asyan.org
добавить свой файл
1
До майбутнього ми йдемо, озираючись на минуле

Навряд чи знайдеться людина, яка заперечувала б значущість думки про те, що до майбутнього ми йдемо, озираючись на минуле. На моє переконання, знати, вивчати, досліджувати досвід предків необхідно для того, щоб зблизитись з природою і не наробити помилок у майбутньому.

По-перше, історичний досвід минулого дає можливість подумати, що важливіше – матеріальні чи духовні цінності. Це рушійна сила у структуруванні внутрішнього світу. В епоху глобалізації суспільства ми хочемо осмислити місце людини на землі, знати, яке майбутнє нас очікує.

Аргументом на користь моєї думки є приїзд вихованців гуртків будинку дитячої та юнацької творчості до села Пирогів, Музею народної архітектури і побуту України, пам’ятки народної культури ХVІ-ХХ століття, заснованої у 1969році.

Безперечно, у час становлення незалежної України, досвід об’єднання українських земель в Київську Русь Володимиром Мономахом заслуговує великої уваги нащадків.

Хати з усіх регіонів України : Середньої Наддніпрянщини, Полтавщини і Слобожанщини, Полісся, Поділля, Карпат і Півдня України вписуються в природне середовище, створюючи єдиний музейний ансамбль, площа якого становить 150 га. Мені здається, Музей - це приклад позитивного туризму, тому що українські хати – прямі свідки творення долі нашого народу, руху до волі. Вони оспівані в творах Олександра Довженка, М.Гоголя, Райнер-Марії Рільке. Ми пройшлись по байраках, узліссях і дійшли до думки, чому нещаслива доля у Шевченка. Але його прагнення до волі зародилось у садибі із села Шевченкове.

По-друге, майбутнє не можна побудувати, не вивчивши ознак духовної культури українського народу.

Музей під відкритим небом підтверджує незнищенність духовного життя нашого народу і його національної культури.

Церкви - рух людини до Бога. Досягнути мети можна, якщо в людини є Божественна присутність. В церкві здійснювали таїнства: хрещення, вінчання, причастя та ін.

Побут українців заслуговував нашої уваги, крім того, звичаї, обряди.

«Який двір - такий і господар»,«Що посієш - те і пожнеш», «Кожна людина - коваль свого щастя», - говорили в народі.

Тепер розуміємо, чому ми такі радісні - ми воз’єднались з природою, культурою минулих століть, подумали над вибором, який має обрати людина. Повірили в духовні, матеріальні цінності минулого. Все, що було створено в минулому, необхідно берегти, щоб увійти в ХХІ століття з сильною вірою в майбутнє і відкрити для себе новий погляд на життя.

Керівник гуртка «Шкільна журналістика» Гончар Л.М.

Де переплітається минувшина з майбуттям?

Вже з перших акордів дня я зрозуміла, що трапиться щось приємне… Ось я йду на зупинку, ось займаю місце в автобусі, ось щемливе хвилювання в дорозі – і переді мною вимахують своїми руками –крильми загадкові вітряки… Місце, в яке я потрапила – воістину унікальне: на території цього скансену помістилася вся Україна, включаючи такі етнографічні землі як Південна Україна, Полтавщина та Слобожанщина, Буковина, Полісся, Поділля, Карпати, всього лише на 150 гектарах мальовничої природи! Як це можливо? Дуже просто: Національний музей народної архітектури та побуту в Пирогові являє собою музей на природі, своєрідний архітектурно-ландшафний комплекс усіх історико – етнографічних регіонів України .

Потрапила в це дивовижне місце завдяки своїм старанням та успіхам, як і всі інші : путівки в Пирогів отримали вихованці, які займались в гуртках будинку дитячої та юнацької творчості. Я, наприклад, юний журналіст газети «Проба пера», вихованка гуртка «Шкільна журналістика» будинку дитячої та юнацької творчості при Піщанській гімназії . Діти, що іздили разом зі мною - юні співаки, учасники змагань КВН та дебатів.

