asyan.org
добавить свой файл
1

Олександр Мардань



Переклад з російської Василя Неволова

РОЗВАНТАЖУВАЛЬНИЙ ДЕНЬ




«Натщесерце не вживати»

( Витяг з Інструкції)


Художник мусить бути голодним... обов'язково... до обіду. А по обіді він має спати. Усі звірі після їжі сплять. Художник, що кинув своєю творчістю виклик суспільству, має на це право. Після сну він мусить гуляти вулицями, наповненими свіжим морським повітрям, і думати про написане. Щось додавати, щось закреслювати. Повернувшись додому, записати те, що не забулось за час прогулянки. Лягаючи спати, він мусить думати про приємне. Приємні думки заколисують, як мамина рука на плечі. А вранці... Вранці художник знову мусить бути голодним...

Погодьтесь, художник — це не тільки живописець або гравер, а й той, чиї дії не може повторити більшість братів по розуму, інакше ця більшість не помітить кинутого їм виклику.

Мені іноді вдається доладньо придумувати. Звідки я знаю? Багато критиків дочитують мене до кінця. А потім довго і люто лають. Звіра відчувають, голодного. Для кого художник, у даному випадку автор, мусить бути голодним? Не має значення для кого, суттєво те, що він обіцяв! Тому в мене дієта, а сьогодні ще й розвантажувальний день. Вода, вода, увечері дозволю собі кілька яблук. Щоб уникнути спокуси - холодильник порожній, як каса після пограбування. За яблуками сходжу до магазину ввечері, а зараз — за стіл.

Пам`ятаєте, були короткометражки «Кіно нашого дитинства», «Футбол нашого дитинства»? Я теж хочу написати про дитинство, про його смак, точніше, про смаки. Але не про ті, що визначали схильність до жанру чи стилю, а про смаки в їхньому первісному значенні, як про реакцію пухирців нашого язика на вміст ротової порожнини.

Тема гарна. По-перше, дитинство. Не всі читачі були пілотами і шахтарями, але повз дитинство ніхто з дорослих не проскочив. По-друге, вічна історія. Багато станів душі, не лише кохання, з`являються і зникають, а їсти хочеться... Особливо сьогодні.

Тепер треба сюжет, події, до того ж драматургічні, коли стосунки героїв до події одні, а після — інші. Драйв має бути, енергетика по-нашому. Ще Хічкок радив: «Добре, коли фільм розпочинається із землетрусу, а далі напруга зростає». Ось це зростання і є драйв. У сюжеті потрібна зав'язка, розв'язка і фінал, обов'язково щасливий. Інакше грошей на картину-трагедію в наш ринковий час ніхто не дасть. Добре, що в плановий встигли зняти «Ліра» і «Гамлета». Та, до біса жарти.

Сюжет. Якщо про бублики за п'ять копійок з ковбасою за двадцять дві кіно вигадати?

Варіант перший. Приїздить до рідного міста людина, яка років з тридцять як закінчила школу і виїхала вчитися до Москви або й ще далі, у Томськ. Там пройти було легше. Потім до нього батьки переїхали і жили вони там довго і щасливо. Один раз надійшов йому лист від однокласників, що мають вони намір відзначити 30-річчя закінчення школи. Наш герой зібрався, приїхав на день раніше, щоб вулицями на самоті прогулятись, дитинство згадати. Речі на вокзалі до камери схову поклав, вийшов у місто, а гаманця немає… Загубив або ще гірше... І блукає він містом голодний, як я зараз, і згадує. І ми разом з ним бачимо ці спогади через кінохроніку або кадри старих фільмів. І ще час від часу він кудись телефонує по мобільному, а там не відповідають. Це буде не текст, а підтекст. Можливо, він у своє дитинство телефонує... Мобільник обов'язково потрібний, тому що в щасливому фіналі йому зателефонує чесний перехожий, який знайшов гаманець, а в ньому лежали його візитівки. Разом з чесним перехожим вони йдуть до ресторану і там замовляють... стільки смачного. Стоп-кадр.

