asyan.org
добавить свой файл
1





БЕРЕЗНЕГУВАТСЬКИЙ РАЙОН



КАПУСТА

МАРІЯ

ПАВЛІВНА,1925 р.н.

жителька с. Калуга
Я добре пам'ятаю страшний голод 1932-33 років, бо забути його неможливо. Найстрашніші роки, що залишили чорний слід у моїй душі і невиліковну рану в серці, я не забуду ніколи.

У ті роки урожай був добрий. Повинно було вистачить хліба. А голодовку зробили штучно, очевидно, комусь були на руку страждання і смерть українського народу.

Всі продукти харчування, все, що виростили в полі, на городі, відбирали. А найстрашніше було те, що це робили свої ж – калужани, односельці, які тільки здавалось учора були близькими нам усім, ходили по тій же нашій, спільній землі, дихали тим же повітрям. А тепер вони несли нам загибель.

Страшне лихо, що висіло над Україною, морально зломило багатьох людей. Почали доносить сусід на сусіда, побачивши, що той переховує зерно чи ще якісь пожитки. Боятись треба було всіх, надіятись тільки на себе, допомоги чекати взагалі не було від кого. Я не знаю, чи були якісь винагороди за донесення, мабуть, не було. Просто люди, що гинули з голоду, не могли миритись з тим, що хтось має їжу. За це не можна їх засуджувати. Це не вони винні в тому, що такими стали.

Не знаю, чи були якісь документи на забирання продуктів. Голодні, змучені люди їх не вимагали. Найчастіше, знесилені, змарнілі вони плакали, бо ні на що інше не мали сили.

Якщо хтось з людей чинив опір, не давав забирати харчі, то його били. Часто арештовували чоловіків, особливо за те, що вони не хотіли вступати до колгоспів, а осиротілі сім'ї гинули від голоду. Боронитись від тих, хто посягав на останню зернину чи крихту хліба не могли. Голодні, пухлі люди, який опір вони могли чинити? Сльози, гіркі передсмертні сльози – ось така «оборона» в них була.

Приховати хоч якусь частину зерна, продуктів, овочів було неможливо, тому що кожного дня приходили нелюди (їх тільки так можна було називати), перевіряли каструлі, горшки, заглядали під подушки, проколювали солому і навіть землю спеціальними гострими предметами. До хати вони заходили по 4-5 чоловік. Я тоді була мала і не пам'ятаю їхні прізвища, але знаю, що це були злі жорстокі, із тваринним інстинктом люди. Від таких, практично, нічого неможливо було приховати.

Тим людям, які пішли до колгоспу, давали пайок, хоч і невеликий. Та все ж таки маленька крихта могла підтримати життя, що ще не згасло, що якось ще трималося у пухлому, безсилому тілі. Жінки, що працювали у колгоспі, могли принести хоч мисочку життєдайного бульйону чи ще якогось варива для своїх напівмертвих дітей, щоб завтра знову залишити їх у хаті на весь день голодними, навіть не знаючи, чи доживуть усі до наступної заробленої порції їжі.

А в цей час у полі гнили, пропадали колоски, залишки городини. А збирати їх не було дозволено. Ті ж нелюди, що ходили по хатах, охороняли поля, колгоспні комори.

А в колгосп іти люди не хотіли, бо думали, що то щось страшне. Не була проведена належним чином роз'яснювальна робота. Тому ніхто не розумів, що колгосп – це порятунок.

Страшно було... Малі діти вмирали. Особливо ті, в кого не було батьків. Нещасні сироти не були потрібні ні державі, ні людям. Діяв «закон джунглів», виживав найсильніший.

А не голодували в селі тільки ті «тварюки», що своїми безжалісними руками відбирали останній шматок хліба з рук дитини, чавунчик із супом, зернину. Вони зуміли вижити, хоч руки їх закривавлені, душі їх нечисті, життя їх негідне.

Голодні люди не могли допомогти один одному у виживанні, не ділились продуктами, бо їх не було. Кожен виживав, як міг, кожен дбав про себе.

