asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 44 45


Остап Вишня

ТВОРИ В ЧОТИРЬОХ ТОМАХ

Усмішки, фейлетони, гуморески

1944—1950

КИЇВ 1989

ТВОРИ

ВЧОТИРЬОХ

ТОМАХ

Видавництво художньої літератури «Дніпро»

ББК 84Ук7—4 В55

Нищівна сила слова найпопулярнішого в післявоєнний час гумориста і сатирика спрямована проти фашизму, українсько­го націоналізму, фальшивої буржуазної демократії. Поряд з цими гострополітичними творами — тут і високопоетичні усмішки про людей, що прикрашають нашу землю, славлять трудовими здобутками Батьківщину.

Сокрушительная сила слова самого популярного в послевоенный период юмориста и сатирика направлена против фашизма, украинского национализма, фальшивой буржуазной демократии. Наряду с займи острополитическими произведениями — здесь и высокопозтические усмешки о людях, украшающих нашу землю, славящих трудовьши свершениями Родину.

І. О. Дзеверін (голова), А. А. Дімаров, І. В. Зуб, Ю. І. Цеков, О. Ф. Чорногуз

Підготував тексти, упорядкував і склав примітки Ю. І. Цеков

Відповідальний редактор /. О. Дзеверін

Редакційна колегія:

в

4702640201—233 М205(04)—89 передплатне

ISBN 5308003289 (т. 3) ISBN 5308002584

© Упорядкування, примітки, художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1989.

Усмішки, фейлетони, гуморески

1944-1950
ЗЕНІТКА

Сидить дід Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.

— Як діла, дідусю? Драстуйте!

— Драстуйте! Діла? Діла — нічого! Діла, як казали оті песиголовці,— гут!1

— І понімецькому, дідусю, навчились?

— Атож. У соприкосновенії з ворогом був,— от і на­вчився.

— І довго, дідусю, соприкасалися?

— Так не так, щоб дуже й довго, а проте троє й од мене «у соприкосновеніє з землею» пішли. Загребли трьох отам на вигоні... І могилу вони були насипали й хреста поставили; так як наші оце повернулись, я й хреста порубав і могилу по вітру розвіяв... Щоб і сліду од погані не було.

— ...Розказати, кажете? Ну, слухайте. ...Наближалися фашисти; знелюдніло наше село. Кілька

старих бабів тільки й лишилося. Опинився й я по той бік річки, в лісі, у партизанах... Обіда хлопцям варив, коні пас. Та й закортіло мені подивитися, хто ж у моїй хаті за хазяїна тепер править, бо одинцем я жив, один як палець. От одного разу підійшов я до річки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна, сів, поплив та й висадився десантом у себе ж таки в березі. Висадився десантом, а потім пере­біжками, перебіжками поміж соняшниками, та за хлівом у лопухах і замаскувався. Замаскувався і сидю. А в хаті, бачу, світло горить, гомонять, чую, дехто співати зривається.

Я сидю, чекаю: хай, думаю собі, як поснуть, тоді вже я прийму рішеніє. Довгенько довелось чекати. Коли ось двері

1 Gut — добре (чім.).

на ґанок — рип! — виходять троє: двоє, чую, фашисти, а третій Панько Нужник,— за старосту вони його призначили. Батько кого крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, стаароста! Вийшли й прямують до хліва. А в хліві б мене на горищі трохи сіна було... Так ото Панько їх туди ночувати веде, бо в хаті душно. Полізли вони на горище, полягали. Чую,— хропуть. Я з лопухів потихесеньку, навшпиньки, у хліз. У руках у мене вилатрійчата, залізні. Я розмахуюсь та крізь лісу вилами — раз, два, три! Як заверещать вони там, як закричать:

— Вас іст дас? 1 А Нужник:

— О, рятуйте! Хтось із землі з зенітки б'є!

Ага, думаю, сукині ви сини, уже мої вила вам за зенітку здаються, почекайте, ще не те буде. Та з тим знову пере­біжками у берег, на човна й на той бік. За три дні поздихали вони всі троє: так переказували потім із села. Я їм вилами животи попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновеніє.

— Скільки ж вам, діду, літ?

— Та хто зна! Чи сімдесят дев'ять, чи вісімдесят дев'ять? Хіба їх полічиш? Знаю, що дев'ять, а яких саме, уже й не скажу.

— І ото ви не побоялись,— один на трьох?

