asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3 ... 49 50

ПІЗНЯ МАШИНА


Так, від міста торохкотить, аж підскакує, одинокий сміттєвоз. О такій порі? Що трапилося?

А нічого, тільки, їдучи вранці на смітник, водій завернув до свого двоюрідного брата і гостював до самого вечора, а це схаменувся і летить швидше од вітру... Але що ж це ще? Їхав-їхав прямо і раптом повертає вбік, на дорогу, що веде до лісу, і за поворотом зникає. Дивно, навіть дуже дивно... Адже взимку в лісі ні гриби не ростуть, ні суниці не спіють... Коли б ми в такий час зустріли в лісі сирітку Оленку — ми знали б, що її вигнала мачуха шукати під снігом суниці, а хто ж міг би вигнати о такій порі водія?.. А давайте доженемо його і крадькома підглянемо, що він тут робитиме? Ось, зупинивши машину між деревами, він натиснув залізну ручку, що біля керма, кузов із сміттям став сторчма і висипав на сніг усе, що було в машині. Тепер ясно: безсовісний водій полінувався їхати до смітника і викинув сміття біля дороги в лісі. Покінчивши з цією роботою, він, звичайно, заверне машину й пожене назад у місто, тим паче, що до середини ночі лишилося десь три чи чотири години... Та... та що він ще надумав? Замість того, щоб їхати назад, він витяг з-під сидіння сокиру й вилазить із кабіни. Хряснув дверцятами, закинув на плече сокиру й побрів снігом у гущу лісу...

ДИВНИЙ ПТАХ


Напевне, всі ви зрозуміли, по що йде в ліс людина з сокирою? І не таку собі шукає ялинку, а най-найкращу, крислату, яку тепер поблизу міста чи й знайдеш. До півночі недалеко, тому водій і поспішає, а вигострене лезо сокири проти місяця загрозливо поблискує. На снігу подекуди видно сліди звірят і птахів, а за водієм лишається глибокий слід. Та хоч як він пильно дивиться, а на таку ялинку, що сподобалась би йому, і не натрапить: то стовбур кривий, то верхівка зламана, то однобока, то пожовкла глиця... Жалюгідний ліс біля міста! Колись тут стояли дрімучі ліси, вили вовки, шастали ведмеді, ходили тури, кричали сови, а тепер зрідка прошмигне яка пташина чи звірятко і, пригнічене самітністю, налякане гуркотом міста, не знає, де ховатися, куди бігти... Навіть і цієї ночі, новорічної ночі, коли ліс міг би перевести дух, відпочити, забути всі напасті й пригадати свої славні колишні часи — навіть і зараз, о цій порі спокою і зосередженості, дивись, хтось притарабанився машиною, вивернув сміття та ще погрожує сокирою...

Водій бреде і бреде, поки, нарешті, його очі приваблює найкраща — не дуже висока, але крислата й густа — ялинка, — неначе танцюристка присіла на одній нозі в довгій пишній спідничці. Справжня красуня лісу! Верхівка спрямована вгору, немов зелена стрілка, а гілля поросло так рівномірно, наче хтось дуже старався, розміщуючи його. І лише з північної сторони одна нижня гілка випнулася занадто вгору, аж сніг із неї струсився... Водій і схопився за цю гілку, замахнувся сокирою...

І раптом з-під ялинки висовується — так-так, висовується, а не виплигує! — чималий птах і не поспішаючи кульгає геть від ялинки.

— Ого! — від несподіванки водій аж рота роззявив, а сокира вислизнула у нього з рук і провалилася в сніг. — Оце-то птах!.. По хвосту наче куріпка!.. А завбільшки з доброго ґиндика!.. — Він аж облизався. — Це ж чудово на новорічний стіл... Мабуть, сам Дід Мороз послав мені цей гарний подарунок!

А птах тим часом спокійнісінько кульгав собі далі, і тільки зараз водій роздивився, що той птах здорово припадає на одне крило, видно, нога покалічена.

— Тим краще, тим краще, — водій задоволене потирає долоні, — тим легше буде його зловити... Хап за хвоста, чик сокирою по горлу... Новорічні ласощі...

Облишив водій ялинку і кинувся за птахом. От-от схопить за хвоста, але птах — шусть! — вислизнув із рук, а водій похитнувся і плюх обличчям у сніг.

— А щоб тобі!.. Ну начувайся! — підхопився і ну ще швидше доганяти, а птах раптом так важко закульгав, що ось уже впаде і не встане... Та дивись, і знову вислизнув із рук, і знову заплигав;, спираючись то на одне, то на друге крило, а ловець аж язика висолопив та все біжить і біжить, простягає руки і падає, підводиться і знову біжить, крутиться за птахом між деревами та пеньками, провалюється у снігові замети, забувши про все на світі, пойнятий мисливською пристрастю... З голови водія хтозна-коли злетіла хутрова шапка, розкрутився і згубився шарфик, за комір насипалось снігу, він захекався, аж хрипить, вирячені очі нічого не бачать, лише того птаха, якого от-от схопить... ах! і знову вислизнув...

— А щоб тобі біс! — який уже раз лається розлютований ловець. — Постривай, ось я тебе схоплю за шию, ось я зараз... прокляття! — знову впірнув у намет. — Ось я тобі дам, коли зловлю... зашкварчиш ти мені у духовці... нікуди ти не втечеш... од мене...

І зупинився наче вкопаний: перед самим носом простяглася дорога, всипана осколками скла, картопляним лушпинням, клаптиками паперу — дорога, якою ось він недавно їхав перед тим, як заїхати в ліс... Куріпка наче крізь землю провалилася; довкола ані лялечки, й лише в тій стороні, де місто, злітає в небо то одна, то друга святкова ракета, пущена нетерплячими руками. Водій оглядівся: обабіч дороги темніє моторошний ліс, в той ліс веде кілька доріг, а якою він завернув туди — хоч як вгадуй, та не вгадаєш.

Роздосадуваний ловець оглядівся, шукаючи того нещасного птаха, і аж ахнув: кульгава куріпка, яка ледь чапала, спокійнісінько сидить собі на голій гілці сосни, що на краю дороги, і дивиться на нього такими великими палаючими очима, немов не очі, а два горшки з зеленавим жаром!..

Тут виринув із-за хмари місяць, і ловець бачить, що куріпка — ніяка не куріпка, а птах, про якого ніхто ще не чув і не бачив, з кудлатими грудьми звіра й іклами замість дзьоба, а ноги... чи не в чоботях?

«Мені верзеться!» — стукнуло водієві, але не встиг він протерти очі, як дивовижний птах зареготав на весь ліс:

— О-хо-хо-хо!

І із ніздрів його повалив густий дим.

У водія чуб на голові став дибки.

Він і не відчув, як ноги самі понесли його назад у місто. Подався він, про все забувши, — машину, ялинку, сокиру, шапку. На бігу кілька разів підсковзнувся, упав, підводячись, озирнувся назад: чи не женеться за ним те страховисько, чи не цілиться схопити за горло, чи не зарегоче страшним-страшним голосом?

Дорога знов опустіла — похмура, залита місячним світлом, обтикана таємничими тінями, що, мов грізні вартові, охороняють таємницю лісу — невже в цю ніч, в новорічну ніч, навіть виснажені приміські ліски, навіть найпохмуріша із доріг може мати свою таємницю... Скрізь тихо, спокійно, лише із придорожнього дерева ще раз пролунав моторошний пташиний сміх...




<< предыдущая страница   следующая страница >>