asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 4 5
Глава 4. Вільні економічні зони

4.1. Історичні аспекти створення вільних економічних зон (ВЕЗ).

4.2. Сутність ВЕЗ та їх роль у залученні іноземних інвестицій.

4.3. Нормативна база створення та діяльності ВЕЗ.

4.4. Сучасний стан ВЕЗ в Україні.

Ключові слова: вільна економічна зона, спеціальна економічна зона, мито, митниця, митний режим, протекційна система, венчурні фірми, зовнішньоторговельні зони, комплексні виробничі зони, науково-технічні зони, туристсько-рекреаційні зони.

4.1. Історичні аспекти створення ВЕЗ

Історично склалося так, що вихідною ознакою ВЕЗ є особливий режим митного оподаткування. Це пояснюється тим, що основною формою міжнародного економічного співробітництва тривалий час була міжнародна торгівля. Майже 2000 років тому (у 166 р. до н. е.) з метою сприяння торгівлі влада грецької держави острова Делос проголосила першу документально відому вільну зону. На острові приїжджі купці звільнялися від податків, мита та виконання адміністративних формальностей. Делос відігравав помітну посередницьку роль у торгівлі між Заходом та Сходом протягом 80 років.

Уже в середні віки міжнародний товарообмін потерпав від жорсткого митного режиму, якого дотримувалася більшість європейських держав. Митна процедура була дуже громіздкою та пов’язаною із значними додатковими витратами на оплату мита. На цей час припадає виникнення перших районів «порто-франко» в портових містах – Гамбурзі, Бремені, Марселі, Ліворно та ін.

Територія «порто-франко» відмежовувалася від решти території спеціальним митним кордоном. Рух товарів між «порто-франко» та закордонними державами здійснювався без митних формальностей та сплати мита. При просуванні товарів в середину країни застосовувався звичайний митний режим. У межах «порто-франко» допускалася різноманітна промислова та торговельна діяльність. В усіх інших випадках «порто-франко» (за винятком вільних міст Ганзейського союзу) підпорядковувався державному режиму. Режим «порто-франко» вводився не тільки для розвитку зовнішньої торгівлі, але й для економічного підйому тієї чи іншої області. У таких районах інтенсивніше розвивалась промисловість, транзитні перевезення, забезпечувалося стабільне постачання населення товарами, які не вироблялися в даній країні. На початку ХХ століття «порто-франко» існували в Гібралтарі, на Мальті, в Суліні, Сінгапурі, Адені. Першим праобразом ВЕЗ стало отримання статусу «вільного порту» в 1595 р. містом Генуя (Італія).

У ХХ ст. на зміну «порто-франко» приходять нові інструменти, покликані послабити несприятливий вплив протекціонізму на світову торгівлю: створюються вільні склади в портах для зберігання транзитних вантажів чи привезених та ще не проданих товарів. Експорт-імпорт товарів із цих складів був вільним від митних зборів та формальностей. Склади були громадськими (знаходилися у підпорядкуванні митниці) та приватними (належали приватним особам). Склади були спільними для зберігання будь-яких товарів до п’яти років або обмеженими для зберігання певних товарів до шести місяців. На складах допускалися сортування, роботи щодо запобігання товарів від порчі та їх реалізація.

Одночасно почало практикуватися повернення мита з імпортованого товару у випадку його переробки та реекспорту в установлений термін, а також безмитне ввезення та вивезення товару з обов’язковим здійсненням зворотної операції протягом певного часу. Однак спочатку повністю перебороти недоліки протекціоністської системи не вдалося через труднощі контролю за збереженням та рухом товарів, розрахунків при поверненні мита тощо.

Тому в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. з’являються «вільні гавані» – спеціально відведені місця в портових містах, куди дозволялося привозити іноземні товари без мита та дотримання митних формальностей, зберігати їх без обмеження терміну, обробляти аж до промислової переробки та проводити торгові операції. На відміну від «порто-франко», на території «вільної гавані» не дозволялося проживання осіб, які не мали відношення до експлуатації та охорони гаваней, заборонялася роздрібна торгівля, споживання неоплачених митом товарів.

