asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 8 9
ІННА ГОНЧАРОВА



ПОСТРЕНЕСАНС

КИЇВ - 2009
Частина перша

Д О

Квітень 2009 року, Київ, Україна
В ранковій тиші голосно тікає годинник. Так голосно, що заснути знов, здається, вже буде неможливо. Проте я вперто щільно заплющую очі, старанно рахую слонів і слоненят і вмовляю себе поспати ще хоча б годину.

Тікання годинника, як важкий хід слонів: раз, два, три, потім, як повільний тупіт маленьких кумедних слоненят, що поспішають за своїми великими батьками: раз, два, три… Як вальс, що теж раз, два, три… Вальс маленьких слоненят… Саме це наснилося мені, коли я, нарешті, заснув.

Прокинувся я вдруге за ранок від різкого телефонного дзвоника. Глянув на все той же треклятий годинник на стіні, що не давав мені спати на світанку. Вже пів на одинадцяту. Не дуже рано, проте, цікаво, кому не спиться в суботу в цей час… Дотягуюсь до телефону, беру слухавку. Що ще слід очікувати суботнім ранком… Так, нічого доброго. Телефонувала колишня. Не дружина. Просто коханка. Ми розійшлися напередодні з тріском і гуркотом. Вона сказала, що не розуміє, що в мені знаходять всі, і чого вона в мені ніяк не може розгледіти. До речі, і я цього також не розумію…

  • Це я.

  • Та я чую, що це ти. І чому тобі не спиться?

  • Ти спав… Вибач.

  • Так, спав, - мовчки чекаю, коли вона, нарешті, скаже, навіщо саме вона зателефонувала мені зранку в суботу, адже вона, як ніхто інший знає, що саме в суботу я люблю поспати як мінімум до полудня.

  • Не клади слухавку.

  • І не думаю.

  • Вибач ще раз.

  • Зайве. Кажи швидше, що саме хотіла.

  • А ти не дуже люб`язний.

  • Який є. Ти теж явно на люб`язність не страждаєш, адже зателефонувала мені зрання, прекрасно знаючи, що в цей час в суботу я ще сплю і бачу десятий сон.

  • Про маленьких слоненят…

  • Що ти сказала?

  • Нічого… Я знаю, коли тобі не спиться, ти рахуєш слоненят… Раз, два, три… - я посміхнувся і майже розтанув. – Ось ти досі спиш, а я вже працюю,- вона знов свідомо зіпсувала мені настрій, тому я її досить різко обірвав:

  • Постав собі за це пам`ятник, - Ми були не просто коханцями, а ще й партнерами по бізнесу і колегами, то колишньою вона була для мене тільки в ліжку. Я замовчав в очікуванні продовження - навіщось ж вона мені зателефонувала.

  • Сьогодні до мене привели дуже цікавого пацієнта. Не в офіс, а додому. Не хочуть поки заводити картку – звичайна історія. Пам`ятаєш, колись до нас звертався Доренко, народний депутат? Ми тоді лікували його колишню дружину від депресії.

  • Пам`ятаю. Він ще лишився нам винним, здається, біля трьохсот доларів.

  • Це він нас порекомендував. У нього залишився мій домашній номер телефону. То слухай. Сьогодні з самого ранку від того Доренка до мене завітали батько із сином. Батько, такий весь із себе інтелігентний, в дорогих окулярах, з приємними зморшками біля розумних очей. До речі, іноземець – француз. Ми з ним спілкувалися водночас англійською й російською. Хлопчику - дванадцять років, але виглядає він старше. Дуже вродливий: біляве хвилясте волосся, м`яка лінія губ, великі блакитні очі, при цьому темні, майже чорні брови. І фізично дуже гармонійно розвинений: широкі плечі, пряма спина. Коротше кажучи, - юний Аполлон Бельведерський, власною персоною. Якщо чесно, я не могла від нього очей відвести.

  • Раніше тебе ніколи не тягнуло на хлопчиків… Ти завжди надавала перевагу дорослим чоловікам, - я вирішив трохи пожартувати, але Софія пропустила мій жарт повз і продовжувала без відволікань:

  • Батько поскаржився, що його дитина надто швидко розвивається. І не просто швидко, а до того ж ще дуже гармонійно.

  • Протягом всього життя чи тільки останнім часом?

  • Протягом всього життя.