Влітку рятувалися тим, що їли щавель, грицики, цвіт акації, а взимку не було й того. Варили кору з дерева, їли ховрахів, мишей, жаб, горобців, ракушки. Можливо, й можна було щось купити чи виміняти в місті, та не було змоги й сили добратися туди.

У селі померло дуже багато людей, точніше – половина. Про випадки людоїдства у нашому селі не було чути. А в сусідніх селах таке траплялося.

Померлих від голоду клали на підводу і всіх на кладовищі складали в одну яму, часом туди потрапляли й ті, хто ще був живий. Померлих поминали рідні на «Проводи» та «Зелені свята». Але нічого про голодомор не згадувалося в суспільстві, зокрема за часів Радянської влади.

На жаль, у нашому селі знищили церкву і немає пам'ятника померлим від голоду. Але учні школи знайшли місце, де лежать страчені голодом люди, обробили їх, поклали вінки.

Сучасна молодь знає про голод 1932-33 років. Кожна людина, що вижила все лихоліття розповіла своїм дітям та онукам про нелюдські страждання народу.

Звичайно, винним у загибелі багатьох людей було тогочасне керівництво. Це люди, що витримали голод, змогли врятувати своїх п’ятьох дітей. Завдяки ним я можу сьогодні робити для вас свою тяжку сповідь.

КАРАВУТА

КАТЕРИНА

ГАВРИЛІВНА, 1924,

жителька с. Калуга
Мої батьки, Каравута Гаврило Веремійович та Каравута Марія Федорівна, жили в селі Чубар (зараз Лепетиха). Було нас у батьків 4 дітей. Я, найстарша Катерина і три брати: Іван, Микола, Семен. Я, як старша доглядала за братами, а батьки ходили на роботу, поралися по господарству. Пам’ятаю була у батька коняка. Бідно жили, хата «копанка» так раніше називали хату, що стояла віконцями на землі, східці такі були, що сходили в хату як в погріб.

В ті важкі роки спочатку перебивалися якось, батько носив возками солому для печі, почали дохнути коні, люди які були живіші кусками розібрали конятину.

Мама в чавунах готовила їсти, але багато не давали.

Бувало сидимо, чекаємо маму, а в хаті сіль та вода, брати плачуть, просять їсти, а я їх забавляю та маму виглядаю. Дійшло до того, що принесе з базару лушпайки з картоплі чи гарбуза, або сушений гарбуз. Готували з лушпайок і щириці таку баланду. Дожилися, що не було що носити міняти.

Восени 1933 року всі ще живі були, але голодні, худі, а батько погано ходив.

Мамині сестри жили в Калузі, переказали, щоб мене до них привезли. Мама зібралася мене відвезти, а брат Іван з печі каже: «Іди сестричко, хоч попрощаємося. Бо хто-знає може більше й не побачимося». Я вилізла на припічок до нього, а він помер у мене на очах. Я дуже за ним плакала. В той день ми не пішли в Калугу, замотали брата в рядно і поховали.

На другий день повела в Калугу до тіток. В однієї з них – Марфи, дітей не було, от я залишилась в неї. Вони і маму не пускали, говорили, щоб в них лишалася. Жили вони трохи краще, була в них солонина, вони зарізали телицю і засолили. Так ми спасались. Мама пішла додому, сказавши, що у неї там чоловік і двоє дітей маленьких ждуть її, вони дали їй на дорогу, що було. Дуже ми плакали, коли прощалися з мамою. Так я її більше і не бачила.

Пізніше приїжджали люди із Чубаря. Розказували, що батько помер серед дороги. Мама зварила кішку останню і також померла в хаті. Залишився один брат Микола, який ходив по селі і просився до Каті (тобто до мене). Ніхто його не взяв, він ходив і плакав по селі і помер на печі.

Пам’ятаю, ще як у Калузі був дитячий будинок, там жили діти безпритульні, і ті, що без батьків зосталися, ми ходили туди по баланду. Я жила в цей час в тітки.

