asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 9 10
1. «Мовознавство загальне в часткове, теоретичне і прикладне»

Мовознавство – наука про природну людську мову загалом і про всі мови світу.

Мовознавство поділяється на конкретне (часткове) і на загальне. Загальне в свою чергу поділяється ще на два підвиди – власне загальне і теоретичне.

Конкретне мовознавство вивчає окремі мови (україністика, русистика), або групи споріднених мов (славіністика, германістика) Може бути синхронічним і діахронічним.

Загальне – вивчає загальні особливості мови як людського засобу спілкування, структуру, закономірності функціонування всіх мов світу. Установлює загальні закони будови, розвитку мов на базі вивчення окремих мов. Вивчає та формулює мовні універсалії (в усіх мовах є голосні і приголосні, в усіх мовах є власні назви і т.д.)

Між конкретним і загальним мовознавством існує тісний зв’язок : усе нове відкрите при вивчені окремих мов з часом входить до теорії загального мовознавства і навпаки.

Теоретичне мовознавство – з’ясовує сутність і природу мови, її будову і організацію, функціонування, розвиток. Вивчає мову як явище

Прикладне мовознавство – вирішення завдань практичного використання мови. (Розробка методики вивчення нової мови) (застосування мовознавчої теорії на практиці)
2. Зв'язок мовознавства з гуманітарними науками

Мовознавство, особливо загальне, найбільш орга­нічно пов'язане з філософією. Філософія — це база, на якій розвивається мовознавство; вона вказує шляхи розв'язання основних мовознавчих проблем: суть, похо­дження, розвиток мови, співвідношення мовної форми і змісту тощо. Жодна лінгвістична теорія не може обійти питання про відображення людським мисленням дов­кілля та про відношення мислення до мови. І це цілком закономірно, бо мислення здійснюється переважно за до­помогою мови і дослідити характер мислення можна тільки через мову. Такі кардинальні проблеми загаль­ного мовознавства, як зв'язок мови і мислення, взаємо­відношення між мовою і суспільством, специфіка ві­дображення людиною довкілля в мові, знаковість мови (до речі, вона вже була порушена давньогрецькою класичною філософією), структурне членування і внут­рішні зв'язки мовної структури, мовні універсали, методи і методики лінгвістичного дослідження не можуть бути розв'язані без філософії. В історії теоретичного мовознавства відображені всі різновиди філософських концепцій. У свою чергу, мовознавство збагачує філосо­фію новими фактами, що ілюструють філософські по­ложення.

Оскільки мовознавство належить до суспільних наук, то, природно, тіснішими є його зв'язки з гумані­тарними науками: історією, логікою, соціологією, етно­графією, археологією, літературознавством.

Зв'язок мовознавства з історією, як і з іншими на­уками, є обопільним. З одного боку, мовознавство до­помагає історії, проливаючи світло на певні історичні факти, з іншого — використовує свідчення історії для пояснення суто мовних явищ. Наприклад, той факт, що назви тварин мають спільну етимологію в більшос­ті індоєвропейських мов (пор.: укр. корова, польськ. krowa, чеськ. krdua, лит. kdrve, прусськ. kurwis, грец. херадд «рогатий», лат. cervus «олень», брет. саги «олень»; укр. вовк, рос. волк, болг. вълк, сербохорв. вук, чеськ. vlk, польськ. wilk, лит. vilkas, латиськ. vllks, нім. Wolf, англ. wolf, гот. wulfs, алб. ulk), а назви рослин — різну, навів на думку, що індоєвропейці спочатку зай­малися скотарством, а вже пізніше, коли розселилися на великі території, утратили контакти, і в них почали диференціюватися мови, стали обробляти землю і ви­рощувати зернові та інші культури.
3. Зв'язок мовознавства з природничими науками

Із природничих наук мовознавство пов'язане з біологією, анатомією, фізіологією, психологією, медициною, географією, семіотикою, фізикою, математикою, кібернетикою, інформатикою.

На сучасному етапі зв'язок мовознавства з біологією засвідчується американською генеративною лінгвістикою (Н. Хомський та його послідовники), особливо гіпотезою вроджених мовних структур.

Анатомічні знання потрібні мовознавцеві для вивчення будови і функціонування мовного апарату людини, а без знань фізіології (робота мозку, нервової системи) неможливо пояснити не тільки творення і сприйняття звуків, а взагалі породження і сприйняття мовлення.

Психологічні теорії мови набули поширення у другій половині XIX ст. Багато семантичних процесів (метафоричні, метонімічні переноси, зближення значень та ін.) пояснюються законами асоціації, бо зв'язок предмета з його назвою має психічний характер.

