asyan.org
добавить свой файл
1
Ворота у небо
За вікном заводила свої жалобні пісні хурделиця. Вітер кидав пригорщі снігу у вікно, лютуючи на свічку, що ховалася в хатині. Мов хотів задмухати, загасити малого вогника, забрати тепло з оселі. Дівча дванадцяти літ сиділо за столом при тьмяному світлі свічки й старанно щось писало у зошиті в лінійку. Нарешті все пороблено. Дитина склала все у портфель.

- Неню, оповісте ми баєчку, бо телевізор не робить, знову дроти десь порвало, - попрохала Мартуся, але тато й слова сказати не встиг, як закашлявся, аж заклекотіло йому в грудях. Та так забухикав, що бабуся прибігла з іншої кімнати на ті страшні звуки.

- Йой, Петрику!.. На, ликни відварику!

Василина напоїла зятя. Крадькома сумно зітхнула, бо чоловікові не легшало ось уже кілька днів, хоча вона усі свої вміння поклала на те, аби витягти його з недуги. Вже воліла би й у лікарню везти, але погода затялася, снігу насипало, що хіба від хати до стайні прокопалися та ще вузький хід до вулиці подужали прокласти. Отак і ходили поміж білих високих стін бранцями немилосердної зими, котра ані сюди нікого не допускала – не доїхати, бо доріг не стало, ані зо села людей не випускала…

Жінка забрала дівчинку до себе.

- Ходи, чічко, я ти баєчку повім. А неньо най спит, - мовила і дмухнула на свічку.

Мартуся вмостилася біля Василини. Мала втішилася, бо бабуся знала силу-силенну казок. Невдовзі дівчинка вгрілася та й поринула у сон. І наснилася Мартусі Чорна гора з бабиної байки. Високі смереки стіною стояли перед нею, аж розійшлися - гора розкраялася надвоє, а звідтам війнуло жаром і з’явився їздець на конику. Огир був червоним, як вогень, і високим – таких ніколи не виділа. Бо ґаздівські трударики в селі – то низькі коники, з великими головами. А цей – ватра до неба – гарний! І леґінь на ньому красний, що тільки такий кінь його гідний нести. Чорні очі горять під смоляними бровами, тонкі вуста, щоки полум’яніють рутою. Вбраний у багряні сорочку, кептар, портіниці, лише постоли на ногах, тобівка через плече і кресаня на голові – чорні. А ще за широким чересом пістоль та фуярка видніється, бартка в правиці, лівицею повіддя втримує.

До Мартусі всміхнувся так, що мороз поза шкірою… Вуста вершника наче закривавіли раною. Вжахнулася вві сні, скрикнула, забилася рибкою, упійманою на гачок! Бабуня стривожено сіпнулася до дитини. Обтерла голівоньку онуки долонею, стріпнула нею, наче обтрушувала з пальців воду, прошепотіла кілька слів і Мартуся втишилася. Зійшов з білого личка дівчинки неспокій. Василина ще якусь хвильку прислухалася до дихання дитини, а потім задрімала сама.

На ранок Василина виявила, що її зять не дихає. Залишив по собі сиротою Мартусю, бо дочка ще при пологах віддала Богові душу. А Петрик згорів за якихось два тижні, як Василина не відходжувала його, не відпоювала відварами, а душа не втрималася у заслаблому тілі.

Ледве продовбали задубілу землю, відігрівали, розкладаючи вогнища, копали, знову розпалювали ватри, аби поховати Петра Домашівця. Страшно чорніла яма на білому снігові.

Двома билинами – вищою та маленькою похиталися на лютому морозі Василина та Мартуся і потяглися зі цвинтаря додому.

Збігали літа, мов бистра вода гірських рік. Сніги веснами сходили, наповнюючи пустотливі потічки. Буяли влітку квіти на полонинах, видивляючись за метеликами і слухаючи невгамовні скрипки цвіркунів. Ронили восени сріблясті буки додолу листя. Смереки несли на своїх темно-зелених раменах важкі кептарі снігів, що понашивала їм зима. І так рік за роком.

