asyan.org
добавить свой файл
1 2 3 4
Рокитнівський район

ВІЗИТІВКА



Край склоробів,

каменярів, лісівників.

хліборобів та народних талантів .
Рокитнівщина - квітучий край Полісся, щедрий природою і людьми, які дбайливо бережуть минувшину та дбають про майбутнє. Це край, що росте й розвивається в тісній співпраці сусідів, зміцнюючи державну незалежність на засадах взаємоповаги, гуманізму та любові.
Рокитнівський район було створено в січні 1940 року. Культурно-адміністративним центром району є селище міського типу Рокитне. Кількість населення - 53,0 тис. чол., з них: 9,2 тис. чол. - міського, 43,8 тис. чол. - сільського. Рокитнівський район найбільший за площею район Рівненщини, розташований на північному сході області, у найбільш заболоченій її частині. На півночі району проходить міждержавний кордон з Республікою Білорусь, а на сході Рокитнівський район межує з Олевським районом Житомирської області, на півдні та південному заході - з Березнівським, на заході - з Сарненським та Дубровицьким районами Рівненської області. На території району розміщено 39 населених пунктів. З них: селищ міського типу - 2, сільських населених пунктів - 37.

Рокитнівський район має значний природно-ресурсний потенціал, представлений насамперед багатими лісовими угіддями, що займають 65,6 % його території. У районі знаходяться 32 природно-заповідних об'єкти, загальна площа яких становить 25 відс. заповідного фонду області.

В широкому спектрі наявні сировинні ресурси піску, торфу, гранітів, гранодіоритів, діоритів, каолінів, габро. Промисловість району базується на склоробній, каменедобувній, деревообробній галузях. Виробничу діяльність в районі здійснюють 10 сільськогосподарських приватних підприємств, 15 фермерських та 12,8 тис. особистих селянських господарств, які використовують 22,9 тис. га сільськогосподарських угідь.

Освітню мережу району формують 42 загальноосвітні школи, Рокитнівське медичне училище та професійний ліцей, в яких навчається близько 10900 учнів.

Медичне обслуговування населення здійснюється центральною районною лікарнею, в складі якої функціонує 270 стаціонарних ліжок, З дільничних лікарні, 4 лікарські амбулаторії, із них - 3 амбулаторії загальної практики сімейної медицини та 33 фельдшерсько-акушерських пункти та З фельдшерські здоровпункти.

На території району діє 39 клубних закладів, 36 бібліотек, Рокитнівська районна дитяча музична школа та її філія в смт Томашгород. Вісім самодіяльних колективів носять почесне звання «народний аматорський».

На території району зареєстровано 73 релігійні громади.

Глиннівська сільська рада, Старе Село та село Рокитне - рекордсмени по народжуваності.

Для кожної людини дорога у великий світ починається від отчого порога, який ми звемо домівкою, рідним краєм, своєю малою батьківщиною. Адже рідний край – це не тільки місце, де ти народився і виріс, а й місце де промайнуло твоє дитинство, де ти пізнав перше кохання і перше розчарування.

Мій рідний край – Рокитнівщина, бо тут мені судилося народитись, тут споконвіку жили мої предки. В нашій сім»ї зберігається чимало сімейних реліквій, шануються традиції і звичаї, що передаються від покоління до покоління, я їх добре знаю, захоплююсь їх поетичністю. Як чудово, коли на свято збирається велика родина і кожен згадує цікаві бувальщини, а потім усіх об’єднує українська пісня, чарівливо ніжна, проста і задушевна, в якій бринить любов до рідної землі. Рокитнівщина – це край оксамитової зелені трав, дерев, блакитного неба, веселого щебетання пернатих друзів. Цей край причарував мене, приворожив навіки. Та хіба можна не любити той край, де вперше ти побачив солодкий дивний світ, де вперше став ходити, навчився розрізняти смаки, кольори, запахи ?

Для кожної людини рідний край – це стежка, по якій вона пішла у світ, це рідний дім, де завжди з любов»ю чекають нас наші рідні.

