asyan.org
добавить свой файл
1
Дан Берест

ЗАГАДКИ ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ
Дана публікація розкриває помилки попередніх досліджень «Велесової книги» та

надає пояснення важкодоступних висловів тексту.

Ключові слова: «Велесова книга», Анти, Семиріччя, Голунь, Київ.
СЕМИРІЧЧЯ

Одна з таємниць «Велесової rниги» – це згадка про Семиріччя. Місцезнаходження

цього «краю зеленого біля моря» не спромоглися розтлумачити ані імениті науковці,

ані всі інші дослідники «ВК». Тож визначимо, де розташоване «святе Семиріччя

наше», згадане у «ВК» неодноразово як колиска етнічного витоку українців-русичів

й усіх слав’ян загалом.

Зауважимо, що уживані в тексті «ВК» географічні назви не слід ототожнювати

з сучасними назвами, як наприклад: Семиріччя у сучасному розумінні стосується

місцевості зокола озера Іссик-Куль або П’ятиріччя – Пенджаб в Індії. Але семиріччя

й п’ятиріччя існують у багатьох місцевостях – це узагальнені назви тих місць, де на-

явні сім чи п’ять річок. І таких місцин у кожній країні знайдеться чимало, зокрема і

в Україні-Русі, тим паче в Стародавній Русі, яка сягала від Чорного моря до Білого.

Про помилкове сприйняття азіатського Семиріччя як зауважив Ю. Шилов, про-

понуючи свою версію Семиріччя на берегах Середземномор’я: «В середньоазійському

Семиріччі ніяких реалій за часів доарійського Богумира ми не знайдемо. Але зна-

йдемо етруські містечка.., які могли виникнути в італійській (В)енет(ц)ії внаслідок

переселення сюди однойменного племені на чолі з Енеєм і Антенором після падіння

Трої в середині ХІІІ ст. до н.е. Тут, біля Кречіо, в 1846 р. було знайдено надгробок

Енея зі згадками Лада й Езменя Расії, відомими також «Велесовій книзі». Чи не від

Руса молодшого, сина Богумира (Благомира), пішла назва тієї місцини? А сім рік

Краю Зеленого – чи не місцевість Тімава із сімома джерелами та дубовим лісом біля

Адріатичного моря, присвячена Богу Міду (за «Географією» Страбона)?». Тож варто

розібратися – де розташоване наше «святе Семиріччя»?

Вагомість цього питання важко переоцінити. П’ятиріччя і Семиріччя (згідно

з «ВК») – це колиска східних слав’ян й усіх слав’янських народів, тому місцезна-

ходження цих місць вельми важливе для розуміння наших етнічних витоків. Але

годі шукати «наше святе Семиріччя» по усіх світах, бо воно знаходиться на теренах

України-Руси і здавна було відоме нашим пращурам, на відміну від нас.

Згадку про П’ятиріччя і Семиріччя знаходимо на д.36а, де сказано про венедів як

про найдавніший рід слав’ян, що подався з Руси на захід: «венеди повернуться до

земель наших і до степів древніх, шукаючи порятунку, як у дні виходу од П’ятиріччя

і Семиріччя». Зауважимо, що П’ятиріччя і Семиріччя згадані вкупі, тож і місцевість

має бути поряд одна одної, а не розкидана по усьому світу, як вважали нерозсудливі

науковці, переносячи П’ятиріччя до Індії, а Семиріччя в Середню Азію чи кудись інде.

Відтак, зважаючи на усі визначення місцевості, де розташовувались П’ятиріччя і

Семиріччя, зокрема й згадку про те, що це «край зелений біля моря», зазначимо, що

колиска слов’янського етносу – це узбережжя Азовського моря: західне і північне

узбережжя відповідно. П’ятиріччя – це п’ять річок сучасного Краснодарського краю:

Єя, Челбас, Бейсуг, Кирпили, Кубань. Семиріччя – це сім річок сучасної України-

Руси: Молочна, Берда, Кальміус, Грузький Єланчик, Мокрий Єланчик, Міус, Дон.

