asyan.org
добавить свой файл
1
Інтерв’ю з Віталієм Кривонісом:
- Ви народились в Дніпропетровську, але пишете такою аутентичною українською мовою. Знання та любов до мови привите батьками з дитинства? Чи це набуте переконання, під впливом якихось життєвих подій чи знайомств?
Анекдот: « - Чи панотець п’є пиво, а чи вино? - І горілку також!».

Мови почав навчати мене батько, коли гигнув Союз. Дідо з бабцею також спілкувалися українською, а ще дідусь мав непоганий голос і вряди-годи співав козацькі думи. Втім, писати я почав російською, позаяк край у нас двомовний. Аж тут відчув, що слів не вистачає. Ті слова віднайшлися в українській, відтоді це для мене питання зручності. Українською – зручніше. Та й коло спілкування почало складатися україномовне, під час навчання в універі. Довелося пройти кілька кроків пам’ятного березня 2001 року у Києві під час акції «Україна без Кучми» під чорно-багряними прапорами. Потім був Майдан. Ну і, звичайно, мені дуже пофортунило знати таких чарівників українства, як Олекса Вусик і Володимир Буряк, це також дуже сильно вплинуло на мене.
- Чим вас приваблює історична тематика? Наскільки вона у ваших творах переплітається з сьогоденням?
По-перше, історія дає нам приклади героїв та антигероїв, закладає певні універсальні поведінські модуси. Звитяга завжди буде звитягою, самопожертва – самопожертвою, а дурість – звичайнісінькою дурістю. Історичні постаті є чудовими, дуже опуклими і яскравими прикладами для наслідування чи НЕнаслідування. Історичні події допомагають нам краще зрозуміти сьогодення та окреслити шлях у майбуття. Вже даруйте мені ці банальні речі.

По-друге, одіозні державні мужі намагаються в чергове вкрасти нашу історію. Мене це дещо непокоїть. Так, Шимон Перес якось бовкнув, що українцям не варто вивчати історію, бо це не актуально. Проте якби ті ж, наприклад, євреї забули власну історію, то навряд чи мали б зараз незалежну і дуже ефективну державу Ізраїль. І це стосується більшості розвинених країн.

По-третє, історія продукує універсальні метафори та міфи. Це дозволяє проводити паралелі з сьогоденням. Є певні «вічні» теми і сюжети, що більш-менш періодично зринають, актуалізуються. Тож, як казав гетьман Виговський: «Господь послав нам знову Пилявці, і гріх буде не повторити їх під Конотопом». Історія сама по собі не дуже цікава штука. Всі ці події, дати... Вона цікава передусім як розгорнуте магічне ім’я, як нескінченна оповідь, що перетікає із минулого в майбутнє.
- Коли пишете прозу, ви переслідуєте мету зацікавити читача українською історією? Чи маєте в своїй творчості якусь надзадачу, вкладаєте в твори певну мораль? Чи це просто розважальна література, в якій форма – першочергова?
Ну, дуже сподіваюся, що когось-таки мої твори розважили, як же інакше? Хоча це і ніколи не було магістральною задачею. Коли форма для митця стає першочерговою, творчість перетворюється на гру. Веселу, інтелектуальну, захопливу – і порожню. Така моя думка. Що ж до мети зацікавити читача українською історією... Та чого ж лише українською? Ще німецькою, скандинавською й давньослов’янською! Там теж багато цікавого... І, справді, було б незле, коли читач би зацікавився предметом... Але історія для мене – це не самоціль, це засіб, матеріал. Надзадача будь-якої літератури – прописати світоглядний конфлікт. А якими засобами – хай обирає кожен сам...
- Ви також є редактором журналу фантастики. Розкажіть про це. Чи багато в Україні україномовних фантастів, та на якому рівні їхні твори?
По-перше, не є, а був. Протягом аж двох чисел :). Далекого 2009 року. По-друге, не журналу (боронь Боже!), а відділу критики. Полишив «Український фантастичний оглядач» разом із тодішнім його капіта... ой, редактором Тимуром Литовченком. Тож у царині української фантастики я аж ніяк не є Великим Експертом.

