asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 28 29


Сімона де Бовуар

ДРУГА СТАТЬ
Simone de Beauvoir

LE DEUXÈME SEXE
У двох томах




Том 1

Переклали з французької

Наталія Воробйова, Павло Воробйов, Ярослава Собко

Київ

«ОСНОВИ»

1994
Сімона де Бовуар (1908—1986) — французька письменниця екзистенціалістського спрямування й філософської орієнтації, дружина Жана Поля Сартра. Її фундаментальне дослідження місця та ролі жінки в історії, культурі, літературі, суспільних взаєминах — «Друга стать» (1949) — давно визнано одним із видатних зразків феміністичної літератури.

Для широкого кола читачів.

Видання здійснюється за сприяння Посольства Франції в Україні та при підтримці Міністерства Закордонних Справ Франції.

Перекладено за виданням: Simone de Beauvoir Le deuxème sexe. Éditions Gallimard, 1949.
ББК 60.55+66.74 Б72

ISBN 5-7707-5621-7

ISBN 5-7707-5622-5

© Éditions Gallimard, 1940.

© Наталія Воробйова, Павло Воробйов. Ярослава Собко. Український переклад.

Зміст


Зміст 3

ФІЛОСОФІЯ ЖІНОЧОГО ІСНУВАННЯ 4

ВСТУП 16

Перша частина
ДОЛЯ 28

Перший розділ
БІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ 28

Другий розділ
З ТОЧКИ ЗОРУ ПСИХОАНАЛІЗУ 34

Третій розділ
З ПОГЛЯДУ ІСТОРИЧНОГО МАТЕРІАЛІЗМУ 39

Друга частина
ІСТОРІЯ 44

Перший розділ 44

Другий розділ 53

Третій розділ 56

Четвертий розділ 64

Четверта частина
ВИХОВАННЯ 125

ВСТУП 125

Перший розділ
ДИТИНСТВО 125

Другий розділ
ДІВЧИНА 157

Третій розділ
ПОСВЯЧЕННЯ В ТАЄМНИЦІ СТАТЕВОГО ЖИТТЯ 186

Четвертий розділ
ЛЕСБІЯНКА 208



ФІЛОСОФІЯ ЖІНОЧОГО ІСНУВАННЯ


Світ, який постає зі сторінок численних романів, повістей, п'єс, мемуарів, наукових досліджень Сімони де Бовуар, — це світ переважно жіночий, точніше, побачений, розкритий з погляду жінки, у її ціннісному контексті. Але і світоглядні, і моральні, естетичні, зрештою, навіть побутові цінності тут виявляються аж надто відмінними від узвичаєних для патріархального суспільства «жіночих» інтересів і соціальних ролей. Саме традиційні уявлення (турботлива й покірна господиня, віддана коханка, хранителька домашнього вогнища тощо) і демістифікуються як силоміць нав'язані жінці «сильною» статтю. Послуговуючись екзистенціалістськими підходами й категоріями, авторка «Другої статі» змогла показати тотальну відчуженість жіночого існування як повсякчасного існування в ролі «іншої», підлеглої, несамодостатньої.

Ця книга, опублікована 1949 року, ніби теоретично підсумовувала цілий етап у розвитку феміністичної ідеології й жіночого руху загалом. У читача чи критика можуть виникнути труднощі з визначенням жанру твору. Задумана як всеохопна (і тому, між іншим, дещо хаотична) розвідка, «Друга стать» і на змістовому, й на стильовому рівні поєднує елементи наукового дослідження (одного з перших у галузі жіночих студій в сучасному розумінні цього терміна) та ідеологічного маніфесту, полемічного, пропагандистського звернення, проповіді. З таким поєднанням пов'язано немало достоїнств, але водночас і певних вад роботи. При розгляді різних аспектів багатогранної концепції «Другої статі» ми побачимо, що тут міститься в зародку ряд ідей, із яких пізніше, в роки бурхливого розквіту феміністичних теорій, розвинулися цілі галузі наукових досліджень.

Тридцяті — сорокові роки, період творчого становлення Сімони де Бовуар, можна вважати власне добою теоретичного самоусвідомлення фемінізму, яке ґрунтувалося на значній європейській традиції. Слід згадати імена Пулен де ля Барр («Про рівність двох статей», 1673), Олімпії де Гуж (авторки «Декларації прав жінки», 1789), Мері Волстонкрафт («Виправдання прав жінки», 1792), Керолайн Нортон («Природне право матері на опіку своєю дитиною», 1837), Маргарет Фуллер («Жінка в дев'ятнадцятому столітті», 1845), Джона Стюарта Мілля (маніфест «Пригноблення жінок», 1869). В останні десятиліття XIX і на початку XX століття жіночі проблеми все активніше ставляться не лише в спеціальних працях, зверненнях, маніфестах, але і в літературі, мистецтві. Наростає боротьба за соціальні й політичні права жінки. Вірджинія Вулф уже переконана, що хоча «чоловічий погляд на світ, це він править нашим життям, визначає критерій усього», але «за час війни він втратив свою владу над багатьма, і скоро ці чоловічі цінності опиняться на смітнику разом з привидами (...) й іншим непотребом», давши «п'янке почуття свободи».

