asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 27 28
СВЯТОСЛАВ КАРАВАНСЬКИЙ

ЗВІДКИ ПІШЛА ЄСТЬ МОСКОВСЬКА МОВА



АБО

ШИЛА В МІШКУ НЕ СХОВАЄШ






Цю книжку видано завдяки жертовності словолюбів української діяспори, які підтримували задуми автора продовж 20 років. Список словолюбів, які жертвували на видання цієї та ряд інших проектів автора на стор. 190.

АНОТАЦІЯ: Питанням походження мов цікавились та цікавляться і науковці і ненауковці. Навколо цього питання попрацювали і щирі вчені й далекі від науки любителі. Тому у цій галузі немає твердих, усталених поглядів. Автор цієї розвідки висловлює на підставі живих фактів і якнайдоступнішою мовою свій погляд на походження однієї із світових мов – російської мови, історично відомої, як московська мова. Розвідку розраховано на широке коло читачів від учнів та студентів до державних діячів.

ВСТУП

Походження мов цікавить людство вже не однe століття. У цій цікавості, як і скрізь у людей, мають місце кілька різних поглядів, які можна розбити на два різновиди: чисто науковий та цілком політизований. Чисто наукові дослідження цікавляться, як саме походили й розвивалися мови, виходячи з живих фактів та людської логіки, а політизовані дослідження базовано не на фактах, а на політич­них міркуваннях, що прагнуть видавати бажане за дійсне.

Безперечно, що нас буде цікавити походження мов, чий розвиток можна простежити на підставі наявних фактів про мовні явища, закарбованих у слово­знавчих працях – словниках. Словники – це джерело задокументованих словника­рями мовних форм, порівняння й зіставлення яких може найкраще розкрити, як відбувався розвиток мов.

А що таке дослідження найлегше робити на найзрозуміліших нам сло­в’янсь­ких мовах, до яких належить і наша українська (києво-руська) мова, то наше до­слідження саме на цих мовах і зосередить свою увагу.

Пропонувана увазі читачів розвідка буде базуватися на очевидних фактах, на підставі яких робитимуться висновки. Отже, переходимо до фактів.

ЗАГАДКА УКРАЇНСЬКОЇ “ВУЛИЦІ”

Наше слово вулиця у матірній формі улиця знають усі слов’янські мови, почавши з білоруської і кінчаючи на чеській. Коли Ви скажете слово улиця, вас зрозуміє білорус, болгарин, поляк, росіянин, словак, серб, словенець, хорват, чех. Це значить, що слово вулиця виникло в мові слов’ян, коли вони ще не поділилися на кілька племен, тобто, як кажуть у науковій літературі, – у спільнослов’янську добу.

Для успішного догляду бджіл давні слов’яни розставляли вулики на пасіці правильними рядами. Такий порядок зберігся на пасіках і нині. Прохід між рядами вуликів прадавні слов’яни і назвали вулицею (улицею), утворивши це слово від вулика (улика).

Цікаво, що у деяких слов’ян і досі збереглося це значення слова вулиця. Так у чехів ulička (улічка) відповідає нашим словам прохід (між лавками), коридор (у вагоні).

До речі, і наші пасічники проxід між вуликами на пасіці звуть вуличкою.

Коли у давніх слов’ян виникли оселі, постала потреба назвати простір між рядами хат або домів. Цей простір, як і в пасіці, дістав назву улиця або вулиця від слова улик (вулик).

Але у слов’янських мовах нема слова вулик – лише ул, улій. Слово вулик знає лише українська мова. З цього факту можна зробити три висновки:

1. Українська мова походить “з перших рук” від єдиної праслов’янської мо­ви. У цій давній мові існувало слово улик, збережене на сьогодні лише в укра­їнській мові.

2. Українська мова – одна з найстародавніших мов, з якої пішли всі інші сло­в’янські мови.

3. Українська мова – не є найстародавніша мова, а одна із слов’янських мов, у якій в наслідок певних історичних обставин збереглося слово вулик.

Який з цих висновків відповідає дійсності?

