asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3 4 ... 49 50

ОДНОВУХИЙ


Місяць заступила хмара, та коли він знову освітив те місце в лісі, де темніла покинута машина з вивернутою поряд купою сміття, з цієї купи виткнулось одне довге вухо. Незабаром показалися двоє круглих здивованих очей, роздвоєна верхня губа і півтора вуса — один на правій і половина на лівій щоці; потім висунулась довга кудлата шия і нарешті весь іграшковий зайчик. Він пильно роздивився навколо, поворушив вухом, покрутив вусами; не почувши й не побачивши нічого підозрілого, сплигнув із купи й одбіг убік. Цьому зайчикові тут усе було незнайоме й незвичайне: зелені сосни і голі берізки, пні і кущики вересу, глиця і сухими гілочками всипаний сніг, холодне й чуже нічне небо...

Зайчик обтрусився і шпилькою застебнув розірване на грудях хутерце. Суворий, а можливо, й небезпечний світ, в якому він так несподівано опинився, занепокоїв і настрахав його. Треба б щось робити, до чогось братися, адже не сидітимеш цілу ніч сам-самісінький у чужому лісі. Якесь передчуття ніби нашіптувало, що треба тікати якнайдалі від цієї лиховісної машини і купи сміття. Так-то воно так, але куди податися, де влаштуватися? Отак роздивляючись, зайчик побачив якусь чотирикутну маленьку річ, що лежала далеченько від купи. Він підняв її: це була сірникова коробочка з намальованою червоною півнячою головою. Зайчик потряс коробочку біля вуха: торохтить. Відкрив її і побачив аж дванадцять обгорілих сірників і стільки ж цілих. Непогано! Він зможе запалити багаття і сяк-так перебуде ніч, а вранці... вранці що буде, те й буде!

Трохи оговтавшись, зайчик кинувся шукати сухого хмизу. Його тут валялося сила-силенна. Але де ж запалити вогнище?.. Е, тільки не тут: у будь-який час може повернутися водій!.. Краще тікати від цього місця якнайдалі, та біда, що подекуди замети вище од голови... А ось наче стежка, наче слід... «А може, — мрійливо крутнув вусом зайчик, — може, ця стежка візьме й доведе мене до затишної дерев’яної хатинки, в якій живе добрий їжак? Або до веселого містечка іграшок поїздом — таким, як показують по телевізору? Або до справжньої заячої нори під ялиновим корінням?.. Тільки не треба опускати вуха... вперед!»

І засунувши сірники за край розірваного хутерця, він поскакав у глибину лісу. Слід петляв між деревами, пнями, кущами, сніговими заметами і зрештою привів до крислатої, надзвичайно гарної ялинки. Сніг довкола неї був витоптаний, а біля однієї нижньої гілки лежала сокира з блискучим лезом.

«Отакої!» — аж очі витріщив одновухий.

Він став на задні лапи, нашорошив вухо і з недовір’ям оглядівся навкруги: хтозна, може, недалеко вовк зачаївся або водій блукає? Або гострить зуби здичавілий кіт? Або... мало чого! Та довкола панувала мертва тиша, і зайчик потроху заспокоївся.

«Може, більше не варто никати?» — подумав зайчик. — Сокира буде мені за добру зброю: як лежатиме поряд, то ніякий ворог не наважиться на мене напасти. А до ранку ніхто сокири не шукатиме: адже ця ніч — новорічна ніч, і всі, хто тільки живий, святкують її вдома або в гостях».

Оце згадавши, зайчик так сумно зітхнув, що аж мордочка потьмяніла, вухо й півтора вуса опустилися, верхня роздвоєна губа затремтіла, а нижня, не роздвоєна, жалібно одвисла.

— Всім весело, затишно, — промурмотів він, — тільки не мені... — Він підняв лапку, щоб стерти непрохану сльозу, і зачепив за ріжок сірникової коробочки.

— О!.. Як я міг забути!.. — І заторохтів коробочкою — втішався і навтішатися не міг тими звуками. — Є сірники, є хмиз, спалахне вогник, стане затишно... вперед!

І він швиденько кинувся збирати хмиз і шишки — приволік їх кілька оберемків. Вибрав місце подалі від ялинки, щоб не підпалити їй гілля, склав багаття і чиркнув сірником. Весело затріщав вогник, здійнялася стрічечка сірого диму, вискочило кілька іскорок — чим не новорічний фейєрверк?.. Зайчик простяг до вогню обидві лапи й довго милувався на оранжеві язички полум’я, які ковтали один одного й не могли проковтнути. Сухий хмиз так швидко перегорів, що незабаром зайчикові довелося знову бігти по дрова.

