asyan.org
добавить свой файл
1


19FIFA



Особливості післявесільних обрядодій українців і кримських татар

(фольклористика, народознавство)

Ключові слова: обряд комора, перезва, рядження, аслан геджеси, кермек.

ВСТУПНА ЧАСТИНА

Актуальність питання. Весільна обрядовість - один із найстійкіших показників етнічної ідентичності народу. Вивчення цього ритуального комплексу потребує переосмислення наявних у фольклористиці та народознавстві наукових розробок, мало того, власне регіональна весільна обрядовість і сьогодні залишається малодослідженою. Очевидно, ця тема потребує цілісного, що спирається на весь комплекс наявних джерел, фольклорно-етнографічного дослідження.

Окремі відомості про весільні звичаї наших предків містять давні писемні джерела. З 11-12 ст. з’являються фрагментарні описи українського весілля. Упродовж 19 ст. опубліковано численні записи і матеріали українського та кримськотатарського весілля, багато з яких розпорошено в різних фольклорних та етнографічних збірках.

Мета роботи. Мета роботи полягає у визначенні спільних та відмінних рис і особливостей післяшлюбних весільних обрядів українського та кримськотатарського весілля. Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

- схарактеризувати джерела, за якими досліджувалась кримськотатарська та українська весільна обрядовість, та фольклорно-етнографічний матеріал з цієї проблематики;

- проаналізувати післявесільні обряди (комора, перезва, бакшиш геджеси (вечір подарунків), аслан геджеси (шлюбна ніч)) українського та кримськотатарського весілля;

- висвітлити особливості драматичних компонентів післяшлюбної весільної обрядовості;

Предметом дослідження є порівняльна характеристика післявесільних обрядів кримських татар і українців у контексті поетики весільної драми.

Об’єкт дослідження післявесільні обряди українців і кримських татар.

Теоретична і методологічна база. Теоретико-методологічну основу дослідження становить принцип системності, який зумовлює вивчення й

узагальнення інформації на основі науково-критичного аналізу комплексу джерел та літератури стосовно предмета дослідження. Відповідно до мети і завдань використовувалися загальнонаукові та спеціальні методи пізнання драматичного дійства: описовий, порівняльно-історичний, типологічний, структурно-функціональний; особливу увагу зосереджено на принципах етнографічного аналізу.

Практичне значення одержаних результатів визначається можливістю їх використання при науковому вивченні проблем історії та етнології України, народознавства. Матеріали та висновки дослідження можуть використовуватись при написанні загальних праць з фольклористики, етнографії України та Криму.

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Українське весілля у кожному регіоні України має свої особливості, можна виділити чотири регіональні типи: центральний, поліський, карпатський та південний. Найдраматичнішим моментом весілля був обряд покривання, що символізував перехід молодої до громади жінок та владу чоловіка – після цього розпочиналися загальні веселощі (Гуцульщина). Там під кінець вечері молоду кликали до комори, при цьому музики грали сумну мелодію. Як тільки молодий чув звуки скрипки, він забігав до комори і зубами перекушував мотузок, який тримав металеві прикраси в косах молодої; тоді й розсипався весь пишний головний убір гуцульської княгині. Відтепер вона мала заплітати дві коси, закручувати їх у кружок на голові, вдягати очіпок, а зверху вив’язувати перемітку чи хустку [5, с. 196].

Весілля закінчувалося обрядом шлюбної ночі, який включав перевдягання молодої, виведення її гостей, демонстрацію цнотливості. Другий день весілля знаменувався також ряженням – складними театралізованими діями. Існував характерний звичай зображати “фальшиву наречену” [5, с. 198].

Широко відомий українцям звичай перезви складається з трьох основних обрядових дій: комори, єднання родин та циганщини (рядження, ловчі).

Коли наречена доводила свою “чесність”, весілля набувало особливо буйного святкування: молода вбиралася в одяг переважно червоного кольору, гостей прикрашали червоними стрічками та поясами, подавали підфарбовану соком калини горілку, віддавали шану батькам за добре виховання дочки [4, с.211].

Останній повесільний ритуал – колачини – відбувався через місяць. Молодий купував калачі та напої, запрошував весільних батьків та гостей, щоб “запити” своє господарство.

