asyan.org
добавить свой файл
1
Реферат скачан с сайта allreferat.wow.ua


Культура одягу та зовнішність українців

Міністерство фінансів України Дніпропетровська державна фінансова академія Реферат на тему: Культура одягу та зовнішність українців Виконал: група Перевірів: Народний одяг українців — яскраве й самобутнє культурне явище, котрене обмежувалося функціональним призначенням, завжди виступаючи у виглядіупредметнювача духовних традицій народу та його світоглядних уявлень. Разом з тим народний одяг несе в собі національну символіку танайвиразніший знак національної культури. Статусу національного символуукраїнський одяг набув у XVII— XIX ст., бо у побутовій свідомості вінототожнювався із символічною постаттю козака, який здобував волю дляУкраїни. Тож не дивно, що художня й фольклорна традиції створили епічнийобраз козака Мамая — своєрідного народного героя Запоріжжя з усієюсимволічною атрибутикою: довгі вуса, люлька, бандура, зачіска —«оселедець», при коні зі збруєю та при шаблі.Щодо козацького вбрання, то воно являло собою жупан, черкеску, барвистішаровари, шалевий пояс, шапку-кабардинку та вовняну бурку («вільчуру»).Саме такий тип одягу, генетично пов'язаний із козацтвом, став основоюукраїнського чоловічого костюма Запоріжжя, пізніше всієї СередньоїНаддніпрянщини, Лівобережжя й східних районів України, а відтак і іншихукраїнських регіонів. Одяг заможного козацтва вирізнявся вишуканістю та деякимитипологічними ознаками, запозиченими у польської шляхти. Його комплексскладався з сорочки, виготовленої з тонкого полотна й розшитої шовком,сріблом або золотом, заправленої в широкі сукняні, шовкові чи плисовішаровари яскравого кольору. Поверх цього одягали жупан, підперезанийзолототканим персидським або слуцьким поясом, зверху ще й ферезею (шубу),прикрашену дорогоцінною запонкою. В цілому одяг козацької старшини,особливо рельєфно відтворений у гравюрах та іконах XVII—XVIII ст.,наближався до одягу феодалів, насамперед польських феодалів. Проте саме козацький одяг, що формувався спонтанно, до того ж, нерідковбираючи іншоетнічні компоненти, зокрема тюркські (скажімо, кунтуш —верхній одяг з прорізами для рук та довгими «фальшивими» рукавами), ставсимволом національного українського одягу, а не селянський, котрий нібитомає більше прав на такий статус. Адже в етнічній традиційно-побутовійкультурі він посідав значне місце і має глибоке етнічне коріння. Природа цього феномена грунтується на особливостях механізмуформування національних стереотипів, зокрема національних символів уматеріальній народній культурі. Останні, як правило, виникають спонтанно,як реакція на неординарну етносоціальну ситуацію, а нею у XVI—XVII ст. булосаме козацтво — оригінальне соціально-національне й історичне явище, певнийсимвол і певний етап розвитку української нації. В історичній пам'яті людейвоно матеріалізувалося, зокрема, через його атрибути, в тому числі й черезвбрання. З етнологічних теорій відомо, що зникнення якогось компонента, якутилітарної речі, зі зміною структури традиційно-побутової сфери, в якійвона колись функціонувала, не означає витіснення із свідомості носіївкультури усталеного стереотипу уявлень, образу, що побутує нерідко значнодовше за предмет. Так трапилось і з козацьким одягом. Складання образу національного українського одягу на козацькій основіполегшувалося й через те, що він у принципових своїх рисах грунтувався наслов'яно-українських традиціях, носієм яких було селянство. Формуванняцього явища припало на XVI—XVIII ст., час, коли в традиціях розвиткународного одягу з'явилися нові тенденції. По-перше, з комплексу одягузникли деякі архаїчні елементи: саме до XVI— XVII ст. слід віднести початоквитіснення стегнового типу одягу — плахти, дерги (горботки, обгортки) —спідницями; по-друге, значне соціальне розшарування населення позначилосяна урізноманітненні й змінах одягу. Воно особливо посилилося з початкомXVIII ст., тобто з часу видання Петром І указу про обов'язкове носіннявсіма верствами