asyan.org
добавить свой файл
1
Голодомор 1932-1933 років.

Ми шануємо пам'ять тих, хто більше 70 років тому чинив опір колективізації сільського господарства й був приречений на повільну смерть від голоду разом зі своїми родинами.

«...У нас є окремі випадки й навіть окремі села голодуючих, однак це лише результат місцевого головотяпства, перегинів, особливо відносно колгоспів. Усілякі розмови про «голод» на Україні треба категорично відкинути». (З листа генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора Сталіну (25 квітня 1932 р.)).

Голод 1932-1933 р. для українців був тим же, чим нацистський геноцид для євреїв або різанина 1915 р. для вірменів. Ця трагедія, масштаби якої просто неможливо усвідомити, нанесла нації непоправний удар, соціальні, психологічні й демографічні наслідки якого сповіщають про себе й сьогодні. Вона ж кинула чорну тінь на «перемоги» радянської системи й методи їхнього досягнення.

Найжахливіше в голодоморі 1932-1933 р. - те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявляв: «Ніхто не може заперечувати, що загальний урожай зерна 1932 р. перевищує 1931». Як відзначають Роберт Конквест і Богдан Кравченко, урожай 1932 р. усього лише на 12 % був менше середніх показників 1926-1930 р. Інакше кажучи, продуктів вистачало. Однак держава систематично вилучала більшу їхню частину для власних потреб. Незважаючи на прохання й попередження українських комуністів, Сталін підняв завдання по хлібозаготівлях в Україні на 44 %. Його рішення й та жорстокість, з який воно виконувалося, прирекли мільйони людей на смерть від штучно створеного голоду.

Наочним свідченням повної байдужості режиму до людських життів, принесеним у жертву його політиці, стала серія мір, здійснених в 1932 р. У серпні партійні активісти одержали право конфісковувати зерно в особистих селянських господарствах. У селі встановилася атмосфера війни й протистояння.

Якщо до цього додати, що протягом останнього місяця приблизно вісімсот хліборобів були виключені з колгоспів, можна собі уявити розмах репресій у даному районі.

Тоді ж був прийнятий закон, що здобув дурну славу, «про три колоски», що передбачав страту за крадіжку «соціалістичної власності». Будь-який дорослий і навіть дитина, піймані хоча б із жменею зерна біля державної комори або колгоспного поля, могли бути страчені. При пом'якшувальних обставинах подібні «злочину проти держави» карали десятьома роками таборів. Відповідно до цього закону могли бути покарані й ті, хто збирали на колгоспних полях колоски, що залишилися після збирання, жита або пшениці. Закон дозволив засудити в період із серпня 1932 по грудень 1933 року більше 125.000 чоловік, з яких 5.400 було присуджено до страти. Незважаючи на вжиті драконівські заходи, зерно ніяк не збиралося в потрібних кількостях. Щоб попередити відхід селян з колгоспів у пошуках продуктів, уводилася паспортна система. У листопаді Москва прийняла закон, по якому колгосп не міг видавати селянам зерно, поки не був виконаний план здачі хліба державі.

Надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне положення. У поїздах і на станціях бригади працівників ГПУ перевіряли багаж пасажирів і конфісковували продовольство, що селяни придбали за більші гроші або обміняли на коштовні речі в сусідні з Україною місцевостях, щоб привезти голодуючим родинам. Деякі села заносилися на «чорну дошку». У цих селах селяни втрачали права на виїзд, і якщо в селі не було запасів продовольства, населення вимирало. Зокрема, на Дніпропетровщині велике село Гаврилівка Межівского району вимерло повністю, сіло Вербки Павлоградского району - наполовину. Загони партійних активістів у пошуках хліба обшарювали кожний будинок, зламували підлоги, залазили в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув від голоду, не дозволялося залишати собі зерна. Люди, які не виглядали голодними, підозрювалися в приховуванні продуктів. Звертаючись до подій того часу, один з партійних активістів так обрисовував мотиви своїх дій: «Ми вірили в мудрість Сталіна як керівника... Ми були обмануті, але ми хотіли бути обманутими. Ми так беззавітно вірили в комунізм, що були готові на будь-який злочин, якщо його хоч небагато прикрашали комуністичною фразеологією».