— Побоявся? Та, чоловіче божий, війна — це ж моє рідне дєло. Я ж увесь свій вік воювався з... бабою. Лукерки моєї не знали? Хіба ж такі страженія були, як з отими поганцями на горищі! Та я їх, як щурят, подавив! А покійниця моя — хай царствує! — та вона б сама на дивізію з рогачем пішла! На що ми з кумом — царство йому теж небесне! — було вдвох... та куди там!

Сидю, було, я під повіткою, зубці до грабель тешу, а вона вийде на ґанок та як стрельне: «Свириде!»

Вірите, сокира в мене в руках сама собі тільки — стриб! стриб! стриб! Як на теперішню техніку, так чиста тобі «катю­ша». З нею я так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не на­ступав, більше одбивав атаки, а воюватися доводилось мало не щодня.

Одного разу, в неділю, ми з кумом, ще й на достойне не дзвонили, не видержали: хильнули. І добренькотаки хиль­нули. Коли ось Лукерка з церкви!

1 Was 1st das? — Що таке? (Нім.).

— Держись,— кажу,— куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку! Утворили ми соєдінєніс. Тількино вона на ґанок, я зразу вроді як на «ура»:

— Що це ти по церквах до полудня товчешся?! Піп медом частує, чи що?

А кум з правого флангу заходить. Але тут у нас обшибка організаційна вийшла: рогачів ми не поховали. Ех! — вона за рогача й в контратаку! Прорвала фронт. Ми з кумом на зарані підготовані позиції — в погрібник. Опорний, вроді, пункт.

Уже й пироги похололи, а вона все в погрібнику в окруженії держить. Сидю я за діжкою з сирівцем, куняю. Кум і каже:

— Як знаєш,— каже,— Свириде, а я до своїх пробивати­ся буду. У моєї Христі теж сьогодні пироги.

— Дивись,— кажу,— куме, тобі видніше. А краще не ри­зикувати завидна, хай як смеркне.

— Що ти, Свириде, як смеркне? Та які ж смерком пи­роги?

Перехрестився кум і рвонув в нському направленії. І таки пробився в розположеніє своєї Христі. Щоправда, рогачем його таки контузило, але з ніг не збило!

А я аж до вечора в окруженії за діжкою з сирівцем про­сидів. Тільки ввечері уласкавилась трохи Лукерка; під­ходить, одчиняє погрібника:

— Сидиш? — каже.

— Сидю! — кажу.

— Іди ж хоч галушок попоїж, а то охлянеш!

— Кинь,— кажу,— рогача, тоді вийду! Бойова була покійниця!

Було з нею й стратегії, й тактики. Де ми з кумом тільки не маскувались: і в картоплинні, ї в коноплях. Та обнаружить, було, враз! Обнаружить — і витіснить! Та тіснить, було, аж до водяного рубежа, до річки. А ми з кумом плавати не вміли, стоїмо у водяному рубежі на дистанцію, щоб ро­гачем не дістало. Стоїмо, мокнемо.

А вона:

— Мокнете?! Мокніть, іродові душі, я з вас конопель натіпаю.

Та після такої практики мені з отими гнидяними хрицями й робити не було чого. Шкода — кума нема: ми б з ним у соєдінєнії не те б показали.

Кум і льотчик кріпкий був. Ас!

Трусимо ми якось кислиці з кумом. Повилазили на дерево й трусимо. А кислиця висока була, розложиста. Фашисти, кляті, зрубали її. Лукерка в пелену кислиці збирає. Трусили, трусили,— ке, думаємо, закуримо. Люльки в зуби, кум огню креше...

Коли це знову як бахне:

— Знову за люльки!

Так ми з кумом як стій з кислиці у піке. Кум таки при­землився, хоч і скапотував, а я з піке — в штопор, із штопора не вийшов, протаранив Лукерці спідницю й урізавсь у землю! За півгодини тільки очунявся, кліпнув очима, див­люсь: ліворуч стоїть кум, аварію зачухує, праворуч Лукерка з цеберкою води. Ворухнувсь — рулі повороту ні в руках, ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрімокрісінькі...

— Живий, слава богу! — кум каже. А Лукерка:

— Був би,— каже,— він живий, якби не моя кубова спід­ниця! Хай скаже спасибі спідниці, що затримала,— угруз би був у землю по самісінький руль глибини! Ех, льотчики,— каже,— молодчики!

А ви кажете, чи не злякався я трьох гітлерівців? Після такої практики?! Таке й вигадаєте!

— А що тепер поробляєте, дідусю?