  • То це ж добре, коли дитина швидко й гармонійно розвивається! Мені завжди саме так здавалось. І не тільки мені. Чи з цього приводу вже існують інші думки або теорії? Чого це батько з цього приводу раптом б`є на сполох? Та ще й звертається за консультацією до іноземних фахівців?

  • Він сказав, що вже давно працює в Україні. І мати хлопчика ніби то із місцевих.

  • Припустимо… То що, цей хлопчик - вундеркінд?

  • Вся справа в тому, що ні. У нього немає якихось одних певних здібностей, які б він міг продемонструвати всьому світові, і світ у відповідь захоплено йому б зааплодував. Проте за що б Лео на взявся, він робить це дуже добре. В школі він легко отримує найвищі бали, засвоює матеріал набагато швидше за інших, розв`язує за один урок замість одного чотири варіанти контрольної роботи. Він вже грає на декількох музичних інструментах. Причому на фортепіано його грати навчили, а інші інструменти він опанував самостійно. Не Бог вість як грає, не як Моцарт, але для свого віку дуже непогано. І голос у нього приємний - співає в дитячому хорі. Добре рухається, як справжній танцюрист, хоча і цьому він ніколи не навчався.

  • І все-таки, я не розумію, що в цьому всьому такого поганого, що батько раптом притягнув свою дитину до психоаналітика? Хлопчик якось не так себе веде? Не спілкується з однолітками? Замкнутий?

  • Та ні. Зовсім ні. Звичайний хлопчик. Ще й з неабиякими лідерськими задатками. Так, він надає перевагу спілкуванню з дорослими, бо йому з ними просто більш цікаво спілкуватися, але й з однолітками швидко знаходить спільну мову. Не замкнутий. Навпаки: досить відкрита людина. Кажу ж тобі: він гармонійний в усьому.

  • Тоді я вже зовсім нічого не розумію! Навіщо хлопчику наша допомога, якщо у нього і без нас все гаразд?

  • Батько хлопчика хоче, щоб саме ми з його сина виліпили вундеркінда.

  • ??????????????????????????????????????????????????????????? – я впевнений, що по той бік телефонного зв`язку Софія відчула моє запитання без слів. В професійному плані ми завжди розуміли один одного без слів, чого в жодному разі не можна було сказати про наше особисте життя.

  • Так, те що чув. Хоче заробляти на дитині гроші і навіть цього свого бажання не приховує. Мабуть, сам нічого не вміє… - поспішила вона зробити висновки.

  • А казала, інтелігентної зовнішності…

  • Всі ми не без недоліків, - філософськи зауважила Софія. – То ми візьмемось за хлопця?

  • А що сам хлопець думає з цього приводу? Адже йому вже дванадцять – чималенький.

  • Здається, йому байдуже. Він із задоволенням буде вчитися, чому завгодно, але у нього певні проблеми із спрямуванням зусиль до публічного визнання його чеснот. Йому з головою вистачає того, що він сам про себе знає. Коли його хвалять, йому, звичайно приємно, але при цьому він сором`язливо опускає очі додолу, ніби і говорять зараз не про нього. Без жодного лицедійства.

  • Цікаво. І що нам пропонують за роботу? – та насправді я вже не слухав Софію.

Скільки б і як не пропонували, а я вже розмірковував над тим, як зробити із самодостатньої людини не самодостатню, і чи взагалі можливо це, адже, як на мій погляд, то є регресом, а не прогресом.

Ми домовилися зустрітися втрьох вже в понеділок: Софія, я і Лео, щоб спільно вирішити, що нам далі робити. Напрямок був цілком зрозумілим, але способи досягнення цілі ще не проросли ані в моїй голові, ані у Софіїній.
Було на пів шосту вечора (я звірив час за годинником на стіні), коли в мій кабінет увійшов Лео. Софія права: хлопець був справжнім красенем. Хоча… мабуть, не у загальноприйнятому вимірі. Його краса була не слащавою, не іграшковою, а дуже живою і якоюсь бунтівною. Виглядав Лео не на дванадцять, а на всі чотирнадцять або навіть на п`ятнадцять років. Він був вже ближче до юнака, аніж до хлопчика. Перше, що кидалося у очі при погляді на Лео, це його очі. Сіро-блакитні, величезні очі із дуже довгими і густими віями. Це вочевидь були очі романтика і митця. Мабуть, саме ці очі заслоняли всі інші недоліки у зовнішності хлопця. Наприклад, у нього був досить великий ніс і високе відкрите чоло, і надто довгі руки… Проте все це я помітив тільки після того, як зринув із полону його очей, для чого, зізнаюсь, мені довелося докласти певні зусилля.

