asyan.org
добавить свой файл
1 2
Джеффрі ФОРД
ІМПЕРІЯ МОРОЗИВА

Вам знайомий запах загашених свічок у торті на день народження? Для мене їхньому аромату завше передує пісня смичка, який водять по басовій струні скрипки. У цій ноті вся меланхолійна радість, котру, як мені переповідали, породжує запах, - втрата ще одного року, сподівання набути більшої мудрості. Те саме відбувається зі звуками акустичної гітари: перед мої очі заходиться золотий дощ, він починається десь одразу над головою, щоби зникнути на рівні сонячного сплетіння. Певний ґатунок улюбленого мною імпортного швейцарського сиру асоціюється винятково з трикутниками; доторк до шовку відбивається смаком і консистенцією цитринової меренґи1 на язику. Ці відчуття не просто думки, а конкретні фізичні переживання. І власне вам вирішувати, прокляття це чи благословення те, що я, подібно до, грубо кажучи, ще дев’ятьох людей з кожного мільйону населення, живу із так званою синестезією.

Лише нещодавно стало відомо, що синестезійні процеси відбуваються в гіпокампі2, частині давньої лімбічної системи3, де збережені в пам’яті відчуття (які народжуються в різних областях мозку у результаті зовнішнього подразнення) зливаються в одне єдине. Існує думка що, десь поза свідомістю кожен із нас переживає схоже злиття сенсорних асоціацій, хоча в більшості людей воно потрапляє у фільтр, і в світі наяву перевага віддається тільки одному відчуттю. У нашої ж нечисленної братії щасливчиків цей фільтр має вади, або ж він... безмежно досконалий, тому підсвідоме для нас стало усвідомленим. Можливо, колись дуже давно пращури людей були цілковитими синестетами, і доторк, звук, запах, смак та зір єдналися для них у єдине почуття - таке особливе переживання, в якому змішувалися сенсорна пам’ять і конкретні відчуття і яке не пропускало поперед себе звістки лише від одного порталу, крізь котрий “реальність” вдирається у наш внутрішній світ. У сучасних наукових поясненнях, наскільки мені відомо, є певний сенс, але коли я був малим і розповідав батькам про шепіт вінілу, сморід багряного кольору чи стрімкі блакитні вири церковних передзвонів, то вони боялися, що в мене погано з головою, яку марення переповнювали так само, як привиди - занедбаний будинок.

Оскільки я був єдиною дитиною в сім’ї, мені одразу відмовили у розкоші залишатися ненормальним. Батьки на той час устигли ввійти в літа - мамі набігло близько сорока, а татові вже всі сорок п’ять - коли після затяжної низки невдалих вагітностей нарешті з’явився я. Із фактом, що у п’ять років, торкаючись оксамиту, я чув те, що змальовував як плач янгола, ніхто і ніколи б не примирився. Тож даний факт одержав статус хвороби, котру необхідно було вилікувати будь-яким коштом. Гроші не предмет для обговорення, коли мова йде про досягнення абсолютної нормальності. Ранні мої роки стали мукою годин очікування в приймальнях психологів, психіатрів і терапевтів. Мені бракує слів, щоб описати глибину медичного шарлатанства, якому мене піддавала справжнісінька армія так званих професіоналів, ставлячи дитині найрізноманітніші діагнози від шизофренії до біполярної депресії або низького коефіцієнту розумового розвитку, спричиненого плутаним і поганим навчанням. Малим я завжди був цілковито щирим із ними і розповідав про все, що переживав; це закінчилося аналізами крові, скануванням мозку, спеціальними дієтами і примусовим прийомом ліків із фармакопеї від демона, які приглушали розум і гнітили волю, проте не применшували ванільного запаху навскісного золотого сонячного проміння пізньої осінньої днини.

Положення “всього-на-всього” дитини, обтяжене моїм “станом” (як вони це називали) привело батьків до висновку, що я надто хворобливий. Відтак мене тримали в буквальній ізоляції від усіх інших дітей. Частково (я в цьому певен) це було пов’язано з тим, який відбиток мої ненормальні відчуття і розповіді могли накласти на матір та батька, адже вони не ті люди, від котрих можна чекати згоди з думкою, що не все у них виходить бездоганно. Замість того, щоб дозволити ходити сину до школи, мати вчила мене вдома. Зрештою, з дипломом доктора історичних наук і добрим знанням класичної літератури вчитель з неї виявився непоганий. Батько-актуарій4 навчав мене математики, хоч у цьому предметі я залишався беззаперечним профаном, аж поки не перейшов до старших класів. Рівняння х = у неабияк годилося на роль влучної метафори для явища синестезії, але на папері толку від нього було небагато. До речі, цифра 8 страшенно тхне зів’ялими квітами.

От у чому мені справді велося добре, так це в музиці. Щочетверга о третій дня до нас приходила місис Брітнік, щоб дати мені урок гри на фортепіано. Це була добросерда літня пані із рідіючим білим волоссям і найпрекраснішими у світі пальцями - довгі і гладенькі, вони немовбито належали граційній молодій дружині велетня. Дарма що їй не судилося стати віртуозом клавіш, місис Брітнік натомість здавалася справжнім ґенієм у тому, як навчити одержувати задоволення від творення звуків. Так воно і було, тож коли мене не тягали сюди-туди, прагнучи вилікувати від недугу, рідним домом для мене ставав дзиґлик перед інструментом. У нав’язаному усамітненні музика прочиняла рятувальне вікно, в котре я шугав так часто, як тільки міг.

Варто було заграти, і ноти вибухали перед очима барвистими феєрверками найрізноманітніших форм. У дванадцять років я вже писав свою власну музику і робив всілякі замітки на сторінках, що додавалися до нот і стосувалися візуалізації мелодії. Насправді ж, граючи, я малював - у повітрі, просто перед очима - великі абстрактні полотна в традиції Кандінського1. Часто-густо композиції спершу планувалися на чистому аркуші паперу з допомогою набору із шістдесяти чотирьох кольорових олівців, що супроводжували мене з раннього дитинства. Єдиний клопіт при цьому становили пурпуровий і кобальтовий відтінок синього, котрі я, в основному, сприймаю як смаки, тому на папері з різнобарвними каракулями в місцях, де вони мали з’являтися в музиці, олівець залишав лакрицю і тапіоку.