Мартуся виростала, а бабусенька ніби й навпаки – дрібніла, висихала. Сімнадцята весна прийшла до онуки, а до старенької – вісімдесят третя.

***

Як йому набридла монотонна робота у відділі невірності, остогиділи забави і товариші простацьких розваг: зваблення дівах, пиячення. Хотілося запорпатися у найглибше провалля, зникнути для всіх. Але тут тільки спробуй комусь про свій стан розповісти… Лише слабкість виявиш – і все. Покотишся донизу, а всі твої попередні заслуги забудуть і топтатимуть тебе із задоволенням, аби болючіше. Тому треба демонструвати незворушну впевненість, шкірити ікла, показуючи, що вони в тебе є, і довгі, тож не варто нікому сумніватися, що це ти горлянку перегризеш, а не тобі.

Одноманітна сірість існування… Чи відпустку попросити?.. Але ж і то сприймуть, як вияв слабкос… Відрядження! Ще ж ніхто не виявив бажання запхатися у те задуп’я? От і спосіб на відпочинок! Бо яка в глушині робота? Так, пустощі.

Зверхник здивовано глипнув, буркнув щось про зависоку кваліфікацію для такого простого завдання, як відвідини забитого села, але погодився, додавши, що балів за це багато не нарахують. У відповідь він отримав широкий вищир, який, вочевидь, заміняв підлеглому найприязнішу усмішку, хоча нагадував заюшений крівцею проріз шаблюки на страшній личині демона.

- Спорядження візьми, інструкцію почитай.

- Звісно, - притакнув молодший, уже не слухаючи повчань начальника.

***

Старенька сиділа на лаві, обік причілку, й дивилася на онуку, що жвавою бджілкою поралася біля хати, задаючи курям посічену кропиву, кролям – траву, і про Калача не забула, сипонула псові в миску залишки сніданку. Василина згадувала життя напровесні свого віку – сама теж була вдатна до роботи. І того легіника – Василька, що закрутив їй у голові, спом’янула... Ех, скільки постолів на танцях тоді згоріло!.. Неньо жартома сварився, що у дівки п’яти іскри викрешують на ґецах.

Василь і Василина – гарна з них була би пара… Як танцювали, то люди шепотілися, що ліпших нема, як ті двоє. Не судилося... Віддали за Миколу. Батьки так вирішили. А Василь… Казали, що пішов на заробітки, подався до Румунії. Коли-то лиха звістка барткою навідліг перерубала їй серце: втопився, як дараби переганяв. На порогах перевернуло пліт і торохнуло головою об камінь…

Та у пам’яті баби Василини Василько молодий і живий. Сильною рукою веде її у танці, а світ довкола летить вихором. У тій крутоверті тільки й видно, що його розпашіле лице навпроти. Засапані, розчервонілі вибігали з кола, утікали геть, щоб охолонути трохи, лиш віддалік чутно було, як захлинається скрипка, ридає баян, а цимбали, бубен і фуярка їм відповідають сміхом.

Міцним чоловічим потом, цигарковим димом пахтіло від нього… запаморочливо, гірко. Притискалася наполохано-щасливою пташиною до леґіня і западалася у провалля цілунків… Навіть музика зникала.

Аж-но побіля сусідської хати зчинилася веремія. «Що то там у Оксани?» - стривожилася Василина, вслухаючись у басисте бу-бу-бу голосу чоловіка сусідки. Бабині спомини, мов горобці, миттю спурхнули – ніби й не було.

Старенька глипнула на сусідський ґанок: «О, до Ліщиків хтось приїхав!» На очі Василина досі не скаржилася, то й роздивилася парубка у джинсах зі сумкою через плече. Виявилося, що то Ліщики дочекалися зі Львова племінника. Роман - журналіст, рік уже, як працює в газеті після науки в університеті. Відпочити хоче, от і навідався до родини. Ліщикова Оксанка їй новину проторохкотіла скоромовкою через благенький пліт, що розділяв два обійстя.