КОВАЛЕНКО

МАРФА

ІПАТІВНА, 1909 р.н.,

жителька с. Соколівка
Народилася у селі Новопавлівка Велико-Олександрівського району Херсонської області далекого 1909 року. Але добре пам'ятаю своє сирітське дитинство, швидкоплинну та сумну юність і раннє заміжжя, після якого у 1926 році переїхала жити до чоловіка – Коваленка Семена Павловича, у село Соколівка Березнегуватського району Миколаївської області.

Сумна і трагічна історія нашої землі, сумна і моя особиста доля. Бо пам'ятаю голод 1932-33 років.

Того зловісного 1932 року урожай був негустий, та й той люди не могли зібрати, бо їх «затуркували» (вимагали вступати в якісь «колгоспи» і віддавати все вирощене туди). А ще ходили якісь люди, що називалися представниками влади, і забирали все їстівне. Люди залишалися голодними і холодними.

Нестерпно боляче було бачити в тих «представниках влади» і наших односельців. Мабуть, їм були якісь «поблажки» за таку «роботу» – забирати у людей останнє.

Якщо нещасні, залякані односельці не віддавали добровільно, то їх могли й побити, й покалічити. Багатьох висилали до Сибіру, арештовували.

«Владарі» майже всі були озброєними, а серед них були і добрі та жалісливі, які мовчки тільки дивилися на знущання з простих людей та ковтали сльози. Оборонявся хто як міг: і словами-прокльонами, деякі в бій пускали кулаки, але страшну ціну їм приходилось за це платити.

Страшно, дуже страшно, навіть згадувати все те, що ми пережили, їли всю траву, яка зеленіла, їли жаб, ховрахів, дохлих від голоду тварин, були раді річній черепашці...

Люди не могли ходити – шаталися від голоду, могли просто йти вулицею і померти. Таких було немало, їх навіть не могли нормально поховати – не вистачало сил. Підбирали і опускали до ями на кладовищі, і коли вона наповнювалася мертвими, тільки тоді закопували.

Дуже страшні часи тоді були.
КУБЛІЙ

ЛЮБОВ

МЕФОДІЇВНА, 1923 р.н.,

жителька с. Лепетиха
Проживаю в с. Лепетиха з 1934 року. Працювала в Лепетиській середній школі вчителем української мови та літератури з 1944 по 1982 рік. У нашого покоління було дуже важке дитинство і юність. Ми пережили голодовку 1932-1933 років, період окупації і напівголодний 1947 рік.

Причиною голодовки був неврожай через засуху.

1928-29 роки був період колективізації. Люди вступали до колгоспу – одні добровільно (біднота, малоземельні селяни), інші примусово. Заможні селяни не хотіли вступати до колгоспу. У них була земля, вони вирощували зернові, мали запас зерна, худобу. А біднота, навпаки, вступала в колгоспи. Здавала весь сільськогосподарський реманент, оті десятини землі, коней (хто їх мав).

Коли почалась колективізація, заможні селяни не хотіли вступати до колгоспу і свої запаси зерна ховали у ями на подвір'ї, в сараї, в хаті, де тільки можна було ховати. Через неврожай, засуху 1932 року колгосп дуже мало здав зерна на зароблений трудодень.

Це колгоспників дуже стурбувало. Вони намагалися якось запастися продуктами харчування – на колгоспному огороді і збирали залишки буряків, моркви, цибулі; діти збирали колоски, або пізненько у вечері ходили до колгоспної скирти ячменю і там обрізали колоски. Але надовго таких запасів не вистачало. Хліба в кожній сім'ї було мало, а пізніше не стало зовсім. Спочатку було недоїдання, а потім голодовка. Від держави ніякої допомоги не було.

