asyan.org
добавить свой файл
1
Андрій Валентинов, Генрі Лайон Олді

Мужність похвали

Гарний вийшов би початок роману: «Нечасто я погоджуюсь з Тетяною Толстою. Але в цьому випадку…». Отже, цитата з інтерв’ю, що було взяте у ведучої «Школи Лихослів’я»:

«Така російська традиція: стогнати – це найвищій шик. Я вважаю, що у цього взагалі глибоке коріння. Тужливі пісні-плачі. “Ти палай, догорай, моя лучино, догорю і я з тобою”. Співаєш, плачеш, так себе шкода, так собі подобаєшся. Крім того, якщо оголошуєш, що російська література скінчилась, або не починалась, або вона наскрізь гнила, - привертаєш увагу оточуючих. Так хворі в передпокої у лікаря полюбляють демонструвати виразки, переломи, гнилі зуби, що в кого є. Пишаються. А якщо будеш виступати з заявами, що у нас багато гарних, цікавих письменників, то тобі відразу скажуть: “Які письменники? ЦЕ письменники? Та які ж це письменники?” Оскільки фиркати – це значно більш захищена позиція.

Справа не в тому, що у нас немає гарних письменників, а тому, що їх надто багато. До них звикли, хочуть більшого, ще більшого, ще більшого. Воскресни зараз хоч Шекспір, хоч Данте, хоч Лев Толстой, хоч Набоков – їх не те що обплюють, вони вже обпльовані, - а просто позіхнуть і скажуть: ну то й що?»

Звернемо увагу на дивну тенденцію: під критикою почали розуміти виключно негативну оцінку твору. Плач на річках вавилонських розширюється, велика княгиня Мар’я Олексіївна на прізвище Інтернет розносить його містами і селами: «Все пропало!» Вийди у світ будь-яка книга неодмінно обплюють! Чим краща книга, тим більше обплюють. «О, фантастика кепська, ти померла і смердиш!»

Катський характер нашої критики – це, нажаль, традиція давня. Хорошої критики в російській літературі було дуже мало. Традиція куца. Легко було Віссаріону Белінському в найліберальніші роки правління Миколи I спокійно розбирати твори великих і не великих, проявляти об’єктивність, зважувати на літературних терезах і знаходити негатив навіть у Олександра Сергійовича Пушкіна, не кажучи вже про всіляких Гюго та Дюма. Часи швидко змінилися, і вже в наступному поколінні критика зі скальпелю почала перетворюватися на ломаку, якою чавили ідейних та інших супротивників. Згадаймо, що одним з пращурів сьогоднішнього «стьобу» став небезталанний Писарєв, який написав цілий цикл статей, де буквально розчавив «Євгенія Онєгіна». Такого таланту, як у Писарєва, у теперішніх немає, хоча злості побільше.

Фантастиці не пощастило окремо. Вона вийшла на літературну арену тоді, коли критика остаточно відійшла від відомства власне літератури до відомства державного. З певних часів, критика була лише засобом донесення керівної думки до малих цих. До того ж у найбільш різкій та неприємній формі. Відповісти на критику, посперечатися можна було, по суті, єдиним методом – добре продемонстрованим Маргаритою у відомому романі, коли вона розібралась з критиком Латунським, який написав некоректну статтю про Майстра і його творіння. І то – помститися вдалось лише за допомоги Воланда.

Мерзотник Латунський, на відміну від більшості сьогоднішніх критиків, роман, хоча б, прочитав. Зараз і це не робиться. Така собі літературна дама на наукову конференцію підготувала доповідь про сучасне фентезі, не прочитавши жодної книги. Її спитали: «Як так можна?!» Дама відповіла: «Ну, постояла біля лотка, подивилась на обкладинки». При цьому вона зовсім не бентежилась. Такий метод праці. Коли у пресі трапляються статті, які підписані відомими прізвищами «зоїлів», то, якщо заглибитися у текст, переконуєшся: людина нічого не читала. Або читала дуже мало. У більшості випадків, візьмуть одну-дві книги і роблять висновки за весь напрямок фантастики. І вважають себе професіоналами. Одна молода обдарованість ствердно заявила на адресу дуета Дяченок: «Ви багато пишете про прибульців…»

Куди вже далі?!