Василина хрестила матір гостя – Ірцю, то й побігла до сусідів, аби розпитати про неї у Романка, якого не бачила вже літ зо дванадцять. Зайшла у хату, привіталася та раптом наштовхнулася на погляд молодика. Чорні очі палають вогнем, вуста усміхаються і червоні, аж блищать, неначе їх кров’ю обмазано. Баба закам’яніла. Стрепенулася та прожогом вибігла з хати. Сусіди подивувалися з поведінки Василини, але недовго. Заходилися частувати Романа банушем, бринзою, салом, перваком – всім, чим хата й господарі багаті.

Пізно полягали спати Ліщики, Романові постелили у кімнаті сина, що служив зараз у війську. Захмелілий гість, щойно зачинилися за ним двері покою, враз ніби витверезів, відчинив вікно і зник у темряві.

Він не сподівався зустріти тут білу відунку. А ця розпізнала його відразу, тільки зиркнула! І живе під боком… Звісно, вона супроти нього – ніхто, але плани треба скоригувати. Спочатку прибрати її, а вже потім колошкати тут свою кашу.

«Вже встигла!» - лютував він, коли обійшов довкола хату Василини, і зрозумів, що туди йому зась. Всі шляхи стара надійно перекрила. Але занюшив усередині ще одну душу, окрім бабиної.

Коли Василина молилася, то не відчувала колін, лише долинала його злість, яка гострим списом пробивалася раз у раз у її думки, але щойно підвелася, закректала від болю. Нині дуже болять ноги, воно й не дивно, адже він неподалік… Покруч вміє дозолити людям. Старенька обвела поглядом кімнату. Обереги на вікнах, пороги обсипано, а вона не дасть свого дозволу!

Баба не могла заснути, молилася і в ліжку. Нудилося серце, чуло біду… Тільки під ранок, коли навіжений, що кружляв біля будинку, пішов геть, стулилися повіки відунки.

У кімнаті поруч не спала й Марта. Бабуся заборонила вікна чіпати, а така задуха!.. Обереги повсюди розвішала… Когось боїться? Але кого? Запитувала її, та Василина мовчала. Дивно… Тут, в селі, всі свої. Злодіїв нема, злих людей – теж…

Не спалося їй. То задуха винна… Якісь дивні думки бентежили… Гарячі, встидні. Тіло непокоїлося. Дівчина вигнулася кішкою на постелі, груди під сорочкою ствердли, щойно пипки тернулися до тканини. Млосне дрижання насилювалося у лоні. Рука мимоволі ковзнула вниз, друга пестила груди. Зненацька напруга вибухнула у ній яскравою червоною квіткою і обернулася медовою знемогою. А перед очима попливли різнобарвні плями, що поволі склалися в обличчя. Чорні очі – ніч беззоряна, чорні брови – вугіль, а вуста – малинові. Всміхаються і лячно, і звабливо. Так би й припала та не відривалася, пила б – не напилася соку малинового… Ген-ген під ранок дівчина заснула, але й уві сні бачила леґіня з терновими очима та солодкими вустами.

Створіння моторошно пластичне, схоже на анаконду з амазонських нетрів, ковзнуло в отвір вікна хати Ліщиків. За мить з підлоги піднявся молодий чоловік. Він усміхався. Біла відунка – дріб’язок, як виявилося. Її онука – ось ласий шматочок! Справжня відьма буде, тільки трошки підштовхнути, навчити. А ще як успадкує силу старої… Ось тобі, маєш - буденне відрядження! І як її проґавили?.. Хоча… Хто би перевіряв мале гірське село, адже такі екземплярчики тепер, як нетлі на світло ліхтаря, злітаються у великі міста, тому й проґавили. А йому пощастило! Як довго вона опиралася… Але нарешті трохи піддалася. Перший крок зроблено, він помалу розбудить у ній таку хіть, що небо здригнеться.