У квітні 1817 року для стимулювання розвитку місцевої промисловості приймається рішення про створення зони «порто-франко» в Одесі. Відкриття відбулося 15 серпня 1819 року після завершення робіт із створення митних огорож у вигляді ровів, валів і т. ін. У «порто-франко» діяли наступні правила. В Одесу дозволялося вільне (без митного огляду, подання декларації та сплати мита) ввезення будь-яких іноземних товарів, включаючи товари, що були заборонені для ввезення в Росію. Вивезення із Одеси іноземних товарів для продажу всередині країни допускалося тільки через митні кордони за правилами загального тарифу із сплатою мита та на основі положень, що регулювали ввезення в Росію іноземних товарів. Тому всі товари, що надходили в Одесу і ввезення яких у Росію заборонялося тарифом, могли пропускатися через «порто-франко» лише транзитом для наступного вивезення за кордон. За такої системи мито сплачували не одеські підприємці, а покупці іноземних товарів всередині країни.

Експорт товарів із Одеси за кордон проводиться відповідно до загального порядку. Тому заборонені тарифом до експорту з Росії товари не могли вивозитися із одеського порту. Завезені в Одесу із Росії товари не обкладалися митом. Останнє стягувалося лише з товарів, які експортувалися, при їх завантаженні на кораблі в порту відповідно до правил загального тарифу.

Економічний механізм «порто-франко» є досить гнучким та удосконалювався у міру досягнення поставлених початкових цілей, насиченості внутрішнього ринку, розвитку місцевої промисловості та ін.

Так, у 1822 році було вирішено скоротити території вільної зони та перенести її межу безпосередньо до міської околиці для обмеження можливостей контрабандного ввезення товарів у країну. Крім того, з усіх іноземних товарів почали стягуватися збори в розмірі 20 % встановленого тарифом мита з метою здійснення контролю за кількістю товарів, які завозилися до Одеси. Цей збір надходив у розпорядження міської влади та використовувався на утримання складів зберігання безмитних товарів, ровів, валів, застав на кордоні «порто-франко». При продажу всередині країни раніше завезених в Одесу з-за кордону товарів доплачувалася митна різниця. Жителі Одеси мали право провозити в країну безмитно тільки одягнене на них імпортне взуття та одяг. Ввезення із країни в Одесу національних товарів та вивезення їх назад у країну дозволялося без митного оподаткування.

Успіх «порто-франко» в місті був обмежений. Початкові цілі були досягнуті не повністю. Одеса в період існування «порто-франко» мала значення лише національного порту зовнішньої торгівлі (в основному транзитної) і не стала великим портом міжнародної торгівлі. «Порто-франко» в Одесі припинив існування в серпні 1857 р., що не відобразилося на зростанні зовнішньоторгового обороту порту.

Промисловість в Одесі розвивалася повільно через відсутність водних та лісових ресурсів, високу вартість робочої сили. Негативним аспектом діяльності «порто-франко» став широкий розвиток контрабандного ввезення безмитних товарів всередину країни, а також недоотримання бюджетом 15 млн. руб. у вигляді мита.

У ХХ ст. в умовах зростання вивозу капіталу, монополістичного розподілу світу, міжнародного розподілу праці процес інтернаціоналізації виробництва набув загального характеру. Відповідно ускладнився набір інструментів державного регулювання участі національної економіки у світових зв’язках.

Це не могло не вплинути на риси вільних економічних зон. Вони стали більш різноманітними за своїм призначенням. Розширення господарських функцій зон вимагало ускладнення їх механізму, в результаті чого особливий митний режим доповнився податковим та фінансовими інструментами регулювання. Розвиток комунікацій дозволив створювати зони не тільки в портових районах. З часом термін «вільна зона» почав застосовуватися до районів, де діє та чи інша системи фінансових та інших пільг щодо підприємця і які, як наслідок, є дещо економічно відокремленими від решти території країни.

Сьогодні за функціональними ознаками можна виділити три категорії вільних зон, маючи на увазі, що на практиці зустрічаються перехідні або комплексні форми, які не можуть беззастережно відноситися до тієї чи іншої категорії.