Критики з числа тих, хто фантастику читає, теж є. Але в них інша біда – неволодіння «інструментарієм». В основному, резюме визначається за принципом «подобається – не подобається». Ось і доводиться тягар критики фантастики покладати на самих фантастів… Негатив, без сумніву, повинен бути виявлений. Але, з іншого боку, тут і починається амбівалентне життя літератури. Для когось негатив, а для когось, навпаки, сильна сторона.

Про переваги ми й поговоримо.

Бальзак казав: «За мужністю критики має йти мужність похвали». Як легко можна бачити, у критиків мужність похвали відсутня. Заповнимо цей пробіл і поговоримо на тему: чи є за що хвалити її, матінку. Особливо у порівнянні з тим, що зараз, умовно кажучи, називається «сучасною прозою» чи мейнстрімом. Для любителів гладіаторських боїв – ми не маємо наміру протиставляти одне іншому. Глупо, а головне, безперспективно стравлювати принципи, прийоми і напрямки. Ми хочемо поговорити про те, за що можна хвалити усю фантастику, як напрямок літератури, а не окремо взятих авторів, які нам подобаються чи ні.

1. Чорнуха

Чим є чорнуха? Трагедією? – ні. Драмою? – аж ніяк. Проблемність, страждання, болючість і гострота теми – жодного разу. Чорнуха – зображення свинцевих гидот життя як єдиного способу існування білкових тіл у природі. Життя огидне, і скільки не копирсайся, буде тільки гірше. Це безвихідь. Якщо людина бореться із судьбою, безвиході немає. Навпаки, ми бачимо велич людини. Кажуть, що автори хеппі-ендів носять рожеві окуляри. Може бути. Але чорно-сірі окуляри аж ніяк не кращі.

Чорнуха – породження недавніх часів. Візьмемо класичну літературу XIX – початку XX століття. Трагедії є, драми в асортименті. Загибель героїв? Не без цього. Крах сподівань? Зустрічається, і нерідко. Але безпросвітний сумовитий бруд безглуздого буття, від виднокраю до виднокраю – практично ніколи! Наблизимося до нашого часу – Василь Биков, Распутін, Астафьєв, Шукшин. Список за бажанням можете продовжити самі. В повісті «А зорі тут тихі» всі дівчата-зенітниці гинуть. Але вони зупинили ворога, і старшина Васков у фіналі кричить німцям, перетворюючи повість у високу, величну трагедію:

«Що взяли?.. Взяли, так?.. П’ять дівчат, п’ять дівчинок було усього, усього п’ятеро!.. А не пройшли ви, нікуди не пройшли і подохнете тут, усі подохнете!.. Особисто кожного вб’ю, особисто, навіть якщо начальство помилує! А там нехай судять мене! Нехай судять!..»

Коли ж ти почалась, чорнухо?

А почалась відносно нещодавно. В п’ятдесяті роки її не було. В ті часи навіть важкі, суворі книги мали парус на горизонті. Якщо герої гинули, то гинули не дарма. Завжди залишався вибір, шанс і надія на краще. Згадайте відому думку Ремарка: життя завжди кінчається одним і тим самим, не має значення як людина померла – головне, як жила. Почався «чорнушний бум» в сімдесяті, коли інтелігенція, що повірила в ідеали XX з’їзду, став шістдесятниками, раптом зрозуміла що нічого не вийшло. Утопія не відбулась, Велике Кільце не з’явиться. Почався стратегічний відступ на запасні позиції – славнозвісні кухні; надягання «броні», внутрішня і зовнішня еміграція – свого роду загальний відчай. Інтереси стали дрібними, цілі недосяжними. Ці настрої торкнулись значної частини тих, хто визначає і формує суспільні цінності. Змінився погляд на світ: добре вже не буде. Більш того, якщо тобі добре, значить, з тобою щось не так.