Дівчата і хлопці нині на дискотеці – субота. Мартуся теж випросилася, хоча бабуня з важким серцем відпустила онуку, але де то втримаєш. Відомо – молоде! Тільки скакало би, як та коза!

Спливла година, друга. Василина не витримала. Старенька застогнала з розпуки, коли перед очима виразно постало видіння: два тіла – темне чоловіче і світле дівоче - зміяться, переплітаються, злягаючись. І така звіряча сила скручувала їх у одне ціле, така жаска боротьба відбувалася між ними – не насилля навіть, не ґвалт, а щось огидніше.

Знала, що заслаба, не дасть йому ради, але ж онука!.. Василина задушила свій страх. Чи ж смерть – то найстрашніше?.. Хотіла одного: вберегти Мартусю, не віддати йому свою чічку на поталу.

Село де-не-де світилося вікнами осель, а старенька тихцем скрадалася до клубу. Рука мимоволі відшукала оберіг на шиї, пальці судомно стиснули м’який полотняний мішечок.

Світ поночі для відунки виглядав сірим. Василина вимкнула свій людський зір, натомість запрацювало чуття. Воно їй показувало живих і мертвих, людей і духів. Ні стін, ні землі, ні неба не бачила, лише світлі з виразними контурами плями – душі живих, майже прозорі – душі, що вже чи ще не в тілі. Вздріла стрімку чорну стрічку – то він! Відразу Василина помітила й Мартусю, адже всі світлі плями різні, а свою онуку вона упізнала б і у стотисячному натовпі.

Відунка поринула у споглядання. Не подобалося їй те, що спостерігала. Та чорна смуга гадючилася біля Мартусі. Єдиною втіхою було, що світла пляма онуки не тьмяніла від впливу темного залицяльника. «Що, не піддається? Заміцний горішок для тебе?» - раділа Василина, помічаючи це.

Минуло чимало часу, поки молодь змусили покинути приміщення клубу. Голова сільради після кількох останніх танців рішуче вимкнув апаратуру та мало не штурханами вигнав усіх на вулицю. Гамірна компанія парубків і дівчат намагалася вмовити непоступливого Семена, аби дозволив ще потанцювати, але той гарикнув, що взагалі заборонить проводити дискотеки. Невдоволені хлопці, що були вже напідпитку, миттєво втишилися та розсипалися на малі купки, подалися проводжати дівчат по домівках.

Василина йшла назирці за парою, тримаючись на безпечній відстані, аби той, хто крився за личиною хлопця, не відчув її. А він уже знав, що відунка скрадається позаду, і хутко все вирішив. Дівчину він нині не чіпатиме, це почекає, зате-от стара напрошується сама. Нагода добра, бо у хату йому не зайти, а тут, поза рідними стінами, відунка значно слабша.

Щойно онука зайшла у хату, як Василина полегшено зітхнула. І проґавила перший удар… Добре що допоміг оберіг. Та хоч потугу удару він ослабив, а запекло у грудях так, що відунка мало не знепритомніла. Вона ледве зуміла ухилитися від наступної атаки. Господи! Василина й не уявляла собі, наскільки він сильний!..

Щоб затулити себе від його ненависті, Василина промовила закляття. Витворивши свою подобу, відунка притягла до себе якусь невтілену душу, що знаходилася неподалік, та прикрилася нею, мов щитом. Щодуху побігла до хати. Він бив її опудало і здавалося Василині, що вона встигне заховатися. Та щойно торкнулася клямки й відпустила душу, котра її прикривала, як він второпав свою помилку і кинув їй у спину стрілу мороку. Страхітливий біль пронизав голову! Усім тілом відунка навалилася на двері й упала всередину. Все… він сюди не зайде без її дозволу чи запрошен…

Василина отямилася, але очей не розплющувала. Боялася його погляду, боялася, що не витримає сили пітьми, яка клубочиться у тих чорних балухах. Та швидко второпала: небезпека минулася. Онука тримала її за правицю, гладила вузлуваті, покручені пальці, плакала, а за столом сидів хтось чужий і щось шкрябав на листку.