Щодо особливостей кримськотатарської народної післявесільної драми, то тут брат нареченої відносив її на руках у шлюбну кімнату, де вона повинна була чекати майбутнього чоловіка. Нареченій слідувало прибути у дім чоловіка раніше за нього, і коли наречений з друзями добирався додому, то гостям відразу ж подавали вино і легку закуску. Ця церемонія мала назву йикил кет аша (букв. “поїжте і йдіть геть”), оскільки гості і друзі молодого після цього обряду не повинні були залишатись надовго в цьому домі. Весілля – той бенкет починається пізно ввечері. Після танцю нареченого і нареченої “Агир ава і хайтарма” виконується мелодія “сухбет олсун бу гедже” - “Нехай ця ніч буде благословенною”. Дружки уводять молодого і молоду у відведену їм кімнату. Свахи з’єднують руки молодих і залишають їх самих (наодинці) [22, с. 55]. Сидячи на шлюбному ліжкові кермек, молодий з молодою вперше після вінчання могли заговорити один з одним. Наречена після настійливих прохань нареченого вперше відкривала перед ним своє обличчя і цілувала при цьому його руку. Молодий одягав на шию нареченій золоте намисто – кюрюм-бакшиші (“подарунок побачення”) і після цього мав право "виконувати шлюбні обов’язки" [22, с.57].

Вранці після шлюбної ночі обов’язково оглядали простирадло молодих, і сам ранок мав назву кермек алди (перед шлюбною постіллю).

Після шлюбної церемонії молодому чоловікові не варто протягом семи днів виходити із хати. Чоловіки і жінки, які приходили у гості, збирались окремо.

Напередодні першої шлюбної церемонії до молодих у гості приходила молодь. Цей вечір називався аслан геджеси - “левиний” вечір, або ж вечір левиного вогнища. Вважалось, що молодий , як лев, повинен був протистояти пристрасті, покинувши дружину на ніч саму. Друзі залишались ночувати в кімнаті з молодим , а подруги – з молодою. Всю ніч в обох кімнатах молодь говорила, розповідали легенди і казки, відгадували загадки, змагались у знанні прислів’їв, поговірок та приказок [14, с. 63].

У кінці сьомого дня шлюбних дій влаштовувався бакшиш геджеси – вечір подарунків. Збирались родичі і дарували весільні подарунки. Після цього молодий чоловік цілував руку і сукню своїй матері, і, головне, дарував їй шубу. Звичай мав назву “покривання шубою” – тон-йапмак. Всі кидали на шубу гроші, якими обдаровували служницю, яка обслуговувала весільну церемонію. Вечір закінчувався вітаннями, піснями і танцями, які у кримських татар особливо грандіозні; їх характеризують особливі рухи руками і мистецькі тіло-рухи. При цьому опущені донизу очі надавали велику принаду танцювальниці [Бейм, 1862].

Вечором подарунків закінчувався цикл весільних обрядів. Через 7 днів у суботу молода дружина вперше могла вийти і піти помолитися в кенасу, оскільки дівчат туди не допускали.

Таким чином, весілля в середовищі українців і кримських татар являло собою справжню драму, що супроводжувалася музикою, співами, танцями, іграми, набуваючи при цьому характеру народного свята. У весільних звичаях закодовані й прадавні прояви матріархату в українців, і патріархату в кримських татар. По суті, лише у весільних діях виявляється колишній пріоритет жінки.

Українська і кримськотатарська післявесільна обрядовість має різні складові частини. Якщо в українців це комора, перезва, то у кримських татар – аслан геджеси, вечір подарунків, “левиний вечір”.

Під пісню сухбет олсун бу гедже молодих відводять у кімнату, де вже приготовлена родичками нареченої і нареченого шлюбна постіль. Етапи відзначення весілля в українців і кримських татар були однаковими. Українські і кримськотатарські пісні на весіллях набувають мажорного настрою, в обох народів при виконанні окремих обрядів можна почути сумні, ліричні за характером пісні, наприклад, під час прощання нареченої з батьками – виконується пісня аглама келин, аглама, а у українців – “Не плач невістко, не плач”.

Українські і кримськотатарські родини вважаються одні з найміцніших родин. Збереженню родин сприяє багато факторів. І все ж основним сьогодні є взаємне кохання родин (еки тарафлама севги). Зараз вже практично нема шлюбів за примусом (хоча, є шлюби, за розрахунком).

