asyan.org
добавить свой файл
1
Кожна країна, кожне місто, кожне село пишаються видатними особистостями, що народилися, навчалися або працювали в них.
Ми живемо в місті з цікавою історією, з різноманітним мистецьким життям. Саме Харківщина стала батьківщиною багатьох художників, композиторів, письменників та поетів. Харків здавна славиться іменами людей, які посідають визначне місце в літературному житті України. Вулицями міста та стежками ланів і лісів Харківщини ходили Григорій Сковорода і Квітка-Основ'яненко, Євген Гребінка і Петро Гулак-Артемовський, Борис Грінченко і Павло Грабовський, Микола Хвильовий і Олександр Довженко, Олесь Гончар і Павло Тичина. Славу літературного Харкова примножували своїм полум’яним словом Іван Вигран та Іван Багмур, Роберт Третьяков і Ігор Муратов, Петро Панч і Леонід Первомайський. А скільки було тих, відомих і маловідомих, яких ганьбили за правду, гнали і навіть катували! І тільки зараз ми можемо назвати їх: Василь Боровий, Віталій Поліщук, Іван Світличний, Михайло Шатилов та інші. Є в Харкові вулиці, що носять імена українських письменників: це і вулиці Шевченка, Лесі Українки, Квітки-Основ'яненка.
Ми пишаємося тим, що саме стежками Харківщини ходив філософ-мандрівник Григорій Сковорода. Саме тут він створив збірку байок і назвав їх "Басні Харьковскія". Біля джерела, яке зараз називають Сковородинівська криниця, народжувались думки про сутність життя, про пізнання самого себе, про виховання людини.
Ім'я Квітки-Основ'яненка, батька української прози, відоме нам не лише завдяки повістям "Маруся" та "Конотопська відьма". Він був редактором першого в Україні журналу, з ним пов'язана історія становлення й розвитку харківського театру. А його п'єси "Шельменко-денщик" та "Сватання на Гончарівці", які наповнені національним колоритом, оптимізмом, любов'ю до простого люду, і до нашого часу приваблю ють шанувальників театру. Завдяки творам Квітки-Основ'яненка ми дізнаємося про вигляд нашого міста майже двісті років тому. Один із парків Харкова носить ім'я цього письменника. Драматургічний талант Марка Кропивницького теж пов'язаний з Харковом.
Відомий український байкар Петро Гулак-Артемовський опікувався не тільки літературними проблемами — він був першим ректором Харківського університету. Байкар Євген Гребінка писав свої байки теж у Харкові.
Особливо багато видатних імен зібралось у Харкові, коли він був столицею України за радянських часів. Письменники, поети тут навчались, працювали у газетах, журналах, видавництвах. Багато з них були у захваті від змін, що ніби обіцяли людям довгоочікувану волю, зі всією щирістю свого серця готові були оспівувати нове життя. Та жорстокі події радянської дійсності знищили найталановитіших із них: М. Хвильового, М. Еллана-Блакитного, Л. Курбаса, М. Куліша, В. Підмогильного. Є в Харкові будинок, який досі має назву "Слово". Саме в ньому жили і живуть літератори. Його стіни і вікна пам'ятають чорних "воронків", що забирали у 30-ті та наприкінці 40-х років поетів, письменників, журналістів туди, звідки багато не повернулося.
Стали відомими письменниками О. Гончар, І. Муратов, В. Добровольський, які під час Вітчизняної війни саме з Харкова пішли добровольцями на фронт. Роман О. Гончара "Прапороносці" розповідає про тих, хто, як і він сам, зі студентської аудиторії університету поринув у страхіття війни, але зберіг чистоту душі й думок.
Багато талановитих поетів і письменників-харків'ян увійшли в українську літературу у другій половині XX ст. Це А. Перерва, І. Мироненко, І. Перепеляк, Л. Таран, В. Родионов. Харків пишається російськомовними поетами Б. Чичибабіним, Р. Третьяковим, Р. Мельниковим.
"С Украиной в крови я живу на земле Украины". Цей рядок Б. Чичибабіна може бути кредо усіх митців, що живуть і працюють у Харкові зараз. Місто Харків, його працьовитий народ надихав і надихає поетів і письменників на нові твори. А ми маємо змогу першими познайомитися зі скарбами художнього слова наших земляків.