- Інсульт, Мартусю... Я забіжу до вас завтра. Ти ось, ліки купи.

- Дякую, Галино Матвіївно… - схлипувала дівчина.

Фельдшерка пішла, баба спробувала розліпити повіки. Радості від того було мало, бо розмитий, наче крізь сльози, світ лише дратував, погляд не фокусувався. Говорити теж не могла. «Напишу… - думала старенька, - Тільки трохи полежу …»

Нарешті Мартуся зрозуміла, що бабуня хоче! Бідолашна очима вивертала і щось незугарне бекала, поки дівчина перепитувала: «Пити?.. Ні… Горщик дати?.. Не те..» Отак вгадувала-вгадувала і не могла зрозуміти того дивного «ба-бі», яке з натугою вимовляли перекривлені вуста Василини. А «ба-бі» - то папір! Значно швидше второпала, що бабуся ще просить ручку.

Лівою писалося тяжко. І очі відмовлялися їй служити. Але вперто продовжувала. Літери виходили перехняблені, косі, одні мало не лягали, ніби понапивалися міцного перваку, інші хилилися в протилежний бік... Василина довго-довго виводила друковані букви.

Мартуся принесла до ліжка перетертої зупки, аби погодувати бабу. Василина тицьнула їй листка. Зупа холонула на столі, дівчина про неї забула. Перечитувала знову і знову.

«СТЕРЕЖИСІ РОМАН ЗЛИЙ ДУХ ДО ХАТИ НЕ ПУСКАЙ МОЛИСІ КРАЙКУ ВДЄГНИ НІКДИ НЕ ЗНІМАЙ»

Ошелешена дівчина нарешті відірвала погляд від записки бабусі та глянула на стареньку. Василина ледве дихала. Онука схопила бабу за руки…

Мартуся, наче наполохана саренка, металася із кутка в куток. Серце гупало десь аж у горлі, погляд перечіпався за знайомі речі, але не міг надовго затриматися ні на чому. Присіла на скриню та відчула дивну втому, нехіть до усього, відчай туго спеленав і наповнив тіло млявістю. Сама-одна у цілому світі… Остання рідна людина пішла у цвинтарну землю… «Крайка! Бабця наказала одягти ту попругу!» - пригадала собі дівчина.

Важке віко скрині рипнуло, наче невдоволене з того, що його потривожили. Мартуся заходилася розкладати речі. Весільний вінок, що у ньому вінчалося кілька поколінь жінок її роду, біла гуля з кольоровими нитками, довга сорочка, вишита жовтими, оранжевими, зеленими, вишневими нитками, кептар… Аж ось і крайка! Дівчина замилувалася на барвистий одяг, шанобливо розпростертий на ліжку та почала приміряти на себе те розкішне вбрання молодої. Дві запаски поверх сорочки обперезала крайкою, накинула на плечі тяжкий кептар з капслями, різнокольоровими ґудзиками. Глянула в люстро – королівна у вінці!

Дрібним дробом у вікно хтось затарахкотів пальцями. Мартуся різко обернулася. У шибці – його обличчя! Шарпнулася назустріч, але враз зупинилася… Бабуся, ледве дихаючи, писала, аби не впускати його в хату… «То вийду я!» - рішуче подалася до дверей.
- Чого прийшов?! Бабуні тобі мало, ще мене зо світу звести хочеш? – гнівно кинула йому в обличчя. Лице зі свого найсолодшого сну – таке рідне, таке близьке… Личина найгіршого ворога.