Підтвердження цього висновку вбачаємо в археологічних знахідках північного

Приазов’я, де розташовані численні кургани-могили та прадавні святилища, зо-
© Берест Дан – письменник, дослідник історії України (м.Київ)

Сіверянський літопис с.169
крема всесвітньо відома Кам’яна могила на річці Молочній – найдавніша історична

пам’ятка з усіх відомих на Землі, датована ХІІ тисячоліттям до нашої доби і по пра-

ву визнана витоком всесвітньої цивілізації. Написи Кам’яної могили розкривають

мотиви загальновідомих міфологічних сюжетів, зокрема й про Всесвітній потоп.

За визначенням науковців, у VI тисячолітті до н.д. стався землетрус, що зумовив

прорив Середземного моря (через суч. Босфор) і затоплення колишнього озера, яке

перетворилося на Чорне море, де рівень води піднявся на сто метрів. Згадки про це

грандіозне явище знайдені в написах Кам’яної могили, звідки були запозичені до

шумеро-вавилонських глиняних табличок, а згодом прибрали назву Всесвітній по-

топ та загальновідому згадку про Атлантиду – країну велетів-антів (рос. атланти).

Не підлягає сумніву, що ця велика катастрофа зумовила грандіозну міграцію

мешканців тодішнього Причорномор’я, котрі розійшлися в усі кінці світу, згідно з

археологічними, генетичними і лінгвістичними дослідженнями. Наші пращури піш-

ли до Європи, центральної Азії та Китаю, Єгипту і Персидської затоки, Палестини

і Месопотамії. Науковці стверджують, що мешканці Причорномор’я були тими за-

гадковими пращурами шумерів, що розвинули знамениту цивілізацію в Месопотамії.

Але «ВК» не згадує події такої сивої давнини. Найдавнішу згадку про Семиріччя

бачимо під 950 роком до нашої доби в легенді про Богумира (д.9а): «Утворилися ті

наші роди біля семи рік, де ми проживали в примор’ї, у краю зеленому, і там худобу

водили раніше ісходу до Карпатських гір. То було за тисячу триста років до Герма-

наріха. О тім часі була битва велика на берегах моря Готського (Азовського); отам

праотці накидали кургани із каміння білого, під яким погребли бояр і отців своїх, що

в січі полягли». Згадана битва була в добу кімерійців, які зазначені як «отці наші».

Саме кімерійці боронили наш край від азіатських кочовиків-завойовників, що на-

сувалися зі сходу.

У згаданій битві 950 року наші пращури отримали перемогу, але через кілька

століть азіатські орди насунулися знову, причому значно численніші. Це були скіфи

– східні давньоіранські племена, що з’явились на Русі в VІІ ст. до н.д. Цій потужній

навалі не зуміли протистояти наші праотці й відступили: частина пішла на північ на

чолі з легендарним праотцем Орієм (розбудувавши Голунь та Київ у Подніпров’ї),

частина – на захід (розбудувавши м. Кімерій в Італії), частина – до Малої Азії. Згідно

із існуючою історіографією, скіфи на чолі з царем Мадієм, переслідуючи кімерійців,

через Кавказ вдерлися до Мідії і оволоділи на 30 років великою частиною Малої Азії.

Це засвідчує розповідь «ВК» про відступ наших праотців із Семиріччя до Сирії та

зворотне повернення на свою батьківщину: «І вийшли з краю Семиріччя до гір Сирії,

в Загір’я, перебувши там вік» (д.15а), тобто наші праотці перебули в Сірії деякий час,

ймовірно, вік одного покоління, перечекавши, поки вщухне розгул азіатської орди.
«ГОРА ІРШТІЯ»

Кажучи про Семиріччя, доречно згадати так звану гору Ірштія – ганебне свідчення

неуцтва сучасних науковців як вітчизняних, так і закордонних. Необачна помилка

першого перекладача «ВК», нашого співвітчизника Б. Яценка дала підставу росіянам

віднести цю назву до річки Іртиш, мовляв праслов’яни вийшли із Зауралля. Але

варто лишень виправити розбивку на слова у виразі: «одь крае Седьемрецштiа о горе

Iрштiа i Загъгрiа, обентьщiа вiек», замінивши на логічніше: «одь крае Седьемрецштiа

о гор Сiрштiа i Загъгрiа, обентьщiа вiек», – і вигадана гора «Ірштія» перетворюється

на зрозуміле «Сiрштiа» – тобто «Сирія», яка згадується на цій же дощечці далі: «i