Варіант другий. Навчався хлопчик у школі у величезній і щасливій країні, а батьки його так від цього щастя стомилися, що виїхали за океан і його із собою прихопили. Пройшло тридцять років, він прилетів до рідного міста у справах фірми, де працює, а багаж його загубився, тимчасово, до щасливого завершення. Але наш герой цього не знає і дуже стурбований, тому що, поспішаючи, він до валізи поклав також портмоне з грішми і кредитками. І гуляє він містом, голодний, як я зараз, і згадує, телефонує кудись. У дитинство, напевно. А потім йому телефонують, що багаж знайшовся. Він відразу до аеропортівського ресторану і там замовляє... стільки смачного. Стоп-кадр.

Варіант третій. Жив-був хлопчик, потрапив до поганої компанії, і щось вони з друзями накоїли. А коли він вийшов, знову щось накоїв, потім вийшов і знову накоїв. Словом, повернувся він у рідне місто років через тридцять. Зупинився у товариша, з яким разом сидів. Той пішов на роботу, а наш герой вийшов на площадку, що на поверсі, черевики почистити, а двері зачинилися, — добре, що це було влітку. І він у начищених черевиках гуляє рідним містом і згадує, голодний, як я зараз. А щасливий кінець? Він свого товариша на вулиці зустрів до настання шлункових кольок, і вони разом пішли до ресторану і там замовили... стільки смачного. Стоп-кадр.

Сюжет практично є. Як говорили колись на партзборах, візьмемо за основу. Варіанти можна комбінувати, зараз їх треба наповнити змістом, епізодами.

Ось він заходить до казино, до залу гральних автоматів, крутяться на барабанах яблучка, вершки, грушки, а там колись був овочевий магазин. І на тому місці, де стоїть стіл під зеленим сукном, і струнка панянка-дилер карти роздає, стояла пишногруда продавщиця невизначеного віку і торгувала соками...

В обов'язковому асортименті були томатний, виноградний і яблучний. У конусоподібних тубах, як три богатирі, вони прикрашали майже всі гастрономи у великих містах. До томатного обов'язково додавалося дві склянки. Одна із сіллю, як правило, крупною, з «кривавими» слідами соку, друга з мутно-червоною сумішшю соку і проточної води. У ній стирчали одна, рідше дві алюмінієві ложечки, якими розмішували сіль. Сік на очах у покупців продавщиця переливала з трилітрових сулій у туби з краниками у вузькій нижній частині. Поверне продавщиця краник — і пінливий напій наповнює грановану склянку, щойно вимиту на твоїх очах мийкою-фонтанчиком… Ось таке собі біде. Розбавляли соки рідко, більше заробляли на недоливі, наливаючи їх у 150-грамові склянки, куди належним двомстам грамам вміститися не вдавалось. Потім туби випускати перестали. Їх замінили графини, з яких наповнювали все ті ж грановані склянки. Приблизно тоді ж вітамінний трикутник перетворився на квадрат — на прилавках з'явився березовий сік — прозора водичка зі смаком свіжонарубаних дров.

Моїм улюбленим був томатний, обов'язково із сіллю, яка розмішувалась довго в склянці, але так і не розчинялася до кінця. Вона осідала сизими кристаликами на дні і перетворювала останній ковток соку на ковток морської води. Ніхто не ніс тоді в маси інформацію про шкідливість варених томатів. Ніхто не писав на трилітрових суліях, що їхній вміст шкодить вашому здоров'ю, веде до облисіння, імпотенції, падіння худоби та індексу Доу-Джонса... Втім, і сьогодні цього ніхто не пише...

Зазвичай, я випивав три склянки в день, смакуючи, пив по склянці в різних магазинах, пропиваючи тридцять копійок, що їх видавали мені на сніданок. Батьки до рідкісної форми алкоголізму ставились поблажливо насторожено.

