asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3

           Генріх Найман  є  прагматиком  і  аналітиком.  Ці дві  якості  в  ньому  тісно  пов’язані. Він  передусім  прагматик,  що  й  зумовлює  його   аналітичні  якості;  він  аналітик,  тому  що  постійно  зіставляє,  відстежує  процеси,  що відбуваються  навколо нього  -  в Україні, Західній  Європі, Росії,  й  це  допомагає  йому  здійснювати  свої  практичні проекти.  Він  мислить чітко,  конкретно, і  навіть  його  узагальнення   відлунюють  цими   якостями. 

 Генріх  Найман,  як  і  Сапрон  Джермеля,  -  концептуальні  персонажі  роману  “В степах”.  З-поміж  численних  дійових осіб  твору    -  Івана Петровича  Рудана,  Миколи Байди,  Уляни,  Кирила Руденка,  китайця  Го,  Соколова  -  вони  виділяються  неабиякою  художньою  значущістю. Це не лише антиподи,  але й  символи  різних  духовно-психологічних   тенденцій,  епох.  Обидва становлять собою  узагальнення  значного  художньо-концептуального масштабу. 

Сапрон  Джермеля  -  це символ  одвічного чабанського й  селянського життя,  степового  буття,  де  все  є  розміреним,  заздалегідь  визначеним, внутрішньо статичним. Генріх Найман уособлює  собою невпинність  і   неминучість  радикальних  змін  у  людському  житті,  способі  мислення,  це  образ  невпинного  реформатора.  У  романі  “В  степах”  змальовано,  як  проходить час Сапрона  Джермелі  й  настає  доба   Генріха Наймана. 

Символічність  протиставлення Сапрона  Джермелі  та  Генріха Наймана  посилюється  ще  й  духовно-психологічним  спрямуванням  образу  Уляни.  Письменник  фактично  ставить  молоду красуню  між  цими  персонажами-символами.  Багатозначним  виглядає  такий штрих,  як  нелюбов  Уляни  до  свого  чоловіка -  Сапрона  та  її  людські симпатії  до Генріха  Наймана,  а  також  її перехід від  положення  чабанки  до  статусу  економки  в  маєтку,  де  здійснює  свої  реформи  німець. 

Образ  Уляни композиційно й  концептуально  відіграє  у  творі  помітну роль,  з  нею   пов’язано  не  лише розвиток  інтимної  лінії  роману. Динаміка світогляду Уляни відлунює певними рисами  символічності.  Певні  зміни,  що сталися  у  її   психології,  теж,  згідно авторської  концепції,   були  вираженням  тих  загальних  перетворень,  що  відбувалися  в  південно-східних  степах  України.

У  своєму  романі   С.Божко  змалював  кінець  “чабанського  віку”,  його останні десятиліття, роки й дні (і в  цьому теж  простежується  епічний  характер  мислення письменника),  перехід  України  від “чабанського віку”  до підприємницької доби,  до  реформ і  реформаційного  розвитку,  до  динаміки  швидких  перемін,  що  супроводжуються загостренням світоглядних, соціальних та  психологічних  колізій,   громадськими  зіткненнями  й  заворушеннями.  

 У  романі “В степах”  зображено, як  змінювався український  світ,  передано напругу,  психологію  і  конкретику особистісної та  суспільної   трансформації  в Україні на межі  ХIХ  -  ХХ  століть.  

“В  степах”  -  це роман  про  добу  перетворень,  зрушень, формування  нової  якості  життя.  Зовнішні  зміни  завжди глибинно  пов’язані  з  внутрішніми  й  утворюють з ними органічну єдність,  нероз’ємність. Навколишня  дійсність  і  людська  душа, за  художньою  концепцією письменника,  виступають складовими  єдиного простору-цілісності. Душа  у  С.Божка позначена  рисами внутрішньої історичності,  осмислена  як  жива  й  мисляча  індивідуальна  історія. Ідея  неминучості  змін  в  оточуючих  реаліях,  у  свідомості,  в  душі  лейтмотивом  проходить  крізь  усю  романну  дію. На  початку  восьмого  розділу  “Теплої  осені”  зустрічаємо  такий  характерний   фрагмент:

“Косо  позирав  Сапрон, коли поруч  його  чабанської  цілинної смуги  стіною  підіймалася  золота царина.  Колись він  та  десяток  підпасичів  серед  безмежного степу  були  повні  владарі.  А  тепер  владарі  степових  просторів  губилися  непомітними  сірими  плямами. Бо поруч влітку  дзвеніли  косарки,  гейкали  на волів  та  коней   десятки  погоничів,  а   сотки   в’язальниць  барвистими  хустками  засівали  поле. Ще тієї  осені  у  Сапрона  одпала охота  до  чабанування. Тільки  покраяв  гострим  череслом  німець  надвоє  степ,  ввесь  чабанський  дух у Сапрона підупав”  ( 2  ,  76 -  77).