Поширюючись протягом усього 1932 року, голод досяг піка на початку 1933-го. Підрахунки показують, що на початку зими на середню селянську родину в п'ять чоловік доводилося близько 80 кг зерна до наступного врожаю. Інакше кажучи, кожний член родини одержував для виживання 1,7 кг зерна на місяць. Залишившись без хліба, селяни поїдали свійських тварин, пацюків, їли кору й листи дерев, харчувалися покидьками кухонь начальства. Мали місце численні випадки канібалізму (людожерства). Як пише один радянський автор: «Спочатку вмирали чоловіки. Потім діти. Останніми вмирали жінки. Однак ще перед смертю багато хто божеволіли, губили людський вигляд». Незважаючи на те, що вимирали вже цілі села, партійні активісти продовжували відбирати зерно. Один з них, Віктор Кравченко, пізніше писав: «На бойовищі люди вмирають швидко, їх підтримують товариші. Тут я побачив людей, що вмирають на самоті, поступово, що вмирають страшно, безцільно, без надії, що їхня жертва виправдана. Вони потрапили в капкан і залишилися там умирати від голоду, кожний у себе в будинку, по політичному рішенню, прийнятому десь у далекій столиці за столами нарад і банкетів. Не було навіть розради неминучості, щоб полегшити цей жах... Нестерпніше всього був вид маленьких дітей, у яких висохлі, як у кістяка, кінцівки звисали по сторонах, роздуті животи. Голод стер з їхніх осіб всі ознаки дитинства, перетворивши їх у змучені кошмарні видіння; тільки в їхніх очах залишався відблиск далекого дитинства».

На початку 1933 р. практично ніде в Україні хлібних запасів не залишилося, а потрібно було ще дожити до нового врожаю. Зимові хлібозаготівлі фактично відривали останній шматок хліба в голодуючих.

У продиктованому Молотовим постанові Раднаркому УРСР «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель» від 20 листопада 1932 р. був пункт про застосування «натуральних штрафів». Ішла мова про штрафування м'ясом тих колгоспів, які «заборгували» по хлібозаготівлях, але не мали хліба, щоб розрахуватися з державою.

Штрафи повинні були стягуватися не тільки усуспільненою худобою, але й худобою колгоспників. Керуючись цією нормою, влади почали відбирати в селян, що не має хліба, всі інші продовольчі припаси.

У всіх місцевостях України, крім прикордонних, поширилися подвірні обшуки з конфіскацією, крім хліба, будь-яких припасів продовольства - сухарів, картоплі, буряка, сала, солінь, фруктового сушіння й т.п., заготовлених селянами до нового врожаю. Конфіскація застосовувалося як покарання за «кулацький саботаж» хлібозаготівель. Фактично ж ця дія була свідомо спрямована на повільне фізичне знищення селянських родин.

Те, що відбувалося в Україні в 1933 р., ніде не відбите в документах офіційних установ. Причиною є те, що Сталін наказав ставитися до голоду як до неіснуючого явища. Навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК КП(б)У і протоколах політбюро ЦК КП(б)У цього періоду слово 'голод' не згадується.

Не підлягає сумніву, що до загибелі мільйонів селян привело холоднокровне рішення Сталіна вилучити в українських селян всі їстівні припаси, а потім огорнути голодуючою завісою мовчання, заборонити яку-небудь допомогу їм з боку міжнародної або радянської громадськості. Щоб перешкодити самовільним втечам величезної маси голодуючих за межі республіки, на її границях були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ.

У селах смертність досягла граничної крапки навесні 1933 року. До голоду додався ще тиф; у селах з населенням у кілька тисяч чоловік налічувалося не більше декількох десятків що вижили. Випадки канібалізму відзначені як у доповідях ОГПУ, так і в повідомленнях італійських дипломатів з Харкова. 'Щоночі в Харкові збирають 250 трупів померлих від голоду або тифу. Стало замічене, що велике число з них не має печінки, і ці діяння прийняли солідний розмах. Поліції вдалося схопити мисливців за печінкою, які зізналися, що готовлять із цього 'м'яса' пиріжки й торгують ними на ринку'.

