asyan.org
добавить свой файл
  1 ... 47 48 49 50

В ОСТАННЮ ПОДОРОЖ


Багажу набралося стільки, що було мороки-мороки, поки порозкладали все так, щоб залишилося місце й пасажирам. Коли нарешті все було владнано, знесилені мандрівники повмощувались у кріслах, і подорож — остання подорож — почалася.

Твінас додумався надувне крісло покласти на справжнє крісло; м’яко всівшись, він одразу розстебнув кілька ґудзиків на жилетці й голосно відсапнувся. Йому так полегшало, що навіть розпашілі від щастя Ейнорині щоки не завдавали йому болю. А коли б ще вдалося подрімати до самої Тандадрики, то... гм... Твінас і сам не відчув, як у нього закинулась голова і з дзьоба вирвалось хропіння...

І Кадриль дуже зручно влаштувався на своєму посту. Шкода тільки, що в новій чудовій шапці не було під шиєю резинки, і вона, мов од вітру, щоразу поривалася до стелі. Звичайно, шапку можна було змінити на ту, яку йому дав пілот і яка відпочивала у «дипломаті», та не здіймалась у нього лапа, щоб скинути з голови таку красу! Незабаром Кадриль знайшов порятунок: на нову шапку надів стару і тією резинкою підв’язав собі шию. Тепер у нього на голові сяяли два козирки, блищали два герби, а нашивок... Після всього цього Кадриль задумався над іншим, не менш важливим питанням: а на Тандадриці він залишиться начальником чи ні?.. Такі роздуми навіювала й поведінка референтки: перед останньою подорожжю вона зовсім забула про свої обов’язки схвалювати кожне його слово і навіть сама ні разу не сказала «шановний начальнику». А може, ця підступна інтриганка здогадується, що на Тандадриці всі іграшки будуть рівноправні й ніякого начальника більше не треба? Але там, де є іграшки, там повинні бути й ігри, а які можуть бути ігри без начальників?.. Треба тримати в лапах кермо влади хоч би що!.. Ті, що на Тандадриці, повинні також зважати на його уніформу, заслуги і... таке інше. Що б там не було, а він законно обраний начальник, і ніякі свавільники його не скинуть!.. А може, пробратися в кабіну пілота й офіційно у нього довідатися: на Тандадриці начальник матиме владу чи ні? Якщо не матиме — навіщо йому та Тандадрика? Ні, він ще побореться за свій завойований авторитет...

Зовсім інші думки непокоїли Ейнору. В неї ще палали щоки, плечі ще відчували міцні Менесові долоні, шию ніжно лоскотав оксамит, а палець зігрівала подарована ним каблучка. Приємний відпочинок... Хилило на сон, і коли вона заплющувала очі, в пам’яті поставало бачене, уривки розмов... Ось до неї підходить Менес... бере її чемодани... Вона знову чує, як він каже: «Ви чарівна, ви справжня леді, у вас чудовий смак, та...» — «Та...» Ейнора зморщила лоба. Чому він сказав «та»? І не закінчив своєї думки?.. Стривай, стривай, а що він мав намір сказати? «Ви чарівна, та... мені більше подобалися такою, якою були...» Так, тільки це він збирався сказати, але промовчав... А сам навіть окулярів своїх не поміняв: так носить з обома тріснутими скельцями... нічого не взяв із щедрих комірок, зовсім нічого... Одне опудало собі залишив. А вона — вона ту одежину, що сама пошила, кинула у складі на підлогу й пішла не озирнувшись... Що вона наробила, що наробила!.. Залишилась одна подарована рукавичка; вона її зараз надіне, зараз надіне... І знову в пам’яті зринуло дзеркало... І вона сама з двома сукенками в руках... не знає, яку надівати... і запитливо піднятий писок у Китички. Він щось питав... і занепокоєно чекав відповіді, а вона все думала тільки про вбрання, про прикраси... Але про що він питав?.. Наче про фенікса... Він питав.... так, питав, чи може фенікс спалитися не для себе, а для іншого... спалитися, щоб інший був кращим... згоріти на попіл, щоб із його попелу інший відродився кращим... про це він питав!.. І лише зараз, заплющивши очі, вона зрозуміла _суть_ запитання, а зрозумівши, здригнулася, розплющила очі, повернулася до Китиччиного крісла й сказала:

— Китичко, братику, ти питав у мене чи...

Слова застряли у неї в горлі: в кріслі Китички не було!

РОЗШУКИ


Ейнора щосили розірвала захисний пояс і з тяжким передчуттям кинулася до порожнього крісла, заглянула під нього: ні, Китички не було і тут.

— Зник, — забідкалася вона. — Він зник.

— Що зникло? Сумка? Чемодан? — повернула тюрбан Легарія. — Я вже давно помітила, що вони для того і придбані, щоб зникнути. Правда, любий Твінасе?

— Та... хай... — майже крізь сон відізвався товстун, розстебнувши всі ґудзики на жилетці.

— Поки я тут за начальника, — авторитетно заявив Кадриль, зсунувши на потилицю двоповерхову шапку, — ніхто і ніщо нікуди зникнути не має права!