/files/images/01.jpg

ПЕТРО ПАНЧ

(Петро Йосипович Панченко)
(1891-1978)

Петро Панч — новеліст, повістяр і романіст, автор казок для, дітей. Свої перші твори опублікував тоді, коли йому було тридцять років, коли мав за плечима життєвий досвід.

Народився він 4 липня 1891 року в місті Валках на Харківщині в родині майстра-колісника. Дитинство письменника, про яке він зворушливо написав у книзі «На калиновім мості», було багатим на життєві враження. Так повелося, що в родині всі колісникували: і дід, і батько, і дядько. Та й взагалі всі члени сім'ї (мама, батько, п'ятеро дітей) були при ділі. Тож коліс у дворі Панченків було повно. Малий Петро відпочивав на них, грався, на колесах катався по льоду і, бувало, помагав дідові котити їх на базар. Нагасається за весь день, прибіжить у хату, з'їсть кусок хліба, забереться на піч, притаїться там і слухає розповіді старших. Прийде дід Гончар, сяде на ослінку і почне розказувати дивацькі історії про овечок і вовків, а малий хлопчина слухає і запам'ятовує...

З п'ятнадцяти років, після двокласної школи, Петро пішов працювати. Спершу служив у Народному домі, переписував папери і розносив пакети, а згодом — писарчуком в агента земського страхування. Сімнадцятирічним юнаком Панч уперше залишає рідну домівку і їде до Харкова шукати долі. . Тут його взяли на посаду писарчука до канцелярії Інституту шляхетних дівчат. У Харкові Петро Панч потрапляє в коло студентської молоді. Він відвідує загальноосвітні курси, дуже багато читає. Проте згодом залишає місто і вступає до Полтавського землемірного училища, одразу після закінчення якого у 1915 році був мобілізований в армію. Він навчається на прискорених курсах в Одеському артилерійському училищі, дістає офіцерське звання прапорщика артилерії таі опиняється на фронті Першої світової війни.

Восени 1921 року Петро Панч демобілізувався і приїхав у рідні Валки, де працював землеміром. На цей час припадає і початок літературної діяльності Панча.

Справжнє прізвище письменника — Панченко. Та коли на сторінках періодичних видань почали з'являтися його перші нариси, оповідання, фейлетони, «житні етюди», підписані вони були «Максим Отава». Під матеріалами ж, що Петро Панченко після повернення з фронтів Першої світової подавав до газети свого рідного містечка Валки («Незаможник»), що на Харківщині, він підписався «П. Пан». Та редактор уникнув такого сміливого та дещо негативно забарвленого на той час прізвища й своєю рукою додав одну літеру. Петро Панченко став Панчем. Чи змінило це щось в письменницькій долі поки ще літератора-початківця? Хтозна. Але до нових імен на літературному обрії додалося Петро Панч.

До Харкова Петро Йосипович приїхав уже з багажем — із ледь набубнявілими та уже втіленими творчими задумами. Одна за одною виходять його книжки «Там, де верби над ставом», «Гнізда старі» (1923), «Поза життям» (1924), «Солом'яний дим» (1925), «Мишачі нори» (1926), збірка повістей «Голубі ешелони» (1928) тощо.

У цей час Панч належав до літературних угруповань «Плуг», ВАПЛІТЕ, ВУСПП. Перші роки Великої Вітчизняної війни майбутній відомий письменник провів в Уфі, решту — у Москві на посаді головного редактора літературного відділу радіостанції «Радянська Україна». Тоді ж Петра Панча було обрано членом Всеслов'янського комітету, у якому він працював до закінчення війни. З 1949 по 1953 рік письменник був головою правління Харківської організації Спілки письменників, а в 1966-1969 роках — секретарем правління Спілки письменників України.

Робота у творчих спілках, літературних об'єднаннях не заважала реалізації себе як майстра змалювання правдивих картин життя. Мистецький доробок письменника цих років — книги оповідань «Рідна земля», «Гнів матері», книги фейлетонів «Зозуля», «Кортить курці просо». 1935 року вийшов перший роман Панча під назвою «Облога ночі». 1954-го — один з кращих творів української прози, роман «Гомоніла Україна».