У колгоспі (с. Калуга) була створена бригада з активістів, яка під керівництвом представників району ходила по дворах і шукала зерно. Заглядали в піч. Підпіччя, на подвір'ї, в сараї довгими залізними палицями рились в соломі, в землі. Шукали зерно в усіх куточках двору-подвір'я. Говорили, що це треба для колгоспу як посівний матеріал. Приховати зерно чи крупу від цієї бригади було не можна. Вони збирали вузлики з зерном, які господарка заховала на печі, чи в глечику під лавкою.

До цієї бригади входили члени-активісти: Хромченко, Кисловський, товариш Михайловський, Гречушна Ярина і Діденко Катерина.

Крім зернових продуктів ця бригада нічого не брала, бо вже нічого було брати.

Коли в 1933 р. почались весняні роботи в полі на колгоспному городі, то людям, які там працювали, давали по 200 грамів хліба і один раз на день приварок. Хто не працював ( бо не мав сили), тому ніхто нічого не допомагав, крім рідні, чи заможних сусідів. Цим врятувати людей від голодної смерті не було можливості.

Наша сім'я, що складалась в 5 осіб вижила, хоч і голодувала, недоїдала. Батьки мої працювали на колгоспному огороді: батько – бригадир, а мати – просто робітниця, яка своєю коровою разом з іншими колгоспницями орали ділянки землі для посадки овочів. Хоч ці овочі вдень посадять, а вночі вириють (цибулю, картоплю).

Так, як батьки працювали в огородній бригаді і їм давати пайок, то на нас трьох (мене і двох сестер: старшу і молодшу) було кожного дня 200 грамів хліба. Мама нам приносила свою пайку, а татову пайку вони ділили на двох. У нас ще була дійна корова, ми допомагали сусідам, родичам (давали молоко). Хоч своїх родичів ми не могли врятувати – четверо дітей – мої двоюрідні сестри і брати померли від голоду.

Голод – це страшне слово, і дорослі, і діти тільки й думали про те, що дуже хочеться їсти, а нема нічого їстівного в хаті.

Смертність почалася на початку 1933 року. Умирали діти, дорослі, особливо чоловіки похилого віку, що не могли ніде працювати. Голод так виснажував людей, що не мали сили вийти з хати, щоб десь знайти щось їсти.

Люди вмирали в хаті, на подвір'ї, на вулиці, їм вже нічим не можна було допомогти, та й нічим, бо в кожній сім'ї – голодовка. Була створена бригада, що готувала ямки для покійників. Звозили мертвих бричкою і кидали в яму.

Були випадки, що привозили напівживих, які там і помирали. А коли яма наповнювалась – засипали землею. Не було ніяких похоронних процесій, ніхто ні за ким не плакав. Вкидали людей у яму, засипали землею – от і всі похорони.

Навесні, коли появилась трава, настало тепло, люди, а особливо підлітки (хто ще мав силу) кинулися збирати їжу, щоб вижити. Варили траву: лободу, кульбабку, козельці та інші трави, навіть їли траву сирою.

Ще виливали ховрахів на полях, у річці вишукували черепашки, ворон, горобців уже не було їх поїли з осені.

А смерть не відступала. Зимою в ступах товкли лободу, добавляли варений буряк потертий на тертушку, жменю борошна чи висівок і пекли «медяники» або як називали їх – «маторжаники».

Але вволю ніхто не наїдався, бо кожна мама ділила продукти так, щоб ще щось і завтра зварити поїсти чи спекти.

Люди забули про нормальне харчування. Навіть були випадки людоїдства. Мати поїла своїх мертвих дітей, а сама зійшла з глузду, її відправили у психіатричну лікарню. А вижила вона чи ні, ніхто не знає. Це було в сусідньому селі Лоцкино.

Я вважаю, що основною причиною голодовки у 1932-1933 роках був неврожай зернових культур через засуху.

У селі Лепетиха, де я живу зараз, страшної голодовки не було, також не було і смертності, просто було недоїдання. На території Лепетиської сільської ради було утворено радгосп «Реконструкція». Тут була введена карткова система. У крамниці продавали хліб по картках – для дорослих 400 грам, для дітей – 200 грам. Ціна 1 кг. хліба коштувала 90 копійок.