Оптимізм було віддано анафемі.

Чи були схожі настрої у російській літературі? Були. Після революції 1905 року, котра також збудила надії, а скінчилась кривавим хаосом і терором. Культура відразу виступила під загальним девізом: «хорошого не буде». Наша чорнушність ще більш відчайдушна. Сто років тому гірко жартували «Пришла проблема пола, румяная Фефёла и ржет навеселе». Зараз не лишається сил навіть на «рум’яну Фефьолу». Панує чорне задоволення: сталося щось погане? – ага, ось воно!

Епоха надій кінця 80-х занадто коротка. Дев’яності – ще одне розчарування. Сформувалась вбивча точка зору – життя, що описується в літературі, первісно погане, і хто б що не робив, в будь-якому випадку це не призведе до добра. Велика формула Пєлєвіна: «Сила ночі, сила дня – однакова…».

Чи є у фантастиці чорнуха? Так, але в дуже малих кількостях. Уміло чи ні, вправно чи незграбно, але фантастика повстає проти чорнухи. Знаходиться місце і коханню, і дружбі, і перемогам; протистоянню долі і обставинам. Герой фантастики (ми зараз говоримо не про якість тексту, а про принципи; якщо завгодно про світогляд) – пручається! Не пливе, як відома субстанція в ополонці. І якщо гине, то частіш за все не дарма.

Фантастика інстинктивно, як живий організм, протистоїть тотальному песимізму. Фантастика протиставляє безнадії, як це не затерто звучить, активну життєву позицію. Ти хоч спробуй, каже фантастика. Пам’ятаєте, герой Ніколсона у фільмі «Політ над гніздом зозулі» каже мешканцям психіатрічки: «Я хоча б спробував…».

У фантастиці залишилось творіння. Причому в усіх масштабах – від побудови хатинки до створення нового всесвіту. Між іншим, в цьому і полягає особливість людини: вона створена за образом і подобою Творця. В одній із бесід з Борисом Натановичем Стругацьким пролунала думка: «Чому людина пише фантастику? – та тому що у неї є потреба створювати світи. Не маючи можливості створювати їх матеріально, вона створює їх у власній уяві і заражає цим інших». Оспівування процесів гниття і розпаду – відхід від природи людини. В цьому сенсі старенький професор з науково-фантастичного оповідання, що винаходить генератор див, значно ближче до природи людини, ніж квазі-герої, які ниють, плачуть і помирають у страшних корчах. У своїх найкращих творах фантасти продовжують творити та створювати, не піддаючись смертному гріху зневіри. І – буває, що не без успіху! – намагаються «заразити» цією тягою до творчості і створення свого читача.

Дозвольте цитату із Стівена Кінга:

«Іноді мене питають: “Стиве, чому ви не напишете нормальний роман, таку серйозну штуку?” І під цією серйозною штукою більшість людей, як правило, мають на увазі якусь хєрню про старого професора, у якого проблеми з потенцією і таке інше. Чому я не напишу таку хєрню? Я не знаю. І без мене знайдеться багато людей, котрі пишуть майже так само, як старі трахаються. Для чудового лайна завжди буде чудовий ринок».

2. Маленька, дуже маленька людина

Так, всі ми виросли з «Шинелі» Гоголя. Ось вона, маленька людина Акакій Акакійович Башмачкин. Хто читав «Шинель» Гоголя, а не лише чув про неї на уроках літератури в дуже середній школі, той згадає, що в фіналі повісті Акакій Акакійович підіймається над статусом вічно приниженого нікчеми. Так, він це робить після смерті – фантастичний прийом, гротеск, метафора. Але Башмачкин стає загрозою міста, він здирає шинелі з перехожих! Він генерала налякав!..