Це і є загадка, яку поставило науці українське слово вулиця.

ЩЕ ОДНА ЗАГАДКА

Загадкою слова вулиця не кінчається вервечка мовних загадок, що їх ставить дослідникам порівняльне мовознавство. На цей раз нас збиває з пантелику укра­їнське слово плохий.

Слово плохий у низці близьких своєю будовою формах знають чи не всі слов’янські мови. Погляди етимологів – знавців родоводу слів – щодо походження цього слова розходяться, хоч дехто бачить зв’язок із польським словом plochy, що значить полохливий (по-польськи plochlivy). Немає жодного сумніву, що plochlivy виник з полохливого, бо появі злитих двозвуків пл- передувала поява цих звуків розділених голосівкою: пол-. Так, слово хлоп виникло завдяки вилущенню пер­шого з форми холоп (хол-опхл-оп). Саме така модель утворення приго­лосних двозвуків і в інших мовах. Наприклад, російське чрез із через (ч-е-резч-рез). Отже, появі складу пло- у слов’янських мовах передувала поява складів поло- або полу-.

Згадаймо наше

полум’я

а тоді появу слів

пломінь,

пломінкий.

Полу- обернулося на пло-.

Як бачимо, повноголосе -оло у низці слов’янських мов переходить у -ло: випадає перше з одночасним злиттям досі розділених звуків у двозвук; у нашому прикладі – склад пол- у двозвук пл-.

Так само невідоме в інших мовах українське слово

полохкий

обернулося на форму

плохкий

(пол-пл-), яка згодом втратила зайвий звук -к-, ставши звучати

плохий,

заступивши слова полохливий, полохкий, торопкий.

Саме з таким значенням нове слово зайшло до польської мови, а також сподо­балося і росіянам уже із трохи іншим значенням, бо полохливий на ті, й не тільки на ті часи, був двійником слова поганий. Тим плохий [у формі плохой] і став у росіян значити поганий.

Але слово полохкий – це чисто українське слово, іншим мовам невідоме.

Що ж виходить?

Що появі російського слова плохой та польського слова plochy, передувала поява українського слова полохкий. Чи ж не є це свідченням таких здогадів:

1. Слово полохкий, як і інші слова із наголошеною кінцівкою –кий, пра­укра­їнська мова успадкувала від єдиної праслов’янської мови;

2. Праукраїнська мова була проміжним етапом творення ряду інших мов, які з дальшим бігом історії і собі стали впливати на сучасну українську мову;

3. В основі деяких західніх слов’нських мов лежить праукраїнська мова, яка, розвинувшись на Сході у києво-руську мову, стала основою сучасних української, білоруської та російської мов;

4. Українська мова розвинулась із живої києво-руської мови;

5. Московсько-російська мова побіч живомовної складової увібрала в себе книжну мову, практиковану після хрещення Руси-України Києво-Руською Церквою і згодом Києво-Могилянською Академією – єдиним науковим закладом у Східній Европі до появи у ХVІІІ ст. наукових закладів у Росії;

6. Московсько-російська мова – прямий спадкоємець києво-руської та західньо-руської мови, тобто укра­їнської та білоруської мови.

Наведені висновки-здогади, виниклі на підставі двох слів, для повноцінного наукового існування потребують підтвердження не тільки додатковими мовними фактами, але й деякими іншими фактами історії.

Мета даної розвідки: більшим числом мовних фактів та інших фактів історії встановити, який з наведених висновків найвірогідніший.

Ми не беремось твередити, що наші висновки є істиною в останній інстанції.

Для розвитку науки треба шукати підтвердження усіх висловлених, а також невисловлених можливих здогадів. Таке висловлення може у кінцевому підсумку віднайти істину. Тому ми пропонуємо свою розгадку згаданих загадок, а також деяких фактів, які могли б пролити світло на таємницю сивої давнини.