А які смачні були з томатним соком пиріжки і їхні старші брати — чебуреки. Пиріжки, почорнілі від багаторазово пересмаженої олії, були з м'ясом, лівером (тобто з печінкою), бутером (тобто з іншими нутрощами), картоплею, капустою і, нарешті, з горохом. Були ще пиріжки з повидлом, але з томатним соком вони не смакували. Стоп-кадр.

Досить про улюблений сік на голодний шлунок. Я пішов на кухню, випив літр мінералки. Почуття голоду захлинулося й опустилося на дно. Йдемо далі.

Виходить наш герой з казино і заходить до магазину, що торгує золотом. А колись на цьому місці було кафе-морозиво. Перед ним на вулиці стояла будка, де продавали загорнені в бляклу обгортку стаканчики з пломбіром і молочним. Молочне коштувало дев'ять копійок, дешевше було тільки фруктове на паличці, за шість. Це була заморожена солодка водичка, тепер вона називається «сорбет» і подається в дорогих ресторанах між стравами, щоб смак попередньої не заважав смакувати наступну. Пломбір був різним: і за 15 копійок, і за 19. Лінії по виробництву «ескімо» за 11 копійок у нашому місті не було, зате було «ленінградське» у шоколаді на паличці за 22, а найдорожчим було морозиво за 28 копійок, з горішками. Але це на вулиці. А в кафе в залізні вазочки морозиво відпускали на вагу. Двісті грамів — чотири різнобарвних кульки. Триста — кульки ледь вміщувалися у вазочці. Як правило, ця доза закінчувалася ангіною для тих, у кого ще були гланди, або фарингітом, у тих, хто з ними розлучився. Іноді це робилося навмисне, щоб з тиждень порозкошувати вдома і не писати контрольну з математики. Вберегтись від застуди мала сприяти тепла газировка, якою треба було запивати з'їдену кульку.

Стоячи в черзі, багато хто, не відриваючись, дивився на ополоник, що опускався в теплу воду, перед тим як добути з залізної банки чергову кульку полуничного, шоколадного або ванільного пломбіру. Багатьом стомлені від ангін і ГРЗ батьки забороняли їсти морозиво на вулиці і в кафе, пропонуючи натомість підігріте вдома, «смажене», як ми його називали. Жалюгідна подоба. В деяких місцях продавали м'яке морозиво. Воно, красиве, витонченими струмками на ваших очах наповнювало вафельні стаканчики, але було водянисто-несмачним. Чи то не все в ці апарати закладали, чи то не все, що красиво, — смачно. Багато хто з нас потім переконалися в цьому на інших прикладах...

Поруч з ювелірним розміщується офіс мобільного зв'язку, а колись там був найсмачніший магазин — кондитерський. Розпочнемо з тістечок. Тістечка, як і люди, були різними, а коштували однаково. Соціалізм. Рівність. Тістечка — 22 копійки, люди — дорожче. Найпопулярнішими були «трубочки». Гострі на язик жартували: «Чесна дитина любить не маму з татом, а трубочки з кремом». Ще любили «кошик», «слойку» і те, що робилося з кондитерських залишків, — «картоплю». У нашому місті була лінія з виробництва шоколадно-вафельних тістечок. Теж за 22 копійки. А в Москві таких ліній не було. Напевне, для того щоб там теж чогось не було, як у інших. Соціалізм. Рівність. Тому відряджені до столиці обов'язково везли перев'язані паперовими канатиками коробки. Зараз їх замінили різнобарвними стрічечками. Паперові канатики залишилися в дитинстві разом з паперовими солдатиками Окуджави...

До сусіднього відділу завжди стояла черга. За цукерками. У цьому була якась своя педагогіка. Потім все життя «за цукерками» доведеться стояти в черзі...