Покаранням за успіхи в грі на фортепіано стала втрата єдиного справжнього друга - місис Брітнік. Я чітко пам’ятаю день, коли мама сказала їй про припинення занять. Вона мовчки кивнула, посміхаючись і визнаючи, що я вже її перевершив. Прекрасно це усвідомлюючи, я тим не менш плакав, коли вона пригорнула мене на прощання. Опустивши голову, колишня вчителька прошепотіла на вухо: “Краще один раз побачити, ніж сто разів почути”, - і тієї ж миті я збагнув, що вона чудово розуміла всю скруту мого стану. Її бузкові парфуми, ледве чутний сі-бемоль, виконаний на гобої, досі ширяв навкруги, коли по доріжці від дому пані Брітнік назавжди уходила з мого життя.

Здається, саме втрата місис Брітнік змусила мене збунтуватися. Я став неуважним і понурим. А потім одного разу (невдовзі після свого тринадцятого дня народження) я не послухався матері, яка наказала дочитати розділ підручника, поки вона сходить у душ, поліз до її гаманця, взяв п’ять доларів і подався геть із дому. Яскравого сонячного дня, просто блакитного неба світ навколо, здавалося, буяв життям. Понад усе мені кортіло познайомитися з однолітками. І тоді я згадав про крамничку, в якій торгували і частували морозивом. Повертаючись від чергового лікаря, ми часто проїжджали повз неї, і, здавалося, там завжди було повно дітлашні. Саме туди я попрямував, мізкуючи, чи встигну дійти до магазина, перш ніж мама забере мене назад додому. Уявивши, як вона сушить волосся, я дременув що тільки стало сили.

Добігши до крамниць, поміж яких сховалася “Імперія морозива”, я страшенно засапався, як від захоплення свободою, так і від півмильного спринту. Скляні двері здавалися ворітьми до чужого екзотичного світу. Всередині за столами по групках сиділи діти мого віку, вони розмовляли, сміялися і їли морозиво - не на десерт після вечері, а посеред білого і такого яскравого дня. Я відкрив двері і зайшов. Балачки навколо одразу припинилися - це мене обволікала тутешня магія. Я на мить завмер на порозі, і в цій короткочасній тиші всі негайно розвернулися, щоб глянути на мене.

- Привіт, - посміхнувся я і вітально підняв руку, але було запізно. Вони вже встигли повідвертатися і відновити свої теревені, ніби перед цим просто дарували неприязний погляд дверям, що відкрилися і зачинилися з волі вітру. Мене заціпило від нездатності справити враження і усвідомлення того, що аби подружитися з ким-небудь, доведеться справді попотіти.

- Що замовлятимете? - поцікавився велетенський чолов’яга за прилавком.

Запитання вивело мене з трансу, і я підійшов поближче вибрати що-небудь. Перед моїми очима під бульбашкою скляного купола розкинулася Імперія Морозива. Я ще ніколи в житті не бачив його в такій кількості кольорів і прояв: з горішками і фруктами, печивом і шматочками цукерок, - вигляд цих містичних завитків прозвучав для мене далекою сиреною. У глибоких посудинах, розставлених охайними рядами, зберігалося до тридцяти різновидів морозива. Дієта ніколи не дозволяла мені жодних солодощів чи десерту, лише вряди-годи я одержував щось із наперсточок ванільного морозива після вечері. Якісь лікарі заявили батькам, що подібні наїдки спроможні серйозно загострити мій стан. Пам’ятаючи про це, я замовив велетенську порцію кавового морозива. І не останню роль у виборі відіграв той факт, що кава складала ще один пункт у списку забороненого для споживання.

Заплативши, я забрав свою порцію разом із ложечкою та знайшов місце в закутку, з якого можна спостерігати за всім, що відбувається за рештою столів. Визнаю, не без тремтіння я встромив ложку в десерт, адже дорослі так давно застерігали мене від нього. Натомість я озирав магазин довкола, спостерігаючи за розмовами дітей і намагаючись вихопити бодай уривки їхніх балачок, аж раптом зустрівся поглядом із хлопчаком мого віку за два столи від мене. Я посміхнувся і махнув йому рукою. Він поглянув на мене, перехилився над столом і щось прошепотів своїм товаришам. Всі четверо розвернулися поглянути на мене, після чого дружньо розреготілися. Певно, що вони кпили з мене, але я все одно насолоджувався маленькою перемогою - мене помітили. З цим відчуттям я набрав повну ложку морозива і поклав її до рота.

Я не згадував про ще одне явище, котре супроводжує синестезійні переживання. Звідки мені тоді було знати про слово, яким я його можу змалювати зараз. Коли вас охоплює значне перенесення відчуттів, то разом із ними, так би мовити, настає якесь прозріння, екзальтація, “еврика”, яке дослідники аномального стану називають “ноетичним почуттям”, запозичивши термін у Вільяма Джеймса2. Той перший смак кавового морозива пробудив ноетичну реакцію, сильнішу від будь-чого, що я відчував раніше, і разом з нею з’явилася дівчинка. Вона висоталася із розрідженого повітря та постала переді мною, закриваючи собою товариство, яке і досі сміялося. Раніше, смакуючи, слухаючи, торкаючись і нюхаючи, я бачив лише абстрактні форми і кольори.

Дівчина розташувалася боком, здавалося, вона схилилася над чимось. На ній була картата спідниця і біла блузка. Шатенка, вона носила довге волосся, стягнуте ззаду зеленою гумкою. Раптом дівчинка труснула рукою - гасила сірник. Від неї потягло димком. Тепер я бачив, що вона запалювала сигарету. Складалося враження, що вона боїться, аби її не зловили з куривом. Коли дівчина різко розвернулася глянути через плече, я впустив ложку на стіл. Її погляд мене причарував.