Прикметним є й обряд першої ночі молодих. У кримських татар, як і в українців велика вага надавалася збереженню дівочої гордості. В обох весіллях існував обряд „публічного виголошення незайманості” молодої: в українському весіллі дружок виносив сорочку молодої, в якій вона втратила свою незайманість, і всі близькі та рідні по черзі передавали її один одному та танцювали з нею, а в кримськотатарський дві літні жінки виносили і показували сусідам, в разі збереження дівчини незайманості кидали на сорочку гроші і золото, а коли ж ставалося навпаки проколювали дірку в кобете і разом з нареченою відправляли батькам. Коли наречена доводила свою (на українському весіллі) „чесність”, весілля набувало особливо радісного звучання.

Незважаючи на територіальні і часові простори, українська і кримськотатарська народні весільні драми мають у своєму складі чимало спільних рис, хоча звичайно існують і певні розбіжності. Причиною схожості, певно, є те, що здавна пращури населяли близько розташовані

території – це зумовило їх тісне спілкування і взаємообмін культурами. Один народ в іншого переймав традиції і обряди і згодом обрядовість одного народу розчинилася в обрядовості іншого. Але певні індивідуальні риси залишилися незмінними.

Періоди проведення та поділ на цикли весільної обрядовості українців і кримських татар значних відмінностей не мають. Найчастіше весілля проводилися навесні або восени, у татар дуже часто зустрічалося в кінці літа. Післявесільний звичай наряджатися „дуже давній” і з усмішкою і великою радістю сприймається гостями в українській народній весільній драмі. У кримських татар подібного звичаю не зафіксовано.

На сьогодні весілля з дотриманням усіх цих обрядів, на превеликий жаль, зустріти майже неможливо. Сучасне весілля супроводжується певними обрядами, дотримується певних традицій, але подекуди далеких від закорінених в культуру етносів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Бадушок В. Елементи давньослов’янських ініціалій в українському весіллі. Народна творчість та етнографія. – К 1994. № 1. – С. 31-36.

  2. Берегиня. Всеукраїнський народознавчий часопис – 4.03/39. – С.23.

  3. Борисенко В. К. Весільні звичаї та обряди на Україні. – К.,1998. – C.211.

  4. Борисенко В. К. Традиції і життєдіяльність етносу. – К. :Ун-т Т.Шевченка, 2000. – С. 125-167.

  5. Вовк Х. К. Студії з української етнографії та антропології. – К.,

1995. – С.195-211.

  1. Воропай О. Звичаї нашого народу: етнографічний нарис. – К. :Оберіг. 1993.

  2. Грушевський М.С. Нарис історії українського народу. – ДО. :Либідь, 1991.

  3. Доленга-Ходаковський З. Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського (з Галичини, Поділля, Волині, Придніпрянщини і Полісся). – К., 1974.

  1. Етнографія України /за ред. проф. Макарчука С. А. – К., 1991. – С. 364-370.

10. Ковальчук О.В. Українське народознавство. – ДО. :Освіта, 1992.

11. Коверець І.Українці. Свята. Традиції. Звичаї. – Д., 2004. – С.53-84.

  1. Кондратович О. Весілля на Поліссі. – Луцьк, 1996. – С. 315.

  2. Культура і побут населення України: навч. посібник для вузів, 2-е вид., доповнене і перероблене. К. :Либідь. 1993.

  3. Крым. Соцветие национальных культур. Традиции, обычаи, праздники, обряды. Симферополь, 2003.Книга І.

  4. Крымчаки. Под ред. Реби Д.И., Ломброзо В.М. Симферополь, 2001.

– С.24-25.

  1. Лозинський Й.І.Українське весілля. – К., 1992.

  2. Матеріали до етнографії. Ч. 2. К.: Всеукр. Академія наук. Музей антропології та етнографії ім. Х. Вовчка. 1929. – С. 227.

  3. Народна творчість та етнографія. – К., 1954. – С. 281.

  4. Новарчук Б. Сучасне українське весілля. Луцьк, 1993.

  5. Страшкевич Н. Народные свадебные обряды и песни на Волыни. С.-Пб. 1892. – С.459.

  6. Тюрские народы Крыма. Ред. Козлов С.Я., Чижова Л.В. М., 2003. – С. 296-298.

  7. Хайруддинов М.А. Мудрость веков. Симферополь, 1996. – С.55-57.

  8. Хайруддинов М.А. , Усеинов С.М. Этикет крымских татар. Симферополь, 2001.

  9. Чубинський П. Мудрість віків. – К., 1995.Книга 2.

  10. Яринко Л.О. Звичаї українського весілля. Тернопіль, 2007. – С. 48.