Під час росту цивілізацію постійно підстерігає небезпека пер-ходу в стадію надламу, що як правило (але не обов'язково!) переміняється стадією розпаду. Розпавшись, цивілізація або зникає з поверхні Землі (єгипетська цивілізація, цивілізація інків) або дає життя новим цивілізаціям (еллінська цивілізація, що породила через всесвітню церкву західне й православне християнство). Слід відразу зазначити, що в цьому життєвому циклі немає тієї фатальної обумовленості розвитку, що є присутнім у циклі цивілізації Шпенглера. Якщо в Шпенглера цивілізація - це живий організм, що з необхідністю росте, дозріває, в'яне й, нарешті, вмирає, то Тойнбі відходить від трактування цивілізації, як якоїсь неподільної сутності, уважаючи що “суспільство не є й не може бути нічим іншим, крім як посередником, за допомогою якого окремі люди взаємодіють між собою. Особистості, а не суспільства створюють людську історію“. Така інтерпретація суспільства дозволяє відповістити на запитання про обумовленість розвитку: якщо всі індивідууми, що складають дане суспільство, зможуть перебороти надлам у душі, то й суспільство в цілому зможе вибратися зі стадії надламу. “Надлами цивілізацій не можуть бути результатом повторюваних або поступальних дій сил, що перебувають поза людським контролем“. Тойнбі відкидає долю в питаннях розвитку цивілізації, уважаючи, що останнє слово завжди залишається за людиною.

Система Тойнбі антропоцентрична в тому сенсі, що в ній суспільству приділяється місце поля дії, а не носія творчої сили. Отже, для успішної відповіді на виклик необхідна наявність у суспільстві наступних факторів:

1. у суспільстві повинні бути присутні люди, здатні зрозуміти виклик і дати на нього відповідь;

2. більшість повинна бути готова прийнятти дану відповідь, “дозріти“ для відповіді.

Тойнбі виділяє два шляхи виникнення цивілізацій: через мутацію примітивного суспільства й через відчуження пролетаріату від правлячих меншостей раніше існуючих цивілізацій. Як і слід було сподіватися, в обох випадках Тойнби пояснює генезис за допомогою концепції Виклик-і-Відповідь, відкидаючи при цьому як расові теорії, постулюючі різну “державотворчу“ силу різних рас, так і сприятливі природні умови, що нібито є заставою виникнення цивілізацій. Зауважуючи, що природні умови можуть впливати на характер цивілізації, він однак говорить, що для успішного зароджения необхідна поява виклику - стимулу. Тойнби виділяє п'ять основних стимулів, які можуть позитивним образом вплинути на успішний генезис цивілізації.

1. Стимул природного середовища

a) Стимул марної землі

b) Стимул нової землі

2. Стимул оточення

a) Стимул удару (реакція на напад)

b) Стимул тиску (“форпост“)

c) Стимул обмеження (бідність, рабство, національна дискримінація)

Територіальне розширення звичайно супроводжується кровопролитними війнами й свідчить скоріше не про ріст цивілізації, а про регрес. Захоплювання чужих територій найчастіше говорить про нездатність суспільства впоратися із внутрішнім викликом. “Суспільство, що переживає занепад, намагається відсунути день і час своєї смерті, направляючи всю свою життєву енергію на матеріальні проекти гігантського масштабу, що є не що інше, як прагнення обдурити агонізуючу свідомість, приречену власною некомпетентністю й долею на загибель“. Суть прогресу, за Тойнбі, полягає в законі прогресуючого спрощення - етерифікації. Зміст його полягає в тім, що прогресуюча система повинна переходити до “енергій усе більш й більш елементарним, тонким, що осягають лише при допомозі абстрактних категорій“. Закон етерифікації проявляє себе багатозначно. Сюди попадає як частина й розвиток техніки, і рух мистецтва від пластики до музики. Однак для Тойнби, як людини віруючої, найбільш важлива релігійна етерифікація: “Поступове сходження Релігії до Богів з усе більш ясно обкресленою особистістю й більш чітко певними відносинами між собою означає в кінцевому рахунку абсорбцію в поняття якоїсь єдиної божественної особистості; і це у свою чергу викликає перехід від зовнішнього до внутрішнього подання про Бога, перехід Релігії від статики до динаміки“. Етерифікація неминуче веде до переходу з макрокосму в мікрокосм. Зовнішній виклик перетвориться у внутрішній. Якщо спочатку розвитку цивілізації людині доводиться в основному відповідати на виклики Природи, то з часом основними стають соціальні протиріччя: боротьба між класами, релігійні, національні питання. На рівні людини ріст означає всю меншу залежність від фізіологічних потреб і весь прогресуючий вплив моральних проблем. “Ріст означає, що зростаюча особистість або цивілізація прагне створити своє власне оточення, створити своє власне поле дії. На відміну від Шпенглера, що пояснює розходження цивілізацій (у Шпенглера - культур) розходженням прафеноменов - первинних символів, що лежать в основі кожної цивілізації, Тойнбі вбачає споконвічну внутрішню єдність всіх цивілізацій, розходження яких викликані неповторністю життєвого шляху кожної цивілізації: “Різноманіття, представлене в людській природі, людському житті та соціальних інститутах - це штучний феномен і він лише маскує внутрішню єдність і “самовизначення“.