І в роки навчання, і впродовж своєї педагогічної діяльності як викладача філософії в паризьких ліцеях Сімона де Бовуар (народилася 9 січня 1908 р. в Парижі) не могла, зрозуміло, не перейматися цим новим «почуттям свободи». Жіночі проблеми вона осмислює з екзистенціалістських позицій. Ці мотиви були дуже важливими уже в її ранній прозі, зокрема в романах «Гостя» (1943), «Кров інших» (1945), де умоглядні філософські конструкції незрідка лише ілюструвалися конкретними життєвими ситуаціями. Сімона де Бовуар стає на той час, поряд з А. Камю, Ж.-П. Сартром однією с найяскравіших представниць французького екзистенціалізму. В пізніших творах (переломним тут вважають удостоєний Гонкурівської премії роман «Мандарини», 1954) посилюється якраз художнє, зображальне, аналітичне начало. У повісті «Чарівні картинки» (1966) майстерність психологічних характеристик сповідальність (більшість епізодів подано з точки зору головної героїні, молодої жінки, яка опиняється в тяжкій психічній кризі, у межовій ситуації вибору) поєднується з викривальною гостротою соціального аналізу, зокрема, проблем трагічного неспівпадання інтересів особистості й нав'язаних суспільством ролей, поведінкових стереотипів. Згодом, у 50-ті — 60-ті роки, з'явився цикл автобіографічних творів Сімони де Бовуар, зокрема книги «Мемуари гарно вихованої дівчини» (1958), «Сила зрілості» (1960), «Сила речей» (1963), «Дуже легка смерть» (1964). Якраз ці автобіографічні речі стали, за словами С. Великовського, «набутком широкого читацького загалу, ледь зачепленого книгами інших екзистенціалістів, за всієї шумної слави, що оточувала їхні імена»1. Сказане критик відносить також і до «Другої статі», книги, яка витримала вже безліч перевидань різними мовами і стала класикою фемінізму.

Намагаючись розвінчати численні міфи та приписи, які узаконювали нерівноправність статей, викрити «багатотомне глупство, всілякі вигадки, розпросторені з початку століття» про життєве призначення жінок, С. де Бовуар послуговується найрізноманітнішими підходами. Проблематика «Другої статі» виходить за межі власне феміністичної, якщо звужено трактувати фемінізм перш за все як ідеологію боротьби за жіночу емансипацію й рівноправність. Більшість праць, пов'язаних з так званою «першою хвилею» фемінізму, була все ж полемічно-пропагандистською. (І, зауважу, згадки про фемінізм чи дослідження жіночих проблем через брак інформації здебільшого асоціюються у нас перш за все з агітаційною публіцистикою). Між тим у сучасній науці усталився термін «жіночі студії» як назва дисципліни, що акумулювала досвід багатьох традиційних галузей людського знання. Сімона де Бовуар і спробувала поєднати риси наступальної феміністичної публіцистики і строгого наукового дослідження. Для нашого довго береженого від західних «скверн» читача «Друга стать», поза всім іншим, надзвичайно цікава ще й тим, що тут застосовуються різні дослідницькі методики, зокрема, психоаналітична, соціологічна, структурно-антропологічна (переважно у її леві-строссівському варіанті).

Шукаючи відповідей на провокативно загострені питання: «чи є ще жінки, добре це чи погано, яке вони посідають місце в світі?», авторка розглядає поняття жіночої екзистенції, жіночого призначення і ролі в суспільстві у найрізноманітніших аспектах. Доля людини звичайно ж пов'язана з біологічними особливостями її організму. Статеве життя жінки, дітородні функції часто суперечать її особистому існуванню, духовному становленню і самовдосконаленню. Але С. де Бовуар заперечує патріархальне переконання, ніби якраз вони не дозволяють жінці бути повноправною господинею своєї долі. Біологічні прикмети вказують лише на різницю між статями, але не пояснюють, чому жінка приречена на вторинність, на підлеглу, обслуговуючу роль. Анатомічні ознаки можуть сприяти привілейованому становищу лише за певних історичних умов. Французька дослідниця вважає недостатнім, однобічним як психоаналітичний підхід (йому бракує історизму), так і концепцію історичного матеріалізму, який розглядає стосунки між статями, родинні відносини переважно з економічної точки зору. Зокрема, класичній роботі Ф. Енгельса «Походження сім'ї, приватної власності і держави» закидається те, що в ній мова йде не про цілісну людину з усією багатогранністю її почуттів, бажань і поглядів, а лише про одну абстрактну іпостась — homo oeconomicus. Соціалістичне суспільство, всупереч прогнозу Енгельса, не знищило сім'ю і не звільнило жінку, бо справа не лише у зміні виробничих відносин. У патріархальному суспільстві чоловіки трактують її як іншу, як проміжну опосередковуючу ланку між мертвою природою, що її підкорює, самостверджуючись, чоловік, — і вищою духовною сутністю, носіями якої представники «сильної» статі визнають лише себе.

Поняття «Іншої» дуже важливе для розуміння всієї концепції Сімони де Бовуар. Уже на перших сторінках праці вона підкреслює, що її «постійним дороговказом буде мораль екзистенціалізму». Екзистенційне буття є буттям неопосередкованим, спрямованим на самого себе, на пізнання себе, а відтак і світу. Вищий прояв свободи — це вибір людиною себе самої, власної сутності, яка ніколи не передує існуванню індивіда. Жінка в патріархальному суспільстві позбавлена цієї екзистенційної повноти і свободи вибору, їй відмовлено навіть у прагненні до трансцендентного, бо це б утверджувало її суверенність поряд з іншою статтю. Жінку завжди означується через чоловіка, у зв'язку з його ціннісною ієрархією. Таким чином, підсумовує С. де Бовуар, «жінку характеризує те, що відрізняє її од чоловіка, але не навпаки: він — головний, вона — другорядна. Він — Суб'єкт, він — Абсолют. Вона — Інша». Власна свідомість, точка відліку жінки при цьому не враховується. Кожна індивідуальна свідомість принципово протиставляє себе іншим і так само постає іншою в чиємусь сприйманні. Наявний, отже, взаємозв'язок, зворотність. Але в опозиції чоловік — жінка такого взаємозв'язку чомусь немає. І жінка тривалий час його ніби й не домагалася, задовольняючись роллю Іншої, вторинної і залежної. «Драма жінки саме в цьому конфлікті між настійним прагненням будь-якого суб'єкта утвердити свою самодостатність і її становищем, яке перетворює її в підлеглий об'єкт». Причини такого становища Сімона де Бовуар намагається шукати передовсім в історії.