«Повістю минулих літ» Петра Панча став роман «На калиновім мості». Цей твір відзначений Шевченківською премією. Він є своєрідним сплавом автобіографічного, документального та художнього матеріалу. Кращі розповіді з нього про дитинство письменника люблять читати діти (особливо «Три копійки»).

Творчість для хлоп'ят та дівчаток — окрема сторінка в доробку письменника. Ще 1922 року він написав невеличкий етюд «Свистуни», а в 1924 році в журналі «Червоні квіти» з'явилося оповідання «Портрет». У 1930-х роках Петро Панч продовжує писати для дітей і про дітей: «Малий партизан», «Будемо літати», «Син Таращанського полку», а також «Гиля, гуси», «Вовчий хвіст», «Будемо літати» (1935). Пізніше — «Гарні хлопці» (1959), «Для вас і про вас» (1965) тощо.

Невтомно працював, писав, підтримував літературний розвій у лавах Спілки письменників. Збірка статей та етюдів-спогадів «Відлітають журавлі» стала останньою. Нею письменник попрощався зі своїм читачем. 1973-й поставив у творчості Петра Панча крапку.

Помер Петро Панч 1 грудня 1978 року в місті Києві. Його творчість — приклад мистецької послідовності, великої совісності, дотримання неухильних вимог правди за різних обставин.

/files/images/квітка-основяненко.jpg

Григорій Квітка-Основ'яненко


(1778—1843)

Григорій Федорович Квітка народився 29 листопада 1778 р. в слободі Основа поблизу Харкова в дворянській родині (від назви слободи й походить його псевдонім — Основ'яненко). Спочатку навчався вдома, а потім у Курязькій монастирській школі.
У 1793 р. Григорій як дворянин був зарахований на військову службу, через чотири роки вийшов у відставку в чині капітана.
У 1804 р. він став послушником монастиря, а наступного року повернувся на військову службу.
У 1806 р. майбутній письменник подав у відставку, оселився в Харкові, став комісаром у народному ополченні.
У 1812 р. він працював директором Харківського театру, заснував Інститут шляхетних дівчат, згодом організував, відредагував і опублікував перші в Україні громадсько-літературні журнали «Харьковский Демокрит» і «Украинский вестник». Збирав кошти на відкриття Харківської публічної бібліотеки.
Протягом 1817—1828 pp. Г. Квітка чотири рази переобирався Предводителем дворян Харківського повіту.
З 1827 р. почав писати прозу і драматургію.
Перша книга «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком» («Маруся», «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень») вийшла у 1834 р.
У 1837р. вийшла друга книга «Малороссийских повестей, рассказываемых Грицьком Основ'яненком».
У 1840 р. Г.Ф. Квітка очолив Харківську палату карного суду на посаді надвірного радника.
Письменник помер 20 серпня 1843р., похований у Харкові.
Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко залишив по собі значну літературну спадщину, написану російською та українською мовами: це комедії «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик», «Шельменко — волостной писарь»; літературно-публіцистичні статті «Супліка до пана іздателя», «Лист до видавців «Русского вестника»; історико-художній нарис «Головатый»; фейлетон «Письма Фалалея Повинухина»; жартівливі вірші «Шпигачки»; романи «Панхалявский», «Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова», повісті «Ганнуся», «Панна сотниковна», «Конотопська відьма», «Маруся», оповідання «Салдацький патрет», «Купований розум», «Пархімове снідання», «Перекотиполе», «Малоросійська биль» та інші. Його спадщина нараховує близько 80 прозових і драматичних творів, щоправда не всі вони мають однакову художню вартість.
Крізь усю творчість Квітки-Основ'яненка (виняток становлять окремі реалістичні твори другої половини 30-40-х pp.) проходить просвітительська думка про те, що причиною суспільних вад є неуцтво, недостатність виховання. Тому письменник активно пропагував і, як сказав І. Срезневський, «вніс у свідомість інтелігенції ідею освіти всієї маси народу». В художніх творах і публіцистичних статтях він послідовно проводив думку про обдарованість простого народу, пропагував ідею надання освіти простим людям.
Чулий до назрілих потреб часу, Квітка-Основ'яненко створив українською мовою повість «Маруся» (1832), а також ряд повістей і оповідань, які вийшли двома збірками «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцъком Основьяненком». Тим самим він розв'язав комплекс назрілих проблем літературного життя, переконливо продемонстрував високі естетичні можливості української літературної мови, її придатність для розробки серйозних тем в оповідних жанрах, поклав початок розвитку нової української прози, за що С. Єфремов назвав його «батьком української прози». Поява повістей та оповідань Квітки-Основ'яненка знаменувала новий важливий етап не лише у творчості письменника, а й загалом у розвитку української літератури, у формуванні її реалізму й народності.
Прозові твори Квітки-Основ'яненка українською мовою поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання і повість; сентиментально-реалістичні повісті. До першої групи належать гумористичні оповідання «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач», а також гумористично-сатирична повість «Конотопська відьма», _яка є найвизначнішим бурлескно^реалістичним твором письменника.