Лео до мене привітався українською і зауважив, що може також спілкуватися зі мною французькою, англійською і російською. З цього переліку я обрав російську. Цією мовою він розмовляв дуже бігло і майже без акценту. Виявилося, що Лео приїхав до нашого офісу один, без батька.

  • Батько має приїхати пізніше, - пояснив Лео, зручно влаштовуючись в кріслі напроти мене.


Грудень 1995 року, Лондон, Великобританія


  • Так, вона погодилась. Я сам на це не очікував, але факт: ми можемо приступити хоч завтра.

  • Ті пообіцяв їй гроші?

  • Що ти таке верзеш? Адже вона моя дружина!

  • Те і дивно, що твоя законна дружина замість того, щоб народити дитину від свого коханого чоловіка, легко погодилась на участь в експерименті.

  • Хто тобі сказав, що легко? Це рішення далося їй дуже і дуже важко. І мені, до речі, також. Я тобі при зустрічі все поясню… Давай зустрінемося через годину в лабораторії, - вимкнув телефон і витер піт з чола. Сів у велике крісло-гойдалку. Трохи повільно погойдався – для заспокоєння нервів. Не втішило і не заспокоїло. Серце неприємно тиснуло, як ніколи раніше.

Треба зізнатися самому собі, що на експеримент погодився, насамперед, він сам. Вмовити дружину було не так вже і складно, бо вона завжди і дуже довіряла йому. Він відчував себе винним перед нею, але не в тому, що запропоновував їй участь в цьому експерименті з непередбачуваним результатом, а в тому, що саме через нього їх сім`я не могла мати дітей. Це вже було доведено остаточно. На збіг обставин, і в Ніни також були якісь жіночі проблеми, але з ними можна було ефективно боротися, наприклад, штучним заплідненням. Отже, сам Бог велів їм скористатися такою нагодою…
Квітень 2009 року, Київ, Україна
Я знов поринув в очі Лео, тепер вже свідомо, щоб швидше і глибше докопатися до суті хлопчика.

Раніше мені ніколи не доводилося працювати з дітьми. Проте все колись буває вперше.

  • Отже, я буду ставити тобі різні питання, а ти - відповідати. Гаразд?

  • Я не знаю, навіщо, але гаразд, - зітхнув Лео.

  • Я хочу знати про тебе все…

  • Але я сам про себе всього не знаю. Я тільки-но розпочав вивчати себе, і ще на самому початку шляху.

  • Твій батько попросив мене тобі допомогти…

  • Думаєте, що ви зможете мені допомогти? – вії над очима здивовано стрибнули вгору.

  • Так, - дуже впевнено відповів йому я, хоча сам в цьому зовсім не був впевненим.

Лео знов зітхнув:

  • Не знаю, навіщо це батькові. Думаю, мені не потрібна допомога, ані ваша, ані когось іншого. Я і сам впораюсь.

Я не міг не погодитися з Лео в тому, що він і сам може впоратися і дати собі лад, але я вже розраховував на гонорар від його батька. В думках я вже отримав цей гонорар і витратив – до останньої копійки.

  • Мабуть, так. Але зі мною ти впораєшся набагато швидше. В тебе є шанс пройти свій шлях без зайвих помилок.

Лео зверхньо посміхнувся:

  • Гадаю, помилки – це обов`язкові сходинки до самопізнання і до пізнання навколишнього світу. Це - безцінний досвід. Людина має на власній шкірі усвідомити всі тонкощі того, як саме працюють закони життя. Треба самому крок за кроком пройти свій шлях.

  • Але можна навчитися на одній помилці, а можна робити їх все життя.

  • Моє свідоме життя тільки-но почалося, і я ще маю повне право на певну кількість помилок. Я навіть на них розраховую. І чим швидше я їх зроблю, тим швидше зрозумію себе і світ.

Наша розмова майже зайшла в тупик.

  • Гаразд. Твої помилки ніхто в тебе не відбирає. До того ж, я казав тільки про зайві помилки. - Здавалося, Лео вже набридло зі мною сперечатися. Він знову ледь посміхнувся і цього разу промовчав.