У  романі  виділяється  ще й такій  важливий аспект, як  українці та  Україна  в  контексті  європейської  ментальності. Україна  у  зображенні  С.Божка  постає  як  ментальність  романтиків, як  реальність  з  виразними  романтичними  домінантами  (навіть  у  своїх  концентровано негативних  виявах).  Європейці, насамперед   Генріх  та  Густав Наймани, - суцільні прагматики, люди  раціональної  психології. Українці -  селяни,  чабани,  шахтарі, робітники,  поміщики,  управителі  -  зображуються  письменником  як  ментальна  спільність,  що характеризується   поетичністю  душі, схильністю до  граничних експресивних виявів, емоційно-розумового  максималізму, сентиментальних  поривань.  Європейці ж (брати Наймани  та їхній  світ)  живуть  за  іншими  канонами:  ділового розрахунку,  матеріального зиску,  конкретних  вивірених  дій. 

У  романі  є  ще  один  важливий  образ, на  розвитку  якого й побудована, власне, романна дія.  Це - степ.   Н.Чухонцева  й  С.Тарабура  слушно зазначають: “Як  засвідчує  вже  назва  роману,  образ  степу  відіграє  виняткову  роль  у  його  художній  структурі. Образ  цей багатогранний і  поліфункціональний.  Степ у  творі  -  не стільки  пейзажне  тло,  на  якому розгортається  події,  скільки  жива  й  одухотворенна стихія,  в зображенні якої відбилося  пантеїстичне  світовідчуття  автора. З погляду філософського,  у  романі  два  головні  герої -  степ  і  людина” ( 7 , 94).

 Розвиваючи  цю  думку,  варто  її   уточнити: у  романі  дві  узагальнені  дійові  особи  -  степова природа  й  людина.  Доцільно  також наголосити на тому,  що  письменник зображує  їх у різних  концептуальних   ракурсах.

С.Божко  підкреслено  романтизує  природу,  поетичними  малюнками  й  ритмікою  передає  буття  українського  степу. Письменник   помітно   міфологізує  долю й  характер степової природи.  Персонажів  же  твору, навпаки,  він  часто деідеалізує,  дегероїзує,  художніми фактами, виразними реаліями, авторськими  публіцистичними  міркуваннями висвітлює приховане, темне в людських  натурах,  аномальне  в  сталих  звичаях,   поведінкових  традиціях,  що  особливо   відчутно  на  сторінках  “Чабанського  віку”.  

 Протягом  усієї  романної  дії  С.Божко   розглядає проблеми  “природа  й  вічність”,   “степова  природа  й  цивілізація”,  “роль  людини  у житті  степу”. 

Природа  у  романі  “В  степах”  -    цілісна  та  велична, людина  -  складна  та  непередбачена. Природне  у  творі  є  віковічним,  людське  -  мінливим. Природа  у  С.Божка  -  це  органіка матерії та  духу,  сенс  єдності  живого  й  неживого,  людина  у  письменника  -  носій  і  творець  історичних   векторів  цивілізації,  ускладненої та  суперечливої  свідомості.  Природа  у  творі -  це  завершеність  краси,  людина  -  частка  природи,  що  прагне (на  рівні  підсвідомості,  поривань,  різноманітних перетворень)   рухатися   до  цієї   завершеності  в  красі. 

Романіст   синтезує  категорії   природи  й  людини  в  ще одній  важливій  проблемі   -   “природа  людини”  й  показує, що  вона  (природа  людини)  значно  драматичніша  за  навколишню степову   дійсність.  