Чи справді існував матріархат? Саме в переході від матріархату до патріархату Ф. Енгельс вбачав «велику історичну поразку жіночої статі». Спираючись перш за все на дослідження французького антрополога К. Леві-Стросса, авторка «Другої статі» ставить під сумнів це твердження. Дійсно, в землеробську добу, коли людина ще тільки вагалася між магією і технікою, жінка посідала визначне становище в клані, племені. Її, матір, котра виношувала в своєму лоні дитину, наділяли магічними здібностями і знаннями, вмінням задобрювати потойбічні сили, від яких залежало визрівання врожаю. Жінка була уособленням Землі, Природи. Але політична, управлінська влада, стверджує, спираючись на новіші дослідження, С. де Бовуар, ніколи їй не належала, і золотий вік жінки — лише міф. Могутність жінки-Богині «утверджувалася лише по той бік людського царства». Цю думку обґрунтував К. Леві-Стросс, вивчаючи побут і звичаї первісних спільнот. Жінка націлялася надзвичайною чаклунською силою у стосунках з природним світом, але вона ніколи не була рівною поряд з чоловіком. Перш за все тому, що материнські обов'язки і відносна фізична слабкість не давали їй змоги брати активну участь у військових діях, у завоюванні світу, природи, зовнішніх багатств. А саме ця настанова на оволодіння зовнішнім світом і вирізняла людину з-поміж тварин.

З розвитком техніки, знарядь праці людина все менше залежала від природи (богів), а відтак шанобливе ставлення до жінки як медіума, як відунки, що знається з примхливими природними силами, духами, поступово зникало. «Жінку шанували доти, доки чоловік був рабом своїх страхів, спільником своєї власної безпорадності: культ жінки підтримувався страхом, а не любов'ю. Щоб чоловік здійснився, він мусив спершу скинути жінку з п'єдесталу. Тоді переміг принцип творчої сили, світла, розуму, порядку — чоловічий принцип», — вважає Сімона де Бовуар. І якраз тут започатковується один із наскрізних захоплюючих сюжетів її дослідження. Саме техніка, розвиток якої дає чоловікові віру в свої сили, почуття вищості й незалежності, поступово приводить до того, що жінка бере участь у масовому виробництві, а згодом, уже в наш час, техніка усуває основну причину статевої нерівності в суспільстві: відносна фізична слабкість жінки вже не має значення у сучасному виробництві й економіці. Сила м'язів, яка справіку давала змогу чоловікові почуватися главою, повелителем, нині мало що тут вирішує. Індустріалізація, структурні зміни в модерній економіці дозволили жінці освоїти цілий ряд досі недоступних для неї привілейованих професій. Престиж раніше життєво необхідної домашньої роботи, з якою в патріархальному суспільстві часто й пов'язувалася самоповага жінки-господині, впав. Самоствердження жінки, як і чоловіка, у сучасному постіндустріальному суспільстві ґрунтується на досягнутому успіхові, на тому, яке місце вона змогла посісти у суспільній, професійній ієрархії.

Саме участь у виробництві поступово змінює становище жінки, хоча її еволюція, на жаль, ніколи не була висхідною, здобуті права не закріплювалися в законах. Пригнобленню й упослідженню жінки сприяла і християнська традиція, виразно, навіть войовничо антифеміністична. Але все ж у XIX столітті, під час великої промислової революції, жінка зміцнює свої економічні позиції. Більш-менш нівелюючи різницю сили, м'язів, машинне виробництво вимагає масової участі у праці. Марксизм оцінив тодішнє становище жінки-робітниці як найганебніший визиск і гноблення. Починається боротьба за вирівнювання заробітної плати, жінки прилучаються до профспілкового руху, зароджуються різноманітні жіночі організації. Сподіваного соціалістами (зокрема, Бебелем) союзу, злиття пролетарського й жіночого руху тоді не сталося. Жінки не були ще досить згуртованими й організованими. Але в ці останні десятиліття XIX століття становище жінки змінюється надзвичайно стрімко. Сприятливим було те, що активна участь у виробництві збігається з поступовим запровадженням контролю за народжуваністю. Жінка одержала нарешті можливість самій розпоряджатися власним тілом. Вчорашні хранительки родинного вогнища масово виходять з тісного дому у великий світ. (У цьому сенсі символічним сприймається фінал ібсенівської «Нори» («Лялькового дому»), де самозречена дружина зважується покинути свій ляльковий рай, щоб відстояти власну гідність і чистоту почуттів). Але світ, де правили чоловіки, аж ніяк не був для них гостинним і привітним. Адже, робить висновок С. де Бовуар, історію жіноцтва «зробили чоловіки». Це вони, утвердивши свій престиж на фізичній силі, створили мораль, релігію, ієрархію цінностей. Жінці було відведено роль вторинної, позбавлено можливості зреалізувати свої здібності, обдарування у діяльності, спрямованій на вдосконалення себе і світу навколо себе. І від цього програли не лише жінки, але й чоловіки, цивілізація в цілому: однобокість, ціннісна неповнота, незрівноваженість маскулінного начала фемінним дається взнаки у всій сучасній культурі. За дверима назавжди покинутого лялькового дому Норі доведеться зіткнутися з цілим світом, де їй так само уготовано роль бездумної й покірної ляльки. Право на інші ролі в історичному дійстві жінці доведеться відстоювати у безнастанному запереченні традиційних суспільних норм. Всі успіхи жіночої емансипації впродовж XX століття здобувалися у боротьбі: політичні, виборчі, професійні права, право на освіту тощо.

