asyan.org
добавить свой файл
1
КУДИ ДІВАЮТЬСЯ

СТАРІ РОКИ


Бо адже ж десь вони мусять бути! Пан Богдан Дідицький, щоправда, сказав колись, що

Рôкъ старый уже пропалъ

Въ мори вѣковыхъ временъ, —

але всі мої географічні відомості не вистарчають на те, щоб знайти на якій-будь мапі те «море вѣковыхъ временъ». А прецінь мусить се бути немале море, коли стільки тисяч давніх років уже потонуло в нім, а ще й досі кождий но­вий рік також там знаходить місце. Бо щоб вони були з цукру і розпливалися у воді того моря, сього б я не сказав: борше вже з солі, бо се кождий признає, що не один такий рік прийшовся йому дуже солоно.

А хто знає, може, вони й зовсім не пропадають, але чер­гуються, так що, приміром, найстарші роки з самого дна вилазять і, обсушившися на сонечку, вертають назад на землю? Дивно лишень, як їм хочеться якраз у таку студену пору, перед Йорданом, одним лізти в воду, а другим вилазити з води. Тим старим рокам, що з сього світу перед новим роком стрімголов скачуть у те таємниче море, му­сило, певно, дуже вже надоїсти на землі, коли, не можучи довше видержати з миром християнським, доходять аж до самовбійства.

Та й справді, удармося в груди і скажімо по щирості, чи не кривдимо ми їх, бідних? Хто з нас коли скаже: «Е, старий рік був добрий рік»? Де там! Кождий радше скаже: «Богу дякувати, що минув! Бодай не вертався і не снився! За його панування жінка мені вмерла, а теща, яку дармо годую, жива лишилася! За його порядкування жито не вродило, а зате дикий мак і блавати — пропав би зі своєю естетикою!» І так кождий знайде якийсь камінець, щоб ки­нути на нього. А зате кождий з одвертими раменами вітає те молоденьке хлоп'я, молокососа, новий рік, хоч і не знає, чи він принесе бодай половину того добра, що попередній небіжчик. Така-то вже натура людська!

А хто ж тому винен, що старий рік так злобно панував і так погано порядкував? Чей же, певно, не він сам. Бо коли ж йому було, в дванадцяти місяцях ростучи і старіючись, розуму набратися? А ще ж і ви, любі читачі, зразу, скоро тільки настав він, надто таки розпестили його, кланяючись йому, мов божкові, строячи його в цвіти найкращих надій, леліючи його в золотій колисці блискучих ожидань. А до твердої, розумної роботи ви його не заставляли, то й не ди­вуйтеся, що він вам уродив замість жита мак і блаватки, а замість певної будущини злудні фата-моргана!

Мені жаль їх, тих старих, а так несправедливо укаменованих років. Коли б їм так одному з другим, — гадав я собі, — дати трохи більше часу до розвою, трохи старан­ніше виховання, не так би вони поставилися! Довго мірку­вав я, як би зарадити сьому лиху, а далі таки не видержав і пішов сам від себе в депутації до пана Палюха, що то «состоитъ надзирателемъ бурсы Народного дома».

  • Високоповажний добродію, — зачав я свою орацію.

  • Перепрашаю вас, — відрубав мені праведник, — я не єсьм жаден високоповажний, ані не жаден добродій. Пра­вильно говориться: «благородний господине».

  • Нехай і так, — сказав я. — Отже, високоблагородний господине (п[ан] Палюх з задоволенням похитнув голо­вою), я тут маю на приміті воспитанника, на котрого настоящім воспитанію дуже багато залежить.

  • Очень много зависит! — поправив праведник.

  • Ну, нехай собі й зависить! — Я хотів би дати його під ваш високоумієтний догляд.

  • Многоуважаємий надзор! — поправив він, не порозумівши.

  • Еге, еге, так само, як ви кажете.

  • А соізвольте вас спросить, кто он таков? До якой русской партії належит?

  • Що з нього зробите, те й буде.

  • Очень хорошо. Но на безплатного у нас міста ніт.

  • О, він багатий, дармо не схоче. Він сам задармо роздає не одному тисячі і міліони.

  • О, єжели так, то прошу. А надолго?