— Китичка, — прошептала Ейнора, — де наш Китичка?

Тепер кинулися шукати всі. Песика справді ніде не було видно.

— Я сам винен, — зізнався начальник, — що досі не покарав його за недисциплінованість. Але на цей раз я застосую суворіші санкції! — Скріплюючи свої слова, Кадриль ляснув долонею по планшетці, постукав олівцем по столику і задзвонив у дзвіночок.

— Шукаймо! — благальне склала руки Ейнора. — Швидше шукаймо!

Начальник Кадриль міцніше затягнув пояс і суворо наказав:

— Я особисто наказую розпочати пошуки Китички!

Та вже і без його наказу всі шукали де тільки можна було. Було розстебнуто всі сумки, відкрито чемодани, оглянуто всі шкафчики, пилосос, зроблено розвідку під усіма кріслами. Шукати було нелегко, бо треба було ширяти в повітрі, тримаючись за кінець захисного пояса або за підлокітник крісла. У пошуки включилася навіть Легарія, однією лапою притримуючи свій тюрбан.

— Твінасе, — крізь сльози вигукнула Ейнора, — ти повинен його знайти, адже ти сищик!

Товстун узяв свою помічницю-люльку і так запихкав нею, що аж поли розстебнутої жилетки заметляли. Нарешті він втупив свої очиці в дверцята люка.

— «Шишечка», — тільки й мовив.

— Я саме і збирався дати наказ зробити там обшук, — авторитетно заявив Кадриль, поправляючи зсунутий погон.

Ейнора вже кинулась до входу в «Шишечку» й, відчинивши дверцята, оглянула малесеньку кабіну. Кабіна була порожня. Лише зачеплена за гачок — а може, повішена на гачок — гойдалася паяцова шапочка.

— О Китичко, Китичко! — заломила руки Ейнора.

— Будемо продовжувати пошуки в іншому місці, — промовив начальник. — Наказую продовжувати пошуки в іншому місці! — виправився він.

— Невже ви не розумієте? — запитав Твінас.

— Що я особисто не розумію?! — набурмосився начальник.

— Що Китичка... Китичка... — промимрив товстун.

— ...катапультувався? — не вірячи, викрикнула Легарія.

— Начальнику Кадриль, — пролунав спокійний і чіткий голос пілота, — прошу негайно прибути в мою кабіну.

СПАЛАХ


Кадриль відчинив двері пілотової кабіни і став на підлогу.

Менес повернув одно скельце своїх окулярів, і в ньому Кадриль побачив відображення свого подвійного герба і такі величезні розгалужені вуса, що більша частина їх не вміщалась у скельці, чого доброго, вони не вмістилися б і он у тому стінному дзеркалі. Та не те йому тепер у голові.

— Китичка, — нетерпляче вимовив Кадриль, — Китичка у вашій кабіні, правда?

Пілот заперечливо похитав головою.

— Дивіться, — він простягнув руку в рукавичці.

Кадриль глянув туди, куди показував йому пілот. Спочатку він нічого ясного не помітив: тільки безкраїй простір, туманні хмарки, розсипи світил... Але... але що ж це там, трохи збоку, що ж там так летить, усе віддаляючись від корабля? Начебто хвоїнка поринала у водяну глибінь — крутячись, вертячись, мов дзиґа... Кадриль закліпав повіками, не вірячи своїм очам, тоді зсунув з лоба подвійний козирок і знову дивиться, знову дивиться...

— Китичко, що ти вчинив, — промимрив Кадриль. — Китичко, братику, — шепотів, а йому здавалося, що він кричить, на все горло гукає до найвіддаленіших зірок і що Китичка повинен почути, не може не почути, він неодмінно почує і ось-ось поверне свій безносий писочок і, як завжди, мовить:

— Я не міг не... не полетіти... Я ніяк не міг не полетіти. Я нічого-нічого не міг із собою вдіяти, щоб не полетіти, Кадрилю... друже мій.

— Чи ви не змогли б його наздогнати?

Пілот знову мовчки похитав шоломом.

— А якщо я суворо й офіційно накажу?

— Це нічого не допоможе, — байдуже знизав плечима пілот.

Холод безсилля стиснув те місце, де була заклеєна внутрішня кишенька, те, що б’ється під кишенькою.

— Але, — благальне каже він пілотові, — але і я летів у космосі... у тоненькому мішечку... і нічого зі мною не сталося... може, і з Китичкою нічого не станеться?

Пілот відповів коротко:

— Він летітиме доти, поки не зіткнеться з зіркою.

— А тоді?

— Ви сам знаєте, що тоді...

Кадриль знову вп’явся зором у цятку, що все даленіла й даленіла — яка ж вона малесенька! Кадрилю здалося, що очі немов заліпила сніжна віхола і мов задзвонили і задзеленчали крижані дзвіночки...

СПОЧАТКУ


Кадриль розплющив очі. Вогнище ледь-ледь жевріло. Поряд темніла крислата ялинка з прямою, наче стріла, верхівкою — лише нижня гілка трохи видавалася вбік. Навколо стояли дерева, подекуди чорніли кущ або пеньок ялівцю, і все було вкрите снігом, освітлене тьмяним місячним сяйвом.