Тому, нас не дивують інші версії, поширені переважно у пост-совєтському світі, які стверджують, що українська мова це “зіпсута російська мова”, тобто вона походить з російської мови. Такий погляд, має визнавців і в колах дослідників. Ми тільки висловлюємо бажання до згаданих дослідників підперти свою теорію неспростовними мовними фактами.
Дентон,

15.12.2011

ЛІТЕРАТУРА, ВИКОРИСТАНА У РОЗВІДЦІ

[А.К.] РУС за редакцією Агатангела Кримського, т. І–ІІІ. К., 1924–1928.

[Анд.] Українсько-англійський словник, Андрусишин К., Торонто, 1982.

[Г.Б.] Прислів’я та приказки шістьма мовами, Бігун Г., К., 2003.

[Гол.] Правописний словник, Голоскевич Г., Нью Йорк, 1962.

[Гр.] Словарь української мови, Грінченко Б., т. І–ІV. К., 1907-1909.

[ГС] Грамматический словарь русского языка, Зализняк А., М., 1977.

[Даль] Толковый словарь живаго великорускаго языка, Даль В., т. І–ІV. П.-М., 1880–1882.

[Жел.] Малорусько-німецький словар, Желеховський Є., Недільський С., т. І–ІІІ. Л., 1884–1886.

[Ж.М.] Записи живомовної лексики.

[К.В.] 1000 крилатих виразів української літературної мови, Коваль А., Коптілов В., К., 1964.

[Л.Л.] Лексикон Львівський поважно і на жарт, Хобзей Н., Сімович К., Ястремська Т., Дидик-Меуш Г., Л., 2009.

[Ном.] Украінські приказки, прислівъя и таке инше, Номис М., Петербург, 1864, К., 1993.

[ОСУМ] Орфографічний словник української мови. К., 1999.

[ПРС] Большой польско-русский словарь, Гессен Д., Стыпула Р., т. І–ІІ. М.-Варшава, 1980 .

[ПСС] Практичний словник синонімів української мови, Караванський С., Л. 2012.

[ПСУМ] Правописний словник української мови. Нью-Йорк–Монтреаль, 1979.

[ПУС] Польсько-український словник, т. ІІ, частина 1-ша і 2-га, К., 1959-1960.

[РГПФ] Русский глагол и его причастные формы, И. Сазонова. М., 1989.

[РПС] Русско-польский словарь, под редакцией проф. В.Г.Чернобаева, М. 1940.

[РУС] Російсько-український словник.

[РУС-1] Російсько-український словник Академії наук УССР, т. І–ІІІ, К., 1980–1981.

[РУССВ] РУС сталих виразів, Вирган І., Пилинська М., Х., 2002.

[СМШ] Словник мови Шевченка, т. І–ІІ. К., 1964.

[СР] Словогрона. О. Різниченко. Рукопис словника однокорінних словесних родин.

[СРУ] Словарь росийсько-український, Уманець і Спілка, Л., 1893.

[СРЯ] Словарь русского языка Академии Наук СССР.

[СРЯ-81] Словарь русского языка Академии Наук СССР, т. І–ІV, М., 1981–1984.

[СС] Словарь синонимов. Справочное пособие. Ленинград, 1975.

[ССУМ] Словник староукраїнської мови ХІV–ХV ст., т. І–ІІ, К., 1977–1978.

[СУМ] Словник української мови, т. І–ІІ. К., 1970–1980.

[СУС] Словник українських синонімів, О. Вусик, Дніпропетровськ, 2000.

[СФУМ] Словник фразеологізмів української мови, К., Наукова думка, 2003.

[ТСРЯ] Толковый словарь русского языка, С. Ожегов и Н. Шведова, М., 2000.

[УЛВН] Українська літературна вимова і наголос. К. 1973.

[УПП] Українські народні прислів’я та приказаки, К., 1963.

[УРС] Українсько-російський словник, т. І–VІ. К., 1953–1963.

[ФПМЛ] Фразеолоізми перекладів Миколи Лукаша. Словник-довідник. К., 2002.

[ФСРЯ] Фразеологический словарь русскоо языка, М., 1967.

[ЭСРЯ] Этимологический словарь русского языка, Фасмер М., т. І–ІV. М., 1964–1973.

