asyan.org
добавить свой файл
1
История СелаКазацкое

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

населеного пункту – села Козацьке

Білгород-Дністровського району Одеської області.
І. Перші відомості та історія заселення села
Історія нашого села Козацьке тісно пов'язана з історією освоєння Бессарабії Російською імперією. В кінці XVIII століття самодержавний уряд Росії прагнучи утвердження на Північному Причорномор'ї, проводить ряд заходів, які направлені були на узаконення українських земель.

На початку XIX століття Росія відвойовує у Османської імперії Нижнє Подунавьє. в 1803 році взята фортеця - Ізмаїл. За Бухарестським мирним договором Бессарабія відходить до Російської імперії, яку було поділено на три уїзди - Ізмаїльський. Аккерманський, Хотинський.

Для історичного укріплення на нових землях уряд Росії заселяє його слов'яномовним населенням, а також сприяє заселенню іншими народами, підданими царській Росії. Саме для цього влада крізь пальці дивиться на переселення до „вільного краю" втікачів-кріпаків із українських та російських губерній. Даруються землі іноземним колоністам, зокрема - німецьким.

Ліквідувавши Гетьманщину та зруйнувавши Запорізьку Січ, російський уряд позбавляє „прав і вольностей” козаків, оголошуючи їх підданими царя. Впроваджується русифікація, яка суперечила традиційному укладу життя українських козаків. Саме це, стало головною причиною переселення козаків в наші краї. Поселяючись на нових землях, вони продовжують дотримуватись традицій українського козацтва в релігії, в побуті, в сімейному житті, в поселеннях.

В кінці XVIII століття в долині річки Алкалія виникає козацьке поселення - Станиця Козача. Дуже швидко, завдяки інтенсивному переселенню, вона зростає, займаючи все більше земель.

В традиціях козацького життя була одна дуже цікава традиція: молодий парубок – козак, одружившись, обов’язково повинен був покинути батьківський дім і разом з молодою дружиною - козачкою переселитися поодаль, там збудувати курінь-будинок і обробляти землю або займатися ремеслом. Це стає життєвою необхідністю.

Саме молоді сім'ї, вихідці зі Станиці Козачої і стали першими поселенцями в долині річки Байказія нашого села, назва якого сама по собі відображала те, хто тут проживав - козаки - Козацьке.

Головним заняттям перших поселенців було землеробство, скотарство і рибальство.

Перші відомості про наше село, які збереглися в архівах, датуються 1808 роком, це відомості з церковної книги про здійснення православних обрядів. Перша церква збудована була на південному пагорбі правого берега річки Байказія. Вона була з саману, а тому підмивання її потоками води змусили поселенців збудувати нову церкву вже з каменю-ракушняку на лівому березі річки, менш похилому.

Включення Молдавського князівства до складу Російської імперії сприяло заселенню молдован, які дуже швидко стають більшістю населення села. Звичайно, що змінюються традиції, рід занять, єдино незмінною залишилася релігія - православне християнство. Про козацькі традиції поступово забувають, втрачаються суто козацькі промисли, які замінюються загальнонаціональними видами господарства. Асиміляція сприяла різнобарвному колориту.
ІІ. Розвиток в кінці ХІХ – на початку ХХ століть.
Комплекс реформ середини XIX століття, які проводяться в Російській імперії царем Олександром II, сприяв розвитку нашого краю і зокрема села. Відміна кріпосного права зняла побоювання місцевого населення бути повернутими в кріпаки. Земська реформа дала можливість утворенню в селі сільської громади з місцевим самоуправлінням. Адміністративно-територіальна реформа започаткувала поділ Російської імперії на губернії, губернії поділялися на уїзди, уїзди - на повіти. За цим поділом ми відносилися до Херсонської губернії Аккерманського уїзду Паланського повіту. Саме в ході цієї реформи класифікуються населенні пункти з наданням назв.

Переважна більшість населення села були молдавани, а тому надання назви села походило від них. Південний схил правого берега річки Байказія був крутим з дуже глибокими балками і ярами, звідки виднілася червона глина, яка була на поверхні. З північного схилу цей пейзаж був схожий на червоний рот, що на молдавській мові - Гура Роша. Із середини 60-х років XIX століття офіційною назвою села була - Гура Роша (до 1948 року).