Із шоколадних, дорогих, найсмачніші були «Білочка», «Ведмедик на Півночі». З дешевих — льодяники, соєві батончики, іриски «Золотий ключик». Великою популярністю користувалися карамельки з грузлим-нудотним наповнювачем із загадковою, принаймні, для мене, назвою «Ракові шийки». Яке вони мали відношення до приреченого на мученицьку смерть підвиду членистоногих, я так і не зрозумів, проживши добру, тому що першу, половину життя... На липкій обгортці зображувалися веселі раки, про які одна кулінарна книга писала: «Раки люблять, щоб їх варили живими».

Раків ми їли рідко. В ті роки з вуст у вуста передавалося правило: раків можна вживати тільки в ті місяці, у назві яких є буква «Р». Оскільки більшість таких місяців (у російській орфографії) припадала на холоди, то хто ж знав, де раки зимують? А зараз правило змінилося: якщо є гроші, то можна все.

Так, вистачить про кондитерський, пішли до ковбасного. Зараз тут магазин модного одягу, а раніше був гастроном, а в ньому - ковбасний відділ. Асортимент у ньому, по мірі наближення перемоги розвиненого соціалізму, скорочувався. Нас, дітей, це не дуже хвилювало, тому що наша улюблениця «лікарська» залишалася в ньому аж до соціалістичного кінця. За що ми її любили? Напевне, за відсутність вкраплень сала і жиру. Ціна всі роки залишалася незмінною — 22 копійки за сто грамів. Правда, м'яса в ній ставало все менше і менше. Зараз щось схоже відбувається з цінами за квадратний метр нерухомості. Обіцяють, що вони рости не будуть, але багато хто боїться, що метр буде зменшуватись і зменшуватись.

Поряд з «лікарською» лежали «любительська», «окрема», «шинкорублена» і — неодмінна складова шкільних обідів — «молочна» та сосиски в целофані. Стоп-кадр.

Треба знову пити воду, щоб не захлинутися слюною від спогадів про попередників хот-догів. До речі, чому я пишу тільки про те, що їли, а що пили...

За бутиком, що був гастрономом, — «Цигарковий будинок», тут продають сигари, цигарки і супутні їм предмети. Попільниці, напевне. А тоді тут був заклад громадського харчування. Їжа поза домом була їжею громадською і вживалася в закладах громадського харчування. У цьому закладі на величезній сковороді смажили шашлики. Запахи чути було по всьому кварталу. Порція складалася з рівного числа пісних і жирних шматочків м'яса, политих червоним соусом. Їх укладали в тарілочку з металевої фольги. Товщина фольги досягала товщини металу сучасного автомобіля, але це був одноразовий посуд! Правда, я не пам'ятаю, щоб ці тарілочки валялися в урнах. Може, вони були багаторазовими?.. У ті часи в багатьох квартирах у буфетах-гірках поруч з чеським кришталем гордо стояли красиві порожні пляшки «з-під імпортного пива» і, повірте, порожні пивні банки.

Їли шашлики, стоячи біля високих столиків. Жирні шматочки залишали, пісні з'їдали. Тоді багато їдалень і кафешок були стоячими. Партія й уряд готували народ до фуршетів. На столиках стояла сіль, а в пельменних, бувало, — ще й пляшечка оцту. Я ще застав час на початку шістдесятих, коли, виконуючи рішення партії й уряду, громадське харчування тримало на столах безкоштовний хліб, гірчицю, перець із сіллю. Це було після проголошення Хрущовим, що «комунізм не за горами». Як з'ясувалося, проголосити комунізм можна, побудувати не можна. Безкоштовний хліб зник зі столиків разом зі знятим Хрущовим, незабаром за ним пішли гірчиця і перець, а в багатьох містах і сіль. Зниклим з магазинів перцем стали торгувати цигани, вихідці з країни походження пряностей. «Перець, перець, тіні, тіні, кали, кали!» — кричали вони в підземних і надземних переходах, перетворюючи їх у прообрази сучасних супермаркетів, що торгують і косметикою, і квітами, і пряностями.