Чому, якщо ми виросли з «Шинелі», то обов’язково з першої частини повісті?

Ольга Славнікова каже в інтерв’ю:

«Нещодавно до гоголівського фестивалю я написала ремейк “Шинелі” – оповідання “Shanel №5”. І раптом зрозуміла, наскільки вульгарне тлумачення трагедії Башмачкина, як трагедії маленької людини. Не було цього у Гоголя! Ідеологія маленької людини з’явилась потім, як відкат від совка. Життя і злигодні приватної особи: випили-закусили, жінка кинула, на кухні таргани. Звуження масштабу особистості літературного героя призвело до того, що все важливе віддано масовій літературі в іграшки. А масовий автор із задоволенням звульгарить те, що було зроблено до нього. І заробить на цьому грошей.»

В цілому Славнікова має рацію: «масовий автор» із задоволенням звульгарить хоч Гоголя, хоч Гомера, хоч Славнікову. І грошей на цьому заробить, так. Але мова про інше – чому ж «віддана у іграшки»?

В сучасній прозі сильний, яскравий герой майже зник. Повимирав через непотребу, як динозавр. Масштаб героя здувся. Пафос вважається за недолік. Мейнстрім відмовився від потужних пристрастей, могутніх особистостей і сильних поривів, залишивши в якості героя маленьку людину, в якості пристрастей – війну з тарганами на кухні, в якості життєво важливої проблеми – чиряк на правій сідниці… Але ж кудись це повинно було подітися, адже природа не любить порожнечі! Фантастика пручається. Ключове слово тут: дієслово «пручається»! Фантастика – один з небагатьох заповідників, де збереглися діяльні герої і сильні почуття. Масштабні особистості, пристрасті, які рвуть душу на шматки, над якими сміється естет-читач, котрий добровільно кастрував свою власну душу, знайшли притулок в фантастиці.

Чи варто дивуватись, що, пручаючись «зменшенню буття», фантастика ухопилась саме за ці акценти? Смішний космічний десантник Петров, який рятує галактику, – це спроба заперечити. Тому що читач втомився від дрібних людців. Йому дають в телевізорі у якості гламурних Гераклів потік мізерних особистостей. Читач втомився від пристрастьок розміром з половину мізинця. Він інстинктивно бажає калорійного харчування. А його тримають на дієті. Ти дрібний, кажуть йому. Ти жалюгідний. І таким будеш довіку. Ні, відповідає фантастика. Ні і ще раз ні. І якщо двоє чоловіків обіймаються, то вони не обов’язково гомосексуалісти.

Це можуть бути двоє друзів після довгої розлуки.

Зрозуміло, зазнаватися: «Так, так, ми – спадкоємці Гомера!..» – не варто. Звучить це, м’яко кажучи, не надто переконливо, а сакраментальний заклик «Писати краще треба!» – ніхто не відміняв. Герої в фантастиці часто-густо карикатурні й однобокі, палаючі на сторінках великі пристрасті місцями наївні, місцями погано мотивовані. Все так. І все ж таки, все ж таки – більшість фантастів у міру свого обдарування, обробляє цю ниву, нагадуючи читачеві: не зникли ще з літератури дружба і кохання. Честь і відвага. Милосердя і самопожертва. Вони є, біля нас, у нас самих…

Дрібна людина набридла. Втомила. Хочеться подивитися на людину в усій її величі.

Скептики посміхаються. Ніжачись в цинізмі, як у теплій ванні, скептики забули, що якщо б всього цього не було – не було б і ванни для їх затишного скепсису.

3. Виведення читача за дужки

Ще одна цитата з інтерв’ю Ольги Славнікової:

Ю.Р.: А серйозна література залишила собі пошуки в області форми, пішла кудись туди, куди читач за нею просто не піде.