До першої категорії можна умовно віднести зони вільної торгівлі, які є прямими послідовниками традицій «порто-франко». Це частина суверенної території держави, де товари іноземного виробництва зберігаються, продаються та купуються без сплати звичайних у таких випадках митних платежів, іншими словами, це безмитна торговельна та складська зона, яка, залишаючись частиною національної території, з точки зору фінансового режиму розглядається як територія, що знаходиться за межами державного кордону. Найбільш розповсюджений різновид таких зон – «д’юті фрі» – магазини у великих міжнародних аеропортах. Практично в усіх країнах Західної Європи, США, у багатьох інших країнах права вільної торгівлі розповсюджуються на значні за розмірами площі, які використовуються для обслуговування оптової торгівлі.

Вільні зони такого типу вирішують обмежене коло питань. Широкому розповсюдженню вони зобов’язані не тільки тій ролі, яку відіграють в обслуговуванні зовнішньої торгівлі, але й тому, що їх створення не пов’язано з великими витратами чи організаційними складностями. Тому їх засновниками часто виступають місцева влада чи консорціуми, які створюються зацікавленими фірмами. Передумовами створення торгових зон є вигідне географічне положення (близькість до міжнародних транспортних артерій, великих промислових центрів, районів прикордонної торгівлі тощо), наявність розвиненої інфраструктури, включаючи під’їзні шляхи, складські приміщення, вантажні термінали, стале електро-, водо- та теплопостачання.

Дохід країни, що створила зону, складається із надходжень від орендної плати за використання приміщень і механізмів, які знаходяться в зоні. Сучасні вільні торгові зони надають широкий спектр послуг, починаючи від сортування та упаковування товарів аж до їх часткової переробки. У такому випадку вони вже виступають як перехідна форма, що наближається за своїми характеристиками до більш складних промислових експортних зон.

Зони вільної торгівлі є типовими економічними анклавами. Від території приймаючої країни вони відокремлені внутрішнім кордоном; постачання товарів із зони на внутрішній ринок, як і постачання з-за кордону, передбачає сплату митних зборів та проходження інших формальностей. Ці зони мають обмежений вплив на економіку країни в цілому. Однак існування зони може дати відчутний ефект у масштабах регіону, оскільки її створення та освоєння пов’язано з надходженнями додаткових капіталовкладень, будівництвом доріг та інших об’єктів інфраструктури, зростанням зайнятості, підвищенням доходів місцевого бюджету (у т. ч. валютних) тощо. Тому ініціатором вільних торгових зон часто виступає місцева влада.

До другої групи вільних зон належать ті, що безпосередньо не пов’язані з обслуговуванням зовнішньої торгівлі. Історично вихідне поняття вільної зони тут розмивається, бо митні пільги відходять на другий план або взагалі відсутні, а основну роль відіграють фінансові та валютні важелі. До даної групи зазвичай відносять банківські та страхові зони і технологічні парки. Між цими варіантами існують великі відмінності. Сам термін «зона» в деяких випадках може використовуватися лише умовно, оскільки найчастіше особливий режим господарювання розповсюджується не на територію, а вибірково на певний тип підприємства (так звана «крапкова зона»).

Про вільні банківські чи страхові зони говорять у тих випадках, коли хочуть охарактеризувати особливості діяльності транснаціональних банківських та фінансових корпорацій у невеликих острівних державах і територіях (Багамські, Бермудські, Кайманові острови тощо), які побудували добробут на тому, що створили у своїх межах максимально ліберальний режим для функціонування таких корпорацій. Єдиним суттєвим обмеженням є те, що тут заборонено укладати угоди з резидентами приймаючої сторони. У цілому режим надзвичайно сприятливий: відсутні обмеження щодо обсягу інвестицій та характеру операцій, які здійснюються; не встановлено обов’язковий рівень ліквідності для діючих тут банків; допускається повне або часткове звільнення від податків прибутку, процентів, що переводяться за кордон. Стягуються лише податки на нерухомість, збори за реєстрацію, гербові збори та ін. Нині більш ніж третина операцій світового ринку капіталів сконцентрована в офшорних фінансових центрах. У найбільшому з них – м. Насау – діє близько 9000 іноземних банків.