В селі, займаючись господарством, поруч проживали люди різних національностей. Найпоширенішими прізвищами в селі були родини: Долготерів, Меріакре, Константанові, Шокоти, Цуркани, Криворученки, Бурдюжі, Тимофєєві, Царани, Гуцули.

Початок XX століття своїми революційними потрясіннями приніс нелегкі випробування жителям села. В Першу Світову війну було призвано до лав армії чимало наших односельчан, значна частина яких не повернулася. Сім'ї залишилися без годувальників. Всі тяготи важкої праці лягли на плечі жінок, дітей, інвалідів, людей похилого віку.
ІІІ. Революційні події 1917 р.
Події революції 1917 року жителями села були сприйняті, як надії на покращення долі. Повалення царя і обіцянки більшовиків вселяли в свідомість селян сподівання бути господарями на землі. Але сепаративні мирні договори, які укладалися більшовиками і мали на меті досягнення „світлого майбутнього", фактично не виконувалися, проводилася торгівля землею разом з мільйонами людей, які на ній проживали. Ідеї української революції в наших краях не підтримувалися, виходячи з національного складу населення.

В листопаді 1917 року в Бессарабії утворюється парламентський орган під назвою «Стафул Церій» («Крайова Рада»), який проголосив Бессарабію «Молдавською Народною Республікою». Згодом «Стафул Церій» запросив у Бессарабію румунські війська.
ІV. Період румунської окупації.
3-го березня 1918 року територію Бессарабії скуповують війська буржуазно-поміщицької Румунії. На початку квітня 1918 року було проголошено об’єднання Бессарабії з Румунією. В наше село на довгих 22 роки приходить румунська влада, про жорстокість якої, тортури та несправедливість добре пам'ятають старійшини села, не зі слів, а відчувши все це на собі. Період румунської окупації відносять до періоду економічної, політичної та соціальної кризи. Слов'яномовне населення примусово ставали румуномовними. за незнання румунської мови звільняли з роботи, не приймали на роботу, офіційні звернення подавали тільки румунською мовою. Політичні права обмежувалися участю у виборах, які проводилися за диктованим „зверху” сценарієм.

Поміщицьке землеволодіння румун перетворило селян на батраків, які не мали ніякої можливості на придбання власної ділянки землі. Сезонний та поденний найм були основним джерелом доходів наших односільчан в той час.

28 червня 1940 року в результаті радянсько-німецького „Договору про взаємоненапад" та таємних протоколів, які підписані були 23 серпня 1939 року, Бессарабія ввійшла до складу Української РСР. Починається процес радянізації-націоналізація та колективізація. Жителі села по-різному сприйняли радянську владу: заможні селяни природно стали її противниками, адже їм необхідно було віддати до артілі все, що вони заробили тяжкою працею. Безземельні селяни в новій владі шукали порятунку від злиднів. Але всі плани радянської влади були зламані початком Великої Вітчизняної війни. Бессарабія була окупована в перші ж дні війни.

Румунія була союзником фашистської Німеччини і тому вступила у війну на її стороні, сподіваючись повернути назад втрачені в 1940 році території. Більшість колишніх поміщиків повертаються назад, поновлюючи собі права на землі, будинки, установи, владу.

172 наших односельчани пішли добровольцями до Червоної Армії. Для жителів села, які залишилися в окупації, знову настають жахливі часи румунської влади.
V. Звільнення Бессарабії від окупантів і післявоєнний розвиток.
Довгоочікуване визволення настало 23 серпня 1944 року. В результаті успішно проведеної Червоною Армією „Ясько-Кишинівської операції" було визволено Бессарабію. Розрухи, нестача тягової сили, знарядь праці, людей - ось з чого починали післявоєнну відбудову . В селі створюються дві сільгоспартілі, кордоном яких була центральна вулиця з півночі на південь. Західна частина села - з молдавсько мовним населенням та східна - з слов'яномовним населенням.