населення (крім духовенства та селян) західноєвропейського,угорського, пізніше німецького вбрання. Кардинальних змін зазнав у цей часі військовий одяг, який також наслідував західноєвропейські зразки: кожному«чину» належав свій одяг. До німецького вбрання переходило дворянство,купецтво, міщанство та частково ремісники; селяни ж сприймали лише деякіелементи європейського одягу, використовуючи, як і колись, традиційнийодяг. Більше того, й інші прошарки населення України тривалий час зберігалитрадиції народного українського одягу особливо стійко в провінції тасільській місцевості. Український народний одяг, що формувався протягом сторіч і сягаєтрадицій Київської Русі, майже до XIX ст. являв собою складне етнокультурнеявище, в якому перепліталися і творчість народу, і його естетичніуподобання, і світоглядні уявлення, і художні традиції. Він був свого родуетносоціальним паспортом, що містив майже всю характеристику його носія, іводночас образом етносу, віддзеркалюючи основні риси його ментальності. На початку XVIII ст. традиційний одяг українців складався з кількохкомплексів — натільного, поясного, нагрудного і верхнього вбрання,регіональних типів та зональних варіантів. Обов'язковою приналежністюкомплексів були пояси, головні убори, взуття та прикраси, що сукупностворювали образ етнічного вбрання. Традиційний одяг розрізнювався ще й засезонними ознаками, статево-віковими (у цьому плані виділялися комплексичоловічого та жіночого одягу) й функціональними: існував одяг дляповсякденного носіння, а також святковий та обрядовий. Основу натільного як чоловічого, так і жіночого одягу складала сорочкарізних типів: тунікоподібна, з плечовими уставками, з цільнокроєним рукавомта на кокетці. Сорочки слугували також за вихідний вид одягу: чоловічі — зпрямим розрізом ворота, жіночі — з поликами. Українські чоловічі сорочки,як правило, заправляли в шаровари, як це було прийнято серед запорізькихкозаків та селян Середньої Наддніпрянщини, або домоткані штани (гачі,ногавиці), більш поширені на Прикарпатті. Чоловічий костюм доповнювався червоним або зеленим вовняним поясом,смушковою шапкою, чобітьми з чорної або кольорової шкіри. Поверх сорочкивдягали безрукавку, яка з кінця XVIII ст. замінялася на жилетку та свиту.Окрім свити, нерідко вбиралися ще й у жупан, кунтуш або чемерку, взимкуодягали кожушанки або хутрянки. Такий в основі комплекс українського одягумав велике розмаїття регіональних ознак. Скажімо, шаровари в основномупобутували на Лівобережжі, в українському ж Поліссі носили вузькі штани зтрикутними клинами, в західних областях України — вузькі штани з грубогополотна (такі самі були поширені серед західних і південних слов'ян). уЗакарпатті — вузькі суконні ногавиці або полотняні гачі з дуже широкимихолошами, що нагадували спідницю. З верхнього одягу, крім загальнопоширенихсвит та жупанів, буковинці носили гуглю, гуцули — гуню, підгорянці — чугутощо. Українські жінки сорочки носили із спідницею, плахтою, дергою (восновному на Поліссі), запаскою, характерною для Карпатського регіону,спідницею-андараком, поширеною на українсько-білоруськім прикордонні,димкою, що траплялася серед лемків. Поверх сорочки одягали різного родубезрукавки: керсетки, що здебільшого побутували на Середній Наддніпрянщині,Полтавщині та частково Півдні України, кептар, характерний для населенняКарпат і Прикарпаття, лейбик, поширений у районах Західного Полісся,Поділля, або катанки, що з'являлися наприкінці XVIII ст. по всій Україні.