Морозиво почало танути в роті, і видіння стало розпливатися. Я хутко підняв ложку, щоб знову підсилити його, але так і не набрав її. Дівчина миттю зникла, щойно я відчув м’який доторк до лівого плеча. Почулося нерозбірливе звинувачувальне мурмотіння - це була мама. Вона мене знайшла. Я йшов геть із “Імперії морозива”, а позаду лунав голосний сміх. Пізніше цей інцидент згадувався із якоюсь ніяковістю, проте тоді, навіть виправдовуючись перед матір’ю, я міг думати лише про побачене.

Пригода з морозивом - за якою настало сумне відкриття коробки з-під сигар, наповненої піґулками, ліками, котрі я нібито приймав останні шість місяців, - змусила батьків повірити, що тепер на мій стан накладалася тенденція до відхилень у поведінці, яка з роками зростатиме (якщо її не стримувати) у геометричній прогресії. Вони вирішили показати мене ще одному фахівцю, терапевту, про котрого десь вичитав тато. Йому призначалося допомогти мені приборкати моє ж свавілля, про що я дізнався під час врочистої розмови з батьками. Залишалося тільки мовчки скоритися. Я знав: у свій прозаїчний спосіб батьки робили лише те, що вважали найкращим для мене. І коли я лютився з тієї чи іншої причини, то просто йшов до фортепіано і грав, інколи по три - чотири години поспіль.

Кабінет доктора Сталліна містився у напіврозваленій вікторіанській садибі на іншому кінці міста. Під час першого візиту зі мною був батько, і коли він пригальмував авто навпроти старезної споруди, то щонайменше двічі перевірив адресу, переконуючись, що ми втрапили саме туди, куди було потрібно. Лікар, кругловидий курдуплик з білою бородою і окулярами із маленькими кругленькими лінзами, зустрів нас у парадних дверях. Я ніяк не міг второпати, чому він засміявся, коли ми потисли один одному руки, але загалом здавався кумедним, схожим на крихітного Діда Мороза у зжужмленому коричневому костюмі на один розмір менший від потрібного. Він простягнув руку, запрошуючи мене досередини, проте коли батько спробував увійти, підняв правицю і проказав:

- Ви повернетеся за годину і п’ять хвилин.

Батько став слабко опиратися, заявивши, що він може знадобитися, коли треба буде докладно розповісти про історію моєї хвороби. Тут манери лікаря одразу змінилися, він став серйозним, офіційним, майже зверхнім.

- Мені платять за лікування хлопчика. А вам доведеться пошукати персонального терапевта.

Очевидно, батько розгубився. Він був спробував ще раз заперечити, але доктор повторив:

- Година і п’ять хвилин.

Пройшовши за мною досередини, він поквапно зачинив вхідні двері.

Мандруючи по захаращених кімнатах зі стелажами, заваленими книжками, він в одній такій зі стосами газет на столах, раптом засміявся:

- Батьки, без них просто нікуди. Але інколи з ними виходить так само, як із чимось, у що ти вступив і що ніяк не відстане від твого черевика. Нам залишається їх тільки любити, хіба ж ні?

Зрештою ми потрапили до задньої частини будинку, у невеличку кімнату, утворену каркасом із тонких сталевих балок і скляними стінами; навколо по закутках, на деяких металевих брусах примостилися зелені рослини. На маленькому столику стояв чайничок із двома чашками і блюдцями. Сталлін запросив мене сісти. За вікнами розкинувся величезний неперевершений сад, що буяв розмаїттям квітів, котрі вбирали очі своїми кольорами.

Бесіда почалася за чашкою чаю. Я збирався вперто відмовчуватися, проте мені припало до вподоби те, як він відшив батька. Лікар не був схожий на інших терапевтів, що вислуховували мене з цілковитою стриманістю, без будь-яких емоцій і почуттів. Коли він поцікавився, чому я завітав до нього, а я в свою чергу відповів, що втік із дому, аби купити морозива, то він нахмурився і відповів:

- Смішніше не буває.

Не знаю, що малося на увазі: моя поведінка чи мамина реакція на неї. Я розповів про фортепіано, і це викликало в нього теплу посмішку. Він кивнув:

- Це добре.

Розпитавши про моє буденне життя вдома, лікар відкинувся на спинку крісла і заявив:

- То в чому проблема? Твій батько сказав, що в тебе галюцинації. Як ти це поясниш?

Дарма що доктор хотів здаватися таким запопадливим, я все одно вирішив більше нікому нічого не розповідати. Але потім Сталлін утнув щось несподіване.

- Ти не проти? - запитав він, видобуваючи з кишені пачку сигарет.

Перш, ніж я встиг заперечливо мотнути головою, наш новий терапевт дістав цигарку і запалив її. І чомусь (чи то через те, що я ніколи не бачив, щоб лікарі палили у присутності пацієнтів, чи то через те, що мені це нагадало про дівчину у крамниці з морозивом) моя рішучість нічого не розповідати похитнулася. Він збив попіл у свою напівпорожню чашку, а я заходився говорити. Я розповідав про смак шовку, про кольори, які відповідають звукам фортепіано, про запаморочливий сморід багряної барви.

Вибалакавши все, що міг, я відкинувся назад у кріслі, шкодуючи про свою слабкість, адже він шкірив зуби, і дим сочився із кутиків його рота. Сталлін видихнув, і разом із хмаркою з нього вирвалося слово, що обґрунтовувало моє існування, визначало його і переслідувало до кінця життя, - синестезія.

Коли я виходив із кабінету Сталліна, то вже був новою людиною. Лікар поговорив із батьком і розповів про це явище. Він навів у приклад історично засвідчені випадки, переповів результати загальних неврологічних досліджень цього стану. Крім цього, він додав, що переважна більшість синестетів не переживають свої відчуття у такому багатстві емоцій, як я, хоча таке теж буває. Батько раз-по-раз кивав, проте зрештою, стало зрозуміло: його неабияк знічував факт, що стан, від якого я потерпав такий довгий час, зник - миттю.

- Із хлопчиком усе гаразд, - підсумував Сталлін, - хіба що він, так би мовити, винятковий. Сприймайте це як дар ориґінального світовідчуття. Для нього все настільки ж реально, як і для вас.