Серйозним випробовуванням для жителів села був голод 1946-І947 років. Спасінням для більшості мешканців села була більш благополучна, в плані забезпечення продуктами харчування, Західна Україна.

Нестача кваліфікованих кадрів, низький рівень грамотності жителів села, сприяли відкриттю в селі школи. Існуюча в період окупації румунська школа була з суворими дисциплінарними порядками, але рівень освіти 4-х-літньої школи був низьким. В 1946 році в селі відкривається початкова, а в 1948 році - семирічна школа. Для роботи в ній в село приїздять кваліфіковані вчителі: Павло Герасимович та Олександра Іванівна Солоненки, Кирило Олександрович та Васса Яківна Яковчуки, Семен Мойсейович та Клавдія Василівна Кобилянські, Марія Володимирівна Вострікова, Лідія Василівна Рябченко, Марія Максимівна Кисла, Неоніла Степанівна Скутельник, які весь свій трудовий стаж, а дехто і все своє життя пропрацювали і прожили в нашому селі, якому в 1948 році повернули його історичну назву - Козацьке.

В 1948 році існуючі дві сільгоспартілі об'єднуються в одну - імені Молотова.

В адміністративному поділі наше село відносилося до Старокозацького району Ізмаїльської області.

В 1957 році „політика укрупнення" призвела до реорганізації. До колгоспу приєднують землі колгоспу імені Ворошилова, село Зеленівка; до сільської ради - село Красна Коса, заснування якого пов'язане з вихідцями з Козацького. Об’єднуються два райони - Старокозацький і Лиманський в Білгород-Дністровський район. Ізмаїльська область приєднується до Одеської.
VI. Розвиток у 60-ті роки ХХ ст.
Найпотужнішого розвитку наше село набуває в період 50-60-х років ХХ ст. Значний внесок здійснив голова колгоспу Федір Петрович Міщенко (колгосп вже називався «Україна»), на честь якого названа центральна вулиця села. Порядний, добротний господар організував і керував будівництвом Будинком Культури(1963р.),середньої школи(1965р.), дороги, що з'єднувала село з автодорогою Білгород-Дністровський - Кишинів, дитячого садка(1969р.), інших споруд. Паралельно будується ціла низка господарських об’єктів що дала колгоспу стати мільйонером.

В 1960 році в селі відкривається середня школа, яка в 1965 році переїздить до нової будівлі. За майже 45 річну свою історію школа випустила 25 золотих і срібних медалістів.

  1. Малінська Валентина Парфентіївна – в 1960 р. нагороджена срібною медаллю.

  2. Мирза Віра Михайлівна – в 1960 р. нагороджена срібною медаллю.

  3. Михальчук Омелян Якович – в 1961 р. нагороджений золотою медаллю.

  4. Шановський Анатолій Максимович – в 1963 р. нагороджений срібною медаллю.

  5. Пасніченко Юлія Василівна – в 1966 р. нагороджена срібною медаллю.

  6. Ботезат Семен Порфирович – в 1966 р. нагороджений срібною медаллю.

  7. Яценко Валентина Григорівна – в 1966 р. нагороджена золотою медаллю.

  8. Александров Петро Зосимович – в 1966 р. нагороджений срібною медаллю.

  9. Михальчук Стапан Якович – в 1966 р. нагороджений срібною медаллю.

  10. Димитрашко Олександра Захарівна – в 1967 р. нагороджена срібною медаллю.

  11. Сирбул Раїса Остапівна – в 1967 р. нагороджена срібною медаллю.

  12. Кисла Антоніна Петрівна – в 1981 р. нагороджена золотою медаллю.

  13. Щербина Володимир Павлович – в 1985 р. нагороджений золотою медаллю.

  14. Гратій Сергій Іванович – в 1991 р. нагороджений срібною медаллю.

  15. Довганюк Леся Іванівна – в 1997 р. нагороджена срібною медаллю.

  16. Ботезат Тетяна Андріївна – в 1999 р. нагороджена золотою медаллю.

  17. Гратій Дмитро Іванович - в 1999 р. нагороджений срібною медаллю.

  18. Запша Наталя Сергіївна – в 1999 р. нагороджена срібною медаллю.