теще до земiе Сiрштiе i тамо ста». Таким чином, сам вислів щодо «гір Сирії» цілком

узгоджується з подальшим викладом – «пройшли Дворіччя» (тобто межиріччя Ти-

гру й Євфрату), котре від вигаданого «Іртиша» знаходиться на неймовірно великій

відстані. До того ж, у тексті однозначно сказано, що це було повернення русичів, а

не вихід з «праслов’янської колиски»: «І вийшли з краю Семиріччя до гір Сирії, в

Загір’я, перебувши там вік» (д.15а), – тобто праотці були там лише деякий час. Мало

того, вигадане Сирійське Семиріччя не відповідає означенню Семиріччя: згідно з

«ВК» – це «край зелений біля моря».
Сіверянський літопис с.170
Підсумовуючи сказане, зазначимо: вихід наших пращурів з П’ятиріччя і Семи-

річчя був зумовлений навалою скіфів у VІІ ст. до нашої доби. З Приазов’я та пониззя

Дніпра частина слов’ян подалася на захід в Європу, інша частина – на південь у

Сирію, а частина слов’ян на чолі з патріархом Орієм та його синами (Києм, Щеком,

Хоривом) відійшла на північ у ліси верхів’я Дніпра, звідки згодом повернулись і

розбудували Голунь і Київ. Безсумнівно, для захисту від азіатських кочовиків наші

праотці створювали захисні укріплення у вигляді насипних валів, відомих сьогодні

як Троянові чи Змієві вали, які наявні на теренах сучасної України-Руси.
ВИГАДАНА ІНДІЯ

На жаль, перший перекладач автохтонного тексту «ВК» (Б. Яценко) помилково

сприйняв вислів «изъ края иньска» як «з краю Індійського», після чого усі нероз-

важливі науковці опиралися на цей помилковий вираз як на достеменне свідчення,

зазначаючи, що патріарх Ор зі своїми синами – Києм, Щеком, Хоривом – буцімто

прийшли з «Індії» (?).

Авторський переклад автентичного тексту виправляє цю прикру помилку на д.38а,

де йдеться про землетрус, що стався у часи вавилонського полону, а саме:

першодрук – «изшед изъ края иньска пред очи идуща, камо зрящети»;

неправильний переклад «І пішли з краю Індського світ за очі»;

правильно – «І пішли з краю, куди очі дивились, – інший край зглядіти».

Виправлення «краю Індійського» на «край інший» сталося не із забаганки автора,

а опираючись на аналогічний вислів у фрагментах на д.20: «од iньске отрещете», пере-

кладене як «од інших відірвали», тобто «інський» – це не «Індійський», а «інший». До

того ж спонукав до пошуку іншого краю землетрус, що стався під час вавилонського

полону русів (згідно з д.6г), тобто це чергова розповідь про повернення наших бранців

до Руси, але це аж ніяк не подніпровський Орій з синами, згадку про яких запозичили

бранці для утвердження своєї причетності до слов’янського етносу.

Варто додати ймовірним опонентам, що повернення з Індії великої кількості людей

з худобою та обозами – справа багатолітня, бо треба було зупинятися щороку і сіяти

зерно, а потім збирати врожай, а за неврожаю залишатися на одному місці декілька

років, щоб не померти з голоду. Відтак, подібне переселення могло тривати впродовж

десятків років, а то й життя одного покоління. Іншими словами, якщо припустити,

що Кий, Щек та Хорив прийшли з Індії, то вони не могли б очолювати роди, бо в Індії

вони мали бути маленькими дітьми, щоби в 20–30-літньому віці досягти земель Укра-

їни-Руси. Проте нерозважливі дослідники з легкістю переносять події з одного кінця

Землі на інший в одну мить, вважаючи це рівнозначним переходу з Києва до Карпат.
«ІНДІЙСЬКИЙ ПЕНДЖАБ»

Дощечка 7є має вираз, який створив стійке непорозуміння щодо Пенджабу в Ін-

дії. Неправильно прочитаний вислів першодруку «А с пендебе iдьема до се до небi

сварзе сынея» як «з Пенджабу ідемо…», що аж ніяк не узгоджується з контекстом.