Поверх основних елементів одягу носили куцину або свиту чи кожушину. Заголовний убір жінці слугував очіпок, намітки або хустини, а за взуттяправили личаки, постоли або чобітки. Неодмінним доповненням до жіночогокостюма були прикраси: традиційні коралі, гердани, силянки, дукати, дукачі,рифи, а також прикраси культового призначення — згарди та хрестики. Традиційний український костюм, зокрема XIX ст., є найважливішоюскладовою національної культури та етнічної історії завдяки його двомголовним властивостям: регіональної та зональної варіативності таорганічного вплетення в систему народної художньої культури. Регіональнарозмаїтість українського одягу складалася відповідно до особливостейрозвитку історії українського народу, котрий протягом сторічрозчленовувався різними державами, привносячи тим самим іншоетнічнікомпоненти. Кожний регіональний комплекс українського одягу містить у собі(крім загальнослов'янських і загальноукраїнських рис) регіональну символікуукраїнської етнічної культури. Вона виявлялася не стільки у своєрідностіокремих видів одягу (хоча і ця особливість є досить виразною), скільки успецифіці художнього його оздоблення та способі носіння. Видова символіка одягу відбилася, зокрема, в таких предметах: шароварив чоловічому вбранні як символ козацтва, а пізніше і селян Наддніпрянщини,черес — шкіряний пояс гуцулів, кептар — хутряна безрукавка верховинцівКарпат, гугля — символічний знак буковинців, згарди та запаски — ознакавбрання гуцулок та ін. Найвиразніше ж етнорегіональна визначеність українського одягувиявлялася в способах його оздоблення, оскільки вони відтворювали зональніхудожні традиції, вплетені в своєрідність ментальності населення того абоіншого регіону. Найбільшої уваги надавалося вишивці, оскільки насампередвона у символічних образах несла інформацію і про етнічні таетнорегіональні художні традиції, і про естетичні уподобання жінки, їїхудожній смак, і про світоглядні уявлення людей окремої місцевості. Найбільш ретельно оздоблювали сорочки — рукава, комір, полики, поділ,власне, всі частини, які були на виду. В узорному ткацтві майже до XIX ст.переважав геометричний орнамент, у тому числі й у вишивці, виконуванійздебільшого «низзю» й «гладдю». З кінця XVIII ст. поширюється рослиннийорнамент, виконуваний «гладдю» та «хрестом»: геометричний орнаментзберігався лише на Поліссі, Буковині, Закарпатті та деяких районахПрикарпаття. Населення окремих регіонів віддавало перевагу «своїм» кольорамта їх сполученням, зумовленим регіональними традиціями та природнимиможливостями. На Чернігівщині, Полтавщині та Слобожанщині побутувалавишивка білого кольору з домішками інших відтінків. На СереднійНаддніпрянщині воліли оздоблювати червоно-чорним орнаментом, у Поліссі —червоним, у Закарпатті та Буковині — багатокольоровим, на Поділлі й Волині,як і серед бойків Карпат, сорочки прикрашалися килимовим лінійно-геометричним узором переважно чорного кольору. Відповідно до усталених художніх уподобань щодо кольору вишивокзастосовувались аналогічні кольорові гами і в окремих видах одягу. ВПоліссі, наприклад, надзвичайно поширені були спідниця-андарак та літникчервоного кольору, в Галичині — білі полотняні, нерідко гофровані сукні, наКиївщині — червоні та сині. Те саме стосувалось і взуття (перевагавіддавалася червоним, жовтим та чорним кольорам), і поясів,найрозповсюдженішим кольором яких майже повсюдно в Україні був червоний. З географічного погляду традиція використання кольорової гамиваріювалася від світлих тонів на Поліссі, червоних (червоно-чорних, червоно-синіх) на Наддніпрянщині й Поділлі до багатобарвних — у Карпатах іпереважно чорних — серед бойків Закарпаття. Як вважають етнопсихологи,регіонально-зональна символіка кольорів віддзеркалює відповідний типхарактеру людей тієї або іншої місцевості (білий колір найбільш притаманнийуподобанням людей із спокійним характером, багатобарвність —темпераментним). Символіка кольорів зумовлювалася звичайно і своєрідністюгосподарської діяльності та всім укладом життя. Проте серед українства мав поширення і спільний для всіх регіонівколір — червоний. Його переважання зумовлене прадавніми традиціями,характерними для хліборобських народів у цілому і пов'язаними з культомсонця і культом життя. Власне, червоний колір просякує всю обрядово-ритуальну та світоглядну систему, набуваючи магічних властивостей. Згідноіз народними уявленнями, червоний колір захищав від дії злих сил: звідси —червоний хрестик, намальований біля входу в оселю як її оберіг відзовнішніх недобрих сил, підфарбування призьби, пучечки калини понад дверимата вікнами. Разом з тим червоний колір ототожнювався з гарним, веселим і радісним.