Не маючи досить чіткої й однозначної відповіді на питання про причини надламу, Тойнби приводить кілька прикладів надламів, з яких можна вичленувати кілька груп:

- Під час катаклізмів більшість може зневіритися в ідеалах меншості й, не маючи стримуючих традицій, виявляється в невизначеному стані, що неминуче веде до хаосу.

- Помилка меншостей, виражена в пасивності після ряду власних перемог. Суспільство з такими меншостями існує до першого катаклізму, що виводить систему з “сплячої“ рівноваги.

- Ізоляція правлячих меншостей від суспільства і, як наслідок, виродження.

- Ідолопоклонство - “інтелектуальне й морально неповноцінне й сліпе обожнювання частини замість цілого, тварини замість Творця й часу замість Вічності“. У цю категорію попадає дуже широкий спектр надламів. Зокрема, сюди попадає сучасна техногенна західна цивілізація, спартанська цивілізація, що поклала себе на вівтар бога Війни.

Спектр небезпек, що підстерігають цивілізацію на шляху її розвитку, досить широкий. Однак настання надламу й загибелі не є неминучим. Завжди є шанс виходу з кризової ситуації.

Стадія розпаду, по Тойнби, є серією невдалих відповідей на той самий виклик, що привів до надламу цивілізації. У духовній сфері розпад суспільства приводить до розколу в душі. “Розкол у душах людей проявляється в найрізноманітніших формах. Він торкається поводження, почуття, життя в цілому. У період розпаду суспільства кожен виклик зустрічає в душах людей прямо протилежний відгук - від абсолютної пасивності до крайніх форм активності... У міру наростання соціального розпаду альтернативні рішення стають усе більше відсталими, полярними й більш значимими за своїми наслідками“.

Розкладання суспільства супроводжується повним розпадом правлячої верхівки й появою нового творчого меньшонсті, що вийшли із пролетаріату. Саме ця меншість здатна утворити нову цивілізацію. Єдиний позитивний вихід - “перетворення“, тобто створення пролетаріатом нової релігії, що спирається на принципово іншу систему цінностей, ніж цивілізація, що розкладається. Створена пролетаріатом всесвітня церква є тією “лялечкою“, з якої й виникає в майбутньому нова цивілізація. Як релігійна людина, Тойнбі шукає спасіння у світовій церкві, у релігії як засобі примирення всіх жителів Землі.

Важливе значення як у теоретичному, так й у практико-політичному відношенні має вивчення походження держави й права.

Варто помітити, що це питання розбурхувало уяву не одного покоління людей. Були створені десятки всіляких теорій і доктрин, висловлені сотні, якщо не тисячі всіляких припущень. Разом з тим суперечки про природу держави й права тривають і донині. Розкрити всі теорії не представляється можливим у силу їхнього різноманіття, тому зупинимося лише на деяких з них, найбільш відомих і розповсюджених. До числа останніх справедливо буде віднести:

- теологічну (божественну),

- патріархальну,

- договірну,

- насильства,

- психологічну,

- расову,

- органічну,

- матеріалістичну (класову) теорії.

Серед теоретиків держави й права ніколи не було раніше й у цей час немає не тільки єдності, але навіть спільності поглядів відносно процесу походження держави й права. При розгляді даного питання ніхто, як правило, не бере під сумнів такі, наприклад, загальновідомі історичні факти, що першими державно-правовими системами в Древній Греції, Єгипті, Римі й інших країнах були рабовласницькі держава й право. Ніхто не заперечує того факту, що на території нинішньої Росії, Польщі, Німеччини й ряду інших країн ніколи не було рабства. Історично першими тут виникали не рабовласницькі, а феодальні держава й право.

У світі завжди існувало й існує безліч різних теорій, що пояснюють процес виникнення й розвитку держави й права.