Ситуація була не типовою. Найчастіше до психоаналітика приходять люди, що усвідомлюють наявність у них якоїсь певної проблеми або комплексу проблем, і, якщо навіть не усвідомлюють це повною мірою, то хоча б інтуїтивно відчувають їх, отже загалом сподіваються на мою допомогу. Лео ж було начхати і на мене, і на мої здібності і можливості в психоаналізі, бо у нього і без мене все було гаразд. І найголовніше, що я сам цілком вже зрозумів, що самому Лео нічим не можу допомогти. Та і його батьку чи навряд. Проте я не звик відступати.

  • Добре, Лео. Я буду з тобою відвертим. Ти знаєш, навіщо твій батько привів тебе до нас?

  • Він вважає, що я – важка дитина, звичайно в переносному сенсі, і що з вашою допомогою цього лиха можна назавжди позбутися.

  • А чому він саме так вважає? Як ти думаєш?

  • Бо я не хочу бути таким, як всі, - швидко відповів Лео. – Я не хочу вдягати пальто, тому що всі зараз по вулиці ходять саме в пальто, не зважаючи на високу температуру повітря. Я завжди намагаюся відстоювати свою точку зору, навіть якщо вона іде врозріз с загальноприйнятою. Я не хочу стати юристом тільки тому, що це престижна професія. Якщо мені не цікаво, я голосно кажу, що мені не цікаво… Якщо мені не подобається, то я так саме і кажу… Я можу промовчати, але я не вмію і, головне, не хочу брехати.

  • Ти не хочеш бути таким, як всі, або ти не є таким, як всі?

Лео замислився.

  • І не є, і не хочу, - викрутився. Молодець!

  • А чим ти відрізняєшся від інших? Адже в тебе такі ж руки, ноги, голова, як і у всіх; на морозі, як і всім, тобі холодно, на сонці – пекуче; як і всі, ти спочатку був немовлям, потім дорослі тебе навчили читати і писати …

  • Так: у мене все таке, як і у інших, - перебив мене Лео. - Але коли мене вчили читати і писати, мені здавалося, що я все це вже давно знаю і тепер просто згадую…

  • Ти начитався про перевтілення душ? І гадаєш, що твоя душа старша за інші? Думаєш, що ти особливий?

  • Ні! – в голосі - прірва обурення - Справа в тому, що всі люди – особливі. І я, і ви, і кожна інша людина.

  • Ти віруєш в Бога?

  • Так.

  • Але, здається, Бог вважає всіх своїх дітей рівними.

  • Не плутайте рівність з особливістю. Ми всі однаково народжуємося і однаково помираємо, але всі проживаємо зовсім по-різному своє життя. Хтось гідно і щасливо, хтось в стражданнях або заздрощах, хтось зовсім безглуздо, хтось свідомо, а хтось все своє життя пливе за течією… То рівність – вона виключно в суто матеріальній площині.

  • Хто ти за віросповіданням?

  • Католик, бо так колись вирішили при моєму народженні мої батьки. Батько - католик, мати, здається, - православна, точно не знаю, може, вона і взагалі не хрещена, але обидва батьки - не релігійні.

  • А ти сам, яку церкву для себе обрав би?

  • Я вірю в Бога. І жодна церква тут ні до чого. Проте я поважаю всі церкви. Кожна з них – це надійне рятівне коло для певної кількості людей. Церква – це величезна сила, що формувалась і розвивалась віками, і, якщо комусь з людей недостатньо своїх власних сил, то церква дійсно може стати для такої людини справжньою рятівницею. Церква сильна своєю паствою, а паства – церквою, в якій вона свідомо розчиняється. Такий собі взаємовигідний обмін.

  • Проте тобі це, здається, не дуже потрібно?

  • Я сам собі церква, і можу спілкуватися з Богом будь де – за власним бажанням.

  • А чи не занадто багато ти на себе береш? – не втримався я.

  • Кожний має брати на себе стільки, скільки може донести, - спокійно зауважив Лео і відкинувся на спинку крісла в очікуванні моїх нових запитань. Я вже дуже втомився від цього бліцу. Себто, чесно кажучи, насамперед, я дуже втомився від самого Лео. Він тримав мене у величезному напруженні своєю цільністю. Я пропускав в свої ворота один за одним все більше м`ячів. - Саме божественне начало визначає особливість кожної людини: чим більше в людині божественного, тобто духовного, а, краще й простіше сказати, душі, тим більші й глибші її особливості.

  • Вражає… - я втомлено прикрив очі.

  • Що вражає?