Проте нове розділення на слова та заміна помилково прочитаних літер дає інший

вислів: «А стенде бо iдьема до се до небi сварзе сынея», що цілком відповідає оповіді:

«Дажбо нас народив од корови Замунь, і були ми не скіфи, а коровенці – анти,

руси, боруси і сурожці; і тако стали дідо русове, і звідтіля йдемо досі до небесної

Сварги синьої».
ПІД ЗНАКОМ ОВНА

Дощечка 1 містить помилку, яка розкриває більш давнє походження землі Русь-

кої, а саме:

«Бренне бо є наше життя і ми самі також, разом з князем нашим, працюючи і

живучи на землі під знаком Овна» (попередній помилковий переклад – «живучи в

землі з тілом овна»).

Цей вислів означує час, бо новорічна кульмінація зодіакального Овна збігалася
Сіверянський літопис с.171
з весняним рівноденням між 1710 роком до н.д. та з 20 роком н.д. Відтак, русичі як

онуки Дажбога, який «нас народив од корови Замунь» (д.7є), могли сформуватись не

пізніше 1710 року до нашої доби, коли зодіак очолював Телець (2300-1710 роки до н.д.).
КИЙ-І ТА КИЙ-ІІ

«ВК» згадує кількох руських князів на ім’я Кий. При неуважному прочитанні

не впадає в око неоднозначність особи Кия, котрий розбудував Київ у VІІ столітті

до нашої доби, а потім «воював з болгарами», які з’явились на геополітичній мапі

Європи на тисячоліття пізніше.

Згадку про взаємини з болгарами зустрічаємо на д.34 та д.36б, де йдеться про

руського князя «Кия», але цей князь – не засновник Києва. На вказаних дощечках

згадується однойменний князь, Кий-ІІ – руський князь VІІІ століття, що правив на

Русі тридцять років і мав сина на ім’я Лебедян (він же Славер). Тож треба розрізняти

згадку про цього князя, щоби не спричинити непорозуміння щодо історичної постаті

засновника Києва – Кия-І (сина Ора), який у 640 році до нашої доби розбудував

Київ разом з братами: Щеком і Хоривом, згідно з д.6в: «Од отця Ора до Діра (860 р.)

пройшло тисяча п’ятсот літ».

Стосовно Кия-ІІ маємо можливість вирахувати час його правління, згідно з д.34:

«Се бо князеві Кию на ум спаде йти на болгар і ту рать пожене на північ аж до Ворон-

женця і десь там залишить». Тобто цей князь пішов на болгар, погнавши їх до Волги,

а болгари після розпаду так званої «Великої Болгарії» у Приазов’ї в VІІ столітті під

натиском хозар залишили Білу Вежу і, шукаючи вільні землі, справді перейшли на

середню Волгу. Тобто цей Кий-ІІ жив після розпаду «Великої Болгарії» у VІІ столітті.

Точніша дата вираховується за датуванням на д.36б:

«І се Кий помер, будучи нашим володарем тридцять літ. І по ньому був син Лебе-

дян, який звався Славер, і той був двадцять літ. А по тому був Верен з Великограддя

також двадцять літ; і по тому Сережень – десять, і він останній». Вказівка на те, що

Сережень був останній руський князь, веде до висновку, що саме він був правителем,

коли Дір і Аскольд захопили Київ у 860 році (згідно з Літописом Руським).

Отож Кий-ІІ був правителем на Русі у 780-810 роках.
РОСІЯ–ГРАД

«ВК» згадує загадковий Росія-град, який не спромоглися визначити колишні до-

слідники «Велесової книги». Це сталося через помилку перекладу д.33, де згадується

стародавнє місто, котре шукали на березі Чорного (Понтійського) моря. А саме:

«А ся треба наша по Седеню, отцю нашому, що на Понтійському березі (і) у Ро-

сії-граді був».