У сучасному світі зникло багато причин жіночого гноблення і підлеглості. Сьогодні, після успіхів, досягнутих кількома хвилями феміністського руху, чи не найважливішими причинами дискримінації бачаться патріархальні стереотипи. Один з найцікавіших розділів монографії Сімони де Бовуар — це її аналіз численних міфів, які звичайно ж представляють жінку з точки зору чоловіків. Історія твориться чоловіками, міфи героїзують їх. Натомість жінка постає як вторинна, то ворожа, то покірна, але завжди у співвіднесенні з чоловіком як Абсолютом. У багатьох основоположних варіантах міфів різних народів і племен жіноче й чоловіче начало протиставлені саме як пасивна плоть і поривний дух, як земля і небо, як первинний хаос і розумна впорядкованість. Лише в окремі історичні періоди «стверджується життєвий романтизм, де сповідують тріумф Життя над Духом: у цьому разі магічна плідність землі, жінки постає як прекрасніше, ніж узгоджені дії самця, і тоді чоловік мріє знову злитися з материнським лоном, аби знову віднайти там справжні джерела свого єства». Але переважно у міфологічній свідомості так чи інакше відбивається ворожість і страх перед тілесним, яке завжди нагадує про тлінність, про неминучість смерті. Очевидно, страх смерті властивий всьому людському роду, проте в міфах відбито здебільшого чоловічу свідомість. А відтак виникає стійка асоціація саме жіночого — з тілесним (тлінним) і чоловічого з духовним (вічним).

Вторинність та упослідженість жінки особливо увиразнена і узаконена в християнстві. Сама легенда про постання світу служить цьому. Жінку бог створив з Адамового ребра і подарував йому, аби розвіяти його самотність. Отже, чоловік з'явився як цінність, як боже творіння, а жінка не просто після нього, але з нього, з його плоті і заради нього. Жінка подарована чоловікові, і він вдячний богові за цей дарунок. Від прапочатків жіноче існування трактується не як самодостатнє, а як призначене комусь вищому за неї. Опозиція духовного й плотського як високого, сакрального й низького, гріховного приводить до того, що саме в жінці бачиться осердя зла. Її тіло ганебне й нечисте. Жінка — це спокусниця, вона змусила Адама порушити божу заборону. У багатьох віруваннях існували навіть спеціальні очисні ритуали, які захищали чоловіка від шкідливого впливу жінки-вампіра під час статевих зносин. Відносну рівність, надію на прощення й спасіння християнство обіцяє жінці лише в нагороду за цілковиту впокореність: самовіддана, послужлива дружина разом зі своїм чоловіком досягне райського блаженства. Навіть Богоматір (яку звільнили від «скверни» зачаття, дефлорації) вважає себе «служницею Господа». Іронічність ситуації, коли «вперше в історії людства мати стає навколішки перед сином», на думку С. де Бовуар, лише одвертіше демонструє репресивний характер християнства щодо жінки, яку шанують за впокореність, за забуття самої себе. На відміну од первісних вірувань, де чоловік заволодівав жіночим тілом, але незрідка продовжував рахуватися з її магічними здатностями, у християнстві він одержує владу й над її душею. Церковний шлюб зобов'язує чоловіка бути вихователем, напутником дружини, відповідати за її моральність, ліпити її душу.

Намагаючись примирити природне й духовне, пом'якшити абсолютність протиставлення, обожуючи природу, жіночість підносять і прославляють як одухотворену і навіть містичну сутність. Тепер вона вже кличе в піднебесся, а не нагадує про темні земні глибини. Якщо чоловік — це розум, порядок, активне перетворення природи, то впокорена, віддана йому жінка вносить у ці починання дух поезії, проникливої інтуїтивності. Вона доповнює корисне й раціональне — прекрасним. Недарма в періоди розчарування у розумі й у доцільності світопорядку посилюється культ жіночності й вічної краси. Так було в романтизмі початку XIX ст., після краху просвітницьких ідеалів, продемонстрованого Великою французькою революцією. Те ж саме бачимо у мистецтві рубежу XIX — XX століть, у період розчарування в позитивізмі, раціоналізмі і, натомість, — звернення до Абсолюту, Духу. Неоромантизм і особливо символізм звеличують ідеал Вічної Жони, Прекрасної Дами, Діви як уособлення духовності й краси, як символ вічного на противагу буденному і дріб'язковому матеріалізму.

Патріархальна свідомість стверджує, що жінка не може творити, їй недоступна трансцендентність і світоперетворююча активність (і тому творча доля визначних жінок-митців завжди неймовірно складна), але вона надихає творця, у своїй пасивній зовнішній досконалості служить нагадуванням про таємне, непідвладне раціональному пізнанню. І в ролі покірної дружини, домогосподарки, і в якості Прекрасної Дами (в останньому випадку, може, ще більше) вона лише даність, ідол, іноді об'єкт поклоніння, але цілковито позбавлений активності, здатності до самоствердження.

Загалом же чоловічі міфи про жінку ніколи не показують її як самодостатню. А тому, підносячи в жінці то природне, то містичне начало, то принижуючи, то славлячи, ці міфи самі в собі породжують протилежність. Жінка розчаровує, бо вона постає весь час інакшою, аніж чекають творці легенд про неї.