Зачаровують в Рокитнівщині, прекрасні сільські краєвиди, хатки в білопінному буянні садків, різноголосий спів пташок. Але мабуть найбільше враження справляють мудрі, роботящі, веселі люди. Їх уміння працювати можна було б назвати творчістю у найвищому розумінні цього слова. У народі кажуть : як працює, так і їсть. А хто не знає рокитнівських вареників! Приготування цієї страви відзначається високим рівнем кулінарної майстерності. Під час вечері в косовицю чи жнива розкривалися характери рокитнівчан, серед яких було чимало фантазерів і мрійників. У будь яку пору року над селами линули пісні, що стверджували невмирущість народного духу.

Споконвіку існувала започаткована ще нашими предками традиція оберігати свій край і пам’ятати його звичаї та обряди. Але на жаль, вони були забуті : І зараз, коли відроджується наша країна, відроджуються і звичаї і традиції українського народу, бо саме вони є цілющим джерелом духовності, національної свідомості.

У кожного народу, у кожної нації є своя історія, своя національна свідомість, своя культурна спадщина. Саме завдяки цьому жодна нація у всьому світі не схожа на іншу. Але для того, щоб мати своє обличчя, зберегти національну гідність, необхідно пам’ятати власну історію, зберігати ті пам’ятки культури, архітектури, мистецтва, що нагадують про неї. Адже наші пращури творили історію нашої країни, народу саме такою, якою вона є.

Кожна нація з турботою думає про день прийдешній, коли нові покоління житимуть на її землі, тому й дбає про історичну спадщину. Це той Пантеон Безсмертя, що створювався віками тяжкою працею і закріплювався кров»ю, бо кров синів і дочок України не змивається, не щезає безслідно.

Необхідно пам’ятати, що народ, який не знає своєї історії, приречений повторювати трагічні помилки минулого знову і знову.

Перші розкопки слов’янських курганів Волинського Полісся, проведені ще в ХІХ ст.

У 30-х роках ХХ ст. в с.Березово, поблизу хутора Дубровка, виявлено поселення культури гребінцево-накольчастої кераміки. Племена цієї культури вирощували злаки : пшеницю, ячмінь, просо, жито, овес, вику. Вони поселилися на берегах річок та озер, бо поряд з землеробством важливу роль у їх житті продовжувало відігравати мисливство, рибальство, збиральництво.

У с.Томашгород (раніше Сехи) в 30-х роках виявлено поховання початку залізної доби. Знайдено кам’яне вістря та спис стжижовської культури.

У 1981 р. в Юзефіні працювала археологічна експедиція Рівненського краєзнавчого музею на чолі з Богданом Анатолійовичем Прищепою.

Насамперед, зробимо невеличкий екскурс в історію. Перші кургани на Поліссі з»явилися на початку бронзового віку, близько 4–х тисяч років тому. Але найбільше подібних археологічних пам’яток з кінця 1–го початку ІІ-го тисячоліття і належать вони східним слов’янам.

Традиція насипати курган була пов’язана з дохристиянськими віруваннями місцевого населення. Дослідження курганів дозволило археологам розширити знання про слов’янське язичництво, простежити, як християнство в ХІ ст. проникає на Полісся. Крім того, особливості поховального обряду дозволяють вченим встановити межі розселення слов’янських племен. Для північних районів нашої області це особливо цікаво, адже саме тут проходили кордони розселення волинян і дреговичів у добу Київської Русі.

Перші розкопки слов’янських курганів Волинського століття були проведені як в 19 ст. біля с.Немовичі Сарненського району студентом Баторевичем і в околицях селища Рокитного, де керував експедицією археолог Ярроцький. Нині поблизу цих населених пунктів курганів ми вже не знайдемо, вони давно зруйновані. Прикро, але ці дослідження були погано описані, а знайдені речі зникли.

Проводити розкопки археологам допомагали місцеві жителі, а особливо учні та вчителі ближніх сіл. Ось що розповідає свідок тих подій Василь Петрович Колодич, тодішній вчитель Дубнівської восьмирічки :

Ці дослідження можливо, ніколи б і не проводилися, якби не самовільне втручання директора Глиннівської середньої школи Адама Сергійовича Бика, який разом з своїми колегами-однодумцями викопав в одному з курганів велику за розмірами гомілкову кістку, що свідчила про незвичайний зріст людини. Це й привернуло увагу науковців. Розкопки мене зацікавили одразу. Курган розділявся на 4 сектори і поступово, крок за кроком, копали вглиб. Коли виявили горщика, то спеціальним ножем акуратно знімали землю, щоб не пошкодити.