Так, авторів україномовної фантастики чимало. Інші справа, що друкують їх вельми неохоче. Почасти це і їхня провина. Наша фантастика хвора на два страшні недуги. Перший – це маскування під так званий «укр.суч.літ», модну постмодерну інтелектуальну прозу, з усіма притаманними їй характеристиками: оспівуванням маргінальних соціальних практик, ненормативною лексикою, своєрідним жаргоном, нескінченною грою у літературу тощо. Другий – це так звана «слов’янська» тематика. Коли відомі сюжети з класики фентезі (або й космоопери) перевдягають у русько-українські шати та видають за автентичний продукт. Тут вам і «Арії-Руси», і мотиви з «Велесової Книги», і одвічні наші пошуки ворога – коротше, доволі бридкий і нудотний сублімат національних комплексів. Але трапилися мені два винятки: «Поява чародія» Остапа Кушніра та «Рутенія» Віталія Климчука. Чудові твори, з гарною стилістикою, сильними героями та актуальним конфліктом.

А на загал сильних друкованих україномовних фантастів маємо значно менше, ніж російськомовних, як це не прикро. Можу відзначити таких авторів, як Маріанна Маліна, Олексій Кацай, вищезгаданий Тимур Литовченко, химерно-готичний Юрій Винничук... А ще мені дуже став до ґусту дебютний роман Наталі Дев’ятко «Карта і компас». Ну і дуже потішив перший випуск альманаху «Мантикора», що об’єднав найкращих наших фантастів з усієї України (забобонно стукаю по дереву...)
- Я так розумію, що ви близькі до рольового руху. Чим вас приваблює світ фантастики? Чи не є це своєрідною втечею від реальності?
Не так до рольового руху, як до історичної реконструкції. Це хобі, своєрідний спорт. Не можу сказати, що мене дуже приваблює фантастика як така, вигадані світи тощо. Найліпшою втечею від реальності є глибока фенобарбіталова кома. Наш світ сам по собі сповнений дива, магії та чарів. Інша справа, що більшість не впізнає диво, навіть якщо воно дасть йому копняка. :)
- Розкажіть про свою перекладацьку діяльність.
Це довга і сумна історія...:)

Перекладаю переважно з англійської, трохи з німецької та зі скандинавських мов – норвезької та ісландської. Фахово не вчив жодної, сподіваюся невдовзі надолужити втрачене (принаймні щодо англійської та німецької це реально). Тож у царині перекладу я дилетант, хоча й завзятий...:) З англійської перекладаю переважно технічну і наукову літературу, як на замовлення, так і на прохання, і «для душі» – поезію Бернса, Блейка, Йейтса, дещо з Толкієна. З норвезької та ісландської – здебільшого раритетний в Україні фольклор: балади, казки, саги. Ось нарешті дійшли руки перекласти з давньоісландської «Старшу Едду» – пам’ятник епічної словесності. Також, цікавлячись історією, часто маю справу із середньовічною латиною (яку встиг зненавидіти всіма фібрами душі...;) ).
- Що з останнього ви прочитали (назвіть декілька книг), та які враження вони справили?
«Мішахерізада» російського письменника М.Веллера. Збірка оповідань про його мандри радянськими просторами, з описами віковічного ідіотизму буття. Взагалі мені дуже до вподоби його проза, його яскравий та лаконічний стиль.

«Помститися імператору» Тимура Литовченка. Історичний роман про події в Україні та Європі 18 століття. Гарна інверсія історії помсти безвинно скривдженої людини, водночас жахлива і пронизливо сумна. Історія людини, що спалила себе на шляху до помсти, вважаючи її найвищою справедливістю.

Моя рецензія на цей твір, вразі кому цікаво, тут: http://www.dniprolit.org.ua/archives/2040

«Онук Персея. Мій дідо – Винищувач» Г.Л. Олді. Філософський роман про війну між героями еллінської міфології Персеєм та Діонісом. Два шляхи подолання «надто людського»: шлях героя та шлях ідола; самотнього, принципового маргінала – і маніпулятора, що жадає визнання і слави. Також там дуже цікаво обіграється тема божевілля.

Моя рецензія на цей твір, вразі кому цікаво, тут: http://www.dniprolit.org.ua/archives/2086

«Інквізитор та німфа» Юлії Зоніс. Цікава наукова фантастика, поєднана з елементами міфу і складною психологією героїв.

І, нарешті – «Українська шляхта» Наталі Яковенко, наукова монографія про становлення русинської (читай – української) шляхти за часів Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Це буде особливо цікаво тим, хто вважає, буцімто власної шляхти, лицарства, у нас ніколи не було.:)
Спілкувалась Тетяна Гонченко