  • Твоя теорія вражає. Не так сама теорія, бо вона, здається, лише компіляція думок різних філософів, що жили в різні часи і, до речі, проповідували зовсім різні погляди. Але для дванадцятирічного хлопчика – справді вражаюче, бо, визнаю, це - не бездумна компіляція.

  • Знаєте, першим з папськими індульгенціями почав боротися Ян Гус за сто років до Мартіна Лютера. Проте саме Лютер став ідейним натхненником Реформації і фундатором протестантства, що існує і квітне вже пів тисячоліття. То важливо не просто мати думку. Важливіше зрозуміло її сформулювати і донести.

  • А ти багато читаєш…

  • Авжеж. І ще я дуже багато думаю.

Я кивнув…
Березень 1996 року, Лондон, Великобританія
Він дійсно відчував себе дуже винним перед дружиною… Навіть тепер, коли все вже трапилося, відбулося, він так і не зміг їй всього сказати: ані того, що при штучному заплідненні було використано зовсім не його безсилу сперму, ані того, що взагалі жодної іншої чоловічої сперми при цьому заплідненні використано не було… Не знадобилася… Та і не мала знадобитися. Всім займався Біл, і він все зробив професійно. Поль тільки допомагав здійснювати другу і колезі всі необхідні операції.

Рівно через сім місяців має народитися хлопчик…

Квітень 2009 року, Київ, Україна


  • Я це вже помітив: що ти дуже багато думаєш.

  • Глузуєте? Ставитеся до мене, як до хлопчиська?

  • В жодному разі. Я вже мав нагоду переконатися, що нічого від звичайного хлопчиська в тобі немає. Якщо б всі дорослі стільки б знали і думали, як ти, і якщо б всі дорослі так, як ти, свідомо розмірковували над складними питаннями, здається мені, світ був би набагато кращим.

  • Світ і зараз зовсім непоганий. Ви так не вважаєте?

  • Межі досконалості не існує – і це не я сказав. Хоча, думаю, що з цього приводу в тебе також є своя власна думка.

  • Я з цим цілком згоден. Пошуки досконалості наполегливо штовхають до розвитку.

І саме з цього парубка ми з Софією маємо виліпити вундеркінда!

Я запропонував Лео чай, але він попросив у мене кави. Я сам пішов на кухню її зробити, бо мені був потрібен час, щоб подумати.

Я повільно зсипав до кавоварки запашні кавові зернята, натиснув велику червону кнопку для їх перемолу. Прислухався: прикольно дзижчить!

Але подумати мені так і не довелося. На кухню заглянула Софія:

  • То що?

  • Дохлий номер. Він занадто самодостатній, щоб бути вундеркіндом. Він взагалі вже давно не «кіндер – ось в чому складність. А, може, він ніколи і не був дитиною?

  • Як це? – здивувалась Софія.

  • Не знаю.

  • Вже перемололося!

  • Що?

  • Кава!

  • А… Ти про це… - я махнув рукою, мов одразу відмахнувся від всього земного, себто побутового. - Уяви собі кулю, а в її середині щось знаходиться. Ти хочеш цього «щось» дістатися, але поверхня кулі така тверда, така однорідна, що твої зусилля однак залишаються марними. Ось так і Лео: хочеш дістатися його суті, проте, куди не ткнешся, натикаєшся на броню.

  • Він такий закритий?

  • Навпаки! Він дуже відкрита людина. Відповість із задоволенням на всі твої запитання. Просто через деякий час спілкування з ним ти сам потрапляєш до самого серця його кулі і поступово перетворюєшся на те «щось», чого так волав дістатися.

  • Не зрозуміла…

  • Ну, він легко вирахує в тобі все найліпше й раціональне і помістить в себе, до своєї кулі, звісно, творчо синтезуючи з тим, що вже в ньому присутнє.

  • Однак не зрозуміла, - зітхнула Софія.

  • Потім поясню. Або сама зрозумієш, коли хоч трохи поспілкуєшся з Лео. Добре, піду далі продовжувати співбесіду з нашим майбутнім вундеркіндом.

  • Стривай! Ти ж сказав, що це – дохлий номер, - Софія навіщось зробила невдалу спробу затримати мене за рукав.

  • Дохлий, але ж як цікаво!


Вересень 1996 року, Лондон, Великобританія

Ніна прокинулася від болю. Подумала, що наснилось. Перевернулась на інший бік. Спробувала знов заснути, але біль не проходив, навпаки тільки посилювався – все більше, і більше. Подивилась на годинник: близько о шостій ранку.

