asyan.org
добавить свой файл
1
Інтерв’ю з Таїсією Козловою:

- Що для вас віршування? Спосіб вилити кудись свої емоції? Хобі? Метод самовираження? Для чого ви пишете?
- Чесно кажучи, я не знаю для чого я пишу. Так само, як не знаю для чого їм та сплю. Ні, я ні в якому разі не кажу, що без поезії я не зможу жити. Звичайно, зможу, занадто банально було б стверджувати протилежне. Але питання в тому, як я це буду робити…. Для мене віршування це, перш за все, психотерапія, щось типу медитації. Я обожнюю відчуття того, що створила щось нове. Тільки уявити, у світі скільки всього існує, скільки речей і цінностей, а тут моє – ніким незнане і ніким раніше небачене, моє творіння. Я не знаю чому я відчуваю такий кайф від влучних рядків, незвичайного вживання слів, цікавих тропів… але я знаю одне, без всього цього моє життя було б іншим.
- Ви пишете українською, та й в деяких віршах відчувається патріотизм. Це нетипова якість для мешканки Дніпропетровська. Це виховання батьків, чи думка, сформована під впливом якихось подій в житті?
- Патріотизм – це, як мені здається, поняття дуже відносне. Я думаю, що цілком нормально бажати жити в багатій, демократичній та незалежній країні, де кожен трудиться в міру своїх сил та отримує гідну плату за свою роботу. Я не маю в своїй голові ніяких утопій щодо рівноправ’я, соціальної рівності та джерельної чесності влади. Я просто хочу щоб у нашій країні було менше сиріт, безпритульних, бідних та нещасних людей. Мені здається, що цього хоче кожна нормальна, адекватна людина, і зовсім неважливо з якого вона району, з якої країни.
Що стосується мови, то це вже складніше питання. Так вже історично сталося, що у східних районах України переважає здебільшого російська мова. Кожна людина має право вибору, якою мовою їй говорити.
Дійсно смішним є те, як україномовні люди (особливо молодь) починають ламати язика, і намагаються говорити російською. Не знаю, чи то це якісь стереотипи, посіяні радянською владою чи то якісь особисті переконання, що російська мова «крутіша».

Я вважаю, що кожна мова прекрасна, і дай Бог кожній із них процвітання. Але ж якщо людина вже живе на Україні, то має знати державну мову, а спілкується вона нею чи ні, то вже її діло.

Що стосується особисто мене, то я просто говорю тією мовою, якою говорили мої предки.
- Серед хобі ви вказали художню літературу. Що ви найбільше цінуєте в літературі: форму (гру слів), психологізм, атмосферність, піднімання етичних проблем? Які автори на вас вплинули найбільше?
- Форма, композиція, емоційність, психологізм та етика літературного твору, на мій погляд, мають бути єдиним цілим. Бо ж композиція сприймається через слова (тобто форму), психологізм та емоційність відбиваються у свідомості людини, а етичність впливає на неї. Я впевнена, що твір повинен мати цікаву та індивідуальну форму, захоплюючий сюжет та тонку психологію. За своє життя я прочитала занадто мало. Останнє, що я прочитала це роман Гарсіа Габріеля Маркеса «Сто років самотності» та Кена Кизи «Пролетая над кукушкиным гнездом». Надзвичайно глибокі речі, одні із тих, коли перегорнувши останню сторінку сидиш і просто дивишся на безвиразну білу стіну, намагаючись на ній прочитати сенс… сенс сьогоднішнього дня, сенс сказаних учора слів, сенс свого життя.
Взагалі говорити, що якась певна книжка змінила мене, вплинула на мій світогляд наскільки, що це якось змінило все моє життя, я не можу, бо людина змінюється постійно.

Прокидаючись вранці, я знаю, що сьогодні я вже не та, якою була вчора. Людину змінюють події, знайомі люди, історична епоха, середовище в якому вона живе та його культура. Починаючи читати книгу, я знаю, що коли я її дочитаю – буду вже іншою.