Сучасна феміністська герменевтика по-новому трактує чимало біблійних положень. І тут певною мірою «знімається» гадана ворожість фемінізму та християнства. Буквалістське прочитання біблійних текстів тривалий час використовувалося для обґрунтування підлеглої ролі жінки в патріархаті. Жінкам було заборонено досліджувати й трактувати Біблію, займатися теологією. Жіночий інтелектуальний, духовний, емоційний досвід при цьому не враховувався. А без такого врахування збіднювалася релігійна свідомість загалом, як жіноча, так і чоловіча. Кожен текст, зрозуміло, відкритий для нових і нових прочитань. З погляду сучасного деконструктивізму сама «помилка» чи недостатність попередніх трактувань несе в собі певну правду, характеризує рівень свідомості індивіда чи групи. Патріархальне і навіть сексистське тлумачення біблійних текстів якраз і розкриває панівні стереотипи щодо ролі жінки в суспільстві. «М'який фемінізм» XIX століття пробував представити жінку як уособлення шанованих християнством понять любові й милосердя. У XX столітті жіночі студії торкнулися власне теологічних проблем. Якщо Біблія розглядає основоположні світоглядні проблеми, моральні засади й цінності, то вона не може не відображати й жіночий погляд на речі. Деякі біблійні оповіді дозволяють піднімати якраз проблеми жіночого визволення. Такі важливі у християнстві мотиви співчуття до знедолених і пригноблених, осуд панівних верств біблійними інтерпретаторами і церковними проповідниками стосувалися рабів чи селян, але ніколи — жінок, упосліджених і в суспільстві, і в родині. Цікаво, що сектантські доктрини часто мали саме антйсексистське спрямування. Американський історик Дж. Келлі вказує, що більшість радикальних англійських сект під час рішучих виступів 1630 — 1650 pp. підтримували вимоги релігійної рівності двох статей. Пізніше ці ідеї проголошувалися в релігійних рухах XIX століття, зокрема у Франції2. Феміністський підхід поширює мотиви співчуття до гноблених і обіцянки визволення й благодаті і на жіноцтво.

Жінка усвідомлює себе і самостверджується аж ніяк не у покірній відповідальності до чоловічих уявлень про неї. Так чи інакше, через найрізноманітніші форми опору, вона відстоює свою самість, свій порив до трансцендентного. Сімона де Бовуар намагається розглянути всі стадії розвитку й становлення жінки, виходячи не з якихось вічних уявлень, а з сучасного їй стану речей. Ще з дитинства дівчинку здебільшого орієнтують на традиційні патріархальні цінності. Ці орієнтації зовсім не безневинні. Комплекс неповноцінності у порівнянні з братами, яких батьки, вихователі готують до якихось значніших ролей у світі, дуже часто приводить до того, що дівчатка відстають у навчанні, у фаховому становленні, втрачають інтерес до широкого зовнішнього світу, звикнувши виконувати дрібні хатні обов'язки. А далі єдиним виходом зостається жагуча мрія про «прекрасного принца», про виграш у шлюбній лотереї (де щасливчиків насправді не надто багато). І сім'я, і школа заохочує й карає дітей здебільшого у відповідності з уявленнями про окремий для кожної статі поведінковий стереотип. Вимоги до хлопчиків вищі з огляду на уготовану їм важливу суспільну роль. Дівчинку ж настанова на пасивність поступово змушує не турбуватися власним інтелектуальним ростом. Ініціатива, відвага, цікавість не заохочуються, адже ідеал жіночності — подобатися, присвячувати себе служінню іншим. Щодо згубності обставин формування дівчинки Сімона де Бовуар категорична: «Одне з проклять, яке тяжіє над жінкою, — Мішле має рацію, — називається жіночим вихованням».

При вступі в шлюб саме дружині, вихованій у відповідності з традиційними патріархальними уявленнями, доводиться ґрунтовніше, ніж її партнерові, міняти спосіб життя, звички. Часто молода жінка переживає справжнє потрясіння (американський соціолог Дж. Бернард узагальнила свої дослідження зміни становища жінки як «шокову теорію шлюбу»), обманувшись у гаданій вищості представника «сильної» статі, перейшовши від ролі обожуваної нареченої, якої домагаються, якій готові служити й підкорятися, — до невдячної ролі домогосподарки і няньки.

Педагогічні канони, «хлоп'ячі» і «дівчачі» ігри, казки і книги — все привчає дитину сприймати жіночу долю як вторинну, службову щодо чоловічої. Найблагородніші, наймужніші міфічні герої й історичні діячі — чоловіки: Персей, Геркулес, Давид, Перікл... Лише іноді біля них виникають ледь окреслені тіні самозречених жінок, які проводжають, чекають, оплакують, зрідка навіть приносять себе в жертву. В дитячій літературі, в казках жінці майже ніколи не відводиться активної, наступальної ролі. Принци, лицарі, молоді сміливці добиваються здебільшого навіть не її особистої прихильності, а схвалення й згоди батька-повелителя. Спляча Красуня, Попелюшка лише пасивно чекає своєї долі.

Сучасні феміністськи зорієнтовані історики ставлять вимогу перегляду історії, в якій жіночі діяння (за дуже незначними винятками) постають лише малозначущими доповненнями до чоловічих звершень. Вивчення минулого людства насправді було історією лише половини людства. Ми дізнаємося про правителів, воєначальників, повстанців, винахідників знарядь праці й техніки. Участь жінок у суспільних, релігійних рухах, їхній вплив на формування типу культури тої чи іншої епохи, їхня роль у політиці, виробничих відносинах, навіть у родинних стосунках майже не висвітлюється. Саме неувагою до жінки пояснюється недостатнє вивчення побутової культури. Більше того, як пише американський історик Дж. Келлі, самі стосунки між статями (так, як досі між класами, расами), зміна їх у різні історичні епохи повинні стати предметом спеціального наукового вивчення. Нині, з сучасної постколоніальноі перспективи, у суспільних науках загалом зріс інтерес до культури меншин, до маргінальних явищ. Точки зору меншості, донедавна гнобленої й позбавленої права голосу в історії, змінюють навіть і трактування офіційної «імперської» історичної версії.