Термін, що його назвав Сталлін, став чарівним заклинанням із казки, бо звільнив мене від закляття батьківського контролю. Насправді, їхньою реакцією на останні події стала майже цілковита втрата інтересу до мене, так ніби після всіх їхніх надзвичайних турбот я виявився самозванцем, не вартим уваги. Коли я зрозумів, що мені можна вести життя нормальної дитини, то полюбив свободу як ніколи до цього. Єдиною тінню на успіху залишалося те, що мені абсолютно бракувало досвіду, як існувати разом із суспільством. Непевність змушувала соромитися, і перший рік у школі виявився справжнісінькою халепою. Звичайний товариш-однолітка - все, що мені було потрібно. Я скінчив школу, поступив у коледж, а друга так і не знайшов. Відчай робив мене знервованим, я запально говорив і весь час гарячкував. Надворі стояв початок шістдесятих, і якщо у колах старшокласників тоді бодай щось важило, то це врівноваженість. Як ви, мабуть, здогадалися, у мене врівноваженістю і не пахло.

У пориві самозахисту я замкнувся у світі музики і годинами просиджував із олівцями та ручками, намагаючись загнати в паперові кошари та зв’язати поміж собою звуки і візуальну піротехніку, народжену ними, аромати і смакові відчуття. Я не припиняв вправлятися і вдосконалювати гру на інструменті, хоч і не прагнув стати виконавцем. За всі минулі роки чимало моїх викладачів мали на думці зробити з мене відмінного концертного піаніста. Я ж натомість противився, а в разі якщо вони наполягали, то покидав їхні заняття і рухався далі. Ніщо не лякало мене так, як сама думка про те, щоб усістися за фортепіано перед юрбою глядачів. Вага опінії, що ховалася хоч би й за одною парою очей, робилася просто нестерпною. Я не припиняв щомісяця відвідувати Сталліна, не зважаючи на те, що він остаточно оголосив мене нормальним. Після років цілком протилежних заяв від батьків я не міг ось так узяти і викинути з голови факт, який сам вважав власною химерністю.

Крім фортепіано, величезне задоволення ще приносили поїздки до сусіднього міста і відвідання концертів тамтешніх оркестрів і маленьких камерних хорів у такому самому камерному оточенні. Тоді останнім криком моди був рок-н-рол, але заняття фортепіано і протиставлене крикливому спілкуванню спокійне усамітнення духу симфонічної музики приваблювали до класики. На превелике полегшення, концерти зазвичай відвідували дорослі, що взагалі не зважали на мою присутність. Завдяки виставам, які довелося побачити, книжкам, магнітофону, котрий я витребував від батьків, і майже не маючи, на що відволіктись, подібно до інших підлітків, я став дуже обізнаним у своїй царині.

Моїм героєм був Й. С. Бах. Його твори допомогли мені збагнути математику... і через краще розуміння математики я прийшов до кращого розуміння Баха - золотого відношення, посилення складності шляхом повторення простих елементів, присутності космічного у буденному. У той час, як інші просто чули його твори, я міг їх відчувати на смак, на запах, я міг їх бачити, і в цьому мав себе за свідка того, як уся Природа перетворювалася з єдиної клітини на небезпечний ліс розмаїття. Можливо, якоюсь мірою мене захоплювала творчість кантора із Ляйпциґа через його ґеніальний контрапункт, прийом, коли дві - три більш-менш незалежні музичні теми плавно зливаються в тому чи іншому моменті, аби справити винятково цілісне враження на слухача. У цій техніці мені ввижалася аналогія із прагненням пов’язати своє життя з чиїмсь іще, нарешті стати для когось другом. Почувши уривок фуґи із “Добретемперованого клавіра”, я вирішив стати композитором.

Звісно, протягом цих років, як жахливих, коли я був посміховиськом у школі, так і прекрасних, коли я відкривав щось нове у музиці, із голови не йшов образ дівчинки з “Імперії морозива”. Щойно доктор Сталлін визнав мене здоровим, я вирішив повернутися і спробувати ще раз пробудити його до життя. Іронія полягала в тому, що від тієї першої ложки кавового морозива мені стало кепсько. Може, тому що на десерт я майже ніколи нічого не їв, а може, через те, що мій організм і справді надто чутливий. На свободі з’ясувалося: весь гастрономічний розкіш, якого я колись так прагнув, існував не для мого шлунку. І все ж я був ладен ризикнути здоров’ям, аби тільки ще раз її побачити.

Потрапивши вдруге в “Імперію морозива”, набравши повну ложку кавового морозива і переживши страшенно потужну ноетичну реакцію, я знову побачив її. Подоба дівчини з’явилася у порожньому просторі межі мною і вітриною крамниці. Цього разу вона, здавалося, сиділа у вітальні на якійсь канапці і читала книжку. Все, що розташовувалося в одному - двох футах навколо неї, розпливалося в тумані. Варто було очам відірватися від її центральної фігури, решта канапи, столик поруч і лампа на ньому ставали примарними, крізь них починала пробиватися картинка автостоянки за вітриною магазина. По краях прояви повітря просто ніби бралося брижами. Дівчина перегорнула сторінку, і я знову перевів усю увагу на неї. Хутенько поклавши до рота наступну ложку морозива, я далі насолоджувався її красою. Розпущене волосся спускалося нижче плечей. Яскраві зелені очі, бездоганний маленький носик, гладенька шкіра, повненькі губи, які беззвучно рухалися, промовляючи кожне слово тексту, котрий вона читала. На ній була простенька і дуже прозора зеленувато-блакитна піжамна сорочка, крізь яку проглядали перса.

Я набрав дві ложки морозива поспіль, жадання зводило горло, але проковтнути їх не вийшло, і холод опалив мені язик. За час, поки морозиво тануло в роті і стікало вниз по горлу, я просто спостерігав, як при кожному подиху ледве здіймаються її груди. Мене причарували. Останнє, що я помітив перед тим, як вона зникла, була дивакувата назва книжки в її руках - “Відцентровий танцівник-рикша”1. Я б набрав і наступну ложку, але десь позаду очей заквітував страшенний головний біль, шлунок збунтувався проти морозива, так що я мусив підвестися і піти геть. Близько години я розгулював на свіжому повітрі, намагаючись позбутися болю і водночас запам’ятати образ дівчини. Тричі я зупинявся на своєму плутаному шляху, щиро переконаний, що блюватиму, проте все обійшлося.