Це передусім гостра сатира на панівну верхівку українського суспільства XVIII ст., характерні негативні риси якої втілені в образах невігласа, нікчеми й ледаща сотника Забрьохи, шкідливого й підлого крутія та п'янищ писаря Пістряка, свавільного Халявського, отця Симеона, який, звикши паразитувати на людському горі, виявляє невдоволення тим, що зменшилася смертність людей. Письменник показав типові риси тієї козацької старшини, значна частина якої в часи занепаду гетьманщини й системи козацьких полків XVIII ст. виродилася в експлуататорську' верхівку, розкрив тогочасну потворність адміністративних порядків, порушення характерного для часів Запорізької Січі і козацько-повстанських рухів принципу комплектування командного складу за особистими здібностями та бойовими заслугами, а не за знатністю походження.
У «Конотопській відьмі» письменник дбав не стільки про виразність історичного колориту, скільки про створення соціальної сатири, спрямованої проти характерних породжень тогочасного несправедливого устрою. У переродженій старшині він показує сучасне йому українське панство, утворене з колишньої соціальної верхівки шляхом «агромадження нею маєтностей та одержання від царського уряду дворянських привілеїв.
Серед сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка — повісті «Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов». Центральним персонажем кожної з них виступає сільська дівчина. Ідейну основу повісті «Маруся» (1832) становить реальний життєвий конфлікт соціально-побутового змісту: на перешкоді до одруження закоханих стоїть перспектива важкої двадцятип'ятирічної солдатської служби для нареченого й злиденної долі жінки-солдатки для нареченої.
Квітка-Основ'яненко намагається полегшено розв'язати цей конфлікт, «знаходячи» нереально доброчинного хазяїна, який обіцяв героєві повісті Василю за чесну одно-дворічну роботу знайти йому за гроші заміну при рекрутському наборі. Поки Василь заробляв гроші, Маруся застудилась і померла. Повернувшись із заробітків і не заставши живою коханої, Василь іде в монастир і там з горя помирає. Отже, сюжет повісті — опоетизована історія чистого й вірного кохання сільської дівчини Марусі та парубка з міських ремісників Василя; завершення сюжету трагічне.
Бажаючи показати кращі духовні риси українського трудового народу й продемонструвати високу естетичну спроможність української літературної мови на народній основі, Квітка-Основ'яненко створює яскраву картину життя, побуту, взаємин душевно багатих простих людей. Головні персонажі уособлюють ідею про високі моральні чесноти трудового народу, ідучи за традиціями сентименталізму, письменник наділяє Марусю й Василя надмірною чутливістю й душевною вразливістю, вводить у повість моги -ви віщування серця, смерті з туги за коханою. В зображенні Ма-русиного батька, заможного селянина Наума Дрота, виявилося прагнення Квітки показати життя кріпака в прикрашеному вигляді.
Василь, як і Маруся, змальований ідеалом як зовні, так і внутрішньо. Він чесний, скромний, щирий у почуттях, добрий, " працьовитий, розумний. А що вже дотепний: «на вигадки, на прикладки — поперед усіх: тільки його й чути, від нього весь регіт іде». Проте лукавства в жартах Василя нема. І до танців, і до розмов, і до роботи — до всього він здатний. Такого хлопця поважають дорослі (бо й він їх шанує), з таким хочуть дружити молоді, такого наслідують дітлахи.
Василь — сирота, бідний, працює в місті свитником. Його воля й розумові здібності виявилися в тому, що він швидко навчився в купця грамоти. І натурою своєю цей парубок надзвичайно чутливий. Як побачив він Марусю під образами у труні, «закричав жалібно, застогнав, поблід як смерть та тут же і впав, мов неживий...». Надмірна вразливість мало не довела його до самогубства, коли він довідався про смерть коханої. Мова Василя перенасичена пестливими словами: «Мару-сенько, моя лебідочко, зіронько моя, рибочко, перепілочко!».
На образах Марусі та Василя позначився вплив сентименталізму. Сентименталізм (з французької — чутливість) — літературний напрям другої половини XVIII — початку XIX ст., що характеризувався особливою увагою до духовного світу людини й відзначався ідеалізацією дійсності та перебільшенням почуттів. Сентименталісти вважали своїм завданням розчулити читача, викликати в нього співчуття до нещасної долі героїв. В українській літературі сентименталізм поєднувався з реалізмом у повістях Квітки-Основ'яненка «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Маруся»; деякі елементи сентименталізму знаходимо в «Енеїді» та «Наталці Полтавці» Котляревського, в «Гайдамаках» Шевченка.
Особливістю мови повісті «Маруся» є розчулений тон розповіді про зустрічі закоханих, розлучення, смерть Марусі, горе її нареченого та батька. Наприклад: «Зосталася Маруся сама, схилила головоньку на білу ручку, а слізоньки з очей так і капотять!» Ще один приклад: «Отак-то вони в останні часи розмовляли і обоє плакали безперестанно! А як же прийшло зовсім прощатись, так що там було!.. Коли вже і старий Наум так і хлипа, як мала дитина, а мати, глядячи на сльози та на тугу Марусину, аж злягла, так що про молодих і казати!..»
Джерелами для написання повісті стала дійсність українського села та народна творчість: українські балади, ліричні, весільні пісні, фольклорні мотиви (любові, розлуки, смерті закоханих). Від народної поезії — образність повісті, від казки й переказу — її розповідний стиль. Завдяки пісенності «Маруся» швидко й назавжди полюбилася народові.
Квітка-Основ'яненко дуже багато зробив для наближення літератури до широких народних мас. Орієнтуючись на живомовну народну практику, спираючись на усну народну творчість і здобутки попередників, письменник виробив власний живописний, реалістичний у своїй основі стиль, збагатив українську літературну мову, а вплив його прози і драматургії позначився на творчості Тараса Шевченка, Марка Вовчка, пізніших українських прозаїків.