Такі зони існують і в промислово розвинених країнах. Тут вони розвиваються ніби на противагу офшорним центрам у країнах, що розвиваються, з метою підпорядкування операцій на міжнародному ринку позикових капіталів національній валютній владі. Так, у кінці 1981 року в Нью-Йорку була відкрита міжнародна зона банківських послуг. Американській владі для цього не знадобилися великі капіталовкладення: нью-йоркським банкам дозволили створювати відділення з деякими правами іноземних відділень банків США. Розрахунок було зроблено на те, щоб дозволити американським банкам проводити безпосередньо на території Нью-Йорка ті операції, які раніше вони були змушені здійснювати через філії в Лондоні, на Багамських островах і т. д. Це мало успіх і супроводжувалося зростанням валютних внесків на рахунках нью-йоркських банків.

Приклад міжнародної зони банківських послуг у Нью-Йорку дозволяє зробити висновок про важливу особливість використання вільних зон: вони несуть значне навантаження як інструмент держаного регулювання для вирішення регіональних чи галузевих завдань. Так, нью-йоркська зона була покликана підняти значення найбільшого міста США як міжнародного фінансового центру. Ще більше така спрямованість помітна у випадку підприємницьких зон (найбільше поширення отримали на початку 80-х років у Великобританії і США) та «технологічних парків» (США, ФРН, Японія, Сингапур).

Підприємницькі зони виникли як породження неоконсервативного варіанта регіональної політики, яка спрямована на пожвавлення головним чином дрібного та середнього бізнесу в депресивних районах за рахунок надання підприємцям більшої свободи діяльності та значних фінансових пільг. В Англії, наприклад, у підприємницькій зоні Свонсі влада на пільгових умовах здає в оренду виробничі приміщення, надає підприємствам відстрочки у сплаті місцевих податків і т.д. Специфіка програми полягає в тому, що головний пріоритет надається створенню робочих місць переважно у сфері послуг, причому організатори зони прагнуть, щоб переваги отримували дрібні підприємці, а не філії великих фірм. Економія коштів досягається завдяки спільному використанню інфраструктурних об’єктів. Підприємницькими зонами проголошуються населені пункти, квартали в містах, де завмерло економічне життя. Вони не мають визначених меж та виділяються лише статусом фірм, що там розміщені.

У США підприємницькі зони створюються для відродження депресивних областей і районів у 37 штатах. Використовуються такі стимули, як звільнення від податків, що діють у гуртовій та роздрібній торгівлі, податків із коштів, що йдуть на оплату комунальних послуг, а також податкові пільги на капіталовкладення та прибутковий податок.

Більше половини підприємницьких зон у США виникло протягом усього лише 5 років (з 1980 до 1985). У той же період були сформовані аналогічні зони у Великобританії. Це не випадково. З одного боку, в обох країнах на початку 80-х років безробіття досягло рекордного рівня. З іншого – анклавні вільні зони як елемент територіальної політики з’явилися в руслі неокласичної економічної концепції. Створення зон супроводжувалося зниженням державного втручання в регіональну економіку, скороченням доходів бюджету та зростанням залишків коштів у розпорядженні платників податків.

Технологічні парки, технополіси заявили про себе як нова ефективна форма інтеграції науки і виробництва, що сприяла прискореному впровадженню передових науково-технічних розробок у виробничу практику. Вони звичайно є територіально об’єднаною сукупністю лабораторних і виробничих приміщень, що надаються на сприятливих умовах в оренду так званим «венчурним» (ризиковим) фірмам, які займаються комерційним освоєнням перспективних наукових та технологічних ідей. Венчурні фірми користуються й іншими перевагами: в Сингапурі, наприклад, це державне фінансування 50 % витрат на науково-дослідні і конструкторські роботи (НДІКР), прискорена амортизація науково-технічного обладнання, присвоєння компанії в галузі НДІКР статусу «піонерської», що звільняє її від сплати податку на прибуток тощо.



следующая страница >>