П
рагнучи вберегти від голодної смерті хоча б дітей, селяни відвозили їх у міста й залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Як продовження цієї теми, цікаве свідчення італійського консула з Харкова, міста, що перебувало в самому центрі охоплених голодом районів. «За тиждень була створена служба по пійманню кинутих дітей. У міру того, як селяни прибували в місто, не маючи можливості вижити в селі, тут збиралися діти, яких приводили сюди й залишали батьки, самі змушені повернутися вмирати в себе будинку.
Полишені діти вмирали прямо на вулиці
Батьки сподівалися, що в місті хтось займеться їхніми нащадками.» ... Міські влада мобілізувала двірників у білих фартухах, які патрулювали місто й приводили в міліцейські ділянки кинутих дітей. ... Опівночі їх відвозили на вантажівках до товарного вокзалу на Сіверському Дінці.

Там зібрали також і інших дітей, знайдених на вокзалах, у поїздах, у селянських родинах, що кочують, сюди ж привозили й літніх селян, що блукають удень по місту. Тут перебував медичний персонал, що проводив «сортування». Ті, хто ще не опух від голоду й хто міг ще вижити, відправлялися в бараки на Голодній Горі або в комори, де на соломі вмирали ще 8000 душ, в основному дітей. Слабких відправляли в товарних поїздах за місто й залишали в п'ятдесяти-шістдесяти кілометрах від міста, щоб вони вмирали вдалині від людей. ... Після прибуття в ці місця з вагонів вивантажували всіх небіжчиків у заздалегідь викопані більші рови'.

Однак Сталін у ці трагічні місяці небаченого в історії голодомору визнав привселюдно лише 'продовольчі труднощі в ряді колгоспів'. У мові на Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. він цинічно заспокійливо заявив: «У всякому разі, порівняно з тими труднощами, які переживали робітники 10-15 років тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою».

А
наліз доступними даних, що стали, демографічної статистики 30-х рр. свідчить про те, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р. становлять близько 150 тис. чоловік, а від голоду 1933 м - 3-3,5 млн. чоловік. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності під впливом голоду, досягають за 1932-1934 р. 5 млн. чоловік.

Померлі від голоду люди прямо на вулиці
Демографічні архіви й переписи 1937 і 1939 років, які трималися до останніх днів у секреті, дозволяють простежити, як розростався голод 1933 року. Географічно 'голодна зона' займала майже всю Україну, частину Чорноземья, багаті долини Дону, Кубані, а також Північний Кавказ і більша частина Казахстану. Біля сорока мільйонів чоловік постраждало від голоду й позбавлень. У найбільш порушеним голодом районах, у сільській місцевості навколо Харкова, смертність у січні й червні 1933 року збільшилася в десять разів у порівнянні із середньою смертністю: 100.000 поховано в червні 1933 року в районі Харкова й проти 9.000 у червні 1932 року.

Чи потрібно говорити про те, що далеко не всі смерті були зареєстровані? Сільські райони більше постраждали, чим міста, але й міста теж голод не пощадило. Харків за рік втратив 120.000 своїх жителів, Краснодар - 40.000, Ставрополь - 20.000. За межами 'голодної зони' також не можна знімати з рахунків демографічні втрати, пов'язані з недоїданням. У сільській місцевості навколо Москви смертність досягла 50% у період між січнем і червнем 1933 року, місто Іваново стало епіцентром голодних бунтів в 1932 році, смертність зросла на 35% в останні місяці 1933 року.