Стереотипи жіночого виховання входять у суперечність з вимогами сучасного індустріального й постіндустріального суспільства. (І в цьому, зрозуміло, одна з важливіших причин успіху жіночих студій і феміністичного руху). Орієнтація на досягнення успіхів, на кар'єру вимагає від жінки компетентності, самостійності, наступальності, почуття рівності з колегами, навіть вміння ризикувати. Натомість традиційне виховання, яке до сьогодні має безліч прихильників, нав'язує жінці поступливість, готовність задовольнятися вторинними ролями. Парадоксально, але соціологічні дослідження показують, що жінка, яка досягла успіху, піднялася по щаблях кар'єри, не заохочується громадською думкою, а карається, принаймні огуджується. С. де Бовуар пише про разючий контраст «ефірних нарядів», «шпалер солодкавих відтінків», якими оббивають дівочі кімнати, комплексу «невинної» наївної голубки — і мрій про «жахливі речі», про таємниці кохання й сексу. Але не менш разючий контраст дівочого виховання — і тих реальних вимог, які суспільство ставить до повноцінної творчої працівниці.

Упередження, нав'язані в дитинстві, визначають усе доросле життя жінки, яка боїться вийти за межі усталеного, взяти на себе нетрадиційну суспільну роль. Спираючись на свідчення педагогів, соціологів, на мемуари й художні твори, С. де Бовуар показує, що розбіжність між сформованими вихованням запитами — і цілковито невідповідними життєвими ситуаціями буває дуже болісною для молодої жінки з перших її самостійних кроків. Вирвавшись з-під влади батьків, вона, безініціативна, напхана дивовижними ілюзіями, не може як слід скористатися одержаною свободою. Дівчина переконана, що від неї мало що залежить, що власні зусилля не будуть винагороджені, а хтось має подарувати їй її майбутню долю. Так з найблагородніших міркувань прищеплена пасивність, покірливість обертається часом найбезсовіснішим споживацтвом і паразитуванням. Душевні сили й здібності марнуються й розтрачуються в єдиному прагненні — причарувати чоловіка. Навіть для прагматичної жінки, яка хоче добитися успіху, соціальний тиск, сила звичаю зостаються могутніми. Адже на шляху до освіти, кар'єри їй треба подолати значно більше бар'єрів, аніж її ровесникові. Причому коли офіційна дискримінація у багатьох країнах майже зникла, то безліч стереотипів досі не подолано. Скажімо, стійке переконання, що рівень розумових здібностей хлопчиків пересічно вищий, ніж у дівчаток. Це упередження не раз заперечувалося численними дослідженнями. Але при відборі в університети, тим більш для наукової, професорської діяльності неафішована перевага все ж віддається чоловікам.

У кожен період життя для жінки уготовано прокрустове ложе патріархальної традиції, з якого дуже важко виламатися. Одруження і особливо материнство в патріархальній культурі здебільшого давало жінці соціальний статус. В епоху ж масової зайнятості жінок у виробництві, в різних сферах громадського життя заміжжя аж ніяк не гарантує можливість самоствердження. Престижність пов'язується з професійним становленням. Постійний конфлікт між службовими й родинними, материнськими обов'язками травмує і виснажує жінку, породжує комплекс вини. Лише в останні роки поступово розвіюються міфи про обов'язок матері бути невідлучною від дитини у перші роки її життя. І виробнича необхідність, і досягнення феміністського руху спричинили посилення державно і уваги до проблем материнства, догляду за дітьми.

Феміністська соціологія, педагогіка, антропологія, мистецтвознавство виробили сьогодні спеціальний дослідницький інструментарій, різноманітні методики. Так феміністську літературну теорію та критику, де нині вирізняється кілька оригінальних напрямів, авторитетний американський дослідник Дж. Каллер вважає одним з провідних новаторських підходів у постструктуралістську епоху3. Розквіт цих теорій припадає на 60-ті — 70-ті роки, період «другої хвилі» фемінізму. Але саме Сімона де Бовуар першою спробувала розкрити особливості чоловічого трактування жіночих образів як вторинних, тобто таких, якими вони постають для стороннього спостерігача, а не для себе самих. Проаналізувавши творчість кількох класиків європейської літератури, як Д. Г. Лоуренс, А. Монтерлан, П. Клодель, А. Бретон, Стендаль, дослідниця переконливо показала, що навіть поборник жіночих прав Стендаль іноді піддається розповсюдженим ілюзіям про жіночу психіку. Лоуренс же, скажімо, вважає чоловіка посередником, який тільки й може поєднати жінку з вищим духовним началом через сексуальні стосунки. Навіть уславлення жінки (точніше, не жінки як такої, а виконавиці нав'язаних їй чоловіками ролей), як це бачимо у творчості А. Бретона, залежить від того, що вона вносить, чим збагачує чоловіче існування. С. де Бовуар і тут бачить одним зі своїх завдань послідовну деміфологізацію.

Жінка не може адекватно пізнавати себе, бо майже вся література представляє чоловічий досвід і чоловічі уявлення як загальнолюдські, абсолютні, а жіночі — знов-таки другорядними. Жінка-читач або покірно ототожнює себе з цим другорядним, або ж приймає чоловічу точку відліку, цінності, репрезентовані чоловічими характерами, поступаючись власними цінностями й інтересами. «Жіночий досвід, стверджують феміністичні критики, спонукає їх оцінювати твір інакше, ніж сприймають читачі — чоловіки, які можуть вважати заторкнуті тут власне жіночі проблеми мало цікавими»4. Так само, як історики пропонують реконструювати історію, відродивши для неї жінок, літературознавці вважають за потрібне переглянути історію літератури, проаналізувавши репрезентацію жінки і жіночої психіки у ній, знайти нові можливості інтерпретації художнього твору жінкою-читачем і жінкою-критиком.