Про дівчину, яка виходила на вулицю в синіх або зелених стрічках, але безчервоних, казали: «Яка пісна дівка вийшла гулять» (червоного не можна булоодягати під час посту). Червоний колір символізував радість народженнядитини, втіленої у першій купелі, до якої додавали калини; з радістюзустрічали повідомлення про цнотливість молодої під час весільноїобрядовості, на знак чого підфарбовували горілку та вивішували червонукорогву. Етнічна символіка містилася майже в кожному елементі традиційногоодягу, нерідко набуваючи магічного або етичного значення. Своєрідним талісманом, наприклад, був пояс, що визначав до того ж ідеякі етичні норми: вважалось непорядним вийти на люди без пояса. Вінслугував також за мірило заможності, тому його виготовляли з особливоюретельністю, з кращої вовни, використовуючи майстерно орнаментованірушники, яскраві хустки або тиснену шкіру. Чоловічі шкіряні пояси — череси— оздоблювалися витисненням на шкірі, мідними ланцюжками, плетінкою ізкольорової шкіряної тасьми, до них кріпилися: рекітезь — гаманець длягрошей, кресало, протичка для люльки, підвішували до «великого ременя» ще йсучак, складний ніж та металевий топірець. З поясом асоціювалися народніповір'я й прикмети: вважалось, наприклад, що коли при першому випасіпрогнати через червоний пояс череду, вона буде збережена і дасть приплід. У системі морально-етичних народних уявлень українців усталилисятрадиції, пов'язані також з елементами головного убору, що відбивали етичнінорми. Заміжня жінка повинна була обов'язково ховати своє волосся підочіпок чи убрус. Коріння цього звичаю сягає ще Київської Русі, бо про нихзгадується в уставі Ярослава Мудрого: «Оже огренет (зірве) чуже жене повойз голови... явится простоволоса — 6 гривен за сором». Гносеологічна основазвичаю «світити волоссям» базувалося на віруваннях та повір'ях, згідно зякими вважалося, що недотримання цього звичаю є великим гріхом, який падавне лише на гріховну жінку, а й її односельців: вона, за повір'ям, могланакликати неврожай, хвороби та пошесті. Висновки Народний одяг є надзвичайно складним явищем, сформованим у системірізноманітних чинників: соціально-економічних, історичних, географічних,власне етнічних. Сукупно вони визначали як етнічні обриси матеріальноїкультури, так і регіональну її своєрідність — окремі типи, підтипи,варіанти, що відповідають тим об'єктивним умовам, що склалися в окремихрегіонах України. Така властивість одягу пояснюється тим, що вона не тільки виконуєпрагматичні функції, а й становить невід'ємний компонент духовної, зокремаобрядово-ритуальної культури. Народний одяг бул одним з найважливішихканалів передачі міжпоколінної етнокультурної інформації, передусім задопомогою системи традицій. Які матеріалізувалися не тільки в одязі, а і вжитлі, кулінарії, хатньому начинні, засобах для перенесення вантажів. Багато предметів матеріального світу слугувало не одному поколінню,відтворюючи тим самим давні етнокультурні стереотипи й традиції іконсервуючи міжпоколінний народний досвід. Тож не випадково, що саме всфері матеріальної культури зберігалося найбільше архаїчних рис,притаманних різним історичним періодам. Щоправда, для кожного з них існувавсвій етнічний образ та свої етнічні традиції, які фіксували етапністьїхнього історичного розвитку. Література1. Николаева Т. А. Украинская народная одежда: Среднее Поднепровье. Киев, 1988;2. Матейко К. І. Український народний одяг. К., 1977;3. Этнография восточных славян. Очерки традиционной культуры. М., 1987;4. Чижикова Л. Н. Украинцы: Материалы к серии «Народы и культуры». М., 1992.5. http://www.geocities.com/ukretno/book1/lecture12.html----------------------- Кептар святковийТрадиційний український кожух Кептар - трад. гуцульський верхній одяг Традиційний одяг української дівчини ХІХ ст. Чернігівщина. Дніпропетровськ 2004