Останніми роками пожвавилися зв'язки мовознавства з медициною. Медики використовують мовні факти для діагностики захворювань, а мовознавці користуються медичними даними для прогнозування мовленнєвої поведінки. На стику медицини і мовознавства виникла нейролінгвістика -- наука, яка на основі лінгвістичних даних вивчає функції і зони центральної нервової системи, пов'язані з мовою (в нормі й патології).

Зв'язок мовознавства з географією полягає у використанні поряд з історичними географічних даних для встановлення давніх місць поселень певного народу (доісторичної прабатьківщини), у зверненні до географії під час дослідження топоніміки, мовних контактів тощо.

Семіотика -- наука про загальні властивості знаків і знакових систем -- спирається на багато ідей і результатів мовознавства, а мовознавству дає нові погляди на мову й методи її дослідження. Вона вивчає мову в одному ряду з іншими знаковими системами (математичними знаками, різних видів сигналами, жестами, мімікою, музикою, живописом тощо).

Зв'язок мовознавства з фізикою, а саме з таким її розділом, як акустика, найпомітніший у вивченні звуків. Такі характеристики звуків, як висота, сила, тривалість, тембр є власне фізичними.

Мовознавство є тією гуманітарною наукою, яка першою стала використовувати математичні методи для дослідження свого об'єкта -- і для одержання, і для оформлення (запису) своїх результатів.

Значно пожвавилися останнім часом зв'язки мовознавства з кібернетикою -- наукою, яка математично обґрунтовує закони, що керують діями живих організмів і машин-автоматів (роботів).

Теорія інформації, або інформатика (її розглядають то як самостійну науку, то як складову частину кібернетики), вивчає проблеми передавання, приймання, зберігання, перетворення і обчислення інформації, її власний об'єкт -- функціонування інформації в системах «людина -- людина» і «людина -- машина -- людина». Водночас одним із об'єктів вивчення теорії інформації є мова як засіб зберігання, переробки і видачі інформації. Крім того, теорія інформації змикається з лінгвістичним забезпеченням інформаційних систем.
4. Методи і прийоми дослідження мовного матеріалу

Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний. Також застосовуються дослідні методи до вивчення двох «зрізів» мови: синхронії і діахронії.

Синхронія — горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення певного історичного етапу в її розвитку, який береться як об'єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз мовних явищ в одному якомусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад, у XIV чи XVII ст., але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови привели до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби.

На противагу — діахронія — умовно вертикальний зріз мови, при якому об'єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому вивченні передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний структурний елемент мови (звук, слово, речення).

Мета описового методу — дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць.

Цей метод має велике практичне значення, позаяк пов'язує лінгвістику з суспільними потребами. На його основі створено описові граматики різних мов, тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники.

Об'єктом дослідження порівняльно-історичного методу є генетично споріднені мови. Головне його завдання — розкриття закономірностей і законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні одиниці — звуки, слова, їх форми і значення.

На основі порівняльно-історичного методу створені історичні і порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники.

Мета зіставного методу — шляхом зіставлення виявити спільні, однакові й відмінні, специфічні риси зіставних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні та диференційні словники.

Структурний метод застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені строгою системою зв'язків і відношень. Структурний метод реалізується в 4-х методиках лінгвістичного аналізу:

  • дистрибутивний аналіз

  • аналіз за безпосередніми складниками

  • трансформаційний аналіз

  • компонентний аналіз

Основними прийомами є:

Індукція (від лат. inductio «наведення, збудження») - прийом дослідження, за якого на підставі вивчення окремих явищ робиться загальний висновок про весь клас цих явищ; узагальнення результатів окремих конкретних спостережень.

Дедукція (лат. deductio, від deduco «відводжу, виводжу») - форма достовірного умовиводу окремого положення із загальних. На основі загального правила логічним шляхом з одних положень як істинних виводиться нове істинне положення.

Гіпотеза (від герц, hynothesis «основа, припущення») - спосіб пізнавальної діяльності, побудови вірогідного, проблематичного знання, коли формулюється одна з можливих відповідей на питання, що виникло а процесі дослідження; одне з можливих розв'язань проблеми.

Аналіз - мислене або практичне розчленування цілого на частини. Синтез - мислене або практичне з'єднання частин у ціле.
5. «Синхронія і діахронія»

Всі ми знаємо, що явище мови є стабільне. Але важко не помітити, що мова відрізняється в різні періоди її розвитку. (мова Київської Русі і СУЧ) З цього слідує, що мова – одночасно життєва діяльність і продукт минулого.

Отже, існує два підходи до вивчення мови: на певному часовому зрізі, і вивчення мови в її історичному розвитку. Для позначення цих підходів використовують два поняття: синхронія і діахронія.

Синхронія – стан мови в певний момент її розвитку ( горизонтальна вісь)

Оскільки у функціонуванні мови виокремлюють синхронічний аспект, існує описове мовознавство. Сучасний стан мови є типовим прикладом синхронії. Для чого? Створення описових граматик різних мов, нормативних словників, розробки алфавітів для безписемних мов.