У попередніх перекладах сполучник «і» був пропущений, хоча й наявний у першо-

друку, через що нерозважливі дослідники сприймали Росію-град на Понтійському

березі (зокрема дехто ототожнював Росію-град із Сурожем). Але наступний абзац

цієї дощечки зазначає:

«І се руси пішли од Білої Вежі і од Росії на Дніпровські землі», – тобто Росія-

град розташований неподалік Білої Вежі (хозарське місто Сакел, зараз затоплене

Цимлянським водосховищем). Відтак, Росію-град треба шукати не в Криму, а біля

Дону, і це місто, поза сумнівами, відоме на сьогодні як Ростов. До того ж упродовж

століть існує легенда про заснування Ростова, назва якого вимальовується із слово-

сполучення «Росів стан».
«ПРАОТЦІ МАРІЧЕНСЬКІ»

Дощечка 27 згадує так званих «праотців Маріченських», згідно з першодруком:

«праоце Марiщеньска». Можливо, вкралася помилка прочитання перших літер «ІЛ»

як «М», відтак, не «марiщеньска» – а «іларiщеньска», тобто «праотців Іларієвських»,

бо Ілар (як вчитель русів) згадується у «ВК», натомість ніякого «Маріченська» в

текстах не бачимо.
Сіверянський літопис с.172
МІФІЧНИЙ «ІНДО-КИЄВ»

Дощечка 38а має неправильний переклад щодо міста Києва, який був зазначений

як «Індо-Київ». Помилка виникла через хибне тлумачення слова «інде». Першодрук:

«И постави первЪе родъ слвенъ млбище во грду индЪ Кииву, еже рещенъ есть Киив».

Новий переклад: «І поставив перший рід слов’ян мольбище в граді новому Києві,

який досі зветься Київ».

Помилкове сприйняття виразу «во грду индЪ Кииву» як «в граді Індо-Києві»

сталося внаслідок спроби дослівного перекладу без урахування звороту мови наших

пращурів. Тобто «во грду индЪ» – це ідіома, як наприклад: «идяху индЪ а изстеще

грозе» – пішли іншим шляхом і уникли грози (д.9), або «тЪкшя до земе индЪже

суне в ноце спяшеть» – пішли до землі, де сонце спить (д.9); як бачимо, тут немає

дослівного перекладу, а є лише відповідний переклад, що не порушує зміст вислову.

Що ж до «Києва», зауважимо, що історично відомо про інші міста русичів з назвою

Київ. Зокрема, в Італії (давньоукраїнське «теля») були розбудовані етруські містечка

Славіні, Києв, Перусія. Як відомо, русичі потрапили в Італію у давні часи внаслідок

переселення племені на чолі з Енеєм після падіння Трої в ХІІІ ст. до н.д. (надгробок

Енея було знайдено біля Кречіо в 1846 р.). Не виключено, що в давнину мались ще

й інші містечка з аналогічною назвою, адже наші праотці розійшлися з Подніпров’я

та Приазов’я в усі кінці світу. Отож Київ на Дніпрі був не першим містом з такою

назвою, але, на відміну від інших міст, наявний до сьогодні.
АСКОЛЬДИ «ВК»

На жаль, жоден науковець при дослідженні «ВК» досі не помітив, що в текстах

згадується не один варяг на ім’я Аскольд, а три однойменні особи. Адже «ВК» одно-

значно вказує на д.29: «Старі перекази повідують нам, що приходив на Русь інший

Аскольд і що було три Аскольди варяги».

Відтак, ім’я першого Аскольда помічаємо на д.6е: «Тут бо вперше варяги при-

йшли на Русь (ІV ст.). Аскольд силою погримів князеві нашому (Святояру) і розбив

того». І це узгоджується з попереднім виразом д.4б: «Києву ж дана частина мала, там

бо всілися варяги, які захопили владу після венеда Святояра». Цей Аскольд був з

варягом Кнудієм, як сказано на д.29: «А перший Аскольд приходив до нас із Кнудієм

через двісті років після Алдоріха і хотів правити нами». Зважаючи на те, що Алдоріх,

як ватажок готів, міг бути на півдні Руси у часи першого приходу вестготів у другій

половині ІІ століття, то Аскольд-1 з Кнудієм були у другій половині ІV століття,

тобто після перемоги над готами венеда Святояра: «І була славна подія од приходу

слов’янського люду на Русь тисяча третього року… Тоді Святояр був єдиним князем»

(д.4б). А перемога князя Святояра була у 363 році, якщо рахувати від приходу до

Карпат у 640 році до н.д. Отож перший прихід варягів стався десь у 365 році (тобто

між 363 і 375 роками, бо у 375 році згадується вже руський князь Бож).