Борис Олексійович Чичибабін

/files/images/180px-chichibabin.jpg

Борис Олексійович Чичибабін (справжнє прізвище Полушин) народився 9 січня 1923 р. в Кременчузі, помер 15 грудня 1994 р. в Харкові. Борис Олексійович – радянський і російський поет, лауреат Державної премії СРСР (1990), якого зазвичай відносять до так званих « шістдесятників ».

Борис Чичибабін жив у Харкові, де протягом трьох десятиліть був одним з найвідоміших і улюблених представників творчої еліти міста ( 1950-і - 1980-і роки). З кінця 50-х років його вірші в рукописах широко поширювалися по всій країні. Офіційне визнання прийшло до поета тільки в кінці життя, в роки перебудови.

Життя і творчість

Б. О. Чичибабін виховувався в сім'ї офіцера , закінчив школу на батьківщині Рєпіна - у Чугуєві Харківської області. Його псевдонім взятий на честь двоюрідного діда з боку матері, академіка Олексія Євгеновича Чичибабіна , видатного вченого в галузі органічної хімії і одного з перших радянських «неповерненців».

У 1940 р. Борис почав навчання на історичному факультеті Харківського університету, але на початку війни був покликаний в армію і служив на Закавказькому фронті. У 1945 р. вступив на філологічний факультет ХДУ, але вже в червні 1946 р. був заарештований і засуджений на 5 років таборів «за антирадянську агітацію». У в'язниці Чичибабін написав «Красные помидоры», а в таборі - «Махорку», два яскравих зразка «тюремної лірики». Ці вірші, покладені на музику одним з найближчих друзів Чичибабіна актором, співаком і художником Леонідом Пугачовим, широко розійшлися по країні.