             Сава  Божко  часто  змальовує  степ  -   у  степових  пейзажах, картинах,  історичних  екскурсах.  Степ  -  і  в  символіко-національному  вимірі,  і  як  конкретна  геоетнічна, геофілософська  реальність – складає  основу  духовної  та  естетичної  сутності  письменницького  світовідчуття,  це  незамінна  константа  його  світорозуміння.   Так,  на  початку роману  (в першому розділі  “Гей, гей, чабарні”)  С.Божко  подає  таку  ліричну  й  персоніфіковану   картину:

“... Ночі  осінні  в  степу  довгі  й зажурені.  Зірки  де-не-де  виглядають  з-за  хмар,  а  коли  ці  насунуть темною завісою,  тоді  всюди  чорніє  рівний смуток.  Серед  чорної  мли, коли  помітно  вогник,  -  то щастя.  Це – коли  тихо;  тоді  говорить  степ  сам  із  собою.  А коли  вітер  прискорює ходу, і  коли  він біжить  або  мчить, як  і  вдень, тоді  шипіння  переходить  у  тонке  й жалібне  дзеленчання.  Уночі  його  чути далеко,  далеко!..

Одірваний  сухий  листок  кукурудзи  чіпляється  за  соняшник  і вже  не  шелестить,  а  ребром  супроти  вітру  голосить-плаче. Цей плач  нагадує плач  чайки  осінньої  перелітної...

Серед темної  мли  з  безмежної  темряви  випливають  тіні чорного степового  смутку.  І восени,  коли  завмирають  птахи  й  степові  комахи,  коли навіть осінні  гості  степів  цвіркуни  не тягнуть  свого  безконечного  сюрчання,  тоді  голос  степу  в  подиху  безмежних ланів і  осінньому  шелесті  плете  степові  легенди.

Це  так  щороку. Це  так  завжди” ( 2 ,  15 – 16).

          Одразу  ж після  цього  малюнку  українського степу, виконаного  в  річищі імпресіоністичної  стилістики,  з ритмізованими  інверсіями,  пастельної пластикою,  настояного  на елегійній мелодійності, письменник  подає  масштабні  образи-проекції, що  відрізняються  широким історико-культурним  ґатунком.  Він  змальовує                      по-історичному  романтичний  характер  степу  й  степового  життя.              З  допомогою  історичних  ретроспекцій,  публіцистичних  узагальнень,  конкретних  образних картин С.Божко передає тисячолітню долю  українського  степу,  степовиків  і  людини  в  степу.  Романіст  з  підкресленою  епічністю  розповідає  про історичні  та  сучасні  процеси,  що  відбувалися й  відбуваються  на українському  сході  та півдні. Паністоричне  охоплення,  паністоричне  відчуття  степової та  життєвої  стихії  є  домінантним  у  творі.

Далі  у  першому  розділі   знаходимо:

“Але  степ поза людьми  - ніщо.  Ні  до чого  його  сумні  звуки,  шелест  осінніх  легенд, ані пахощі  весняних  рун  зелених.

Нема  степової  краси,  коли через безмежну  широчінь  не стелеться  гадюкою  Чумацький  шлях  з  вагонами-возами та волами-паротягами  українського  середньовіччя.

Степ  - не  степ, коли буйна трава  не  хилиться  під  копитами  скіфських,  гунських та татарських  коней, коли  пахощі  степові  не наповнюють  людських  грудей.

          Ані  пейзажі  та  мелодії,  ані  фауна  та  флора  поза  людиною  не  зафарбовують  степу.

           Спів  жайворонка  був  би простим  коливанням  частини  світової матерії, коли б цей  спів-дзвінок,  чуваний  не  раз  людиною,  не передавався  їй  щороку  з  покоління  в  покоління,  як  побутова традиція. Цей  спів  -  сигнал степовикові  (скіфові,  слов’янину-полянинові  чи  українцеві-хліборобові)  про  грядущу  весну,  про  початок  трудової  меси,  про  новий  цикл  одвічної боротьби.

Рік  за  роком,  десяток за десятком,  тисяча за сотнею,  і  так  завжди  -  степ:  музика  й  боротьба”  ( 2,  16).

У цьому, другому, “степовому” фрагменті  з роману  “В  степах”  засвідчує себе  нова  якість  письменницького  мислення.  Тут  уже рельєфно  розгортається  синкретичний  стиль С.Божка -  епічність  слова  поєднується  з  романтичністю  пафосу,  прониклива  лірика  переходить у  патетичну  філософічність,  зникає  межа  між  панорамною  публіцистичністю  та  поезією  у  прозі,  журналістський стиль  стає  ознакою  художності. 