У найбільш загальному виді вся розмаїтість поглядів на розмаїтість права й держави може бути зведене до протистоянь двох вихідних принципових позицій. Одна з них полягає в пояснення держави й права як засобів сили, засобів подолання суспільних протиріч і забезпечення порядку, насамперед, шляхом насильства, шляхом примусу. Із цього погляду держава й право є знаряддями й засобами в руках однієї частини суспільства для провидіння своєї волі, для підпорядкування цієї волі інших членів суспільства. Найбільш чітко й послідовно ця позиція обґрунтована теорією насильства. Друга точка зору полягає в тому, що держава й право забезпечує порядок у суспільстві шляхом зняття протиріччя, досягнення соціальних компромісів. Із цієї позиції в діяльності держави, функціонування права виражаються загальні скоординовані інтереси різних груп суспільства. Суть держави й права становить громадську згоду, компроміс. Найбільше чітко ця позиція обґрунтована теорією суспільного договору.

1.2. Цивілізаційний та формаційний підходи
Формаційний підхід - дослідження стану й розвитку суспільства, закономірностей зміни історичних типів держав з погляду якісних змін в економічному базисі суспільства, його виробничих відносинах і класовій структурі.

Як пояснює даний науковий напрямок, будь-яке суспільство перебуває в рамках певної суспільно-економічної формації й включає два основних і нерівнозначних по характері компонента. Перший - економічний базис, що складається із системи виробничих відносин й, насамперед , відносин власності. Другий - надбудова, куди ставлять суспільну свідомість, мораль, право, державу, релігію й науку. У суспільно-економічній формації діють закони визначальної ролі базису стосовно надбудови й необхідності відповідності надбудови базису.

У формаційній теорії велике значення має типологія держави, тому що природа держав різних історичних епох відрізняється принциповими особливостями. Поняття “тип держави“ дуже точно виражає природу, що змінюється історично. З позицій формаційної теорії, як вона традиційно трактувалася у вітчизняній марксистсько-ленінській теорії держави, тип держави визначається тим, якому класу воно служить, а виходить, якому економічному базису. Тобто тип держави - це тісно взаємозалежні риси держави, що відповідають певній класовій структурі суспільства, що обумовлена економічним базисом.

Відповідно до марксистської теорії типологія держав за підставу має суспільно-економічні формації. Кожна формація викликає до життя певний історичний тип держави. Оскільки в історії людства їх виділялося п'ять: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, буржуазна й комуністична, і з кожної з них, крім першої, зв'язувався певний тип держави, була сформульована у рамках марксизму основна теза, що говорила, що історія знає чотири історичних типи держави: рабовласницький, феодальний, буржуазний і соціалістичний.

Інакше вирішується питання про тип держави в рамках цивілізаційного підходу: соціальна природа держави визначається духовними й культурними факторами. Тойнбі пише: “культурний елемент являє собою душу, кров, лімфу, сутність цивілізації; у порівнянні з ним економічний і тим більше політичний плани здаються штучними, пересічними створеннями природи й рушійних сил цивілізації.“ Цивілізаційний підхід - дослідження стану й розвитку суспільства, закономірностей зміни історичних типів держав з погляду якісних змін у соціокультурному середовищу суспільства, у духовній культурі народу, його релігії та долі.

Цивілізаційний підхід виділяє три принципи співвідношення держави й духовно-культурного життя суспільства.

1. Природа держави визначається не тільки реальним співвідношенням сил, але й накопиченими в ході історичного процесу уявленнями про світ, цінностями, зразками поводження. Розглядаючи державу, треба враховувати не тільки соціальні інтереси й діючі сили, але й стійкі, нормативні зразки поводження, весь історичний досвід минулого.

2. Державна влада як центральне явище світу політики може розглядатися в той же час як частина світу культури. Це дозволяє уникнути схематизації держави й особливо проведеної нею політики як результату відверненої гри сил й, навпаки, розкрити зв'язок державної влади й престижу, моралі й ін.

3. Різнорідність культур - у часі й просторі - дозволяє зрозуміти, чому деякі типи держав, що відповідають одним умовам, зупинялися в розвитку в інших умовах. У сфері державного життя особливе значення надається розходженням, що випливають зі своєрідності національних культур і рис національного характеру.

Історичний процес привів до утворення понад двох десятків цивілізацій, що відрізняються одна від іншої не тільки системами цінностей, що керують культурою, але й характерним для них типом держави.

У розвитку цивілізації проходять кілька етапів. Перший - локальні цивілізації, кожна з яких має сукупність взаємозалежних соціальних інститутів, включаючи державу (давньоєгипетська, китайська, західноєвропейська, індськая, егейська та ін.). Другий - особливі цивілізації (індійська, китайська, західно-європейська, східно-європейська, ісламська й ін.) з відповідними типами держав. І, нарешті, третій етап - сучасна цивілізація з її державністю, що у цей час тільки складається й для якої характерно спільне існування традиційних і сучасних соціально-політичних структур.