Після шашликів хочеться пити. Тепер про те, що пили, тим більше, коли пишеш про питво, їсти не так хочеться.

Крім згаданих соків, іноді в продажу з'являлися дорогі, імпортні, — наприклад, сік манго індійського походження. Склянка коштувала тридцять копійок. Апельсиновий і мандариновий коштували приблизно стільки ж, але виробництва були грузинського. На смак соки були гірко-солодкими, як життя Грузії в споєній родині...

Поруч із соками продавали «прохолодні напої», як правило, теплі. «Освіжаючий», «Оживляючий», «Літо», «Ситро», «Крюшон» — газировка із сиропом, розлита в півлітрові пляшки. Виокремлено тримався кавовий напій невиразного смаку «Мокко» — наша відповідь «Пепсі-» і «Кока-колам», разом узятим.

Від спеки тоді рятували тінь, вентилятор і газировка. «Брудна» була із сиропом і коштувала чотири копійки. «Чиста» коштувала копійку, ще за копійку можна було купити коробку сірників, їх часто давали замість здачі. Більше за копійку нічого не можна було купити. Продавали газировку в будочках, що стояли по всьому місту. У них же заправляли сифони. Заправка маленького коштувала 6 копійок, великого — 12. Іноді в них додавали сироп. Тоді зі слонячого носика з'являлася рожева піна. Говорили, що заправка сифонів було справою вигідною. Заощаджували не на воді, а як і сьогодні, на газі, що у великих балонах стояв, притиснутий до дерев'яних стінок будочок-поїлиць.

Випиваючи залпом склянку холодної газировки, що била в ніс, в очі, навіть у вуха, ми уявляли себе дорослими, які випивають залпом склянку горілки і з посмішкою заявляють, що після першої не закушують. Як герой Сергія Бондарчука у фільмі «Доля людини».

Смачніше газировки був тільки квас. На розлив з величезних бочок на колесах, що розвозили містом щоранку і збирали на заправку щовечера. Вони весело гриміли, зчеплені, як вагони трамвайчика, по кілька штук відразу. Також розвозили по місту і бочки з пивом, але це вже смаки нашої юності.

За квасом завжди стояла черга з бідонами і суліями, що звільнилися від заготовлених на зиму огірків. А багато хто бажав пити його на місці, хто з маленького кухля за три копійки, хто з півлітрового— за шість. Квасно-пивні кухлі деякі члени черги називали келихами. І хоча в їхньому вигляді не вгадувалися дворянські предки і навчання в пажеському корпусі, назва кухля келихом додавала їм легкої чарівності, що швидко зникала, коли ті починали з цих кухлів пити. Правило «вимагайте долива після відстою» вступало в протиріччя з бажаннями черги, прагнучої квасу, тому заробляли продавці на піні. А в перебудову правило перетворилося на жарт: «Вимагайте долива після застою».

Тоді, у дитинстві, нас не хвилював ні відстій, ні застій, хоча запам'ятався один анекдот сімдесятих. В Єлисеєвський магазин заходить дідок і бурмоче собі під ніс: «Ось тут до революції, лежали осетри, тут ікра стояла в бочках, а тут кошики з ананасами, і кому це все заважало?». Сміялися. Щоб розсмішити сьогодні, треба розповідати по-іншому. Той же дідок, той же магазин. «Тут раніше продавали газировку за копійку, квас за три, морозиво за дев'ят і ковбасу за карбованець за кілограм — і кому це все заважало?». Цікаво, чим буде смішити дідок років через тридцять?

У продавців квасу, пива, соків, газировки, крім основних обов'язків, було ще одне завдання: стежити, щоб склянки і гуртки-келихи не віднесли бажаючі ними покористуватись як тимчасово, так і постійно. Тимчасово — цюхвилинні компанії, що розпивають на вулиці те, що пити на вулиці не можна. А постійно — студенти та інші мешканці численних міських гуртожитків.