Інакше кажучи, за весь 1933 рік у цілому по країні спостерігається збільшення числа смертей більш, ніж до шести мільйонів. Більша частина цих смертей викликана голодом, саме з голодом і тільки з ним зв'язані шість мільйонів жертв трагедії, що розгорнулася. Селянство України внесло особливо тяжкий внесок у цю 'загальну цифру', воно втратило чотири мільйони. У Казахстані від голоду вмерло приблизно мільйон чоловік, в основному, ведучих кочовий спосіб життя. Створюючи колективні господарства, людей примушували до осілого життя, при цьому вони губили свою худобу. На Північному Кавказі й у районах Чорноземья теж налічується мільйон загиблих...

Радянська статистика того часу відома своєю невисокою вірогідністю (відомо, що Сталін, незадоволений результатами перепису 1937 р., що показали жахаючий рівень смертності, наказав розстріляти провідних організаторів перепису). Тому визначити чисельність жертв голоду дуже складно. Підрахунки, засновані на методах демографічної екстраполяції, показують, що число загиблих під час голодомору в Україні склало від 3 до 6 млн. чоловік.

У той час як в Україні, особливо в південно-східних її районах, і на Північному Кавказі (де жило багато українців) звірствував голод, більша частина Росії ледь відчула його. Одним з факторів, що допомагають пояснити цю обставину, було те, що відповідно до першого п'ятирічного плану Україна мала стати колосальною лабораторією нових форм соціально-економічної й виробничо-технічної реконструкції для всього Радянського Союзу.

Українці, з їхньою традицією приватного землеволодіння, пручалися колективізації більше запекло, чим росіяни. Саме тому режим здійснював в Україні свою політику інтенсивніше й глибше, ніж де-небудь ще, з усіма звідси страшними наслідками, що випливають.

Деякі вважають, що голодомор був для Сталіна засобом подолання українського націоналізму. Зрозуміло, що взаємозв'язок національного підйому й селянства не вислизнула від уваги радянського керівництва.

Примітним аспектом голодомору були спроби влади стерти його з людської пам'яті. Ще недавно радянська позиція в цьому питанні була однозначною: заперечувався сам факт голоду. Зрозуміло, якби щирі масштаби голодомору стали загальновідомими, це' нанесло б непоправний збиток тому образу 'миру й прогресу', що Москва намагалася затвердити у свідомості людей як усередині СРСР, так і за рубежем. Тому довгий час режим забороняв навіть згадувати про цю трагедію.

Деякі газети на Заході інформували громадськість про голод, однак тут теж не відразу усвідомили його жахаючі масштаби. Не експорт, що припинявся в 1930-і роки, зерна й відмова режиму прийняти будь-яку іноземну допомогу вводили в оману західний мир, де не могли повірити, що за таких умов в Україні може лютувати голод. Зробивши ретельно організовані й обставлені владою подорожі по СРСР, такі західні світила, як Бернард Шоу або колишній прем'єр-міністр Франції Едуард Эрріо, яскраво описували досягнення радянської влади, не забуваючи, звичайно, розповідати про задоволених життям селян. Московський кореспондент 'Нью-Йорк таймс' Уолтер Дюранті, намагаючись сподобатися Сталіну, неодноразово заперечував у своїх статтях факт голоду (хоча в приватних бесідах допускав можливе число жертв голоду в 10 млн). 'За глибину, об'єктивність, тверезу оцінку й виняткову ясність' його репортажів зі СРСР Дюранті в 1932 р. був нагороджений премією.

Хоча західні уряди знали про голод, їхня позиція в цьому питанні була схожої на ту, що була викладена в одному з документів британського міністерства закордонних справ:

'Ми дійсно маємо в розпорядженні досить інформації, що свідчить про голод на півдні Росії, аналогічної тієї, що з'являється в пресі... Проте ми не маємо можливості робити її надбанням громадськості, оскільки це може зачепити радянський уряд і ускладнити наші відносини з ним'..

Чи потрібно чи бачити в цьому голоді, як це затверджують іноді сьогодні деякі українські публіцисти й історики, 'геноцид українського народу'? Незаперечно, що українське селянство було головною жертвою голоду 1932-1933 років, і що 'натиску' на нього передували інше настання 1929 року, наступ на українську інтелігенцію, обвинувачену спочатку в 'націоналістичному ухилі', потім, починаючи з 1932 року, наступ проти української компартії.