У свій час великий вплив на мене мала творчість Пауло Коельо, Сергія Есеніна, Анни Ахматової, Льва Толстого, Федора Достоевського, Івана Франка, Олександра Довженка, Ліни Костенко, Юрія Андруховича, Любові Голоти та Ірен Роздобудько. У кожного з них я вчилась, та й мабуть, досі вчуся, і в технічному, і в життєвому плані.
- Як ви ставитесь до сучасної української літератури? Чи потрібна на вашу думку літературі цензура? Я маю на увазі на вживання нецензурної лексики та наприклад описів вживання наркотиків.

- Відносно. Щодо нецензурної лексики, то я не те, щоб категорично проти… просто я не стала б вживати її у своїй творчості. Не стала б хоча тому, що це вульгарно.

Автор завжди має нести відповідальність перед читачем, у кожному своєму слові, думці, вислові. Він є відповідальним за те, як вплине його твір на свідомість читача, що зміниться в його житті, як це відобразиться на його культурі та духовності. Автор завжди знає для кого він пише, він розраховує на якусь аудиторію, але він ніколи не знає кому в руки попаде його твір. І справжня майстерність та талант, я думаю, криється в тому, щоб написати так, аби це було сприйнято і зрозуміло кожному, аби це мало духовний сенс, мораль для будь-якого суспільного представника.
Вживання нецензурної лексики саме по собі дає якесь емоційне забарвлення, інколи воно навіть, є влучним та цікавим. Наприклад, досить таки цікаво використовує нецензурні слова Андрухович, він вживає їх для надання емоційності, експресивності мовленню. Так само цікаво звучить «мат» у творчості Сергія Єсеніна.
Взагалі, зображення негативу та аморальності має бути, якщо можна так виразитись, в благо читача. Тобто каказіоналізм – лише, як метод надання якогось особливого емоційного відтінку мовленню, опис вживання наркотиків – як застереження від цього пагубного явища, зображення аморальності та розпусти – як те, що не є прийнятним в людському суспільстві.

- Ще одне ваше хобі – журналістика. Що вам подобається в цій професії? Чи є вже якісь здобутки в цій сфері?
- Так, журналістика займає у моєму житті далеко не останню роль. Так само, як і віршування – це ще один спосіб спілкування, спосіб говорити і бути почутою. Але якщо поезія – це монолог, то журналістика – діалог.
Найбільше мене приваблює в цій роботі динаміка, різносторонність та можливість нових знайомств. Мій тато завжди говорить, що динаміка – це життя. Для мене катастрофічною є думка, що я стою на місці. А журналістика дає можливість рухатися, відкривати нових людей, знайомитись з ними, розкривати для себе якісь нові грані людського суспільства та впливати на нього.
Що ж до практики, так, я маю декілька публікацій у нашій районній газеті «Вісті Софіївщини». Взагалі, весь той час, поки я навчалась у Софіївському ліцеї, моє «творче життя» було досить насиченим. Я немало писала (набивала руку) статей в цю газету. Віра Олексіївна Ковальова, головний редактор видання, дуже багато чому мене навчила, за що я їй дуже вдячна. Вона давала мені змогу писати про людей нашого району, про події які у ньому відбуваються. Я відчувала неймовірне щастя, коли отримувала чергове завдання, коли йшла до людини брати інтерв’ю, коли бачила вже готову публікацію…
- Яким ви бачите своє майбутнє? Чи є в ньому місце літературі?
У мене багато мрій та планів… Але як часто стається, що саме ці юнацькі мрії розбиваються об стіну реального життя? Як часто людина у гонитві за майбутнім, втрачає своє сьогоднішнє щастя? Як часто людина втрачає своє справжнє обличчя, намагаючись стати тим, ким вона не є?

Так, я будую своє майбутнє. Але сенсом мого життя, є все те, що я маю в реальному житті: мої батьки, рідні, друзі, навчання та захоплення. Ким би я не була і якою я б не була, я бажаю щоб це все було зі мною завжди.
Спілкувалась Тетяна Гонченко