Спротив організму побічним ефектам споживання морозива так і не зник, але коли мене ятрив нестерпний сум, я знову і знову повертався до крамниці, немов п’яничка до пляшки, і хай мені грець із тим похміллям. Звісно, все-таки щось у цьому було від вуайєризму, мене нерідко пробивав дрож, коли морозиво представляло її більше чи менше роздягненою - в душі, у спальні. Та ви повинні повірити, що далеко не це приводило мене до магазина. Я хотів знати про неї все. Я вивчав її не менш старанно, ніж “Ґольдберзькі варіації” чи серійну музику Шенберґа1. Вона багато в чому виявилася ще більшою загадкою, і моє розслідування скидалося на збирання картинок-головоломок чи реставрацію зруйнованих мозаїк.

Я дізнався, що її звуть Анна - ім’я було написане на одному з альбомів для малювання. Так, вона займалася мистецтвом, і це мене надихало не згірш від музики. Скільки ложок кавового морозива, скільки головного болю, породженого ним, пішло лиш на те, щоб тільки спостерігати, як вона малює. Вона ніколи не користувалася фарбами і пензлем, віддаючи перевагу простому олівцю і аркушу паперу. Я ніколи не бачив, щоб вона малювала з натури або фотографії. Дівчина натомість клала альбом на стіл і схилялася над ним. Коли її охоплювало неабияке зосередження, у правому куточку рота завжди показувався кінчик язика. Вряди-годи вона затягувалася сигаретою, що диміла у попільничці ліворуч від неї. Результати її роботи, які мені пощастило побачити краєчком ока, здавалися неперевершеними. Інколи вона малювала те, що мусила знати і бачити, наприклад, портрети знайомих. Іншим разом в неї виходили дивні створіння і схожі на мандали2 візерунки екзотичних квітів. Особливо їй вдавалася гра тіней, яка вдихала життя, надавала ваги її картинам. І все це створювало вістря графітного олівця, яким роблять підрахунки або коротенькі записи. Якби я її не обожнював, то міг би позаздрити такому природженому таланту.

На додачу до всього я спромігся трохи розгледіти і її помешкання. Це страшенно захоплювало, адже, здавалося, вона існувала у геть окремому власному світі, у якійсь іншій реальності, дуже схожій на нашу. Я довідався досить багато, щоб знати, що вона живе у великому старому будинку з численними кімнатами і вікнами, завішеними довгими портьєрами, крізь які не пробивалося світло. Її робоче місце - суцільний хаос зі стосами малюнків на всіх столах. У полі зору того диви з’являвся непосидючий чорно-білий кіт. Вона полюбляла квіти і нерідко працювала на осонні в парку чи саду, малюючи ретельні портрети амарилісів та братків. І дарма, що в нас за вікнами йшов дощ, у них небеса залишалися бездонно блакитними.

За довгі роки я багато чого розповідав Сталліну про себе, відкривався у своїх прагненнях і найпотаємніших побажаннях, але так ніколи і не згадав про Анну. Тільки по завершенню школи, вирішивши поступати до Консерваторії Ґельсбета у сусідньому місті, я зважився зізнатися йому в існуванні дівчини. Лікар до того часу став моїм добрим другом (байдуже, що я йому так і продовжував платити гроші), щирим і розуміючим, коли я давав волю прикрим настроям. Він наполегливо виховував у мені оптиміста, хоч би яким чорнильно-чорним, немов запах батькового лосьйону для гоління, здавалося все навколо. Час, проведений із ним, не вплинув як-небудь примітно на мою здатність обзаводитися товаришами чи почуватися на людях більш-менш комфортно, проте мені припала до вподоби його компанія. Водночас я полегшено рвав усе, що пов’язувало мене із неспокійним дитинством, прагнучи позбутися його раз і назавжди. Краще часткова користь від Сталліна, ніж залежність від минулого.

Ми сиділи у маленькій яскраво освітленій сонцем кімнатці в задній частині будинку, і він розпитував про те, що я очікував від занять у консерваторії. Док досить добре розумівся на класичній музиці і, як розповідав, раніше в дитинстві вчився грати на фортепіано. Його слабкістю були композитори-романтики, але я його за це не звинувачую. Десь у середині розмови з мене якось вирвалися подробиці пригод із кавовим морозивом і їхнього наслідку - появи Анни. Це його заскочило зненацька. Сталлін, сидячи, подався вперед і почав запалювати сигарету.

- Знаєш, - заявив він, випускаючи струмінець диму, запах якого в моїх вухах завше звучав слабким дзижчанням комара, - це досить незвично. Не думаю, що хтось колись переживав такі насичені синестезійні почуття. Вони завжди абстрактні. Форми, кольори - так, проте жодних тобі конкретних об’єктів. Я вже мовчу про людину.

- Я знаю, що це синестезія, - відповів я. - Я це відчуваю. Це ті самі почуття, що з’являються за грою на піаніно.

- Кажеш, вона завжди з’являється, коли ти їси морозиво? - примружився він.

- Кавове морозиво, - уточнив я.

Він видав куций смішок, але посмішка швидко зникла з його обличчя. Вільною рукою Сталлін погладив бороду. Це було ознакою зосередженості.

- Те, що ти описав, сучасна медична література відносить до галюцинацій.

Я здвигнув плечима.

- Але, - правив він далі, - факт, що видіння пов’язане із морозивом і тим, що ти називаєш супутнім ноетичним відчуттям, змушує мене погодитися: це якимось чином залежить від твого стану.

- Знаю, що це незвично, - погодився я, - тому і побоююсь згадувати про дівчину.

- Ні, ні, добре, що ти наважився про це розповісти. Єдине, що мене хвилює, так це твоє бажання подружитися із якимось одноліткою. Чесно кажучи, у нього є всі риси прагнення, яке спирається на таке собі марення. Послухай, нащо тобі відволікатися на це тепер. Ти починаєш нове життя, ти просуваєшся вперед, і все говорить про те, що ти досягнеш успіхів у своєму мистецтві. Повір мені, коли інші студенти консерваторії побачать твої здібності, ти обов’язково з ким-небудь подружишся. Це геть не схоже на школу. Переслідуючи ілюзорний образ, можна зациклитися на ньому. Відпусти його.