Після «Другої статі» з'явився ряд літературно-критичних досліджень (скажімо, «Політика статі» К. Міллет, 1970), де викривається сексизм навіть не як риса окремих літературних творів, а як певний сталий феномен. «Однак завдання феміністичної критики полягало й полягає не просто в протиставленні себе «фалічній критиці», а у відтворенні об'єктивної картини, об'єктивного сенсу літературного твору. Тобто феміністична критика значно ширша, ніж просто критика чоловічого шовінізму і сексизму певних літературних творів»5. Одним з важливих напрямів є деконструктивістський аналіз самого процесу читання, проблеми сприймання й інтерпретації твору жінкою-читачем. Феміністична теорія цікавиться також психологією творчості жінок-письменниць. Адже на всіх рівнях художньої структури, не лише зовнішньо-проблемному, але й у майстерності характеротворення, особливостях психологічного аналізу, на власне мовному рівні тут можна побачити багато відмінного у порівнянні з творчістю автора-чоловіка. Справа не в тому, щоб пришпилювати ярлики кращого й гіршого. Йдеться про те, що врахування специфіки творчого процесу дає змогу проникливіше інтерпретувати текст, виявити глибинні коди і символи. Представницькою бачиться сьогодні і марксистська феміністична критика, зосереджена на соціологічних аспектах твору. (Марксистський напрям у фемінізмі розглядає жінок як гноблений клас, як пролетарів, паріїв суспільства). Успішно застосовуються також психоаналітичні феміністські підходи до художнього тексту.

Феміністська точка зору зумовила також надзвичайно цікаві й несподівані результати сучасних лінгвістичних досліджень. С. де Бовуар звертала увагу, що мова також відбиває підлегле становище жінки у патріархальній спільноті. Мовознавці, які займаються цими проблемами, стверджують, що «жіноча несвобода» і нерівність запрограмовані ще до її народження у самих мовних кліше. Російський мовознавець І. Сандомирська розповіла про результати порівняльного дослідження англійської й російської ідіоматики. І в тій, і в іншій мові, свідчать її дані, дуже мало словосполучень, фразеологічних зворотів, які могла б вживати жінка в першій особі однини. Фразеологізми на зразок російських «бой-баба», «черт в юбке», «аппетитная женщина», «свой парень» — це означення з погляду представників сильної статі. Українська мова дає подібні зразки. Я не можу послатися на спеціальні дослідження, але навіть простого гортання фразеологічного словника досить, щоб знайти чимало аналогій до сказаного: «козир-дівка», «бабський розум», «бабські вигадки» тощо. Цікаво, що «патріархальна традиціоналістськість української свідомості» закріплена мовно «вже на порівняно пізній стадії розвитку, під кінець XIX ст.». «Чоловік» (родова людська сутність) і «чоловік» (стать), звичайно, номінативно ототожнюються. «Жінка» ж — це, очевидно, цілком інша іпостась чоловічого роду: це просто «людина». Пригадаймо відтак, що атрибутивний ряд поняття «чоловік» доблесний і мужній: «хоробрий чоловік», «чесний чоловік», навіть «вищий чоловік», «чоловік-індивід» і т. д. Сутнісно ж він неминуче апелює до певної (родової, жіночої) цілісності — «людини», відбираючи в жінки і цю домінанту»6. І. Сандомирська вважає, що словник описує жінку як продукт «чоловічого погляду» і як об'єкт «чоловічого споживання». Особливо в цьому сенсі «відвертий» англо-американський сленг: тут метафори жінки віднесені до сфери їстівного або пов'язані зі світом військових та інших засобів, пов'язані з нечистою силою (...); сленгізми одверто символічні в розумінні Фрейда. Те ж саме спостерігається і в російських номінаціях. Немає тільки одного — можливості означити жінку (в першій особі) як людину. Загалом фаллогоцентризм — пристосованість мови до вираження переважно чоловічого погляду — не наше відкриття. Радикальні феміністки 60 — 70-х років, французька школа феміністської семіотики вже ставили питання про співвідношення мови, влади і жінки. Зроблені в 60 ті роки спроби переформулювати «образливі» для жінок слова закінчились невдало — вони розбилися об мур стереотипів, прихованих за такими поєднаннями»7.

За час, що минув після виходу «Другої статі», особливо в роки радикальної «другої хвилі», жіночі студії торкалися найрізноманітніших проблем, і чимало соціальних установок, нібито самою природою визначених факторів було деміфологізовано через розкриття їхньої історичної еволюції у різних типах суспільства. У 80-ті роки феміністичний рух дещо спадає. Чому ж сьогодні на заході знову починають говорити про необхідність «третьої хвилі» його? І, нарешті, питання, що неодмінно постане перед українськими читачами «Другої статі»: про реальну вартість юридично проголошеної рівноправності у нашому суспільстві, суспільстві, яке «щасливо» уникло революційних феміністських потрясінь.

Сімона де Бовуар назвала заключний розділ своєї монографії «До визволення», закодувавши у самій цій прийменниковій синтаксичній конструкції апологію нескінченного руху, вдосконалення. У сучасній феміністській публіцистиці підіймається питання про те, що, попри юридичну, економічну рівність, досягнуту жінками у тривалій боротьбі, знову й знову оживають міфи та психологічні штампи, які уярмлюють жінку. Шлях до визволення, до гармонійного співіснування двох статей у вільному суспільстві лежить через, обов'язкове розвінчування й подолання цих стереотипів. Не варте» тішитися ілюзіями, що вони відімруть самі по собі. Образи, які тиражуються рекламою телебаченням, знову нав'язують жінці вторинні, принизливі ролі. Вже не приваблює поважна матрона-домогосподарка, і модним стає образ супержінки, компетентної, економічно незалежної, жінки, яка робить блискучу кар'єру — і водночас продовжує залишатися бездоганною господинею, ніжною дружиною, чарівною коханкою. Владність, самодисципліна й самоповага (так само, як і неминуча фізична втома) мусять зоставатися десь у робочому кабінеті, а вдома слід якимось дивом переродитися в покірне й усміхнене створіння, перейняте інтересами родини й чоловіка. Це рекламне кліше знов-таки проектує на жінку чоловічі вимоги й запити, не враховуючи її власної позиції.