У  другому  уривку  -  майже  увесь  Сава Божко: предметно спостерігаючий, образно описуючий,  глибоко аналізуючий,  масштабно  узагальнюючий.  Тому  в  романіста  внутрішньо,  стилістично  й  художньо  узгоджуються  “шелест осінніх  легенд”  і  “воли-паротяги”,  “фауна  та  флора”  і   “українське  середньовіччя”,  “степовик”  і  “частина  світової матерії”,  “Чумацький  шлях”  і  “трудова  меса”.  Він  і  навколишній  світ  (історичний, сучасний, вічний)  сприймає  як  різноманітну,  строкату,  синкретичну  цільність  і  доцільність.  І говорить  словом,  образно-понятійно-публіцистичним  словом  одразу про   світ,  про  увесь  синкретичний  світ.       

У  художній  манері  С.Божка  поєднуються   суто  художня дійсність  (те, що традиційно  називається “мисленням  образами”)  й  публіцистично-журналістське мовлення (використання газетної  стилістики,  журналістської образності,  логічних  суджень,  прямо вираженої  думки).  З  точки зору  стилю  роман  є  синкретикою  власне  художньо-образного та публіцистично  узагальненого, публіцистично  експресивного слова. Елементи  романної публіцистичності  часто  зустрічаються на  початку розділів  роману. Так, на  початку  розділу   “Донбас  просипається”   зустрічаємо  такий фрагмент:

  “Де  велетень  Донбас,  напружуючи м’язи могутніх плечей,  прориває  товщу  чорнозему;  де  він, зігнувши  свою  руку,  з  північного  сходу  пригортає  тепло   сусідку  -  степову  Катеринославщину  і  одштовхує  лісисту  Харківщину; де  степова  річка  В’юн  із  розгону  з  Донецького  кряжу круто повертає на  південь,  -  під  Червоною  горою  лежить  маєток  графа  Шаботинського.

Місце  для  маєтку  гарне. З  півночі  узгір’я  Донбасової  руки. Там,  під  чорним  чорноземисто-шкіряним  рукавом, за  засмаженою  глиною-шкірою захолонула  чорна  кров  сонного  героя. М’язиста  рука  підіймається  на  звороті  узгір’ями  Червоною, Корчмовою  та Білою  горами  - могилами. Як  три  велетні,  стоять  вони  на  чаті  біля  графського  маєтку  з півночі.

           ... А  він,  Донбас,  спросоння  настигнутий  ненаситною людиною, лише  де-не-де  крізь  темну  степову ніч  кліпав  вогнями своїх очей  - першими вогнями  нічних  шахтарських  змін.  Лише  у двох місцях сердито чмихав  ніздрею  - полум’ям  заводів  Юза  та Луганська” ( 2 ,  60 – 61).

  Автор   у  романі “В  степах”  не тільки  розповідає,  зображує,  образно-публіцистично  мислить,  але  й дає  пряму  емоційну,  логіко-понятійну оцінку  зображуваним  чи  описуваним  подіям.  Він  виступає  і  як  художник  образів,  і  як  художник-публіцист,  і  як  коментатор.  У  його  коментарях   звучать  ноти   соціального  та  морально-етичного  спрямування.  

Письменник  не  тяжіє  до  дидактизму,   до   винесення  присуду,  а  в  газетярський спосіб  виокремлює  суспільно  значущий  аспект  та  окреслює  його  контури.  Ці  особливості  -  порушення широкого,  практично  безмежного спектру  нагальних  проблем,  застосування   компонентів  публіцистики й публіцистичних жанрів, прийомів  журналістики, оперативних  газетних матеріалів,  настанова  на різнотематичну    інформаційність,  аналітизм   погляду,   уведення  елементів  газетного  стилю  -   суттєво  посилюють  синкретичний  характер твору. В  розділі  “Теплої осені”,  наприклад,   автор  безпосередньо виражає  свою позицією, розмірковуючи на  таким  питанням:

“Багато  в  побуті  селянському залишилося  давнього,  дикунського.  Ще  ж  і тепер,  в  часи  Дніпрельстану,  -  скніють  молоді  душі  дівочі   в  дикунському   побуті   весільчаному.

Весілля  -  шлюб  -  явище  не просте  й  не буденне.  Отже,  без емоціональності, без  співів  та  музик  тяжко  собі  його  уявити.  Але  ж чи  потрібні  на весіллі  ті  різні примхи  та  забобони, що на ньому  виробляють?”  (  2 ,  70 ).