  • Отож-то в тім і біда, що ненадовго, — сказав я. — Се, бачите, новий рік. Досі ще він маленький, лежить у по­витті, а за кілька день його покличуть до панування, то вже запізно буде до бурси давати. Ходило б о те, аби за тих кілька день...

  • Перепрашаю вас, господине, — сказав нараз пра­ведник, хапаючи за капелюх, — я не імію времени с вами глагольствовати. Моє почтеніє!

Так розбилася моя добронамірена проба дати новому рокові якесь хоч трохи приличніше виховання від того, яке мали його попередники. «Коби бодай продовжити його вік хоч учетверо, чей би все-таки за той час більше розуму набрався!» — думав я собі і пішов через вулицю до «Народ­ної торговлі».

  • Дай боже час добрий і фляшку коньяку! — сказав я, щадячи слів.

Пан Ничай зрозумів мене і не сказав нічого, а лишень почав пакувати коньяк.

  • Слухайте, господине, хочу у вас розпитати про одну річ, — сказав я, платячи.

  • Прошу, — сказав п[ан] Ничай, числячи гроші.

  • Чи не можна би з вашого народно-торговельного і економічного становища продовжити найближчий рік хоч учетверо?

П[ан] Ничай скривився на мене, мов середа на п'ят­ницю.

  • Т-та про мене, — процідив він, — але ви нас зарі­жете. Тут і так люди не платять довгів, а при такім про­довженні терміну...

  • Бувайте здорові! Бувайте здорові! — Я вже був за дверима.

  • А, то ти! — крикнув до мене чоловік, якого я з роз­гону, вискакуючи з дверей, мало з ніг не звалив і який за те рівночасно заплатив мені порядним штурканцем у бік.

  • Еге, я! — відйойкнув я, облизуючися після удару. — А ти хто? Бігме, не добачаю.

  • Адже ж Скрудж!1

  • Чи направду? Дорогий Скруджу, ти юрист; скажи мені, будь ласкав, чи з вашого юридичного становища не можна би настаючому новому рокові продовжити дні жи­вота його хоч учетверо?

  • В жаден спосіб не можна, — відмовив Скрудж. — По-перше, що вексльовий закон числить проценти від ста на рік; по-друге, що суди засуджують злочинців на роки, а в разі продовження року треба би змінювати закони, а се у нас забрало би хоч сто літ часу, а за той час усі злодії...

  • Добре, добре! — сказав я. — Бувай здоров!

Іду я собі дорогою, аж гульк, насупротив мене штильгукає на паличках п[ан] Нагірний, між іншими своїми професіями також редактор «Нового зеркала».

  • Пане Нагірний, — кажу я, змилуйтеся надо мною і над бідним новим роком! Поворуште своїм технічним ро­зумом і зробіть так, щоб тому новому рокові продовжити дні живота його!

  • Що ж, голубчику, — відказав мені ласкаво п[ан] Нагірний, — із становища технічного я не маю нічого против вашого плану, бо церкви, які я будую, не бояться зубів часу і постоять щонайменше своїх сто літ, хоч кождий рік буде вчетверо довший, ніж досі. Але зі становища редактор­ського, то знов інша історія. Вправді, передплатники «Но­вого зеркала» взиграли би, аки младенці, коли б їм за ціну, зложену на один рік присилано часопись чотири роки, — але що зробить редакція?

  • Ваша правда, ваша правда! — сказав я і розкла­нявся. Ні, мабуть, не з сього боку я взявся до річі! Ніяк не йде продовжати кождому рокові дні життя його! А от якби так зробити, щоб молоді роки, поки ще являться у нас, повчилися трохи розуму у старих? Еге, якби-то знати, де ті старі діваються! Думав було йти до Богдана Андрійовича Дідицького та розпитати його дещо ближче про «море ві­кових времен», а далі роздумав. Адже й сам Богдан Андрі­йович не знає сього докладно або знає стільки ж, як про того Мелхіседека, що був взірцем священства для батька Михайла Качковського!2 Краще розпитати в якої старої баби, що зуби з'їла. Оттак думаючи, я був уже на Бернар­динській площі, де здовж вулиці тяглися ряди прилавків із овочами.