— Прийшли наші — я демобілізувався. Дуже швидко німці тікають, не наздожену. Хай уже молодші гонять. А я оце дітлахам у дитячий садок пищики роблю. Такі ж утішненькі дітоньки! Та колгоспну череду з евакуації ви­глядаю. Треба випасати, треба відбудовувати після німецької погані. Ех, кума б оце мені, ми б оце вдвох... Хочете, може, «зенітку» мою побачити? Ось вона!

І погладив ніжно дід Свирид свої вилатрійчата...

ПРЯМА НАВОДКА

Анікогонікогісінько не було в бабусі, крім Івасика.

І в Івасика не було ні батька, ні матері, а була в Івасика сама тільки бабуся.

Викохала бабуся Івасика, випестила. І сорочечка завсігди в Івасика чистенька, випрана біленько і червоною заполоччю

у хрестики вигаптувана. І волоссячко в Івасика вичесане, і ніжки в ііього щовечора тепленькою водицею вимиті.

І як засне, було, Івасик увечері, становиться навколішки бабуся перед царицею небесною:

— Царице небесная, оборони мого Івасика і від недуги тяжкої, і від ока лихого. Одинбо він у мене, однісінький. Спаси його й помилуй! І присноблаженная і пренепорочная! Амінь!

Ріс Івасик. Виріс Івасик.

Уже й десятирічку Івасик закінчує, і в драмгуртку в клубі колгоспному, а найбільше до вподоби Івасикові військовий гурток, і найретельніше вивчає Івасик гарматну справу, артилерію.

А ввечері, було, сидить біля столу Івасик та вголос і ви­читує про гармати різні: і про важкі, і про польові, і про зенітні.

А бабуся біля Івасика сидить, на Івасика дивиться, слухає.

— Ой, бабусю,— Івасик усміхається,— слухайте й ви­вчайте. Щоб знали ви в мене про артилерію все, бо буду я, бабусю, артилеристом, і стидно мені буде, що моя бабуся та в гарматній справі необізнана. Щоб як спитає хто вас про пушку, щоб ви йому все «як з пушки»!

— Де вже мені, Івасику, де вже мені, голубчику!? Читайчитай, любенький. А мені й те серце радує, що біля тебе я, ІЕасику!

— Ось слухайте, бабусю! Пряма наводка — це коли приціл на об'єкті. Суне ворог, а ви орудіє прямісінько на його... Бах! — і ваших нєт!

— Кого, Івасику, «ваших»?

— Ваших? Ворога нема! Бах — і ворог у клоччя! Пойня­ли, бабусю? Прокажіть!

— Та бог з тобою, Івасику! Хіба мені воюватися!?

— Прокажітьпрокажіть!!

— Пряма наводка — це коли — бах! — і ваших нєт! У клоччя!

Пригорне Івасик бабусю до себе, притисне:

— Ах, ви ж наводчик мій! — заливається.

* * *

Загриміла Велика війна Вітчизняна. Як ішов Івасик у Червону Армію, обнімав бабусю, до грудей пригортав, цілував...

— Не жалій, Івасику, ворога, а жалій себе! Не бережи, Івасику, ворога, а бережи себе!

— Е, бабусю, хіба ж артилеристи плачуть?

— Не буду, Івасику, не буду!

— Артилеристи: бах! — і ваших нєт! Пам'ятаєте?

* * *

Залізним чоботом поганим топче фашист землю України Радянської.

Уже й у бабусиному дворі по курнику та по хлівах гітле­рівець нишпорить.

Нема вже в бабусі пари її овечок, нема підсвинка, нема й п'ятірки курочок,— самий тільки півничок і залишився: заховала його бабуся під припічком, соломою заклала.

Побіліла бабуся, налилися тугою очі...

* * *

Сумні, тужні, чорні два роки фашистського панування. Придавили вони бабусю, приголомшили, аж поменшала вона, зігнулась.

Два роки чорного туману. І раптом світлий промінь:

— Наші наближаються! Німців б'ють! Німці тікають! Погарячішали у бабусі очі, посвітлішало обличчя, розпрям­лятися пот:ав згорблений бабусин стан.

Ближче, ближче наші...

Заметушилося фашистське гайворіння у бабусиному селі. Бігають, людей у німецьку неволю хапають. Тортури... Розстріли...

Аж ось наші вже в сусідньому селі.

Тікають німці з бабусиного села.

Востаннє по хатах гасають, грабують, б'ють, палять...