- Мартусю…
Роман стояв на ґанку і не смів зробити той останній крок, що розділяв його та дівчину. Марта, закута у золотаве світло, наче вбралася у міцні лицарські обладунки, а не у шати молодої. Допіру в той момент зрозумів, що сільське дівча – чистота гірської ріки – утопило його у собі. Хіба він знав, що потік не лише прозорий, а ще й з ніг валить? Застогнав смертельно зраненим звіром…
А сині очі навпроти променіли світлою потугою, супроти якої кришиться будь-яка сила, як скло під діамантовим різцем. Незчувся, як опинився на колінах, вуста самі промовили прохання.

- Ти мене просиш до шлюбу?.. – здивувалася тихо.

- Так…

- Але ти не можеш… - озвалася зачудовано, - стати перед очі Божі…

- Хай зо мною робить, що хоче! Зрікаюся зла… прости мені… за Василину…Без тебе не можу.

- То підемо до отця Михайла? - крізь недовіру пробивалася несміливим джерелом радість і раптом вибухнула, і стала повінню весняною, могутньою хвилею залила усю її.

Повірила йому, серцем відчувала, що відмовився щойно від зла у собі. Раптом згадала: крайка! А вона ж не дозволить тому, хто носить у собі чорноту, доторкнутися до неї. Мов з урвища кинулася назустріч. І завмерла у страху, що зараз його відкине, вдарить, бо обдурив, коли зрікся пітьми, лише для того, щоб заволодіти її душею…

- Для тебе можу все, - шепотів, тримаючи уже свою повінь світла в обіймах, цілував і злетіли обоє високо-високо, над смереками, над літніми, у тепло вбраними, сутінками.
- Дитино моя… - мовив вражений отець Михайло після сповіді дівчини, - та не можна так… То ти ж йому свою душу… Господи, відхили рабу твою від гріха!.. Боже, та що ж це діється?!

- Отче, - твердо відповіла дівчина, - він зрікся злого. Поможіть, прошу вас…

- Та чи ти, дитино, звар’ювала!.. Кого привела у храм!!! – нетямився молодий священик.

З очей Мартусі заструменіли потічки, впала на коліна, благала, та сердитий отець і слухати не хотів.

- Геть звідси!!! Василину терпів, а диви-но на себе! Ще й свою бабу перескочила! Вінчатися з… з… Геть!!!
Вибігла до нього:

- Нема нам тут місця…

- Ясочко моя, не плач! – витирав її сльози, пригортаючи нещасну дівчину.

- Що нам робити?..

Мартуся та Роман йшли від церкви зажурені. Раптом дорогу їм заступили шість постатей. Бабусина сила відразу прокинулась у дівчині і вона враз побачила не людей, а виплодків мороку – чорних гадів. І зрозуміла, що вони тут, аби відомстити зрадникові.
Роман затулив собою дівчину.

- Ходімо з нами! – наказав хлопцеві один.

- Він ніде не піде! – твердо промовила Марта і вийшла з-за спини хлопця.

- Шкода… Якби не крайка, ми би тебе… – гидко усміхнувся один із шести.

Роман кинувся на нього, той начеб чекав, різко викинув руку з блискучим лезом назустріч і знущально просичав:

- Ну то ти подивися, як ми з ним розберемося.
«Що то за нелюди… Куди світ котиться?» - хитнув головою слідчий, проглядаючи страшні фотографії. Все, що вияснив: бачили чорного джипа. Ніхто ані номера не запам’ятав, ані водія за темними вікнами не розгледів, ані пасажирів. Замордували хлопця, дівчина ж… Жива, але несповна розуму… гасне, як свічечка від злого вітру…
***
Бачать Роман та Мартуся — кошара овеча стоїть. Чабан ватру розклав і кулешу з бринзою на вечерю рихтує.

- А-а-а, діти, підходьте ближче, ну от ви вже вдома.

Приглядається Мартуся, а біля ватри не лише Чабан, ще й бабуся до них усміхається, он і неньо, і жінка зі світлин – мама... І ще люди, багато-багато. Обличчя у них рідні, радісні.