Люди, щоб вижити йшли в сусідні села і міняли різні речі: одяг, взуття на продукти – борошно, крупу.

У школі для дітей були створені гарячі сніданки: 100 грам хліба і тарілка супу – це була велика підтримка.

Гроші отримували, працюючи в радгоспі. З сіл Калуги, Калачево, Березнегувате, Федорівки люди перебиралися різними засобами в Лепетиху, влаштовувались на роботу, за яку мали засоби на існування, рятували свою сім'ю, особливо дітей.




ЛОБОДА

ЄФРОСИНІЯ

ПАВЛІВНА, 1923 р.н.

жителька с. Новоукраїнка
Проживала я в с. Новосевастополі Березнегуватського району. Події 1932-33 років пам'ятаю. Основною причиною голоду було те, що урожай забирала влада. У людей вирощене відбирали представники сільської ради разом з представниками із району. Винагород від влади за донесення на сусіда про приховання зерна не було. Представники влади приходили до хати, робили обшук і забирали все зерно. Я була десятирічною дівчинкою, а тому не пам'ятаю, чи були у тих, хто відбирав зерно документи, що засвідчували їхні права у відбиранні продуктів харчування. Ніяких покарань до людей не застосовувалось. Приходили люди без зброї. Жителі в селі не чинили опору. Нічого приховати було неможливо, все знаходили. Представники сільради приходили зі свідками і скрізь робили обшуки: в печі, в коморі, на городі. Приходило 3-5 чоловік представників місцевої влади. Люди намагалися сховати залишки зерна у погребі, закопати на городі, в горшках в печі, але все було марним.

Ті люди, котрі працювали в колгоспах, не голодували, їх кормили в колгоспі. Про закон «п'яти колосків» чула від дорослих. Говорили, що за крадіжку зерна садовили в тюрму. У полі колоски збирати не дозволяли, залишки городини теж. Колгоспні поля і комори були під охороною, для цього спеціально призначали людей. В колгоспи не всі люди йшло добровільно. Людей примушували вступати до колгоспів, там давали продуктові пайки, кормили обідами. В сім'ї худоби не було, тому їм не доводилося її приховувати. Приходили вранці, один раз на день.

Люди від голоду почали помирати взимку 1933 року. Малих дітей, що залишилися сиротами забирали родичі, держава ними не опікувалася. В основному не голодували в селі ті люди, котрим допомагали рідні з міста, але їх було не багато. Зуміли вижити ті люди, хто їв все, що можна було їсти, що знаходили в землі, хто мав невелику сім'ю. Люди допомагали одне одному, ділилися останнім куском. Люди їли все: різні корінці, трави, ловили ховрахів, мишей.

Родині допомагали вижити рідні із Москви, привозили продукти харчування. З трав в їжу споживали лободу, щавель, різноманітні ягоди. З гілочок, листя яблунь, вишень варили взимку чай. Старші брати ловили і приносили додому ховрахів, мишей.

Батьки разом з старшими братами ходили на Березнегуватську станцію міняли речі на зерно, хліб, цукор. Говорили тоді, що голоду у містах не було. Із розповідей своїх батьків пам'ятає, що із 500 дворів у селі Новосевастополі 250 залишились без господарів. Випадків людоїдства в селі не пам'ятаю.

Померлих людей взимку звозили на кучі на цвинтарі, а весною примушували людей їх хоронити. Цим людям ніякої плати за це не давали. Конкретного місця захоронення не пам'ятаю, знаю лише те, що померлих відвозили на кладовище.



ОСТАПЧУК

КАТЕРИНА

МИХАЙЛІВНА, 7 квітня 1923 р.н.

жителька с. Калуга

(стара назва с. Михайлівка)
Коли почалась голодовка, мені було лише десять років, але я добре все пам'ятаю. Було нас, дітей, у сім'ї троє, і всі дівки. Ще було нерідних двоє хлопців.