Вона ледь торкнула за плече чоловіка:

  • Поле, вже… Прокидайся.

  • Що? – Поль різко розплющив очі та сів у ліжку.

  • Почалось.

  • Що почалось?

  • Пологи.

  • Ти можеш сама одягнутися? – він вже остаточно прокинувся.

  • Так.

  • Тоді я побіг до гаражу. Так буде набагато скоріше, ніж викликати швидку. Виходь на ганок, - не дочекавшись відповіді від Ніни і швидко одягаючись дорогою до виходу з будинку, він, врешті, усвідомив, що це має здійснитися саме зараз: ще дві або три години, і він стане батьком.

В суцільній тиші заклекотав мотор. Поль вивів автівку з гаражу. Ніна вже стояла на сходинках ганку. Лікарня зовсім близько - за рогом.

Через сім хвилин він вже сидів у передпокої лікарні та разом з іншими чоловіками турботливо чекав на радісну звістку. Все відбулося значно раніше, ніж він уявляв. Вже через хвилин сорок до передпокою вийшла огрядна жінка в білому халаті та голосно вимовила його прізвище. Він підійшов до неї впритул, намагаючись виглядати спокійним.

  • У вас хлопчик, - радісно посміхаючись, сказала йому жінка, ніби це в неї хтось щойно народився.

  • Я знаю, - зірвалось само собою.

  • Дізналися на УЗІ? – поцікавилася жінка, не витираючи зі свого круглого і дуже доброго обличчя посмішку. Саме такі жінки мають працювати в пологовому відділенні: великі, добрі, охайні і завжди усміхнені.

  • Що? А… Так, звичайно УЗІ. То що тепер? – розгублено спитав він, міцно тримаючись за нижній ґудзик свого жакету – ніби за соломинку.

  • Все гаразд. І хлопчик, і його мама – цілком здорові і щасливі. Сподіваюсь, що ви також. Якщо ви хочете пройти до вашої дружини, то можете це зробити за хвилин двадцять. Зателефонуєте 1123, я вийду і вас проведу.

Звісно він хоче – подивитися на малюка.

  • Дякую. Я зателефоную.

Жінка ще раз обдарувала його своєю посмішкою й повільно розчинилася за дверми.

Поль обвів очима передпокій. В зручних кріслах розташувалася кілька чоловіків. Один з них міцно спав. Двоє чи троє читали газету або робили вигляд, що читають. В одного з них було видно, як тонкий газетний папір тремтить в руках - мабуть, від хвилювання. Але навіть це природне батьківське хвилювання виглядало спокійним і врівноваженим. Всі навкруги знали, що в стінах цього будинку кожної хвилини відбувається диво: здійснюється таїнство народження. І тільки одному Полю було відомо, що саме тут, в цій найзвичайнісінькій лікарні на окраїні Лондону, щойно відбулося справжнє диво…
Квітень 2009 року, Київ, Україна

  • То на чому ми зупинилися? – я поставив одну чашку з кавою на стіл перед Лео, а до іншої жадібно припав вустами.

  • На шляху до досконалості, - посміхнувся хлопчик.

Я відірвався від своєї кави і посміхнувся йому у відповідь:

  • Не більше, не менше, - я відчував, що всі бар`єри і кордони між нами поступово зникають. Мабуть, це кава так зближує. – Ти давно в Києві?

  • Давно.

  • А раніше де ви з батьком жили?

  • Чому ж тільки з батьком? – Лео ображено підвів до мене очі. - Мама у мене також є – як і у всіх людей, – він м`яко посміхнувся, а потім все одне зітхнув. - Втрьох, мама, батько і я, ми жили спочатку в Лондоні, потім в Ліоні. Мій батько – він з Ліона. Згодом ми знов перебрались до Лондона. Там батько працював в дослідницькій лабораторії. А потім… Потім мама пішла від батька до його друга Біла, незабаром народивши Білові доньку, а нещодавно ще й сина.

  • Ти залишився з батьком за взаємною згодою батьків?

  • Так. Адже мати мала ось-ось народити ще одну дитину, а у батька – нікого, крім мене. Коли настав час мені іти до школи, батько чомусь вирішив перебратися сюди – на батьківщину матері. Я не знаю жодного з мотивів або причин цього його вчинку, - попередив Лео. – Я питав у батька, але він мовчить. Звичайно, було б більш природним, якщо б мама перебралась сюди, а так… Але, як тут кажуть, маємо, що маємо.