Відсутність цієї функції була слабким місцем автоматів з газводою, пивом і соками. Гроші автомат брав, іноді наливав за них оплачену рідину в кількості, що відповідала регулюванню, але стежити і перешкоджати розкраданню склянок він був конструкторами не навчений. Часто замість склянок під отвором, з якого з'являлася живальна волога, роїлося трохи ос у чеканні прагнучих, котрі приходили до автомата зі своєю тарою, як правило, порожніми баночками з-під майонезу.

Говорять, була пропозиція замінити склянки залізними кружками на ланцюзі, але воно не втілилося. Напевно, боялися, що кружки будуть красти разом з автоматами.

Якось за морем друзі запросили мене до російської лазні. Біля виходу з парної біля бочки з холодною водою висів черпак. На товстому колодязьному ланцюзі... У піонерських таборах кухлі біля бачків з питною водою теж були на ланцюжках, але ті були тонкіші. Діти — вони адже не дуже сильні, поки не виростуть...

Кухлі і склянки милися на очах покупців. Про СНІД ще ніхто не знав, так само як і про всякі гепатити. Герпес називали лихоманкою, що з'являється після поцілунків на протязі. А як миють склянки зараз? Ми цього навіть не бачимо.

Але не будемо про страшне... А про що будемо? Про смачний теплий хліб з булочної, що приносився додому пощипаним. Був білий за 28 копійок з беретиком-окрайцем, а був за 26 копійок — без беретика. Часто куплений за 28 додому попадав за 26. Беретик зникав по дорозі. А булочки? А сайки? А кукурудзяні пластівці — предтеча поп-корну?

А ще про що? Про смачне згущене молоко. Якщо банку поварити години дві, молоко в ній перетворювалося у велику іриску. Про печиво, про вафлі з варенням... Стоп-кадр. Треба ще води попити.

Взагалі, виходить не сценарій, а сумбурний фізіологічний нарис, тільки не 19-го, а вже 21-го століття. Як швидко летить час...

Треба смаки систематизувати. Якими вони були? Як і люди, вони були різними.

Були смаки буденні і були святкові. Були сезонні і були заборонні. Були навіть примусові. Які? Ну, наприклад, смак риб'ячого жиру, на якому виросло наше покоління, як австрійці на вальсах. Вони на вальсах, а ми на риб'ячому жирі. Або смак теплого молока з пінкою. У школі в перших класах треба було пити молоко. Іноді його заміняли киселем з концентрату, і це було свято. До молока додавалася маленька біла булочка. Тоді з білим хлібом у країні була напруга, а дітям ці булочки видавалися в обов'язковому порядку. Часто в шкільному дворі ними грали у футбол. За це лаяли. Чи знали ті, хто лаяли, що те, що дається безкоштовно, — не цінується і дорослими людьми?

Тепер про смаки сезонні. Це сьогодні у фруктів з овочами розпався зв'язок часів, а тоді перші кавуни були в серпні, перший виноград — у вересні, перша полуниця — у травні, перші помідори — у червні. Апельсини були в авоськах, тих хто прилетів з Москви, лимони з Грузії надходили регулярно, а мандарини тільки узимку. Загалом, улітку варили варення, а взимку пили з ним чай.

Разом із соціалізмом пішла радість від перших огірків і динь. Залишилася — тільки від прожитих років...

Тепер про смаки святкові. Чи міг бути святковий стіл без холодцю? Його приготування завжди супроводжувала інтрига «застигне — не застигне». Ранком ми прибігали на кухню, відкривали холодильник і радісно кричали: «Застиг, застиг!». Варили його по-різному, але найсмачнішим він був з півня.