[SE] Slovnik etymologiczny jezyka polskiego, Bruckner A. Warszawa, 1957.

[SSJ] Slovník slovenského jazyka, т. І–V, Братислава, 1959–1965.

[AiE] Апостоли і Евангелія на неділі, празники і дні сьвятих цілого року. Л., 1888.

СКОРОЧЕННЯ, ЗАБУТА ТЕРМІНОЛОГІЯ Й УМОВНІ ЗНАКИ, ВЖИВАНІ У ТЕКСТІ
блр. – білоруський, по-білоруськи

г. галицький, слово галицького варіянту укр. мови

Д!, д! – дивись!

дієйменник – неозначена форма дієслова

дк. – доконана форма дієслова

зб. – збірне поняття

зв. – зворотнє дієслово

наросток – суфікс

ндк. – недоконана форма дієслова

нзв. – незворотнє дієслово

Нпр., нпр. – наприклад

Оф., оф. – офіційна мова /вжиток/

поль. – польський, по-польськи

приросток – префікс

рос. – російський, по-російськи

ст.сл. – старослов’янський, по-старослов’янськи

суч. – сучасний, -на, -не, -ні

тщ – тощо

укр. – український, по-українськи

/ / – у похилих дужках наводиться синонім попереднього слова чи слів

ˇ – знак цезури у поетиці

* – вказує, що слолво логічно виведено, бо мусіло існувати в минулому

– цю стрілку, вжиту у родоводах слів, треба розуміти, як слово ‘творить’:

отрок отроча

Коли після стрілки стоїть слово у грубому курсиві це значить, що це слово є

значенням попереднього слова: брость гроно, кетяг.

– цю стрілку, вжиту в родоводах слів, треба розуміти, як слова ‘походить від’:

отроча отрок
Скорочення, вживані у цитатах з В. Даля:

арх. – Архагельщина,

влгд. – Вологодщина

влд. – Володимирщина

волж. – Поволжя

вор. – Вороніжчина

вост. – Володимир, Ярославль, Кострома, Нижній Новгород, Казань, Симбірськ, Орен­бурґ

вят. – Вятщина/Вятська губернія/

зап(д). – Смоленськ, Вітебськ, Могилів, Ковно (суч. Каунас), Вільно (Вільнюс), Гродно, Мінськ

кал. – Калужчина

кур. – Курщина

нвг. – Новгородщина

нврс. – Новоросія [= Кубань, Ставропілля, Крим, південь України]

ниж. – Нижегородщина (суч. Горьковська область)

ол. – Олонеччина/Олонецька губернія/

ор. – Орловщина

прм. – Пермщина

пск. – Псковщина

ряз. – Рязанщина

сар. – Саратовщина

св. – Новгород, Твер, Псков, Питер, Олонецьк, Архангельськ, Вологда, частково

Кострома, нижегородське Заволжя, Вятка і Перм

сиб. – Сибір

смл. Смоленщина

стар. – староруське /старослов’янське?, староукраїнське?/ слово

твр. – Тверщина (суч. Калининська область);

твр-рж. – Тверщина-Ржевщина

юж. – Рязань, Тула, Калуга, Орел, Курськ, Вороніж, Тамбов, Пенза, Саратов, Астрахань

ярс. – Ярославщина

ПРИМІТКА-1: Дана розвідка користується оновленим українським правописом УАН 1924 р. (Д! С. Караванський «Секрети української мови»). Норми правопису 1929 р. та с учасного постсовєтського правопису потребують нині розумного перегляду. З трьох можливих правописів: 1. харківського, 2. мінімально українізованого право­пису УССР, задіяного нині, та 3. оновленого правопису УАН 1924 р., автор віддав перевагу останньому як меншій шкоді для нашої культури.

ПРИМІТКА-2. У цитатах правопис цитат збережувано. Коли ж іде обговорення слів із ци­тати, то слова в обговоренні може бути наведено правописом даного видання. Це аж ніяк не можна мати за помилку.




следующая страница >>