  19. Овсянников Дмитро Юрійович – в 2003 р. нагороджений срібною медаллю.

  20. Кушніренко Валерій Михайлович – в 2003 р. нагороджений срібною медаллю.

  21. Катан Альона Олександрівна – в 2004 р. нагороджена золотою медаллю.

  22. Скутельник Олександр Тимофійович – в 2004 р. нагороджений золотою медаллю.

  23. Чебан Олександр Якович – в 2006 р. нагороджений золотою медаллю.

  24. Іванов Олександр Олександрович – в 2006 р. нагороджений золотою медаллю.

  25. Халахурда Вадим В’ячеславович – в 2007 р. нагороджений срібною медаллю.

  26. Катан Віталій Олександрович - в 2011 р. нагороджений золотою медаллю.

Також село пишається своїми колишніми односельчанами серед яких:

директор агрофірми "Еврика" Михайло Іванович Бєлий,

викладач Одеської економічної академії Галина Миколаївна Запша,

священик Вінницької єпархії протоієрей Василь Андрійович Шокот,

багаторічний голова колгоспу «Україна» - Петро Прокопович Кислий,

колишній сільський голова Федорчук Валентина Парфентіївна,

священик ієрей Геннадій Тимофійович Ткач,

який зумів, завдяки своїй наполегливості та ініціативності, d:\education\технологии программирования\катан {в.а.}\minisite.37\site\pics\historyselo000001.jpg

в наш нелегкий час організувати людей і побудувати новий храм.

Пам’ятник загиблим воїнам Будинок культури

односельчанам

d:\education\технологии программирования\катан {в.а.}\minisite.37\site\pics\historyselo000002.jpgd:\education\технологии программирования\катан {в.а.}\minisite.37\site\pics\historyselo000003.jpg
Школа Сільська бібліотека

d:\education\технологии программирования\катан {в.а.}\minisite.37\site\pics\historyselo000004.jpgd:\education\технологии программирования\катан {в.а.}\minisite.37\site\pics\historyselo000005.jpg
Дитсадок ФАП

d:\education\технологии программирования\катан {в.а.}\minisite.37\site\pics\historyselo000006.jpgd:\education\технологии программирования\катан {в.а.}\minisite.37\site\pics\historyselo000007.jpg


Сільська рада Контора

d:\education\технологии программирования\катан {в.а.}\minisite.37\site\pics\historyselo000008.jpgd:\education\технологии программирования\катан {в.а.}\minisite.37\site\pics\historyselo000009.jpg

VII. Територіальні особливості села.
Ойконіми.
Ойконіми – це власна назва будь-якого населеного пункту. Найбільшим ойконімом є село Козацьке. Назва походить від людей, котрі заснували це село, а саме козаків, які сюди поселились, як вказує книга «Історія міст і сіл Одеської обл.», в другій половині 18 ст. але спочатку вони своє поселення назвали Червоний Байрак через те що схили балки були покриті кущами глоду. Також село мало до 1948 р. ще одну назву – Гура Рошу. Ця назва з румунської означає «червоний рот».

Таку назву селу дали через особливості схилів балки Байказії. Козацьке розташоване на глиняних схилах, причому глина яскраво-червоного кольору.

Щодо назв вулиць, то в Козацькому є такі вулиці, які більш ніде або дуже рідко зустрічаються, й мають свою історію походження назв. Це вулиці Дерибасівська, Зелена, Степова, Зарічна, Міщенко.

Дерибасівська – молода вулиця, й коли постало питання, як назвати її, то хтось жартівливо прозвав її Дерибасівською. Згодом ця назва прижилась й офіційно затвердилась.

Вул. Зелена, як пояснюють старожили, називається так тому, що колись вона мала дуже багато зелених насаджень, особливо влітку там все буяло зеленню.

Вул. Степова називається так, тому, що вона знаходиться на краю села і виходить прямо в поле, степ.

Вул. Міщенко називається в честь голови колгоспу «Україна» Федора Міщенка. Він очолював колгосп в 70-х роках. За часів його правління колгосп став мільйонером і став одним з найбагатших в районі.