Постійним сусідою холодцю на святковому столі був салат олівье. Московський ресторатор і кулінар Люсьен Оливье, який дав йому своє ім'я, не міг знати, що цей салат стане символом розвинутого соціалізму так само, як вінегрет, був символом недорозвиненого. Майонез і горошок купували задовго до свят, тому що бували вони в продажу рідко. У заможніших домах в салат клали куряче м'ясо або язик, у домахах побідніше — варену ковбасу, але жодне святкове застілля без нього не обходилося.

Дефіцитні рибні консерви зберігали до свят. Шпроти, наприклад. Багато хто думав, що так зветься маленька рибка, що плаває в Балтійському морі, а виявилось, що це спосіб її приготування. Часто сусідкою шпротів виявлялася рибка сайра. Іноді на святковому столі з'являлися бутерброди з ікрою. До речі, у ті роки всі іменини поділялися, як риба, на дві категорії: з ікрою і без ікри. За кількістю ікринок і, відповідно, їхній відстані одна від одної на бутерброді можна було з точністю до десятки визначити зарплату господарів.

Найпопулярнішим десертом був «Наполеон». «Наполеони» поділялися на «сухі» — з масляним кремом — і «мокрі», із заварним. Рідше зустрічався торт «Кутузов».

Смачно було їсти в гостях і смачно було доїдати святкову їжу протягом кількох днів після їхнього відходу. Готували завжди з розмахом і запасом.

Вистачить про смаки святкові, так можна і слюною ненароком захлинутися. Переходимо до забороненого. Стоп-кадр.

Найсмачніші смаки — смаки заборонені. Хто не знайомий з виразом щодо насолоди забороненого плоду?

Різним дітям забороняли різне. Переважній більшості забороняли їсти насіннячко. Велика склянка — десять копійок, маленька — п'ять. Бабусі, що їх продавали, загортали насіннячка в газети — коли в передовицю «Правди», коли в некролог на останній сторінці. Але найчастіше насіннячка загортали в листочки зі шкільних зошитів і, відлузгавши кульочок, можна було познайомитися з думками автора про подвиг молодогвардійців або образ Печоріна.

Лускати насіння вдома вважалося непристойним, на вулиці — тим більше. Єдиним винятком був стадіон, до радості його трибун. Батьки часто говорили: «З'їсти склянку насіння — це випити півсклянки соняшникової олії і вилизати язиком квадратний метр асфальту», — не допомагало. Іноді бабусі продавали білі насіння, кабакові. Вони були дорожчі і солодші. Чорні, соняшникові, підсолені при смаженні, ми любили більше. І хоча ціна на них була картельною, нижче п'яти копійок за маленьку склянку вона не опускалася, деякі бабусі демпінгували, відсипаючи нам насіннячок і на три, і навіть на дві копійки. До речі, бабусі першими приймали на себе удари борців з нетрудовими доходами.

Продукт переробки насіннячок — козінакі — продавався в підземних переходах з рук, як тоді говорили, не завжди чистих. Для їхнього вживання потрібні були ще здорові зуби, здатні розгризти спресоване в солодкому сиропі насіння, а такі були не в кожного.

З заборонного минулого малосольні огірочки, що лежать поруч з кошиками, наповненими насіннячками, на газетці і жадібно всмоктують в себе свинцеву типографську фарбу. Вони були набагато смачніші за своїх побратимів розміром з м'яч для регбі, що їх продавали в магазинах.

Що стосується газетної свинцевої фарби, то вона стикалася з людським організмом не тільки через бутерброди, що загорталися в газети, і насіння. До масового поширення серветок різного призначення було ще далеко. Але ми про смаки, а не про післясмак нашого дитинства.