Роль  соціального коментатора  дає  змогу  Саві   Божкові  не  лише спостерігати  явища,  вичленовувати  проблеми,  описувати  їх  та  передавати  їхній   зміст,  розставляти  в  них  свої,  авторські,   акценти.  Вона  стає  підґрунтям  для  письменницького об’єктивізму,  мистецької  неупередженості,  для  експресивної   виразності  й  глибини.   Так, він  пише:

“Горілка  - давнє  питво  нашого  люду.  Багато  він  пив  раніше, і вкупі  з  нею запивав  своє  лихо  та  злидні...

Жорстокий,  як кат,  до  худоби, до  своєї жінки  й  дітей,  найсуворіший  голова дому,  у  горілці  -  мала дитина. Після  двох-трьох чарок  соловіють очі, міняється  й  він,  міняється  по-різному.

... У  горілці  хочеться  битись.  Битись не  злісно, не  так,  як  у  возовицю  б’є  свого  норовистого  Сірого  Грицько  Кужильний.  У нього  тоді  тіпаються  руки, держак  на  вилах  розлітається в  тріски.  А  коли  поб’є  держака, тоді  стрибає коневі  на  спину  й  гризе  зубами  за  холку. Ніхто не  підступай  до  нього  -  може  вбити.

Це  лютість  звіряча,  хвороблива,  але  бійки  зачепилівців  після випивки  не такі.  Це -  бійки  од  щирого  серця, своєрідне  сперечання, це така  ж потреба, як  і випитий  громадою  могорич.  Про  це  знають всі  учасники  випивки ще раніш,  ніж  починають  пити.

Бійки,  таким  чином,   -   явище  фатальне,  неминуче”  ( 2 ,  57  - 58).

 Це - жорстка манера письма,  це  -   деромантизований   погляд  на  український світ,  це  -  прийоми  художньо-публіцистичної  фактографії.  Життя,  яким  воно реально  було,  і  яким  воно реально  є. Вияви  реального  життя,  що  своєю  акцентованою  фактографічністю  межують  зі  фантасмагорійністю. Грань між реалістичним  та  ірраціональним  є хиткою,  до  певної  міри  умовною. Ірраціональне  є  таким же  життєвим,  як  і  те,  що  традиційно  називають  реалістичним. Все залежить  від  конкретних  ситуаційно-художніх умов,  у  які письменник ставить  своїх  персонажів  та  які  (ці  умови) визначають їхню  поведінку, спосіб  мислення  й  світовідчуття.  С.Божко  рухається  в  напрямку  до  адекватного  погляду  на  історико-духовні  та  етнокультурні питання.  Раніше  б  такий  стиль, не замислюючись,  схарактеризували  як натуралістичний,  хоча швидше  це -  гранична  письменницька  конкретність  і  відвертість.  

“В  степах”  містить   чимало  вставних   історій,  що  викладаються  автором  чи персонажами  й мають  різноманітне  інтонаційно-стильове  забарвлення:  сповідальне, фольклорне,  драматичне,  трагедійне,  напівмістичне,  трагікомічне,  парадоксальне,  епатажне. За  своєю  формою  вони  є  ретроспекціями (цілком  сучасна  риса  романної композиції)  й  посилюють  поліфонічне звучання  життєвої  стихії  на  просторах  українського  степу,   зображеної  та  описаної  у  романі.

Роман  “В  степах”  обґрунтовано  можна  схарактеризувати як  епічну  розповідь  у  зчепленні  життєвих  історій,  або  як  епопейну панораму життєвих мікросюжетів  і  перипетій.  Це  роман  векторів соціокультурної   та  духовно-психологічної   історії,  що  розгорталася  в  степах  сходу  та  півдня  України.

 С. Божко   -  помітний  письменник  в  українській  літературі  ХХ  століття,  зі  своєю  концептуально-проблемною та  інтонаційно-стильової  “нішею”.  Він  був  з  тієї  когорти  митців,  завдяки  яким  визрівало  й  формувалося  явище,  що  його  було  визначено  “національним художнім  Відродженням”.   

Твори  й  творчість  Сави  Божка   відзначаються  культурою  багатогранності.  У  них  сфокусовано  ментальність  української  історії,  поетику   національної  свідомості,   епічність  реформенної  доби.

 

                                                      

                                                  


<< предыдущая страница