  • Може, ви, бабусю, знаєте, де діваються старі роки? — запитав я у найстаршої перекупки, купуючи у неї за два крейцери яблук.

  • Знаю, синочку, все знаю. Із старих років робляться добрі давні часи, знаєш, ті славні часи, коли-то ще баба дів­кою була.

  • Ну, але ж бо говорять, що вони кудись тонуть, бабусю?

  • Так, синочку, тоне все лихо, все нещастя, вся погань. А що в котрім році була крихітка доброго, то те пізніше в нашій пам'яті росте-розростається, обливається барвами веселки і жиє безсмертно. Лиш той, синочку, бідний, у кого в жаднім старім році серед купи погані і непотрібства не було ані зеренця чистого добра. Для такого старі роки стаються опирями, що не дають спати ані в ліжку, ані в труні по смерті. Такий чоловік і сам стається опирем, дух свя­тий при нас! Добраніч, синку!

Або ж я знаю! Може, стара й правду казала. Її закарлючений ніс свідчив, що вона якась не проста баба, а мабуть, ворожка.

Іван Якович Франко

«Зоря», 1884 р., ч. І

__________________

КОМЕНТАРІ

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1884, № 1, с. 8, під астронімом ***. У цьому ж номері вміщено новелу І. Франка «Вільгельм Телль», за підписом Мирон***, початок розвідки «Польське повстання в Галичині 1846 року», за підписом розвідки Ів. Франко. З незначними мовностилістичними поправками оповідання-казка передрукована в збірці «Місія. Чума. Казки і сатири». Львів, 1906, с. 9196.

Датується твір кінцем 1883 р.

Подається за збіркою «Місія. Чума. Казки і сатири».

П а л ю х  наглядач бурси Народного дому, «москвофіл»; І. Франко пародіює його мову  суміш російських, українських і польських слів.

Н а р о д н и й д і м  культурно-освітній осередок, заснований у Львові Головною руською радою 1849 р. У діяльності цього закладу брала участь галицька клерикально-буржуазна інтелігенція. У 60-х роках опинився в руках «москвофілів».

«Н а р о д н а т о р г о в л я»  кооперативно-споживча спілка дрібної буржуазії. Заснована 1883 р. у Львові.

Н и ч а й Аполлон (18461918)  один із засновників дрібно-буржуазних кооперативних товариств у Галичині.

С к р у д ж  жартівливе прізвисько Олесницького Євгена (18601917), українського громадсько-культурного діяча, спочатку ліберально-буржуазного, згодом буржуазно-націоналістичного напряму.

Н а г і р н и й Василь (18471921)  дрібнобуржуазний діяч, один з організаторів торговельно-економічних товариств. Архітектор.

«Н о в е з е р к а л о»  гумористичний ілюстрований двотижневик ліберально-буржуазного напряму, виходив у Львові протягом 18821893 рр. спочатку під назвою «Зеркало», з 1883 р.  «Нове зеркало».

Д і д и ц ь к и й Богдан Андрійович (18271909)  письменник і видавець у Галичині, один з ідеологів «москвофільства», засновник і редактор газ. «Слово». В одному місці казки І. Франко назвав Дідицького «Андрієм Івановичем», тобто іменем його батька. Цю очевидну описку виправляємо, змінюючи «Андрій Іванович» на «Богдан Андрійович».

М е л х і с е д е к  біблійна постать, «цар світу», про якого мовиться в біблійній книзі Буття.

К а ч к о в с ь к и й Михайло (18021872)  громадсько-культурний діяч у Галичині, «москвофіл».

Б е р н а р д и н с ь к а п л о щ а  площа напроти костьола бернардинів у Львові, тепер площа Возз’єднання.

Джерело:

Франко І.Я. Зібрання творів у п’ятдесяти томах // Художні твори. Томи 125. / Том 16. Повісті та оповідання (18821887).  К. : Наукова думка, 1978.  512 С.  с.188192, 487488.

1 Один із персонажів Діккенсової повісті «Святий вечір». У ту пору ся повість була перекладена на нашу мову і перекладача її, д-ра Є. Олесницького, звали в приятельськім кружку Скруджем.

2 В першім томі біографії М. Качковського, написаної Б. Дідицьким, батько Качковського названий «ієрей по чину Мелхіседекову».