  • А родичі матері в Україні у тебе залишились? – моя недопита кава встигла охолонути. Лео ж свою вже давно проковтнув майже одним ковтком.

  • Так. Мама з Галичини. Бабуся померла в минулому році, а дідусь живий і ще дуже бадьорий. Він до сих пір викладає англійську в університеті.

  • Ви спілкуєтесь?

  • Звичайно. Він приїздить до Києва, а я до Львова. Знаєте, останнім часом я все більше думаю над тим, що батько чогось побоюється. Або когось. Саме тому ми, мабуть, переїхали жити до Києва. І навіть тут мені вже довелось змінити кілька шкіл. - це була справжня перемога! Лео розпочав довіряти мені свої таємні думки.

  • Наскільки я розумію, в Києві твій батько ніде постійно не працює…

  • Так.

  • То на що ви живете?

Лео ображено хмикнув.

  • По-перше, батько із дуже заможної сім`ї, і років десять тому його рідна бездітна тітка залишила йому велику спадщину. По-друге, наскільки мені відомо, батько дуже непогано заробляв, коли працював в Лондоні, – мабуть, щось накопичив тоді. По-третє, батько пише наукові статті и монографії та отримує за це гонорари, і це суми чималенькі. Так що ми зовсім не бідкуємо. Батько вже давно міг придбати нам постійне житло, проте не робить цього, здається, свідомо, і приблизно раз на рік ми змінюємо адресу.

Поки що картина в моїй голові вимальовувалась не дуже певною. Поль Готьє (прізвище батька хлопчика я дізнався від Софії), француз із Ліона, працює в Лондоні в дослідницькій лабораторії. В Британії він знайомиться із українкою за походженням із Галичини. Там же, в Лондоні у них народжується дитина. Незабаром вони переїжджають до Ліона, потім знов до Лондона. Там батьки хлопчика розбігаються, хто куди: мати стає дружиною друга батька, народжує йому двох дітей, а батько навіщось переїжджає разом із сином на батьківщину матері. Треба буде ще поговорити про це з Полем, звичайно, якщо той захоче ...

  • Твоє прізвище Готьє? – раптом спитав я і не помилився у виборі свого чергового запитання до хлопчика.

  • Ні. Хотенко. Це прізвище матері. Батько сказав, що так буде краще – не виділятися. То я зараз Леонард Хотенко. Все-таки звучить не так екзотично, як Леонардо Готьє, - хлопчик доброзичливо посміхнувся.

  • Скажи мені, а ти сам, ким себе швидше відчуваєш: Леонардом Хотенком чи Леонардо Готьє?

Лео на хвилину замислився:

  • Байдуже. Я звик до того, що маю два прізвища. Мені однак добре,- хто б у цьому сумнівався!

  • Ну, гаразд, тоді скажи, громадянином якої країни ти себе вважаєш?

Лео замислився вже не на хвилину, а на всі три:

  • Мене вперше про це питають… - пояснив він свої тривалі роздуми. - Якщо чесно, я ніколи над цим глибоко не замислювався. Ми часто з батьком буваємо в Лондоні, Ліоні, Парижі, інших європейських містах, ми подорожуємо різними країнами, і всі вони мені дуже до вподоби, проте і Україну я теж люблю, адже я тут живу. Мабуть, природно любити країну, в якій живеш. До речі, я приїхав до Києва, не знаючи жодного слова російською. Цій мові я навчився вже тут. Мама зі мною розмовляла завжди українською, а батько - французькою і англійською. Між собою вони розмовляють англійською. То за мамою я українець, - продовжував повільно розмірковувати Лео, - за батьком – француз, проте народився я в Лондоні… Мабуть, я громадин світу! - отаке собі резюме видав мені цей хлопчик з величезними очима!

  • Круто! – не втримав я своїх емоцій. – Здається, бути громадянином світу - зовсім непогано.

Нарешті, я подивився на годинник. В кінці квітня вже довгі вечори, і час пролітає непомітно. Але те, що я побачив на циферблаті, мене справді вразило: скоро о пів на дев`яту! А батька Лео все немає!

  • У батька мала о сьомій відбутися якась важлива зустріч, - хлопчик здогадався, про що саме я думаю. – Мабуть, він затримався.

Я кивнув. Треба було вже якось завершувати нашу вступну розмову. Для першого разу – вистачить. Будо видно, що хлопчик втомився і, якщо бути відвертим, то я, мабуть втомився ще більше за нього.