— Ось я що зроблю! — плеснув лапками одновухий. — Назбираю я цілий штабель, щоб на цілу ніч вистачило... вперед! — І зайчик заходився збирати хмиз, стягувати і складати в два ряди. Полинувши в роботу, він і не помітив, як опинився далеченько від багаття, і став як укопаний: між деревами знову запетляв якийсь слід, і тут же скорчившись лежало незнайоме кудлате звірятко, а може, не звірятко — хто його зна!

— Тпрусь! — здалека полякав його зайчик, сам готовий тікати. — Киш!

Кудлате створіння й не ворухнулося. Прищуливши вухо, зайчик підступив до самого кудланя і торкнув його лозинкою: знов ані руш!.. Штовхнув — ні мур-мур!..

Та це ж хутряна шапка, щоб тобі!..

— Пригодиться, — сказав собі зайчик, напхав у шапку хмизу, закинув її собі на спину й збирався вертатися до вогнища, аж раптом недалечке, на горбочку снігу, знову побачив якусь дивну штуку. Зайчик поклав ношу на землю, поплигав у той бік і втупився очима — звичайно, не соваючи занадто близько свого вуса. На цей раз лежало щось довге й покручене.

«Ласка?.. Вуж?.. А може, це полоз? Але полози в Литві не живуть... та ще картасті!»

«Ось що я зроблю!» — Він узяв із землі велику шишку і щосили пожбурив нею в те скручене. Шишка м’яко стукнулась об те довге й скотилася по снігу. А те довге ні бе, ні ме! Підступивши ще ближче, одновухий побачив, що це лежав найзвичайнісінький шарфик.

«Оце тобі! — страх здивувався зайчик. — Справжня ніч знахідок! Он які гриби ростуть узимку в лісі!»

Він повернувся до шапки з хмизом, обмотав її шарфиком і, завдавши усе собі на спину, почапав до своєї ялинки. Підкинув у вогонь дровець, доклав хмизу в штабель — може, дров уже вистачить? Шапку поклав біля вогнища — так, щоб, сидячи в ній, можна було обіпертись об штабель і, не встаючи з місця, діставати і підкидати хмиз у вогонь. Притяг сокиру, щоб була під лапою, на всякий випадок ще раз подивився навколо, прислухався: тихо, спокійно, тільки десь далеко-далеко регоче... Зайчик умостився в шапці, закутався шарфиком і відчув себе наче в запічку. Від радості зайчик аж заспівав:
Сам запалив я це багаття,

Багаття сам я запалив,

Багаття це сам запалив,

Це, це сам, сам, сам...
— Ось як можна добре влаштуватись, якщо не опустиш вусів! — похвалив себе зайчик і від задоволення аж захитався у шапці. Потім, розніжений теплом, зайчик відкинувся на хмиз, вслухаючись у потріскування вогню, потроху дрімав, але не забував час від часу додавати хмизу: він вибирав товстіший, щоб довше горіло. Зараз, коли зайчик усе зробив, коли по-справжньому відпочивав, тут — хай йому грець! — почали підкрадатися до нього непрохані тривожні думки: «А що завтра? А що післязавтра? А що буде цілу зиму? Де подітися, куди йти, як пробути в чужому лісі?.. А коли хтось побачить — хап, і на смітник? На той самий, про якого вже чув: усе спалюють на попіл. Бррр!..» Та не встиг зайчик спекатися цих думок, як його обсіли спогади: ось він зручно вмостився в коробці для іграшок... ось уночі пустують вони з Буратіно та крокодилом... ось удосвіта він скрадається на балкон і звідти перешіптується з іграшками, що на сусідньому балконі... гойдається на конику, що на колесах: він схопився за передню ногу, крокодил за задню: гоп, гоп!.. і ось уже він без вуха, з розірваною грудкою, висмикнутими вусами, припадає пилом у темному підвалі, і по ньому товчуться пацюки... А потім з побитим посудом, стоптаними черевиками, поточеними міллю ганчірками його всунули у мішок... і... і... і лапкою насилу набрав хмизу й вкинув у вогнище, та очі вже не розплющуються, і стомлений одновухий міцно засинає в м’якій шапці, під високими деревами і ще вищими зорями...




<< предыдущая страница   следующая страница >>