О.С.: Що ти все: читач, читач… Та все одно, піде він чи не піде! Не хоче, нехай не йде.

Ю.Р.: Хіба існує письменник без читача?

О.С.: Існує, звичайно. Читач – це третій. Діалог йде між письменником і світобудовою, а читач лише присутній. Якщо, звичайно, хоче. Чи не присутній. Це його справа.

Хочеться, щоб зі світобудовою. Це звеличує. І місцями це правда, як не смійтесь. Тільки що ж це за світобудова, яка не включає у себе читача? Куди він подівся? Невже просто присутній, як бідний родич при оголошенні заповіту? Знали ми театральних режисерів із такими деклараціями. Я, мовляв, ставлю спектакль для вічності, а глядач – справа третя. Як правило, саме ці режисери перед прем’єрою потайки пробирались у зал і пальчиком перераховували глядачів.

За формулою одного зі стовпів французького романтизму Алоізіуса Бертрана, письменник повинен віддати свій талант на благо вітчизни, котра, в сою чергу, повинна його повністю утримувати. Попередники теперішніх «романтиків» так і робили. Когось утримувала «вітчизна» у вигляді державних структур, інших – дисидентські фонди. Потім обставини змінилися, державні фонди урізали, і романтики почали звертатися до різноманітних «капітанів грантів». Саме вони фінансують могутні часописи накладом в триста примірників та іншу нетлєнку. У світобудови є прізвище і номер чекової книжки. До речі, нарочита зневага читачем – інша сторона медалі, коли наші колеги починають мірятися накладами. Інь та ян, брати-близнята, і схожості між ними більше, ніж антагонізму.

Тим не менш, більшість письменників-фантастів все ж включають читача в свою світобудову. Говорять з ним, пишуть – напряму чи опосередковано – для нього. Зрозумійте це правильно: письменник пише для себе, через вічну потребу творити – і в той самий час для нього, читача, співрозмовника. Така ось подвійність процесу. Така ось світобудова. Можна, звичайно, сказати: от, вони бидло, вони для лохів пишуть, для «офісного планктону». Але, пробачте, а в дзеркало подивитися? А класиків перечитати? У того ж Шекспіра і з вічністю все гаразд, і з глядачем.

Приємно стати в позу: мене читач не цікавить. Але в театрі є надзадача вистави – результат, якого я хочу домогтись від глядача за допомогою вистави. Вистава, як інструмент, глядач, як об’єкт впливу, ідея вистави, як основний засіб впливу. Треба щоб глядач вийшов з вистави зміненим. Яким чином – ось це і формулює надзадача. В книзі те ж саме – читач як частина дії.

Інакше… Письменник глупою ніччю закінчує твір. І щоб на нього сусіди не донесли, бере текст, пестить його тремтливою долонькою, запаковує у велику жерстяну коробку, обмотує скотчем, іде в садок і закопує на глибину в два метри!

Ось це правильний підхід до творчості.

Ні, заперечує естет, це неправильний підхід. Потрібно написати текст, прочитати його пошепки, попестити і… спалити! Знаєте, це суїцидальний варіант. Віруючі люди сказали б, що це голос сатани: ми маємо знищувати, а не творити. Нам здається, що фантастика у даному випадку ближче до природи людини і людському погляду на життя.

4. Зникнення історичного роману

Тут ми згадували сімдесяті роки, коли почались ліричні відступи на кухні – це було згортання простору. А далі пішло згортання часу. Класичний початок: прокидається герой вранці, с похмілля, йому погано. Тобто, історія починається сьогодні вранці – і закінчується, у найкращому випадку, завтра. Час згортається. Можна сказати: ну той що? Відповідь проста: звичайно, знати історію не обов’язково. Але також не обов’язково пам’ятати про своє дитинство. Чи може людина нормально жити, не пам’ятаючи – звідки вона, хто її батьки? Але чогось в людині буде не вистачати. Дуже істотного. Дехто від цього божеволіє, а дехто – нічого, скрипить до самої смерті.