Ускочив і до бабусі в хату єфрейтор. Хижими очима по хаті бігає. Шугає під піл, на піч, під піч.

Шугнув рушницею під припічок — вилетів з криком зпід припічка бабусин півник.

— Ааа! Донерветер!! Згріб півника, давить.

Терла бабуся сіль у макітрі. Зайнялося в бабусі під серцем, запекло. Аж затремтіла вся. Промайнуло на думці:

«Пряма наводка — це коли приціл прямісінько на ворога. Бах! — ваших нєт!»

Махонула макогоном і фашиста просто в лоб — бах! Він тільки:

— Васвасвасвас!

Та й посунувся під лаву. Двічі позіхнув і замовк. Увійшли в село наші.

Оглядав у бабусиній хаті мертвого фашиста лікар. Подивився і каже:

— Смерть од пролома голови тупим оружієм! А бабуся:

— І лікар, а не вгадали. Не від пролома голови, а від макогона, прямою наводкою. А орудія справді не дуже гостра, тупа орудія — макогон!

ГЕОГРАФІЯ

(Коротенький підручник для німців, що сильно дуже цікавилися нашою територією, та не встигли її вивчити, а за одним рипом і для тих, кому ще, такимо робом, закортить, може, нашою територією зацікавитися).

Передмова

Складений нами підручник з географії дуже коротісінький, схематичний. За причину такого викладу для нас пра. вило те, що нікому й ніколи не вдасться на довший час на нашій території затриматися,— а навіщо ж довга географія для недовгого перебування? Тому, значить, коротісінька.

І. Просторінь

Просторінь нашої території неоднакова. Якщо брати її з заходу на схід од Сяну, приміром, до річки Волги, то вона дуже довга. Щоб її пройти, треба років зо два, а як брати навпаки — від ріки Волги до ріки Сяну,— вона значно коротша — її пробігають місяців за п'ятьшість.

II. Поверхня

Поверхня скрізь — «пересеченная». Хоч би куди пішов, хоч би де став — скрізь січуть. І добре січуть! На капусту.

III. Гори

Гори — походження здебільше вибухового. Гірничі по­клади, як про те свідчать найновітніші геологічні дослі­дження, складаються в основному з арійської породи.

Понімецькому — труппенберг, а понашому — падлогори.

IV. Грунт

Грунт — дуже інтересний. Як нігде в світі. Перегній із тихтаки ж порід, що й гори: арійської, італійськоапеннінської... У грунті дуже багацько залізних хрестів і мета­левих ґудзиків.

V. Ріки

Найславнозвісніші: Волга, Дон, Дніпро, Дністер, Прут, Західний Буг, Південний Буг, Збруч, Серет, Сян, Нєман, Вісла. Відзначаються тим, що на всіх цих річках, як із заходу на схід, так шпарко, що доводиться стовбура в одежі в них кидатись. Дехто дістається протилежного, але небагато.

VI. Моря

Найцікавіше Чорне море. Славнозвісне тим, що що більше приймає в себе кораблів, транспортів, катерів, самохідних барж із свастикою та з арійською расою,— то робиться все привітнішим, веселішим і голубішає. Хороше море. Веселе.

VII. Людність Люди такі: ті, що жили тут здавнадавен, вони:

Якщо не жнуть, так німця б'ють. А все ж не гуляють.

А ті, що прийшли з заходу,— ті гниють. Дідько з ними — хай гниють.

VIII. Ліси

Про ліси, мабуть, не варт говорити, бо все 'дно ті, для яких цього підручника пишеться, в ліс і носа не поткнуть: Сидір Артемович Ковпак так нажахав, що не тільки лісу,— куща жахаються.

IX. Залізниці

Як їхати із заходу на схід, усі поїзди приходять до однієї станції. Назва її «Укіс». Станція з величезними оперативними можливостями: може приймати і приймала за добу безліч ешелонів і з людьми, і з різноманітним ван­тажем.

X. Міста

Сталінград. Ленінград. Ростов н/Д. Мелітополь. Орел. Курськ. Білгород, Харків. Київ. Кривий Ріг. КорсуньШевченківський. Севастополь. Тернопіль. Мінськ. Львів і багато інших. Це такі міста, що років через п'ятсот, а то й через тисячі, коли хтось про них нагадає представникові арійської раси, червоні кульки його чистопородної крові бліднішатимуть і одгвинчуватиметься гайка. Це ті міста, котрі «вже».



следующая страница >>