Згнітивши серце, я таки пішов на це. До певної міри Сталлін мав рацію щодо Ґельсбета. На школу він анітрохи не скидався, і мені вдалося познайомитися із кількома однодумцями, з якими принаймні мав однаковий погляд на музику. Можете повірити на слово, химерних людей у консерваторії вистачало і без мене. Тоді молода людина, що душі не чула в Басі, Моцарті або Скрябіні1 вже сама по собі була дивиною. У Ґельсбеті панував справжній змагальний дух, тож я радо взявся до справи. Викладачі зацікавлено сприйняли мої ще зелені музичні композиції, а я примудрився зажити лихої слави, коли однокурсник заскочив мене під час складання камерної п’єси для скрипки і віолончелі з пастельними олівцями у руках. Я завше спочатку працював із відповідними синестезійними кольорами, а лише потім транспонував витвір, переносячи його на нотний стан.

Минали роки, які, здається, були для мене найкориснішими за все життя. Я рідко навідувався додому, і то лише на свята, коли наш виш не працював, хоча поїздом їхати було всього-нічого. Вчителі прекрасно знали свою справу, байдуже, що нікому не дарували за байдикування і помилки. Відповідати їхнім вимогам для мене не стало бозна яким клопотом. Уперше в житті я відчув, що означає грати, чого я ніколи не робив у дитинстві по-справжньому. Постійне занурення у велику музику, складний аналіз її душі постійно займали мене і сповнювали відчуттям чогось дивовижного.

На останньому курсі мене допустили до участі в композиторському конкурсі. Переможець одержував великий грошовий приз, а відомий музикант мав виконати його твір на симфонічному концерті у міській філармонії. Складність кожного композитора повсякчас межує із майже неможливістю залучення фахового музики до виконання його твору перед широкою аудиторією. Нагоду, яку дарував конкурс, просто гріх було пропустити. І не стільки тут важили готівка чи похвала, як визнання, за котрим могли з’явитися потенційні покровителі і робота. Я знав, нарешті настав час скласти фуґу, задум котрої я виношував не перший рік. Гранична складність форми, на мою думку, - якнайкращий спосіб заявити про всі свої таланти.

Коли прийшла пора розпочинати здійснення задуму, я взяв усі гроші, зароблені репетиторством по вихідних, і орендував на два тижні пляжний будиночок на острові Веріон. Влітку там (і в сусідньому малюсінькому, але страшенно затишному містечку) відбою не було від заможних туристів. У курортний сезон мені і найгірша кімната за найнижчу ціну була б не по кишені. Але надворі стояв розпал зими, коли я взяв звільнення від занять, олівці, альбоми та маленький магнітофон і подався - спершу автобусом, а потім на таксі - до свого потаємного укриття.

Я поселився не в одному з тих великих будинку на палях, що рясно оточують насипну дорогу, а в крихітному бунґало, схожому на залізобетонний бункер. З його стін лущилася жовта фарба, яка смакувала нічим іншим як цвітною капустою. Вікно виходило на океан, відкриваючи переді мною неперевершений вид на дюни і пляж. Більше того, якщо трохи прогулятися, то можна було потрапити до маленького села. В бунґало топилося, в ньому я знайшов телефон, телевізор і кухню з усім необхідним причандаллям. Навіть удома не могло бути краще. Сам по собі острів виявився досить безлюдним. Наступного по приїзді дня я прогулявся до океану, пройшов щось із півтори милі по берегу аж до східного мису і назад по головній дорозі, проминув чимало порожніх будинків, але нікого так і не зустрів. Мій агент розповів по телефону, що в містечку знаходилася одна закусочна і крамничка, котра не зачинялися на зиму. На щастя, він мав рацію, адже без закусочної я неодмінно голодував би.

Бунґало розташувалося у дивовижно меланхолійному місці, що з огляду на мою чутливість означало сприятливі для роботи обставини. Шум прибою часто перекривав вітер, що кидав на шибки пісок, але мене це анітрохи не відволікало від роботи. Натомість вони укупі складали компоненти тиші, в якій я снив наяву, у якій розквітала моя уява і в якій я із головою занурювався у роботу. Першого дня я став робити замальовки загального плану фуґи. Згідно задуму, в ній мало звучати лише дві теми. Звісно, дехто примудрявся втелющити і по вісім, проте я ставив на меті не голе вихваляння. Стриманість у таких питаннях -настільки ж важливий показник технічної майстерності як і складність.

Мелодійна лінія лейтмотиву залишилася від одного з попередніх проектів, початих того самого року. Тоді я не знайшов їй місця у п’єсі, але все одно не міг викинути з голови і раз-по-раз переглядав та програвав її. Структура фуґи передбачає лейтмотив чи то пак головну тему, у відповідь якій звучить інша -контрапункт - тобто повторення тієї самої мелодійної лінії з більшим чи меншим ступенем варіації так, що слухач ніби стає свідком діалогу (або голосу і його відлуння) із щодалі більшою складністю. Після вступу обох голосів у п’єсу настає епізод, коли необхідно їх представити заново, проте в іншій тональності. Тут я мав на думці техніку, що зветься стрето, в такому разі відповіді, коли починають звучати, дещо накладаються на первинний мотив. Це дозволяє переплести голоси так, що зрештою на білий світ з’являється складна мелодійна тканина.

Звісно, робота не з-поміж легких, але нічого кардинально нового у ній не було. Проте я не збирався облишати думку вразити журі чимось ориґінальним. Коли фуґа досягла б найвищої складності, я планував, щоб вона повільно, спершу майже непомітно, але без жодного натяку на гармонію чи метр, розсипалася в хаосі. А наприкінці, із тієї хаотичної какофонії постала б одна однісінька нота, розтягнута до нескінченності, що поступово перетворилася б на ніщо.