Ім’я варяга Аскольда-2 бачимо в 660 році на д.7г: «Тут бо через тисячу триста літ

од Ісходу Карпатського (640 р. до н.д.) Аскольд злий прийшов на нас». І це узгоджу-

ється з подальшими словами д.6е: «Аскольд і пізніше Дір (та Аскольд-3) усілися на

наших землях», бо грек Дір і його воєвода Аскольд-3 з’явились у Києві у 860 році,

згідно з «Літописом Руським».

Ім’я варяга Аскольда-3, як вже сказано, згадується на д.6е разом з грецьким куп-

цем Діром. Про це сказано також на д.29: «І сей Аскольд-3 є варяг озброєний, щоб

охороняти еланських (грецьких) купців, що ходили до Дніпра-ріки. І се Дірос купець

еланський, кажуть, присмирив наших і був на престолі цьому києвському раніше його.

І се Аскольд забив Діроса, і є він один на місце те престольне».

У подальшому Аскольд-3 вже після того, як убив грека Діра і захопив Київ, ходив

по Дніпру з варягом Ереком і зазивав русичів до походу на Візантію. Перший похід

відбувся 18–25 червня 860 року, другий – у 866 році, згідно з «Літописом Руським».

Щоправда, про похід на греків «ВК» не згадує, тож і час написання «ВК» закінчу-

ється 860 роком.
Сіверянський літопис с.173
ВАРЯГ ЕРЕК

Серед суттєвих помилок варто зазначити ті, що призвели до правильного дату-

вання часу написання «Велесової книги», – це згадка про так званого варяга Рюрика.

В автохтонному тексті немає згадки про варяга Рюрика, натомість є варяг, зазна-

чений як Ерек (д.8, д.14, д.29), Ерке (д.8(27). Згаданий разом з варягом Аскольдом,

цей варяг Ерек (Йорк) помилково був сприйнятий першим перекладачем «ВК» як

Рюрик. Але згідно з іншими літописними джерелами достеменно відомо, що так

званий варяг Рюрик ніколи не ходив по Дніпру і ніколи не був у Києві, як сказано

у «ВК» про варяга Ерека. Відтак у авторському перекладі відновлена відповідність:

ім’я варяга виправлене (згідно з автохтонним текстом «ВК»), щоби не ототожнювати

його з вигаданим у «Повісті минулих літ» так званим новгородським князем «варя-

гом-Рюриком», чий вигаданий родовід не збігається з жодним Рюриком, що були

відомі в Середньовічній Європі.

Про вигаданого Рюрика варто сказати детальніше. Згідно з дослідженнями акад.

Б. Рибакова і акад. Д. Лихачова, новгородський варяг Рюрик з братами Синеусом і

Трувором вигадані для престижу, щоби підвищити вагомість Новгорода на противагу

Києву, котрий має трьох легендарних братів, засновників міста. До того ж «ВК» за-

значає, що «ті варяги зовсім не князі, а воїни прості, і силою захоплювали владу, як

сей Ерек, що прийшов» (д.29).

Нагадаємо, що російський академік Б. Рибаков зауважував, що Синуес і Трувор,

зазначені в літопису як брати Рюрика, насправді не існували. Бо Синеус не міг бути

білоозерським князем у 862–864 роках, оскільки археологічні дослідження міста Бі-

лоозерськ простежуються лише після Х століття. Рибаков довів, що ім’я Синеус – це

перекручене «свій рід» (швед. «sine hus»), а Трувор – «вірна дружина» (швед. «thru

varing»). Таким чином, на тлі вигаданих братів постає й сам Рюрик вельми сумнівно.

Не секрет, що історія Московії базується на вигадках. Одна з них – вигадка про

варяга Рюрика – пересічного розбійника, вандала й грабіжника, звеличеного мо-

сквитянами до рангу державотворця: «Рюрик – літописний засновник державності

Руси, варяг, новгородський князь і родоначальник княжої, згодом царської, династії

Рюриковичів». Але багатолітні старання московських істориків притулити «новго-

родського варяга-Рюрика» до якоїсь європейської династії не увінчалися успіхом.

Новгородський князь Рюрик – це одна з мильних бульок так званої «імперської»

амбіції Москви. Відтак пам’ятаймо, що ніякого новгородського князя варяга Рюрика

ніколи не було ані в Новгороді, ані деінде на землях Стародавньої Руси, і це ім’я має

бути вилучене з усіх підручників з історії України-Руси.