Батько десь дістав мішечок гарбузового насіння. Ми його їли кожен день потроху, щоб надовше хватило. А ті хлопці носили це насіння своїм дівчатам (нареченим). Сильно ми тоді на них ображались.

У пам'ять врізалась така картина: я їла зернятка соняшника, тримаючи їх міцно у жменьці. До мене підійшов хлопець із нашого села і попросив того зерна. Але я не дала йому, тому що сама була дуже голодна. На другий день той хлопець помер. З болем у серці згадую я його голодні очі й простягнуту до мене долоню.

Ще пам'ятаю, як приходили якісь люди і виносили з двору мішки з зерном. Батьки казали: «Влада забрала весь урожай». Мама дуже плакала і приказувала: «Чим же я тепер діточок годуватиму?»

Бувало, приходили по 2-3 рази на день, щоб люди нічого не встигли заховати. Завжди з'являлися по 5-6 чоловік, бо, мабуть, боялися ходити меншими групами. Проте люди ніяк не боронилися, боялися тих, хто був посланий владою. Адже тих, хто не хотів віддавати зерно добровільно, дуже били і навіть садили за грати. Приходили наче без зброї, я вже зараз не пам'ятаю точно, а били людей батогами, хто падав – ногами.

Звичайно, нам ніяких документів про те, скільки зерна забрали, ніхто не давав. Винесуть на підводу – і все, хоч плач, хоч кричи – нічого не допоможе.

Може, й були такі, що доносили один на одного, я цього не знаю.

Бувало, що закопували зерно в землю. То у декого й город переривали, все шукали.

У колгосп добровільно спочатку ніхто не хотів іти. Боронили своє майно, іноді, захищаючись, і за вила хватались, лаяли, проклинали. Але потім, дізнавшись, що у колгоспі дають по шматочку хліба, почали іти добровільно. Коли приходили по зерно, то забирали все, окрім одягу. Та й одяг тоді був – латка на латці, одне дрантя.

У полі, звичайно, залишалися колоски після збирання врожаю. Але нам не дозволялося іти збирати їх. Поле було під сильною охороною.

Найбільше повмирало людей зимою та літом перед жнивами.

Коли у дітей помирали батьки, то їх забирали у калузький «контранат» (так усі називали дитячий збірник). Що з ними далі було, я не пам'ятаю.

Добре, якщо хто зміг зберегти козу чи корову, той ділився з іншими то молочком, то сироваткою. Прості люди допомагали один одному. Радили, яку траву можна їсти, як із неї пекти моторжаники (коржі) чи варити суп. Єдині люди, які не голодували, – це куркулі, вони не допомагали нікому.

А їли ми майже всю траву, яка була на городі, на толоці, і лісосмугах: лободу, козелики, калачики, ведмедики, гірчак, бадилля з будяків, молоді пагони і цвіт акації, свиріпу, маслину, шипшину, насіння з липки, стручки з гледичії, назв багатьох трав я і не знаю.

Виживали ті, хто міг хоч щось знайти собі поїсти. Споживали й ховрахів, їжаків, собак, жаб, горобців, гав, ракушки з річки діставали.

Недалеко від Калуги було село Лоцкіно. Так говорили, що там мати поїла своїх дітей.

Вимирали цілими сім'ями. А хоронили так: їхала підвода і на неї ті, хто мав ще силу, збирали по селу і складали мертвих людей. А сили ж не було, щоб яму викопать глибоку, то вже як-небудь там видовбають землю і скидають у неї всіх. Одного разу приїхала підвода на гробки, почали скидати людей у яму, а хлопчик, Капуста Іван Іванович, тихенько так попросив: «Не закопуйте мене, я ще живий». То його залишили, він довго ще жив, до старості. А як не було сили відвезти мертвого на гробки, то закопували на подвір'ї. А бувало, що взагалі не хоронили людей.




ХІМІЧ

НАДІЯ

СТЕПАНІВНА, 03.07.1914 р.н.