Діахронія – історичний розвиток мови ( вертикальна вісь)

Історичне мовознавство – вивчення мови у часі (діахронічний підхід)

Варто зазначити, що кожне мовне явище має свою історію і своє місце в системі мови. Тому для повного вивчення мови важливий і діахронічний і синхронічний підхід.
6. «Мова і мовлення»

Найголовніша функція мови, як засобу спілкування є комунікативна. Тобто під час говоріння ми маємо справу із власне мовою і з процесом її використання, який ми називаємо МОВЛЕННЯ. Отже, мова є основою мовлення, а мовлення існує завдяки мові. Через мовлення здійснюється зв’язок із мисленням.

*Проблемою мови і мовлення займався Ф. де Соссюр * а вперше звернув увагу Гумбольдт.

Мовець і з мови бере не все, адже засвоїти все – нереально. Бере мовець те, що йому необхідно, що відповідає його мовним уподобанням. Отже у кожного мовця є власне мовлення. Яке є унікальним. Неповторним.

Мова – система одиниць спілкування, правил їх функціонування.

Мовлення – процес використання мови, практична реалізація її одиниць.

Мовлення включає у себе говоріння і результат говоріння (текст). Наприклад молодіжне мовлення, мовлення окремої людини, художнє мовлення – все це різне використання можливостей мови.

Чим відрізняється мова від мовлення?

Мова – абстрактна, мовлення – конкретне. (мовлення можна чути, записати, бачити, прочитати – в цьому полягає конкретика, а МОВУ спостерігати неможливо)

Мова – стабільна, мовлення динамічне (у мовленні, за звичай людина допускає багато помилок, іноді недотримується норми. У мові, в свою чергу, помилок немає. Є норми, які є загальноприйнятими і стабільними.

Мова – психічне явище, мовлення психофізичне. Мова існує ніби у душах, у психіці людей, а мовлення крім психічного аспекту має і фізичний – породження і сприйняття. Ми можемо охарактеризувати мовлення за такими ознаками як темп, тембр, тривалість, гнучність, артикуляція, акцент і т.д.

Мова – нелінійна, мовлення – лінійна Мовлення розгортається в часі. Для того, щоб щось сказати потрібний певний часовий проміжок ( слова вимовляються не гамузом, а послідовно, один за одним). В мові всі слова, звуки існують разом, одночасно.

Мова – явище соціальне, мовлення – індивідуальне.

Мова – обов’язкова, Мовлення – довільне.

Мова і мовлення – явища соціальні. Тісно пов’язані між собою. мова не тільки породжує мовлення, стримує, унормовує його, а й живиться ним, змінюється. В мові з’являється нове, оказіональне, що з часом може стати мовним фактом.
7. Закономірності розвитку мов (дивергенція і конвергенція)

З часу свого виникнення і протягом усього періоду існування будь-яка мова (на перших порах - діалект, яким володіли члени племені) переживає безперервні зміни. Не з однаковою інтенсивністю, але змінюється звуковий і словниковий склад, зазнають еволюції морфологічна і синтаксична системи живих мов.

Мова завжди розвивається, оскільки функціонує в суспільстві, якому притаманні зміни. За певних умов вона збагачується, зазнає дивергенції чи конвергенції, може і знецінюватися, занепадати.

Сучасна мовна ситуація у світi характеризується суперництвом процесів мовної дивергенції та конвергенції. З одного боку, існує близько п’яти тисяч мов, якими послуговується людство на п’яти континентах. Точної кількості мов досi не встановлено, позаяк остаточно не визначено статус деяких автохтонних говірок в Азії, Африці та Океанії, i питання про те, чи є вони окремими мовами чи діалектами інших мов, залишається відкритим.

З іншого боку, спостерігаємо тенденцію до значного поширення п’яти-семи мов, які прагнуть увійти до клубу так званих світових мов. Йдеться насамперед про англійську, іспанську, французьку, арабську, португальську, російську. Ці мови є національно негомогенними, тобто розподіляють свої функції, обслуговуючи різнi нації і різні культури.

Дивергенція в лінгвістиці, 1) фонологізація варіантів фонеми у зв'язку з усуненням позиційних умов, що спочатку зумовили дане варіювання. Наприклад, в історії російської мови утворення твердих і м'яких приголосних фонем з однієї фонеми після падіння зредукованих і в історії англійської мови утворення фонем s і z, f і v з позиційних варіантів однієї і тієї ж фонеми; 2) позиційна зміна звуків, алофонічна розбіжність в межах однієї фонеми; 3) мовна еволюція, в результаті якої діалекти однієї мови відособляються від ін. діалектів цієї ж мови і утворюють самостійні мови. Протиставляється конвергенції.



следующая страница >>