  • Давай замовимо піцу, - запропонував я хлопчикові. – Не знаю, як ти, а я дуже зголоднів.

  • Я зовсім не проти піци.

Довелося самому розшукувати в довіднику телефони піцерій. Софія вже пішла додому – я чув, як грюкнули за нею вхідні двері. В неї такої інформації – ціла спеціальна нотатка, яку вона завжди таскає з собою. Не дочекалась, поки ми з Лео закінчимо спілкуватися. Мабуть, побігла на побачення – зле йойкнуло в моїй голові.

  • Привезуть хвилин за двадцять, - повідомив я Лео, який саме очима вивчав назви книжок у моїй робочій шафі.

  • А що у вас тут робить альбом «Живопис епохи Ренесансу»?

  • Подарували. І навіть вже не пам`ятаю, хто. Всім відомо, що я великий шанувальник живопису.

  • Правда?! Я – також. Можна подивитися?

  • Звичайно. Будь ласка. Дивись, на здоров`я, доки нам не привезуть їжу. А я ще збігаю за кавою.

Коли я повернувся до свого кабінету з кавою, Лео саме дивився на портрет Чечилії Галерані пензля Леонардо да Вінчі із Краківської галереї Чарторийських, більш відомий широкому загалу як портрет Дами з горностаєм. Я теж був закоханий в цю картину Леонардо. Чечилія мені подобалась більш ніж Джоконда. М`який овал обличчя, дуже розумні і трохи сумні очі, тонкі довгі пальці, що повільно перебирають шорстку гризуна, і фірмова леонардівська посмішка на вустах дівчини… Я зупинився біля Лео. Кивнув в бік альбому:

  • Подобається? – проте Лео нічого мені не відповів. Він продовжував невідривно дивитися в очі тієї, хто померла в далекому від нас п`ятнадцятому сторіччі. Довелося ввічливо відійти, щоб не заважати.

Принесли піцу. Я розрахувався і запросив хлопчика до їжі. Він, врешті, відірвався від свого заняття і поклав альбом у розкритому вигляді на журнальний столик.

Леонардо да Вінчі. Дама з горностаєм

Ми не встигли приступити до трапези, як в кармані Лео забринькав телефон.

  • Так, це я…- розгублено вимовив хлопчик. – Так, Поль Готьє. Що?! Що ви сказали?! – і телефон випав з його рук на підлогу.

  • Що трапилось? – підскочив я. Мені так і не довелося донести до рота жодного шматочка піци.

  • Це міліція, - коротко відповів Лео, важко опускаючись в найближче від нього крісло. - Годину тому в пабі «О`Брайанс» вбито мого батька.

Так! Тільки цього не вистачало! Я ніколи не зустрічався з Полем Готьє, не уявляв, це за людина, гарна чи погана, порядна чи ні, тому ще не визначився, як мені реагувати на таке повідомлення. Перше, що спало мені на думку: я вже ніколи не отримаю свого гонорару за створення вундеркінда з Лео. Та Бог з ним, з гонораром!

  • Спокійно, спокійно… - це я вмовляв себе, а не його, бо, здавалося, що Лео спокійніший за удава. Він просто завмер – одна з форм істерики. – По-перше, давай включимо новини, може, щось більше дізнаємося, адже у нас не Нью-Йорк, і людей кожного дня не вбивають просто так в пабі в центрі міста…

  • Що ви маєте проти Нью-Йорка? – раптом вступився за це місто Лео.

  • Нічого! Так, байки… По-друге, треба, мабуть, включити твій телефон…

  • А якщо це не міліція? – слушно, дуже слушно. Розумний начитаний хлопчик. – У вас є в офісі телевізор?

  • В передпокої. Іди включай. Пульт на телевізорі. А я піду подивлюся, що з цього приводу вже пишуть в Інтернеті.

В Інтернеті я знайшов коротке повідомлення: «Сьогодні приблизно о 20.00 в пабі «О`Брайанс», розташованому по вулиці Михайлівській, в центрі Києва, вбито шляхом отруєння громадянина Франції Поля Готьє. За інформацією МВС вбитий зустрічався в пабі з невідомим, якого міліція підозрює у скоєнні злочину. Проте міліція не відмовляється також від версії про самогубство. Поль Готьє останнім часом проживав в Києві.» І все. Публічне самогубство?! Смішно! Таке могла вигадати тільки наша міліція.



следующая страница >>