Вже в 50-ті роки, після повернення з таборів, намічаються основні теми поезії Чичибабіна. Це, перш за все, громадянська лірика.До неї примикає рідкісна в післявоєнній поезії тема співчуття пригнобленим народам післявоєнної радянської імперії – кримським татарам , євреям , народам Прибалтики – і солідарності з ними («Крымские прогулки», «Еврейскому народу»). Ці мотиви поєднуються в Чичибабіна з любов'ю до Росії і російської мови, схилянням перед Пушкіним і Толстим («Родной язык»), а також з синівською ніжністю до рідної України:

У меня такой уклон:
Я на юге россиянин,
А под северным сияньем
Сразу делаюсь хохлом.

На початку-середині 60-х, на хвилі масового захоплення поезією, Чичибабін з успіхом читає вірші на поетичних вечорах, веде літературну студію. З друку виходять чотири збірки його віршів. Однак цензурний гніт, разом з органічно притаманною Чичибабіну установкою на демократичність і його не знищеним у ту пору революційним романтизмом, призвели до того, що в цих книгах виявилося чимало віршів, що звучали декларативно, цілком у дусі офіціозу. У 1968 році, після вторгнення до Чехословаччини, навіть сама назва збірки «Пливе Аврора» відштовхувало читачів.

Така втрата індивідуальності призвела Чичибабіна до глибокого духовної кризи(«…Уходит в ночь мой траурный трамвай»):

Я сам себе растлитель и злодей,
И стыд и боль как должное приемлю,
За то, что всё придумывал людейи землю.
А хуже всех я выдумал себя…

Вихід намітився, коли поет зустрів своє справжнє кохання («Сонеты к Лиле»). «Відхід з дозволеної літератури ... був вільним моральним рішенням, тихою, але твердою відмовою від самої можливості фальші». Чичибабін повертається до роботи економістом «в трамвайному управлінні», пише для себе і для друзів. Його темами залишаються любов, природа, книги. На початку 70-х Чичибабін болісно переживав еміграцію своїх друзів, благословляючи їх, а не засуджуючи:

Дай вам Бог с корней до крон
Без беды в отрыв собраться.
Уходящему поклон.
Остающемуся братство.

У 1973 р., після появи збірки в самвидаві і публічного читання різкого вірша про «злодійське поховання» Твардовського , Чичибабіна виключають зі Спілки письменників. Його відповідь така:

Нехорошо быть профессионалом:
Стихи живут, как небо и листва.
Что мастера? Они довольны малым.
А мне, как ветру, мало мастерстваЗавдяки прямоті і відсутності фальші, поезія Чичибабіна в 70-ті - 80-ті роки стає відома інтелігенції і за межами Харкова. У роки перебудови його вірші зазвучали злободенно, гостро, їх активно друкують газети і журнали, виходять підсумкові непідцензурні збірники. У 1990 р. за книгу «Колокол» поет удостоєний Державної премії СРСР. Чичибабін бере участь у роботі товариства « Меморіал », дає інтерв'ю, виїжджає до Італії, в Ізраїль. Але прийняти результати перебудови поетові виявилося непросто. Чичибабінне зміг змиритися з розпадом Радянського Союзу, відгукнувшись на нього сповненим болю «Плачем по утраченной родине». Своєму призначенню поета Борис слідував до кінця днів.
Похоронили Бориса Чичибабіна в грудні 1994 р. Похорони у Харкові були багатолюдні.
Пам'ять
Іменем Чичибабіна названа вулиця 8-го З'їзду Рад у центрі міста, в районі Держпрому, на якій він жив в 1950-х роках.На цій вулиці, названій на його честь, споруджена меморіальна дошка зі скульптурним портретом (була розбита, зараз без портрета).У Харкові щорічно проводиться поетичний фестиваль Чичибабінської читання .
Бібліографія
Мороз и солнце. Книга лирики. Харьков, 1963.
Молодость. М.: Советский писатель, 1963.
Гармония. Книга лирики. Харьков: Прапор, 1965.
Плывет Аврора: Книга лирики. Харьков: Прапор, 1968
Колокол: Стихи. М.: Известия, 1989; М.: «Советский писатель»
Цветение картошки: Книга лирики. М.: Моск. рабочий, 1994
82 сонета + 28 стихотворений о любви. М.: Агентство «ПАN», 1994
В стихах и прозе. Харьков: СП «Каравелла», 1995; Харьков: Фолио, 1998
Экскурсия в Лицей. Стихотворения. Поэма. Харьков: Фолио, 1999 Когда я был счастливый. Стихи. Киев: Издательский Дом Дмитрия Бураго, 2000