жителька с. Новоукраїнка
Голод 1932-33 років добре пам'ятаю. На цей час проживала в селі Тетянівці. Причиною голоду в ці роки були великі податки та урожай, який примушувала віддавати місцева влада.

Вирощений урожай в людей відбирали представники із району під керівництвом сільської влади. Винагороди від влади за донесення на сусідів про приховання зерна не було. Прийшовши в двір, представники влади відбирали все, що знаходили на (території) подвір'ї чи в хаті, при цьому ніхто не показував ніяких документів на збирання продуктів, а саме зерна. Випадків побиття, покарання, виселення та арештів населення за приховання зерна не пам'ятаю. Приходили люди без зброї, опору місцевій владі ніхто не робив. Приховати нічого було неможливо, тому що скрізь знаходили. Приходили з обшуками люди із сільської ради разом з понятими, а іноді робити обшуки змушували комсомольців села. Всього могло прийти 5-8 чоловік. Хто саме не пам'ятаю.

Продукти харчування, зерно ховали скрізь, де тільки було можна: в одязі, в чоботях, в печі, закопували в городі. Людям, хто йшов до колгоспів їжу давали, вони не голодували в такій мірі як інші. Врятувалася від голоду тим, що в ці роки пішла працювати на сьомий відділок радгоспу «Реконструкція» – с. Новоукраїнка. Працювала на полі, на тракторі помічником, а тому отримувала їжу – давали харчові пайки.

Під час обшуків, забирали лише зерно, ніяких інших речей не відбирали, хіба що могли побити посуд, порозкидати речі. У полі колоски збирати не дозволяли. Збирали крадькома залишки картоплі та інших овочів, бо теж боялися. Колгоспні поля і комори оберігали люди, призначені для охорони. Не всі люди погоджувалися йти і записуватись в колгоспи. В першу чергу йшли ті, в кого нічого не було із домашнього господарства. Людей примушувала влада вступати до колгоспів: забирали худобу, плуг, а за роботу давали пайок хліба. Худобу заховати було не можливо, а тому її відбирали. Найчастіше забирати зерно приходили вранці. До однієї і тієї хати могли приходити за один день разів зо три.

Люди почати помирати від голоду взимку 1933 року. Дітьми-сиротами, що залишалися ще живими після смерті батьків держава не опікувалася, вони залишалися жити на місці проживання. У селі не голодували тільки ті, хто мав рідних в містах, або їздив торгувати в місто (але це було дуже небезпечно) і заробляли гроші для того, щоб прокормити сім'ю або міняли речі на продукти харчування. Тільки ці люди могли виживати, а ще ті хто не лінувався добувати мілких тварин (ховрахів, жаб), птахів (ворон). Шукали собі їстівні трави. Люди допомагали одне одному виживати, особливо сусіди, а також допомагали дітям-сиротам. їли все, що росло в полі (трави), в саду (кору дерев), на городі, ловили котів, собак, ніхто нічим не гидував. Від родичів, які знаходились у місті мали допомогу. (Рідна старша сестра, що проживала в Кривому Розі, мамин рідний брат), У містах такого голоду не було, як на селі. Людям, які працювали на підприємствах видавали продуктові пайки.

Скільки померло людей у селі не знаю, але померло дуже багато.

Випадків людоїдства не знаю, але чула про це від своє молодшої сестри Наталії, яка бачила це на свої очі. Померлих від голоду хоронили на кладовищі, взимку звозили і скидали до кучі, а весною заставляли хоронити. Тим, хто займався похованням за це нічого не платили. Місце захоронення не пам'ятаю, тому що дівчиною залишила своє село і більше туди не поверталась.

ШЕЛЕСТ

НАТАЛЯ

СТЕПАНІВНА, 1916 р.н.,

жителька с. Новоукраїнка
Я добре пам'ятаю голод 1932-33 років. На цей час проживала в с. Новосевастополь Березнегуватського району.