Кадриль звів очі в небо. Спокійно, байдуже дивилися на нього зірки, безмежні розсипи зірок...

«То це був... лише сон?!» — майнула думка.

Кадриль встав із хутряної шапки, приніс трошки хмизу, запалив вогнище. Знову затріскотіло веселе полум’я, затанцювали язички полум’я, сніг довкола вогнища забарвився в оранжевий колір. Кадриль поволі обійшов довкола вогнища: нічого, ні слідів на снігу, ні тобі знаку від вдавленого кубика, ні прикрас на гілці ялинки... До речі, гілка! Зайчик схопив і підняв гілку: порожньо. І ніякого сліду на снігу.

— Сон, — уголос повторив він, обмацуючи свого півтора вуса, одне вухо і лису маківку.

Кадриль повернувся на місцинку біля вогнища й загорнувся в шарфик. Його морозило. Він щільніше стулив розірване хутерце біля підборіддя, і його лапа намацала шпильку.

«Таємна кишенька», — промайнула думка.

Він розшпилив, засунув лапу. Там лежали коробочка сірників, згорнутий пластмасовий мішечок і... що там ще може бути? На самому споді кишеньки?

То був гарно складений аркушик паперу. Кадриль розгорнув його, розгладив. Посередині була невміло намальована пташка — з задертою голівкою, роззявленим дзьобиком, стоїть на тоненьких ніжках. А внизу написано:
Знай, це я її тобі намалював
Літери заплигали, замиготіли в очах Кадриля. Він нагнувся нижче над вогнищем і при світлі вогнища знову подивився на малюнок і літери. На пташку з роззявленим дзьобиком, яка стояла навшпиньки.

— Кікіліс, — поволі вимовив Кадриль. Помовчав і повторив гучніше: — Кікіліс...

— Пробачте...

— Хто? Хто це? — підвів голову зайчик.

— Пробачте, чи не міг би я погрітися біля вогнища? Страх як зайшли шпари мені в лапи.

Поряд стояв худий песик на трьох лапах і з одним оком.

— Погрітися? — повторив Кадриль, провівши лапою собі по очах. — А так... грійся... звичайно!

— Щиро дякую, — подякував песик, сідаючи на снігу й виставляючи до вогню лапу.

— Ось візьми кінець шарфика, — запропонував йому Кадриль. — Будь як дома. А як тебе звати?

— Гутіс. Тому, що я отак сміюся: гу-гу-гу.

— А звідки ж ти?

— Із тієї темно-зеленої машини, — винувато опустив голову песик. — Зате ось що у мене є!

І із-за заяложеного коміра витягнув годинникову стрілку, двоколірну гумку, вірніше, шматочок гумки.

— Візьміть, — він подав зайчикові, — це я вам дарую.

— Хай це буде наш спільний скарб, — відповів Кадриль, — але з умовою, що ти будеш казати мені «ти».

— Гаразд, я казатиму вам «ти», — зрадів песик.

— І пообіцяй, — подивився йому прямо в очі Кадриль, — присягнися мені, що завжди казатимеш мені «ти» — навіть перед дулом гвинтівки, але все одно казатимеш мені «ти».

— Обіцяю, але... як дивно ви, пробачте, ти... як дивно ти говориш, — здивувався песик.

— Я не можу так не говорити, — тихо відказав Кадриль, — інакше говорити не можу... Одначе сідай у шапку, щільніше вмощуйся... ось так.

Вони притулилися один до одного в м’якій шапці, під високим зимовим небом і дивилися на вогнище. Язички полум’я ковтали і не могли проковтнути один одного, тріскотів хмиз, курівся димок; тільки ось вистрілила вгору велика іскра. Вона пролетіла у повітрі дугою, впала біля самісінької шапки і, яскраво сяйнувши наостанок, розсипалась попелом...

Кадриль простяг лапу й змахнув жменьку того попелу. Чи йому вчулося, чи, може, справді знову задзеленчав дзвіночок з крижаним сердечком? Чи він сам вимовив, чи звідкись долетіли слова:
...А верхівка її зелена

Шепочеться з зіркою.
Кадриль поклав голову на купку хмизу і тихо повторив:

— Шепочеться з зіркою...
_____________________________________________________
Жилінскайте В.Ю. Подорож у Тандадрику: Повість-казка: Для мол.шк.віку / Пер. з литов. О.М.Градаускенє; Худож. Л.Л.Харлампієв. — К.: Веселка, 1986. — 278 с.: іл.

_____________________________________________________
Літературно-художнє видання
Вітауте Юргісовна Жилінскайте

ПОДОРОЖ У ТАНДАДРИКУ

Повість-казка
Художник Леонід Львович Харлампієв

Переклад з литовської Ольги Миколаївни Градаускенє

Київ «Веселка»
Редактор Л.Г.Силаева

Художній редактор К.І.Сулима

Технічний редактор О.І.Дольницька

Коректори Л.В.Островська, С.В.Гордіюк
Інформ.бланк № 3980

_____________________________________________________
OCR dauphin@ukr.net


<< предыдущая страница