asyan.org
добавить свой файл
1
Будинок, дерево, кошеня
Того ранку я прокинувся після того як прокинувся. Я розумію безглуздість цієї фрази, але ви не розумієте про що саме іде мова. Тому, хай так і буде написано: «Прокинувся після того як прокинувся».

Мене розбудило дерево, яке запустило у відкрите вікно своє гілля і розгойдувало ним по кімнаті. Це була та сама тополя, яку я пам’ятаю з дитинства. З самого початку свого життя, з самого першого дня, що я себе пам’ятаю, вона стояла під нашим вікном в один рівень з нами. Тепер, вона виросла набагато вище нашої п’ятиповерхівки. Двічі на тиждень, декілька років підряд, я вилазив по її гілках нагору, сплигував на дах будинку і ішов гуляти дахами міста, переплигуючи немовби пішак на шахівниці з клітинки на клітину, з даху на дах. Це тривало до того часу, поки я не опинявся у зовсім невідомій місцевості, і жах не викидав мене на поверхню.

Сьогодні ж дерево само завітало до мене в гості. Тополя гойдала своїми вітлами, і мені здалося, що це здоровенні руки, які необхідно потиснути, здороваючись з цим велетнем. Я взяв їх у свої долоні, прилинув плечима, обійняв усім своїм тілом і відчув, як смуток перетікає від тополі до мого тіла. Як невимовна скорбота і сум наповнюють мене всього без винятку, але вся ця печаль і туга є світлими і солодкими, неначе після найдовшої розлуки буде зустріч. Відчуття було таке сильне, неначе я знову покохав як в юності. Я заплакав. Потім, прокинувся ще раз.
Дорога промайнула непомітно. Навесні, влітку і восени, їду в село на будівництво.
- Де ти був, - винирнуло кошеня з під ковдри, - я тебе так довго чекав, мерз, зголоднів, а ти все не йшов і не йшов. Вночі так холодно і страшно, а тебе все немає і немає, я аж заліз під ковдру, щоб зігрітись, ночі тепер все довші і довші, а на горищі, якісь тхори поселились! Ти що забув про мене?

- Ні, - відповідаю я, розпаковуючи молоко, - не забув. Ти ж знаєш, що моя відпустка скінчилась і мені необхідно відпрошуватись з роботи, щоб заїхати сюди і накормити тебе.

- А чого ти не береш мене до себе додому? Я весь час мерзну і мені постійно хочеться їсти, - вигнуло спину кошеня.

- Не можу малий. В мене дома живе кішка. Вона приблудилась десять років тому, виросла і тепер живе у себе вдома. Дуже мене любить. Коли приблудилось кошеня, таке ж мале як і ти, вона його обнюхала, а потім як схопить своїми пазурами, майже задушила. Де поділась та лагідність? Коли я вихопив оте мале з її щелепів, щоб віднести у безпечне місце, вона від ревнощів, вчепилася мені у ногу так сильно, що я ледве не впав, від болю, як зрублене дерево. Уявляєш? Так що тобі туди неможна.

Кошеня все зрозуміло, але зробило вигляд, наче мене не слухало, і побігло бавитись з мухами та метеликами.
Більше десяти років тому, коли мій батько розпочав будівництво, а він усе намагався робити власноруч, він казав мені:

- Я розпочну , а ти закінчиш.

Тоді, я всі ці слова сприйняв як жарт. За рік ми залили фундамент. На наступний вже окреслились стіни. Ще через три вже будували другий поверх. Потім, два роки клали сволока і ставили крокви. Чому так довго? Бо переробляти прийшлось за вимогою сусідів. Їх заливало. Робота двигалась хоч і повільно, але не уклінно. Я дійсно думав що він пожартував! Виявилось, що не жартував…

- Ти уявляєш, я і не уявляв, що зможу провести газ. Терпіти не можу всі ці ходіння з паперами по кабінетам. Знайти потрібні труби, прокопати стометрову траншею і пробурити стіни легше ніж здобути потрібний дозвіл. Ще рік пішов на розведення електрики по кімнатах. Але попереду найскладніше: поли, стеля, штукатурка, система опалення. Допоки я все це зможу зробити, можливо, цю будівлю вже треба буде ремонтувати. Ти питаєш, кому він потрібен, цей будинок, якщо тут ніхто не буде жити? Мені він потрібен! І допоки не добудую, не зможу звільнитись від обіцянки яку дав батькові, розумієш?

-

Ну звісно, кошеня все зрозуміло. Але саме найкраще в цих кошенятах те , що вони тобі нічого не кажуть у відповідь, окрім свого «М-р-р-р» і «Х-р-р-р».
Трохи поносив каміння, і потім – обід. Як це чудово, налити собі виноградного чи яблучного і не думати ні про які дрібниці. Марити сходами сонця на кримському узбережжі; жінками, зі своїми принадами; скарбами, що чекають своїх відкривачів; пірамідами і фараонами у золотих обладунках, сандалях, з жезлами і… кошеням на голові. Знову це кошеня! Коли йду в поле, біжить за мною хвостиком, коли пишу листа, повзає по столу і бавиться моєю ручкою і рукою, коли їм, лізе лапою до рота, неначе просить, щоб поділився.
- Ох, кошеня, ти , навіть не уявляєш, що кожен чоловік, за своє життя, повинен побудувати дім, посадити дерево і виростити сина. Кому винен? За що винен? Ось ти мале, комусь щось винне? Ні, нікому і нічого! То, можливо, я будую цей дім для тебе? Можливо ти будеш тут жити?

Кошеня знову все зрозуміло, але нічого не відповіло, тільки почало хрюкати по-котячому від задоволення, і кружляти, бо цей хвіст, такий смачний, його так хочеться з’їсти!
Ввечері, з роботи, я повернувся втомлений. Все тіло приємно нило від навантаження. Ввійшовши у кімнату, я не зразу зрозумів, чому бачу вечірнє небо, неначе побільшало світла. Навіть, вдень, сонячне світло не завжди проникало до мене у вікно. Звідкіля так багато світла?

Від несподіванки я вибіг надвір.

Тополі вже не було.
(травень 2009)