Перший тиждень робота просувалася добре. Вранці і перед сном я гуляв на березі. Ввечері вирушав до закусочної, потім повертався до бунґало і слухав “Мистецтво фуґи” чи “Токату і фуґу ре-мінор” Баха, що-небудь із Брамса, Гайдна, Моцарта або уривки п’єс доби світанку цієї музичної форми авторства таких композиторів як Свелінк і Фроберґер2. Я малював олівцями на великому аркуші якісного паперу, будь-кому іншому він би здався мало схожим на форму запису музики, але я при першому ж погляді прекрасно уявляв собі, як це звучатиме. І тим не менш наприкінці першого тижня робота уповільнилася, а в суботу остаточно застопорилася. Те, що мені видавалося чітким уявленням про подальший рух композиції, зрештою і стало пасткою. Я загубився у нетрях складнощів. Насправді, праця виснажила мене, я вже не бачив тем окремо одна від одної - лейтмотив, відповідь, контртема, - все сплуталося між собою, немов у клубку пряжі.

Я був змучений і потребував відпочинку. Я лягав у ліжко, заплющував очі, але мені все одно не спалося. Цілісіньку неділю я просидів у кріслі, вивчаючи пляж у вікні. Надто втомлений, щоб працювати, і надто розчарований нездатністю працювати, щоби піти покуняти, того вечора, пробайдикувавши весь день, я почвалав до закусочної, де зайняв своє звичне місце. У забігайлівці було безлюдно за винятком одного старого у далекому закапелку з книжкою у руках за вечерею. Через білу бороду цей єдиний відвідувач трохи скидався на Сталліна, і з першого погляду я міг би заприсягтися, що він читав ніщо інше, як “Відцентрового танцівника-рикшу”. Ближче підсідати, аби краще його роздивитися, не кортіло - я побоювався, що він почне зі мною розмову.

Підійшла офіціантка прийняти замовлення. Закінчивши писати у блокнотику, вона зауважила:

- А у вас сьогодні змучений вигляд.

Я кивнув.

- Вам треба поспати, - продовжувала вона.

- У мене ще багато роботи, - відповів я.

- Ну то давайте я принесу вам кави.

Я засміявся:

- Знаєте, за все життя я не випив жодної філіжанки кави.

- Та невже? - здивувалася вона. - Схоже, сьогодні саме час почати.

- Що ж, можна спробувати, - відказав я. Здається, її це порадувало.

Я вечеряв, проглядав свій блокнот і намагався заново відтворити всю структуру фуґи. Як і завжди, коли я передивлявся замальовки, все здавалося кришталево ясним, проте щойно треба було продовжувати роботу, кожен наступний потенційний крок навіював сумніви щодо його правильності. Десь посеред роздумів я відсунув тарілку і взявся за блюдечко з філіжанкою. Зазвичай, на третє в мене чай. Забувши про нове замовлення, я сьорбнув із чашки, і мене приголомшив темний, гіркий смак чорної кави. Я підвів очі - попереду сиділа Анна і не відривала від мене погляду, вона теж ось тільки-но відвела свою філіжанку від вуст. Її очі свідчили про те, що вона мене пізнала, нібито і справді бачила все, що коїлося у закусочній. Я певен, те саме читалося і по мені.

Я прошепотів:

- Я тебе бачу.

Вона посміхнулася:

- І я тебе теж.

Мене не так здивувало б, якби заговорив собака. Ошелешений донесхочу, я неквапом простягнув руку туди, де навпроти мене, у тій самій кабінці, здавалося, сиділа вона. Дівчина, уникаючи контакту, відхилилася назад.

- Я роками бачила тебе, - промовила вона.

- Кава? - спитав я.

Вона кивнула:

- Ти ж синестет, вірно?

- Так, - зізнався я, - а от ти - плід моєї уяви, продукт неврологічної аномалії.

Вона гучно розреготілася.

- Ні, - смілася вона, - це ти продукт.

По цих перших словах ми змовкли. У мене, схоже, був легкий шок. “Це неймовірно”, - повторював я собі. Але ось Анна сиділа навпроти, і я міг чути її дихання. Все було чіткішим, ніж після кавового морозива. Тепер, коли смак викликав її подобу, не перебитий впливом власне морозива і цукру, образ дівчини не розвіювався цілих кілька хвилин, перш ніж по краях від неї заімлився туман. Я ще раз сьорбнув із філіжанки, щоб навести різкість. Анна підняла свою чашечку водночас зі мною, ніби вона була моїм відбиттям, а я - її. Ми разом засміялися.

- Я не можу тут із тобою поговорити. Їм здасться, я збожеволів, - прошепотів я.

- Зі мною все так само, - відказала вона.

- Дай мені півгодини, потім випий ще трохи кави, і я зможу поговорити з тобою сам-на-сам.

Вона згідно кивнула, спостерігаючи, як я гукаю офіціантку.

Коли та прийшла, Анна вже розчинилася у туманній хмарці, схожій на дим із вуст курця. Мені на це було начхати, оскільки я знав, що більше її ніхто побачити не може. Коли жіночка підбивала суму за вечерю, я замовив ще три чашки кави із собою.

- Кава - це річ, згода? - поцікавилася вона. - Просто дивовижно, як ви досі обходилися без неї. Я так багато її п’ю, що моя кров вже на три чверті складається із кави.

- Чудовий трунок, - підтвердив я.

І він таким був. Кава пробудила мої чуття. Холодної вітряної ночі, із коробкою, у якій знаходився мій еліксир, я йшов до свого бунґало радий, як дитина, що виходе зі школи у п’ятницю по обіді. Абсурдність ситуації відкрилася переді мною у всій своїй повноті, коли я розреготівся, пригадуючи навпошепки виголошений план зачекати півгодини і ще раз випити кави. Ця змова під’юджувала мене, і я вперше усвідомив, що Анна за цей час подорослішала і стала ще гарнішою.

Повернувшись до будиночку, я увіпхнув перший із пінопластових контейнерів до мікрохвильової печі і встановив таймер на тридцять секунд. Мене обійняло хвилювання: а що як у реальності, в котрій існує Анна, час відрізняється від нашого, і півгодини для мене виявляться двома - трьома днями для неї. Як тільки дзенькнула мікрохвильовка, я дістав чашечку, вмостився за маленьким кухонним столиком і зробив великий ковток темного напою. Перш ніж я поставив чашку на стіл, переді мною вже сиділа вона.