Сучасне розуміння прогресу державності висуває на перший план якість життя, положення особистості, що забезпечує держава. Свобода особи, сприятливі матеріальні умови, можливість творчого самоствердження, наявність прав - ці й інші складові “людського виміру“ перетворюють її в основний критерій оцінок прогресу держави. Як відомо, положення про те, що “людина - міра всіх речей“ висунув філософ Протагор. Його зміст: оцінку діяльності держави можна давати тільки в зіставленні з якістю життя окремої людини.

“Людський вимір“ - це не лозунгова категорія, а цілком конкретний напрямок у визначенні прогресу державності, вимірюваний набором й якістю прав і воль, іншими умовами життя людини. Причому людина - це не абстракція, а цілком реальна особистість, більш конкретна, чим ті “класи“ з їхнім відношенням до засобів виробництва, до власності, які населяють формаційну теорію.

У сучасній теорії держави проявляється конкретний критерій прогресу державності. Боротьба за якість життя наповнює реальним змістом існування багатьох колективних утворень, конкретних особистостей. К. Поппер відзначає, що три століття назад почався рух за перетворення громадського життя, наповнене гуманістичним змістом, для того, щоб побудувати відкрите суспільство, що відкидає абсолютний авторитет традиційного суспільства.

Дійсно, поряд з економікою, факторами, що визначають розвиток державності, є характер ідеології, соціокультурні параметри суспільства, рівень духовності народу, його традиції, національний характер, географічне середовище, міжнародне оточення й т. ін. Саме з цього виходить цивілізаційний підхід до виникнення й розвитку держави взагалі й соціалістичної держави зокрема.

Формаційний підхід трактує соціальну історію як процес розгортання логічного в історичному, у такий спосіб визначаючи для нього єдину підставу - спосіб виробництва матеріальних і духовних цінностей. Із цього погляду, цивілізаційний підхід представляється процесуальним. Являючи собою, на думку ряду авторів, збірне поняття, він означає ряд зв'язаних між собою й разом з тим самостійних організаційних парадигм. Так, з позицій загальнотеоретичної парадигми, цивілізація представляється як особливий вид конкретного суспільства, основними ознаками якого виступає наявність державності й громадянського стану. Філолофсько-антропологічна концепція, що є ядром цивілізаційного підходу, дозволяє найбільше наочно представити принципове розходження формаційних і цивілізаційних досліджень дійсності. Якщо формаційний підхід виходить із пізнавальної моделі відомості індивідуального соціальним і його особливістю виступає дослідження суспільних структур, то цивілізаційне бачення припускає іншу модель - відомість соціального індивідуальним і його імперативом є орієнтація на дослідження людини, його внутрішнього миру й системи цінностей.

Характеристики двох основних дослідницьких позицій опису історичного процесу дають подання про деяких його сутнісні риси. Принципове розходження досліджуваних процесів робить висновки двох концепцій уразливими.

Цивілізація як основа нової форми існування вже єдиного людства, узятого в єдності матеріального і духовного, являє собою одягнене в соціальні форми русло етнічної ріки, джерела якої спочивають у біології, а устя - вхід в “царство розуму“ - Ноосферу. Існуюча нині точка зору на дослідницьке поле цивілізаційного процесу народжує й відповідні йому футурологічні прогнози. Так, Ф. Гегель знаходить досконалість історії як завершення її духу в моделі організаційної структури пруської держави. Маркс, - капіталізм як заключну стадію соціальної історії. О. Шпенглер описує цивілізацію як кінець культури. Дж. Тойнбі висловлює гіпотезу, у якій занепад розкривається як завершальний процес історії цивілізації. П. Сорокін пророкує кінець дії почуттєвої й перехід до стану ідеальної культурної суперсистеми. К. Ясперс трактує сучасність як початок нового передосьового часу. К. Поппер представляє західний шлях як завершення стану “закритих“ суспільних систем. С. Ханнінгтон уважає наш час початком цивілізаційного розламу. Э. Вайнштейн угадує в граничному насиченні сучасного капіталізму кінець будь-якої системи, що розвивається. А. Тоффлер подає теорію трансенции як кінець і початок фаз автентичних форм людського існування. Л.Н. Гумільов підраховує граничні строки існування етносів (границі етногенезу). Р. Фукуяма прямо говорить про настання кінця історії.

Цей розділ дає змогу зробити попередні висновки, що задовольняючих повною мірою теорій щодо питання розвитку цивілізацій людство продовжує формулювати. Водночас, нам здається з метою якісного дослідження теми необхідно зосередитися більше на цивілізаційному підході, оскільки останній враховує процесуальність предмету даного дослідження.




следующая страница >>