Трішки втомлена та щаслива я крокую до входу у цей своєрідній музей. І під моїми кроками голосять століття, голосить минувшина та майбуття…Чому цей музей є унікальним з – поміж інших, схожих на Україні? Вся справа в тому, що хати, вітряки, млини та інші експонати перевезені до нього з усіх куточків нашої країни. По крапельці створився цей етнічний океан- музей під відкритим небом у Пирогові.

«Куди прямуємо в першу чергу, діти?»- посміхаючись запитала екскурсовод Марина Олександрівна. «До нашого Кобзаря!» - впевнено заявила дитяча юрба. Так, ви не помилились: на території даного скансену знаходиться хата родичів Шевченка. За переказами її ставив рідний дядько Тараса в ХІХ столітті в с.Керелівці, також у ній прожив свій вік одружений онук старшого брата Микити. Хата переміщена до музею у 1973 році. Атмосфера житла мене щиро вразила, адже приємно усвідомлювати те, що з глибини століть до тебе озивається з цих побілених стін , вишитих рушників та старовинних ікон дух Апостола слова України … Ліричні відомості історії кохання Шевченка та Ликерії Полусмакової , родовід Кобзаря та інтер’єр будівлі вразив гуртківців. Але це не всі подарунки біля цієї священної хати -ніжно-весняні мелодії вусатого дідуся в полотняній вишиванці, який вправно вигравав на цимбалах: «Вчителько моя, зоре світова!», «Червона рута». Ці та інші пісні версією на цимбалах підсилили атмосферу патріотизму в юних душах.

Alma mater всіх світлих голів не минула околиць музею : серед різнобарв’я трав ми відвідали старезну школу, святе місце для кожного. Прикро було чути, що українська мова на той час заборонялася 172 рази, але особисто для себе я вкотре підкреслила незламність солов’їної мови. Крокуючи бруківкою, ми поспішали до наступного пункту нашої мандрівки- до Буковини: «Якби Господь обирав місце для відпочинку, він обрав би Буковину»,- це приказка, що не дарма прижилася у буковинців. Височезні дерева, мальовничі галявини, кришталеве озеро – чи не рай? «Тут часто молилися черниці , вимолювали благословення на рідну землю»,- зазначила екскурсовод. І знаєте, певно їм це вдалося…

Біля каменю бажань вихованці загадували різноманітні мрії, а я ж просто подякувала за те, що на нашій землі існують такі божественні місця, як цей архітектурно-ландшафний комплекс.

« А тут, діти,полюбляють жартувати чорти! Мабуть здогадались? Звичайно, -це водяний млин …Саме тут колись народжувався хліб…». Минувшина зачаровує…

А далі нас вітала рідна Полтавщина та Слобожанщина, адже якщо на Гуцульщині, Бойківщині й Закарпатті ставили тільки водяні млини, то в інших регіонах України споруджували і вітряки. Ніколи в житті я не бачила жодного вітряка, а тут –десятки крилатих велетнів! Оце, я розумію, мистецтво!

Церква св. Миколая Чудотворця, причому, без жодного гвіздка, відчинила перед нами свою браму. Відчуття, щоправда, змішані: доволі звикнувши до просторих освітлених соборів церква мене трішки налякала , але своєю цілющою атмосферою додала духовних сил для подальших яскравих поривань .

Як захистити своє житло від нечистої сили кольоровою гамою на стінах будівлі розповіла нам подорож Півднем України : тісний взаємозв’зок християнства та язичництва виокремили синій (колір Богоматері) та жовтий(колір вогню)в святі та захисні кольори.

Я вдячна за те, що прожила ще один день свого життя не дарма. Мої передчуття на початку дня не оманули моїх сподівань: день вдався з користю. Він увібрав в себе тісний зв’язок поколінь, незабутніх вражень та відомостей про архітектуру та побут України. Місце, де переплітається минувшина з майбуттям,- Музей національної архітектури та побуту в Пирогові.

Вихованка гуртка «Шкільна журналістика» БД та ЮТ

при Піщанській гімназії Шаповал Тетяна.