Зараз із історичною прозою справи кепські. Нашим товаришам, які пишуть історичні романи, у видавництвах кажуть: «Ні, - не треба». У часи, які сварять, 70-80-х історично прози друкували багато – як з історії вітчизняної, так і всесвітньої. Було замовлення. Звичайно, замовлення мало на увазі певну тенденцію, хоча при всіх карах цензури була одна непогана риса: людей намагались просвітлювати. Зараз ситуація інша. Зараз якщо й пропонується щось історичне, то на рівні мультфільму «Князь Володимир». Офіційна історія все більше об’єднується з пропагандою, суспільству в цілому і читачеві особисто потребується знання не історичного матеріалу, а лише відповідних висновків.

«Риття» стає справою небезпечною, навіть, якщо матеріал відстає від сучасності на багато століть. Нас впевнено переводять у розряд папуасів, причому не справжніх, а голлівудських, без роду, без племені, лише з талоном на харчування у зубах.

Історичну прозу виводять в нікуди, у попіл.

Є один дуже хороший письменник-фантаст. Він пише книгу, яка, в принципі, може бути розцінена як антифашистська. У видавництві йому сказали: от якби ти про СС написав, ми б надрукували…

Фантастика – одна з останніх територій, де історичний роман і досі існує. Причому в багатьох видах. Від опусів про «потраплянців» до ґрунтовних книг з альтернативної історії. Кріптоісторія, «чисті» історичні романи з невеликою долею містики, паралельні світи, дуже схожі на наші історичні аналоги; «паропанк», міфологічні романи, історична фентезі… Фантастика, як і раніше, не боїться зазирати у минуле, кликати інших подивитися – звідки ми, хто ми. Фантастика пише про різноманітні часи і країни – найдавніші часи, кам’яна доба, античність, середньовіччя; континенти від старої Європи до Південної Америки… Та хоч Атлантида! Дивіться, читайте, дізнавайтесь. Знову таки, існують різні способи пізнання. Спроба змінити історію, створити альтернативний варіант – щоб змінити, спочатку потрібно з’ясувати, яка вона була насправді. Одна з причин, чому в великій літературі мало пишуть про історію – це важко. Потрібно підіймати великий матеріал.

Історію ми бачимо у фантастиці.

Ще раз повторимо, що не усі спроби фантастів писати історичну прозу вдалі. Дійсно, видається багато дурниць, і ми самі їх не раз критикували. Але це, хоча б, робиться. І серед дурниць трапляються справжні перлини, які читаються і будуть читатися ще дуже довго.

5. Зникнення епопеї, як жанру

Епопея – це не книга в багатьох томах. І не серіальність. Що давніше – роман чи епопея? Епопея. Чому? Тому що епопея менш за все цікавилась особистістю. Особистість – винахід роману. Епопея цікавиться масштабними, епохальними зсувами. Глобальні катастрофи, війни, рух народів, зміна соціальних формацій. Зв’язок часів, злам епох. Революція, влаштована романом, полягала в тому, що роман привів особистість. Героя, котрий став не менш цікавим, ніж, скажімо, епічний зсув століть. Епопейний макрокосм почав розглядатися через призму мікрокосму особистості.

Якщо ми звернемо увагу на сучасну прозу, то з’ясуємо: в основному пишуться повісті, які називаються романами. Якщо створюються романи, то маленькі і куці, як в анекдоті про летючих крокодилів. Ці романи малі не лише за обсягом, вони малі за задумом. Окремі випадки, що не доходять до рівня високих узагальнень.

Епопея померла.