Зауважимо, що вигадку про новгородського князя «варяга-Рюрика» вніс до

Руського літопису Мстислав (син Володимира «Мономаха», київського князя і

правителя всієї Руси), під час княжіння у Києві і редагування літопису на власний

розсуд. «Повість минулих літ» написана до 996 року Анастасом Корсунянином і в

наступному зазнала три редакції, що визнано провідними вченими, дослідниками

літописів. Перша редакція «Повісті» 1037 р. з доповненням діянь Ярослава-Георгія

зроблена Нестором-Ларіоном-Никоном (з подальшим його літописанням на по-

садах пресвітера, митрополита, а згодом ігумена Києво-Печерського монастиря з

літописним зведення 1073 р. та подальшими доповненнями літопису аж до смерті

1088 р.); друга редакція «Повісті» 1112 р. зроблена ігуменом Києво-Видубицького

монастиря Сильвестром за наказом кн. Володимира «Мономаха», який сфальшував

собі народження від візантійської принцеси Марії (дочки імператора Костянтина

ІХ Мономаха); третя редакція «Повісті» 1117-1127 рр. зроблена Мстиславом (си-

ном «Мономаха»), що прибув до Києва у 1117 р., посів київський престол по смерті

батька 1127 р. і вніс до «Повісті» за власним уподобанням варязький родовід князів,

приписавши князю Ігорю (сину Олега «Віщого») походження від варяга Рюрика»

(Д. Берест «Літописні непорозуміння», с. 21).

Як зазначають дослідники літописів, уперше ім’я Рюрика згадане в «Житії святого

князя Владимира», де йшлося про «внука Олъжиного (княгині Ольги) і правнука

Рюрика». Щоправда, історикам невідомі джерела родоводу так званого князя Рюрика,
Сіверянський літопис с.174
за винятком хіба що невдалої спроби ототожнити його з вікінгом Рориком Ютланд-

ським із Західної Європи. Однак немає жодних, навіть побіжних, свідчень про похід

Рорика Ютландського в землі східних слов’ян, а версія про його причетність до «за-

кликання варягів до Новгорода» базується виключно на лінгвістичній схожості імен.

За цією версією, вигаданий «новгородський Рюрик» буцімто з династії Скьйоль-

дунгів, брат (чи племінник) вигнаного датського короля Харальда Клака, котрий в

826 році отримав притулок на узбережжі Фризії з центром в Дорестаді. Вперше ім’я

Рорика згадується в 845 році у зв’язку з нападом на землі Фризії, а у 850 році Рорик

воює в Данії проти датського короля Хорика-I, а потім грабує Фризію та міста по

річці Рейн. У 873 році Рорик дає клятву вірності Людовику Німецькому, а у 882 році

імператор Карл «Товстий» передав Фризію Готфриду, племіннику Рюрика, вочевидь,

після смерті останнього. Відтак, про перебування Рорика на землях слов’ян немає

ніякої згадки, тож і одіозна особа літописного «Рюрика» ніщо інше як вигадка.

Здавна виникали сумніви щодо хронології закликання варяга Рюрика до Нов-

города (спершу русичі вигнали варягів, а потім у тому ж 862 році знову закликали

до себе), а також щодо реальності самої особи літописного «Рюрика» та його братів.

Сумнівною була й сама ідея «закликання варягів» – володарів-іноземців. У наукових

колах вважається, що версія про іноземне походження перших правителів Руси – це

«антинаукова норманська теорія», яка покликана довести, що слов’яни були неспро-

можні створити власну державу.

Насамкінець зауважимо, що вивчення етнічних витоків українців-русичів, за-

карбованих у «Велесовій книзі», є нагальною потребою сучасних українців для збе-

реження своєї національної свідомості і свого історичного місця на землі славетних

пращурів.

Данная публикация раскрывает ошибки предыдущих исследований «Велесовой

книги» и дает объяснение труднодоступных выражений в тексте.

Ключевые слова: «Велесовая книга», Анты, Семиречье, Голунь, Киев.

This publication reveals the mistakes of the former researches on the «Veles-book» and

gives the meanings of some hard-to-understand terms of the text.

Keywords: «Veles-book», Antes, Semirechie, Golun, Kyiv.
Сіверянський літопис с.175