Вул. Зарічна називається так, тому, що вона розташована за рікою.

Так як назви вулицям давалися в 60-ті роки ХХ ст. в період існування Радянського Союзу то більшість з них носили імена радянських лідерів, героїв громадянської та Великої Вітчизняної війни, видатних радянських діячів. Це вулиці Радянська, Московська, Гагаріна, Свободна, Миру, Чапаєва, Косовського, Свердлова, Леніна, Чкалова, Першотравнева, Кірова. Вулиці Кутузова й Суворова названі на честь російських полководців, Шкільна – біля школи, Колгоспна – біля ферми і виробничих потужностей колгоспу. Є й вулиці на честь видатних українців – це вулиця Шевченко. Вулиця Садова - нагадувала сад з квітучими навколо дороги плодовими деревами.

Також важливим ойконімом села є церква Архангела Михайла. Оскільки відкриття церкви відбулося на Михайла (21 листопада), то вона й одержала таку назву.

Як і кожне село, місто, Козацьке ділиться на окремі райони також. В роки, коли в селі була румунська влада, тобто до 1940 р., село поділялось на такі райони:

  1. Сиротовка.

  2. Бикоза.

  3. Інсус.

  4. Молдавани

  5. Байказія.

  6. Херсон.

  7. Причепилівка.


Інсус, в перекладі з румунської, означає «вверх». Таку назву район отримав напевне тому, що він розташований на дуже високому схилі балки.

Молдовани- назва р-ну походить від того, що в ньому переважно проживали румуни, молдавани, цигани.

Байказія - р-н отримав назву від найбільшої балки села – Байказії. На той час Байказія була найменшим р-ном: налічувалось до 20 подвір'їв, де жили соціалісти-революціонери, більшовики.

Херсон – назва походить від, того, що з цього боку села виходила дорога на Херсон.

Причепілівка точного походження не має. Деякі люди висловили думку, що район отримав таку назву, бо розташований при краю села, ніби «причеплений».

Після того, як прийшла радянська влада, деякі назви забулися. В 70-х р. село поділилося на такі р-ни:

  1. Сиротовка.

  2. Бикоза.

  3. Байказія.

  4. Молдавани.

В сьогоднішньому селі виділяють всього на три частини:


  1. Сиротовка.

  2. Бикоза.

  3. Байказія.


Гідроніми.
Гідроніми – власна назва будь-якого об’єкта гідрографії, моря, озера, ріки, водосховища, ріки, криниці і т.д.

Найбільшим гідронімом села Козацьке є ріка Байказія. Назва така походить від назви балки. Байказія відрізняється від інших річок, типових степу, для яких характерно пересихання влітку. Протягом року вона тече стабільно. Це пояснюється тим, що вона має силу-силенну приток у вигляді джерел і річок. Особливо багато приток у вигляді джерел. Через це ніхто їм не давав назв. Проте одна назва яку можна розцінювати як і гідронім, і як оронім. Справа в тому що фонтан, це і є назва, - назва території, де зосереджені дуже потужні джерела. Називається територія саме Фонтаном, тому що на рівній місцевості джерела «б’ють» вертикально. Якщо присісти поближче до джерела, то видно отвори, через які «б’є» джерело, й циркуляцію води.

Річка – притока Байказії – Діана. Назву отримала ця річка, як і Байказія, від балки.

До гідронімів також відносяться і криниці. Вони хоч і маленькі гідроніми, але дуже важливі для людей. Тому в Козацькому дуже багато криниць, яким ніхто не давав назв. Та вже ж назви п’ятьох криниць відомі.


  1. Павлова.

  2. Гульпова.

  3. Гончарова.

  4. Дірдієшева.

  5. Петрова.


Походження їх назв просте: всі криниці, крім одної, називали на честь поміщиків, хазяїнів, які їх побудували. Останні дві криниці вже зрівнялися з землею. Дірдієшева криниця була розташована на території колишньої градобійні, а Петрова – в дніпровських плавнях біля красної Коси. А перші три криниці на даний час існують, і люди користуються ними. Павлова і Гульпина криниці розташовані на території села, в Куцаковій балці, а Гончарові – в балці Тарапкани, за межами села. В цій балці в 50-х, 60-х роках жив дід Сиридон, який був вмілим гончаром. До нього за його виробами дуже часто звертались люди з навколишніх сіл. Після того, як він пересилився в село Красна Коса, залишену на колишньому місці проживання криницю й прозвали Гончаровою.