На мою думку основною причиною голоду було те, що представники місцевої влади відбирали урожай зернових, вирощений у тому році. Ні про які винагороди від влади за донесення на сусідів чи на кого іншого про приховання зерна ніколи не чула. Представники сільської влади приходили в хату, не пред'являючи ніяких документів, робили обшуки в хаті, на подвір'ї, на городі. Випадків застосування до людей різних видів покарань (побиття, арешти, виселення) не пам'ятаю. Ті, хто ходив з обшуками, були без зброї, а тому людям не доводилося боронитися. Нічого приховати було не можна, тому що знаходили скрізь, навіть у печі у горщиках. Приходили робити обшуки робітники із сільради іноді приводили із собою «понятих», а з ними разом по два чоловіка з району. Всього разом могло прийти 5-6 чоловік. Кожен ховав продукти як тільки міг, що їх не можна було знайти. Всім, хто працював у колгоспі їжу видавали – хліб, кашу, суп. Забирали продукти харчування, а також цінні речі. Про те, що є такий закон, як «п'ять колосків», чула, чула, що він був дуже страшний для людей, але сама його і не читала.

Збирати колоски чи залишки городини не дозволялося. Колгоспні комори, поля, охороняли об'їждчики. Не всі люди мали бажання добровільно йти в колгоспи. Вступати до колгоспів агітувала сільська влада, обіцяли давати за роботу хліб. Корів у людей не відбирали. Найчастіше з обшуками ходили вранці та ввечері, по два рази на день.

Люди почали помирати від голоду взимку 1933 року. Дітьми, що залишилися самі, влада не опікувалась. Діти залишалися самі або їх забирали рідні. Не голодували у селі ті, хто мав родичів у містах, вони допомагали продуктами харчування. Зуміли вижити тільки ті, хто був сильнішим волею та здоров'ям, у кого була не багатодітна сім'я, в кого була корівка.

Не дивлячись на жахливе становище, люди допомагали одне одному. В їжу, щоб вижити споживали все: збирали коріння, горішки гороху духмяного, крадькома збирали зерно в полі вночі. При цьому допомагали один одному. Вижити під час голоду, коли я вже зовсім опухла, допомогла старша сестра з Кривого Рогу та рідний дядько по матері. Щоб вижити, в їжу вживали лободу, щавель, різні ягоди, коріння трав, із кори дерев: яблуні, вишні, груші – варили чай і пили. Спочатку ловили ховрахів і в полі птахів (ворон, горобців, голубів), а потім люди вже не мали сил йти у поле і ловили будь-що. В місті можна було щось купити чи виміняти, але у людей після зими, осені вже нічого не залишалось.

У містах люди, голодували, але не в такій мірі як в селі, там можна було влаштуватись на роботу, де отримували робочі пайки. Про те, що таке «торгсін» ніколи не чула і не знаю до цього часу. Відомостей про кількість померлих у селі від голоду не пам'ятаю, але знаю, що було таких людей багато, їх звозили підводою на кладовище, підбирали навіть ще й тих, хто дихав. Я стала свідком людоїдства у селі, їли тільки тих, хто помер, уже на той час і своїх рідних.

За наказом місцевої влади мене посилали нагадувати людям про те, що треба зносити залишки зерна до сільради. Зайшовши у селі в одну із хат, я побачила, як мати з донькою у печі смажила ногу людську, а самі об'їдали людську руку. У коморі через відчинені двері вона побачила тіло сина цієї жінки, в якого вже була відтята рука і нога. Нічого не сказавши цим людям, я вискочила на вулицю і більше не змогла ходити по домівках бо вже й сама заслабла від голоду.

Була вже зима. Померлих від голоду хоронили на кладовищі в одній ямі, люди були наскільки слабкі, що не могли копати окремі могили. Людям, хто займався похованням померлих ніхто плати не давав, окрім пайка хліба.

Звинувачую у загибелі людей від голоду владу, тому що врожай зернових був, його просто конфісковували.