Благодарствую, други мои... Письма. Харьков: Фолио, 2002

Прямая речь. Харьков: Фолио, 2008

Собрание стихотворений. Харьков: Фолио, 2009

Вірши Б.Чичибабіна

Ніна Антонівна Супруненко

/files/images/супруненко 2.jpgНіна Супруненко (дівоче прізвище Микитенко) народилася на Полтавщині в с. Новоселиця Семенівського району. Після закінчення школи навчалася в Лохвицькому медичному училищі. Працювала операційною сестрою в четвертій міській лікарні Полтави. Закінчила режисерське відділення Харківського державного інституту культури.

Окрім України, її твори публікували в Австралії, Вірменії, Великобританії, Росії, Чехословаччині.

Авторка книг «Дарунок долі», «Кольорові сни», «У лабірінтах болю і розлук», «Зірка, що впала вчора», «Полиновий світ», «На обрії душі».

Ніна Супруненко – член Національної Спілки письменників України з 1992 року. В 1998 році їй була присуджена Почесна медаль «За кращу книгу 1997 року» Ради Міжнародного видавництва «Берегиня». Лауреат премії імені Олександра Олеся (1999 рік).

Ніна Супруненко – перш за все лірик, лірична стихія – її суть і основа. Намагаючись сприйняти та оцінити цю авторку як суб’єкта літературного процесу, варто вдатися не до звичної військової термінології (літературним генералом вона не є), але скоріше до сфери фізики та уявити собі літературний процес як потік енергетично заряджених часток, більших і менших, з позитивним чи негативним зарядом. Таке порівняння здається доречним, бо саме виходячи з нього, розумієш, чим приваблює, захоплює, заполоняє читача поезія Ніни Супруненко. Її сила і принадність – саме в її енергетичній наснаженості.

Якщо взяти до уваги психологічний аспект творчості, то цю авторку можна означити як екстраверта, що, власне, нетипово для українського ліричного грунту, адже більшість наших ліриків інтроверти, їм перш за все притаманна меланхолійна тональність. Творчість Ніни Супруненко втілює позицію, котру Василь Мисик колись охопив одним рядком: «Спочатку посади, а потім оспівай.» За цим принципом і живе лірична героїня поезії Ніни Супруненко. Це на диво цілісна та рішуча людина з активною життєвою позицією.

Н.Супруненко. Вселенная

Роман Олександрович Левін

/files/images/левин.jpgРоман Олександрович Левін – широко відома своєю життєвою і творчою долею людина.

Він народився 30 липня 1939 року в Лубнах на Полтавщині в сім'ї військового. Війну зустрів на кордоні в Бресті 10-річним хлопчиком.

Тут розстріляні його рідні: мати, сестра, бабуся, дід. Сам тричі збігав з-під розстрілу і лише дивом уцілів, завдяки своїм рятівникам – польським, білоруським людям.

Про це розповідається в книзі С.С.Смірнова «Брестська фортеця» в розділі «Хлопчик з Бреста» і в великій книзі, що вийшла в найбільшому французькому видавництві «Рем, хлопчик з гетто. Брест 1941. Москва 1996.», а також в багатьох документальних стрічках, знятих на Україні, в Білорусії і Росії.

В кінці війни, після звільнення Роман знайшов свого отця. Вчився в Суворовському училищі. Працював на заводах Одеси, Харкова.

Писати і друкуватися почав в кінці сорокових. У 1964 році закінчив Літературний інститут ім. М.Горького.

З 1962 року по теперішній час член Спілки письменників.

Р.Левін автор більше 30 книг віршів і прози, що виходили в Харкові, Києві, Москві.