У першому кургані знайшли скелет чоловіка. Ймовірно, це був воїн, тому що череп мав два отвори, швидше за все пробитих списом. Коли скелет зачищали, щоб сфотографувати, лопата скреготнула по чомусь твердому. Так знайшли ще один скелет – жіночий. А в другому кургані виявили скелет хлопчика.

Ці поховання є певною мірою загадковими, адже поблизу не виявлено залишків людських поселень.

Подібні кургани є й в інших місцевостях нашого району. Досить цікавий об’єкт для досліджень – село Біловіж, де збереглися давні слов’янські поховання.

У 1982 р. в с.Познань працювала етнографічна експедиція, до якої входили київські та рівненські науковці. Зокрема, етнограф Скуратівський, рівненський письменник Шморгун. За матеріалами експедиції знято документальний фільм «На берегах древлянської ріки».

Кілометрів 10 від залізниці розташоване урочище Ігорів Брід. Саме тут, згідно з переказами, повгрузали в болоті підводи князя Ігоря і його збирачів данини. Десь недалеко від броду і загинув князь від рук древлян.

Рокитнівщина знаходиться в північно-східній частині області. Найдавніші літописи згадують про величезні лісові пущі на півночі краю, називаючи поліську частину »древлянською землею». Уся ця частина по суті була великою пущею з не рубаними лісами. Тому тут застосовувалась вирубна система землеробства, яка поступово витіснялася орним землеробством. Зростання його продуктивності сприяло розкладу сімейної общини з колективним господарюванням і поширенням індивідуального господарства окремих сімей.

Класове розшарування вело до поглиблення майнової нерівності населення. Це підтверджується аналізом речовин пам’яток поховань і могильників.

Господарське життя населення нашого краю носило натуральний характер. Землеробські знаряддя відзначаються різноманітністю і значною для свого часу досконалістю : рала із залізними наконечниками, знаряддя плужного типу, ручні знаряддя : заступи, мотики, серпи, коси, ціпи. По всій території краю вирощували жито, в багатьох місцях – пшеницю, просо, овес.

Поширення набули промисли : мисливство, бортництво. Розвивалося також збиральництво. Розвиток продуктивних сил вів до повсюдного поширення ремесел, пов’язаних, зокрема, з обробкою металів. З болотної руди, поклади якої були значними, виплавлялося сиродутне залізо, яке після певної обробки використовувалося для виготовлення знарядь праці. Розвивалося гончарство.

Населення поступово втягувалося у ринкові зв’язки з іншими частинами Русі. Розвиток торгівлі був неможливим без грошових знаків або їх еквівалентів. Спершу за еквівалент правила худоба, пізніше використовувалися іноземні монети. Пізніше почали використовувати срібні гривні, срібники і злотники.

На завершальному етапі первіснообщинного ладу утворювалися союзи племен. На території району проживали древляни, центри яких Вручій (Овруч) та Іскоростень(Коростень) лежали далі на схід.

У VII-VIII ст. відбувався процес перетворення союзів племен у феодальні князівства. А завершився цей процес у IX ст. утворенням державного об»єднання – Київської Русі. Територія краю лежала на рубежі Волинського і Турово-Пінського князівств.

Монголо – татарська навала завдала тяжкого удару всій Русі і нашому краю. Багато сіл перестало існувати. Монголо – татари залишили про себе багато згадок, так у с.Кисоричі є урочище Татарське – назване так тому, що тут стояв загін татар. В цьому ж селі, під час монголо – турецької навали, населення поховалося в непрохідному болоті. Татари погналися за людьми і багато їх тут загинуло, бо болото займало кілька кілометрів і було дуже глибоким. З того часу його почали називати Великоднім. Зараз воно осушене і знаходиться під сільгоспугіддями.