Сімона де Бовуар відзначала мінливість ідеалу жіночої краси у різні історичні епохи і в різних народів. І, зокрема, те, що у періоди економічних спадів, промислових криз, масового безробіття лавинно зростає потік захоплень жіночою красою, тендітністю, здатністю берегти родинне вогнище. І навпаки, в тоталітарних суспільствах, коли держава потребує масової участі населення у виробництві, з'являються заклики бути сильною, мужньою, чоловікоподібною (ми це можемо виразно побачити на прикладі радянського суспільства тридцятих років). Тоталітарне радянське суспільство дало жінці доступ до вищої освіти, можливість професійного росту. Тільки верхня планка цього росту була зафіксована дуже міцно. Ми майже не бачимо жінок у верхніх ешелонах влади, в політиці, серед керівників підприємств, на вершинах академічної, університетської ієрархії. Щоправда, юридично проголошена рівність наповнювалася реальним змістом на протилежному, так би мовити, полюсі, в сенсі експлуатації й визиску: процент жінок, зайнятих важкою фізичною працею, на шкідливих виробництвах, на нічних змінах, у нас дуже високий. Суспільство, де феміністичні дискусії завершилися десь на початку 20-х років, бо жіночі проблеми в нас, як знаємо, вважалися остаточно і найкраще в світі вирішеними (як і всі інші, національні, конфесійні, екологічні тощо), постає сьогодні таким, як і мусило закономірно постати: патріархальним, нерівноправним, репресивним щодо жінки, якій відмовлено у самовираженні й самоствердженні. Натомість вона несе подвійний тягар професійних і домашніх обов'язків. Замовчуваність проблем обертається їхнім катастрофічним загостренням. Сьогодні рівень жіночого безробіття на Україні значно вищий, ніж серед чоловіків. І, цілковито підтверджуючи спостереження Сімони де Бовуар, раптом залунав злагоджений хор голосів, що жінка повинна бути берегинею і хранителькою домашнього вогнища, що жінку давно треба повернути у сім'ю. Водночас могутнішає обвальний і нічим не контрольований потік порнографічної продукції, наростає сексизм у всіх його проявах. Наше суспільство дало жінкам освіту, самостійність, вміння самим розпоряджатися своєю долею як неодмінну умову виживання в ситуації неефективного соціалістичного господарювання. Відсоток жінок — лікарів, вчителів, представниць багатьох інших професій, що вимагають вищої освіти, у нас завжди був дуже високим. А тепер раптом їм пропонують вернутися в сім'ю, стати домогосподарками або ж моделями для порнографічних видань і учасницями принизливих конкурсів краси. Нинішнє становище просто підштовхує жінок до самозахисту, до відстоювання свого місця в суспільстві. І це аж ніяк не жіноча тільки проблема. Патріархальне суспільство, яким воно є зараз, не може ефективно розвиватися на нинішньому рівні світової цивілізації. Ні економіка, ні наука, ні культура...

Інтерес до феміністичної теорії сьогодні зростає. Вже з'явився ряд публікацій, зокрема соціологічних, літературно-критичних, історичних. Тим більш, що на Україні існує досить сильна феміністична традиція, пов'язана з діяльністю Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Наталі Кобринської, Івана Франка, Михайла Павлика, багатьох інших визначних суспільних, культурних діячів рубежу XIX — XX століть. Проблеми жіночої емансипації активно дебатувалися в численних статтях, на конгресах, зібраннях різноманітних жіночих українських організацій8.

Хочемо ми того, чи ні, але суспільні науки не можуть розвиватися в ізоляції від світових процесів. Звернення до жіночих студій як до актуальної наукової дисципліни сьогодні конче необхідне соціологам, історикам, лінгвістам, мистецтвознавцям, психологам, педагогам, юристам. У цьому сенсі монографія Сімони де Бовуар цікава саме своєю універсальністю, синкретичністю, увагою до всіх аспектів жіночої екзистенції. Проблеми, яких вона торкається, це не лише жіночі проблеми. Сучасні наукові дослідження переконують: ототожнення чоловічого з загальнолюдським, універсальним приводить до того, що представник сильної статі також стає бранцем нав'язаних стереотипних ролей і боїться вийти за рамки примітивно страктованої «мужності», боїться видатися фемінним, надміру м'яким чи ніжним. Він погано уявляє, які вимоги насправді ставить до нього жінка, що її приваблює чи відштовхує. Ідеал дужого й брутального самця-завойовника, годувальника сім'ї явно застарів, а що приходить йому на зміну, не зовсім зрозуміло. Це обопільне незнання, взаємоошуканість у запитах і сподіваннях приводить до численних конфліктів і непорозумінь. Нині з'являються роботи, які можна віднести до чоловічих студій (male studies). Це спроби розрізнити і порівняти чоловічі та жіночі цінності, наголосити на їхній взаємодоповнюваності.

Постмодерністська відмова від універсалізму, від ідеалізації єдиного універсального розуму дає підстави вже не ототожнювати загальнолюдське лише з чоловічими цінностями, а розглядати його як гармонійну єдність нетотожного. Кожна грань цієї єдності самоцінна, але й необхідна для універсуму.

Віра Агеєва

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ ЖАКОВІ БОСТУ
Існує добре начало, за яким

утворено лад, світло й чоловіка,

і зле начало, за яким

утворено хаос, тьму і жінку.

Піфагор
Усе, що написано чоловіками

про жінок, має викликати недовіру,

бо чоловіки звичайно виступають

водночас і як судді, і як позовники.

Пулен де ля Барр





следующая страница >>