Взагалі, найсмачніше в магазинах не продавали. Ознакою статку була мимохідь кинута фраза: «Ми харчуємося з базару». Зараз навпаки. Тоді на ринках все було свіже, дорожче і смачніше. Коли вся економіка стає ринковою, можна обійтися без базарів. Напевне. Але ми про смачне, про те, що продавалося з рук на базарах і вулицях. Наприклад, про кукурудзу, про зварені качани молодої кукурудзи, таємно обламані на колгоспних полях. Іноді продавці самі посипали їх сіллю, вручаючи покупцям, іноді надавали це право останнім. З`їдалась кукурудза до останнього зернятка на качані. Скільки приступів апендициту було спровоковано смаком молодої кукурудзи, знають тільки хірурги.

А ще був заморський смак жувальної гумки, що її привозили моряки і нечасті загранвідряджувальники. Найчастіше це була жуйка «Wrіеglеу's», відома в народі як «чорна стрілка». У школі про повернення з рейса тата- моряка вчителі дізнавалися по дружно жуючим на уроках друзям щасливого власника декількох пачок жуйки. Кожну пластинку розривали на кілька частин і голосно жували, уже бачачи себе на обкладинках ще не бачених західних журналів. «Хто носить майку «Адідас», той завтра Батьківщину продасть», ну а хто жуйку жує, той і до завтра чекати не стане. Офіційно жуйка потрапляла в країну тільки як призи за виграш у чеських Луна-парках. Але соціалістичні цукерки-жуйки були не рівня за смаком капіталістичним пластинкам і подушечкам. Ой, як жувати хочеться, до того ж не жуйку.

Я підійшов до вікна і відчинив його. Вітер з моря наповнював місто свіжим повітрям, захотілось на вулицю. Ні, треба працювати.

Що ще згадати? А може, вистачить про їжу? І чому я свої спогади називаю нашими? Може, іншим подобалося зовсім інше. Зефіри, мармелад «лимонні часточки», приміром, а не огірки на газетці... Хто я такий, щоб про мої смаки кіно знімати? Краще напишу сценарій про щось сучасне. Про пробку. Машин все більшає і більшає, напевне тому, що жити все важче і важче. Отож, сидить людина у своїй машині в пробці. У когось щось сталося — і всі стоять. Годину стоять, дві стоять, машину кинути не можна, а їсти хочеться, і водій починає згадувати... Так, стоп-кадр...

Від цієї дієти творчість швидше перейде в голодні галюцинації, а є в домі щось. Один приятель розповідав, як давним-давно він випросив у товариша ключі від квартири, що пустувала. Уночі вони з дівчиною так зголодніли, що стали шукати в шафках їстівне. Знайшли залишки макаронів, пачку панірувальних сухарів і пляшку соняшникової олії. Макарони зварили, а потім обсмажили в сухарях — і смачнішого вони нічого в житті не їли. Звідки я про це знаю? Тому що, коли вони запрошують на річницю свого весілля, щоразу неодмінно пригощають гостей макаронами «по-грецьки». Так, забув згадати, що квартира була на Грецькій вулиці.

Ну, а мені що робити? Холодильник порожній, а шафки? Я заглянув в усі відділи. В одному знайшов тертку з залишками сиру для спагетті, але їх було замало, та й злизувати з тертки було боляче. В іншому стояла пляшка із соняшниковою олією на денці. Я заглянув під шафку. Удача. Туди закотилися і встигли прорости декілька картоплин. Байдуже. Якими смачними вони були з ледь гіркою, але такою ароматною смаженою олією, посипані хрусталиками великої повареної солі!

Поїм і ляжу спати, думав я. Маю право. А після сну піду гуляти по наповнених свіжим морським повітрям вулицях і буду думати про написане. Увечері повернусь і допишу про молочні коктейлі, про компот на дачі і про багато чого іншого, що залишилося в дитинстві і пам'яті.

Доївши картоплю, я вимив тарілку і ліг на канапу. Заснув швидко, ніби мамина рука лежала на моєму плечі...
Вересень 2007 р.

Одеса

тел. автора в м.Одеса: +38(048)718-06-03, 786-91-60


E-mail:    forte@eurocom.od.ua