У духовному житті краю найважливішою подією було прийняття християнства. До цього наші предки поклонялися силам природи, приносили жертви богам, які уособлювали їх. У великій пошані були знахарі і чарівники, яких називали волхвами, чаклунами, потворниками, обидниками, відунами, ворожбитами, зілійниками. Народні обряди опиралися на давні слов’янські традиції. Прихід весни вітали веснянками, іграми. Це свято пізніше злилося з християнським Великоднем і зеленими святами. Відомий був ще русальний тиждень, коли русалки виходили з води. Свято Купала злилося з днем святого Івана. Під осінь приходило свято Коструби, прощання літа.

Поширення християнства у нашому краї відбувалося протягом X-XI ст. на місцях де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви або ж божниці, як їх тоді називали. Краса і велич нових святинь поволі стирала у пам’яті згадку про стару віру. Поступово християнство охопило усі сторони життя тогочасної людини. Крім щоденних молитов, набожні люди систематично відвідували церкву і ходили на прощі до святих місць.

З прийняттям християнства розвивалась освіта. Перші школи заснувались при церквах і монастирях. Учителями були священики і дяки, які найбільше мали справу з книгами. У школі вчили читати і писати, а за підручники служили богослужебні книги, найчастіше псалтир. Школи не мали окремих приміщень, учні збирались у помешканні священика чи дяка. Після того, як навчилися читати і писати, закінчувалося навчання світських дітей. Кандидати у духовний сан продовжували вивчати богослужебні книги. Вищу освіту здобували одиниці. В її основі була грецька мова.

Незважаючи на натуральний характер господарства, слабкість економічних зв’язків, культура нашого краю розвивалася у нерозривному зв’язку з культурою Волині, як складова частина культури України – Русі.

Одночасно з наступом монголо – татарських загарбників на Півночі над Балтикою, сформувалась нова держава – Литва, яка об’єднала прусів, жмудинів, жемголів, куронів, летголів, ятвягів та інші племена, і у ХІІІ ст. почала наступ на теперішні білоруські, а у ХІV ст. – українські землі.

Ослаблена внутрішніми протиріччями Галицько – Волинська держава не змогла протистояти організаційно сильнішим литовським і підпала під владу Литви. Почалась литовсько – руська доба в історії України. Такий розвиток подій не влаштовував польських феодалів, в 1340 р. вони почали війну з Литвою за землі Галицька – Волинського князівства, яка з перервами тривала багато років. За угодами 1350 і 1352 рр. Галичина була залишена за Польщею, а Волинь за Литвою. Але після об»єднання Литви з Польщею (1569р.) влада польських феодалів поширилась і на Волинь.

Населення краю чинило впертий опір загарбникам. Зрадники – бояри та великі князі магнати поступово перейшли на бік завойовників. Їх майнове становище підтверджувалося відповідними привілеями. За умовами Кревської (1385р.) і особливо Городельської (1413р) уній участь православних у державному управлінні обмежувалась. У середині ХV ст. стосунки між литовською і українською знаттю погіршувалися в міру подальшої централізації влади.

В умовах розвитку феодальних відносин склалася ієрархічна структура землеволодіння. Вона наочно проявилась на прикладі васалітету – залежності одного феодала від іншого, коли великий князь роздавав за службу окремі поселення дрібним феодалам. Увесь тягар феодальної ієрархії лягав на плечі селянства. Власниками поселень ставали як світські так і духовні феодали. Пожалування земель розпочалося ще до монголо – татарської навали і вXIV ст. – першій половині XVI ст. інтенсивно продовжувалося.

За «Описом Волинської землі 1528р. » в цьому воєводстві налічувалося понад 430 шляхетських і магнатських родин, яким належали майже всі земельні багатства Волині. Про життя мешканців краю можна судити на підставі загального становища селянства Волині в другій половині XVI ст. – першій половині XVII ст. Саме в цей час тут інтенсивно розгорнулося фільваркове господарство, яке спричинило до часткового обезземелення селян, запровадження високої відробіткової ренти. У 80-ті роки XVI ст. в Овруцькому повіті, до якого входила територія краю, панщина становила 3-4дні на тиждень.



следующая страница >>