На території села Козацьке є також інші водойми, такі як ставок різні відвідні канали для зрошення, але назви ці гідроніми не мають.
Ороніми.
Ороніми – це власна назва будь – якого клаптика землі, балки.

Територія Козацького дуже сильно порізана ярами і балками, вони є найпоширенішими омонімами.

Найбільшим омонімом села є балка Байказія. Про походження назви є прекрасна легенда. Колись давно люди називали цю балку Балка Зілля, за те що вона дуже сильно буяла травами. Через деякий час деякі букви повипадали і слова злилися й утворилася сьогочасна Байказія. Вона проходить через все село з північного заходу до південного сходу.

Також великим омонімом села є Куцакова балка. Походження назви, таке: раніше балкою і оточуючими землями володіли два брати, які мали прізвище Іванченки. Але в нас їх називали Куцаки, звідси і Куцакова балка. Починається балка на Півночі села й закінчується на Півдні, де впадає в балку Байказію.

Меншою балкою села є балка Тарапкани. Розташована вона за межами села на південному сході.

Північніше балки Тарапкани розташована Гайдукова балка. Слово «гайдук», в перекладі з румунської означає «пастух», «кочівник», назвали цю балку так тому, що вона раніше дуже часто була місцем зупинки пастухів, кочівників. Розташована на Сході села.

На північному сході розташована балка Діана. І балку, і ріку назвали Діаною воєнні топографи, позивні цього округу були «Діана».

На півночі є ще одна балка - Валіверша. Назва походить від прізвища колишнього власника земель, в які входила й ця балка.

В Козацькому також є ще території, які мають свої назви.

Пошта – розташована по обидва боки дороги Б-Дністровський – Кишинів в районі с. Козацьке, і раніше до Другої Світової війни, тією дорогою перевозили пошту з Б-Дністровського до Кишиніва. Там був будинок, де людина, яка перевозила пошту могла відпочити, замінити коней. Зараз від тієї будівлі нічого не залишилось.

Табор – територія, де зараз розташовані господарські будинки колгоспу «Україна». Раніше, в 60-ті роки, на цій території села була (на час посівів) розташована МТС. Звідси таку назву дали люди – табор (від українського «табір»).

Попівські землі – це назва колишніх церковних земель, володарями яких були попи, священики. Звідси і назва. Попівські землі розташовані в південному напрямку від села, по праву сторону від перехрестя доріг Б-Дністровський – Кишинів, Одеса – Рені.

Землі Ангела названі на честь їх колишнього володаря, який мав прізвище Ангел. Земля розташована в південно – західному напрямку від Козацького, біля Зеленівки.

Також є назва своєрідного п’ятачка – Хрест. Раніше, ще за управління Румунії, тут горів постійно вогонь, біля установленого поряд хреста. Цей вогонь був своєрідним орієнтиром.

На території Козацького є такі важливі об’єкти для військових – воєнні репери. Було чотири колись існуючих репера, із яких три зараз існують. Один з них представлений дуже високою тополею, якій близько ста років. Два інших репери – це невисокі, до 1 м й неширокі бетонні споруди. Один з них був установлений ще за часів румунської влади, до Першої Світової війни. Другий репер був установлений радянською владою, років п'ятдесят тому. Також раніше був дійсний й четвертий репер – трьохсотлітній дуб. Але в 50-х роках колгосп «Україна» спиляв його. І за це деяких людей, які віддали наказ спиляти, заарештували і покарали.

В 2008 році громадськість села відзначала 200-річчя з дня заснування. Сільською громадою разом з районними органами влади розроблений план заходів по благоустрою села, реконструкції водогону, ремонту Будинку Культури, школи, дитсадка. Сільською Радою запроваджено ініціативу «Садиба зракового порядку» по облаштуванню садиб і будинківжителями села.