Звернемося знову до класики, яку прийнято брати за приклад. Віктор Гюго, Лев і Олексій Толсті, Болеслав Прус; а якщо брати ближче до сучасності – Георгій Марков. «Тихий Дон» Шолохова. І так далі. Будь-який освічений читач спроможний миттєво збільшити перелік прикладів. Виявляється не соромились писати масштабно. Не соромились гігантських епічних полотен, де долі героїв – а іноді кількох поколінь героїв – показувались в історичному масштабі, в переплетінні з долями країн і народів. Але сучасній прозі до класиків справи нема. Вони для неї не наказ, а докір. На по-справжньому великий світ дивитися важко – очі болять. Нерви не витримують. Стати на рівні з епохою важко. Ось Гюго було не важко, він міг. І Толстой міг. Вони стояли на рівні з епохою і не боялися загубитися на її фоні. Зараз прийнято їх трохи сварити. Звитяга карлика – знаєте прислів’я? – в тому, щоб далі плюнути. Але у карлика своя звитяга, а у Гюго своя. Теперішні «шедеври» можна помітити лише у масштабі кухні.

Де залишилась епопея? – в фантастиці.

Тут епопея знайшла притулок. Врятувалась. Численні фентезійні хроніки – це епопеї. Багатотомні космічні саги – епопеї. Постапокаліптичні полотна – епопеї. Вражають вони перевагами чи ні – тут потрібно розглядати кожний окремий випадок. Ми зараз не кажемо, гарні ці книги чи погані. Ми кажемо, що фантастика – заповідник для жанру, що вимирає. «Червона книга».

Більше епопеї ніде немає.

Coda

Ще раз процитуємо Бальзака: «За мужністю критики має йти мужність похвали».

Критикуючи недоліки фантастики, потрібно пам’ятати, що рівень науки не визначається кількістю поганих вчених. Рівень науки визначається за іншими параметрами. Це саме стосується літератури. Якщо вийти на орбіту і поглянути вниз на планету-Фантастику, ми побачимо дуже цікаву річ. За останні двадцять років було написано безліч дурниць, того що пішло у забуття назавжди. Але з іншого боку, за ті самі роки написано як ніколи багато відмінних творів! Впевнені, що в майбутньому цей період назвуть Золотою – ну добре, нехай Срібною добою фантастики.

Еверести графоманії не повинні затіняти те гарне у Фантастиці, що є і що буде.

Що ж ми, сучасники? Ми розучилися хвалити. Загальний тон будь-якого обговорення – буркотіння. Нехай була б ненависть, обурення, сильні почуття. Ні, фендом забуркотів. Яскраві пристрасті згинули, залишилось буркотіння страців. Якщо критик в рецензії ризикує сказати, що книга у чомусь гарна, то він відразу набудує три абзаци негативу. Критик заздалегідь боїться, що його дорікнуть за висловлені вголос добрі слова. Страх й боягузтво – страшні якості. Якщо за десятибальною шкалою книга відмінна – ставимо «вісім» балів.

Про всяк випадок.

Так, потрібно багато чому вчитися. Пробувати, помилятися, і знову пробувати. Тонкий психологізм, вміння передавати складні емоції, філігранна мова, відтінки іронії та сарказму, зримі, «смачні» описи, метафори, образність і в той самий час лаконічність деталей…

Інструментарій, яким треба володіти, до якого б напрямку не відносили письменника. Але не менш потрібно виховувати у собі мужність похвали. Не забувати про те, чим фантастика сильна, чим вона за правом може пишатися.

Інакше боягузтво і буркотіння стануть головною темою у фантастичному хорі.

«В усіх поколіннях і в усіх народах є елегійні, вдумливі, споглядальні уми, котрі особливо зачаровуються величним видовищем природи, піднесеними образами і жадібно вбирають їх. Існують навпаки, натури активні, яким подобається стрімкість, рух, стислість, зіткнення, дія, драматизм… Нарешті, інші цільні люди обіймають усе, шукають і лірики й дії, драми та оди, вважаючи що досконалість потребує повного огляду явищ.

Яка школа вище? Не знаю. Я не хтів би, щоб з цієї природної різниці отримували насильницькі висновки»

Оноре де Бальзак