- Я знаю, що тебе звуть Анна, - заявив я їй. - Ім’я було написано на одному з твоїх альбомів.

Вона поправила волосся за лівим вухом і спитала:

- А як звуть тебе?

- Вільям, - відповів я і заходився розказувати про кавове морозиво і те, як вперше її побачив.

- Пам’ятаю, - промовила вона, - коли мені було дев’ять років, я сьорбнула із татової чашки і побачила тебе за фортепіано. Мені подумалося, що ти привид. Я побігла до мами, щоб показати їй тебе, але коли повернулася, то ніде нікого вже не було. Вона на це майже не звернула уваги, оскільки через синестезію я весь час розповідала про речі, що абсолютно не важили для неї.

- Коли ти збагнула, що це кава?

- О, дещо пізніше. Це сталося за сніданком, я скуштувала кави, і ось ти сидів за нашим столом із таким нещасним виглядом. Мені коштувало чималих зусиль, аби стриматися і не прохопитися, що бачу тебе. Згодом все стало зрозуміло. Я намагалася спостерігати за тобою якомога частіше. Малим ти часто сумував, я це добре знаю.

Емоції на обличчі Анни виражали таку щиру турботу, що в мене з очей ледве не бризнули сльози. Вона - свідок мого життя. Я був не такий самотній, як здавалося.

- Ти класно малюєш, - проказав я.

Вона посміхнулася:

- Я класно працюю олівцем, а моїм викладачам потрібний малюнок фарбами. Зараз це мій головний клопіт.

Вряди-годи під час розмови ми зупинялися і сьорбали зі своїх чашок, щоб підтримати зв’язок. З’ясувалося, вона теж покинула своє рутинне навчання, аби попрацювати над малюнком для останнього проекту. Виявилося, події в наших життях часто-густо співпадали найрізноманітнішим робом. Анна зізналася, що дитиною вона теж була самотньою, а її батьки мали багато клопоту з її синестезією. Як вона сказала: “Доки нам не стала відома реальність цих відчуттів, здається, вони вважали мене божевільною”. Анна сміялася, але по її очах було видно, наскільки сильно це вплинуло на неї.

- Ти кому-небудь розповідала про мене? - поцікавився я.

- Тільки терапевтові, - відповіла вона. - Мені полегшало від того, що, за його словами, він уже чув про такі рідкі випадки, як мій.

Заява заскочила мене зненацька, адже Сталлін твердив, що ніколи раніше про таке не чув. Подібна суперечливість негайно нагадала про її несправжність, проте я миттю викинув це із голови і продовжував бесіду.

Того вечора, завдяки каві, що я прихопив із собою (вона, до речі, вчинила так само), ми спілкувалися до другої ночі. Говорили про наші життя, творчі задуми і мрії про майбутнє. Як з’ясувалося, наші синестезійні переживання були схожими і викликали однакові відчуття. Наприклад, для нас обох запах свіжоскошеної трави здавався круглим, а автомобільний сигнал мав цитрусовий смак. По її словах, її батько на аматорському рівні грав на фортепіано і обожнював класичну музику. Я саме заглибився у хитросплетіння фуґи, яку збирався написати, коли вона зазирнула у свою чашку і проказала:

- Ой, у мене скінчилася кава.

Я поглянув на свою і збагнув, що попередній ковток був останнім.

- Завтра опівдні, - проказала вона, розпливаючись у мене перед очима.

- Так, - прокричав я, боячись, що вона вже не почує відповіді.

Потім Анна перетворилася на фантом, на міазми, на простий натяк, залишивши мене розглядати стіну кухні. Її не стало, тож я вже не міг довго сидіти на одному місці. У мене всередині вирувала спожита кава, а оскільки моя слабка нервова система до сьогоднішнього дня не знала такого стимулятору, то руки в мене буквально тремтіли від нього. Про сон і мови не могло бути. Погулявши щось із годинку навколо невеличкого бунґало, я сів за фуґу з наміром спробувати що-небудь зробити.

І я негайно підібрав усі кінці, котрі погубив у суботу під час творчого застою. Все виявилося настільки прозорим, що я просто чув музику, яку записував різними кольорами, так ніби барви одразу перетворювалися у звуки з невидимого магнітофона. Я працював як чорт, хутко і безпомилково. Легкість, із якою я здобувався на розв’язання музичних проблем, надали мені впевненості, а моїм рішенням - ґеніальності. Зрештою, близько восьмої ранку (я не помітив світанку) кава вилізла боком: мені стало страшенно кепсько. Мучив біль у животі і голові. О десятій я проблювався, і від цього трохи полегшало. Об одинадцятій я вже стояв у закусочній і купував чергові чотири чашки кави.

Офіціантка спробувала запропонувати сніданок, проте я заявив, що неголодний. По її словах, вигляд у мене був не абиякий, як результат я вичавив із себе смішок. У відповідь на її вперті наполягання я ляпнув якусь грубість, що саме то було, тепер вже не згадати, але це дало їй зрозуміти, що мене цікавила винятково кава. Із запасом напою у руках я рушив на пляж. Було трохи тепліше, ніж учора, і свіже повітря провітрило мої думки. У глибокій улоговині між дюнами, що захищали мене від вітру, я пив і спостерігав, як працює Анна над своїм проектом - великою барвистою абстрактною картиною. Пошпигувавши за нею кілька хвилин, я усвідомив, що композиція на папері, організація кольорів були для мене нічим іншим як мелодійною темою “Восьмої симфонії сі-мінор” Франца Шуберта. Спершу думка, що мої власні музичні знання невід’ємні від існування її світу, що моя уява - це його сутність, потішила мене. Цікаво було теж, що про себе нагадав і Шуберт, який мене майже не цікавив. Схоже, для такої гри уяви фуражем слугувала будь-яка сторона мого життя, байдуже наскільки дрібна. Ця блискавична ідея спала мені на думку без жодного урахування: хотів я з нею погоджуватися або ні. Я волів, аби Анна існувала незалежно від мене, аби була окремим єством, адже що тоді у супротивному разі може означати наша дружба? Я буквально мотнув головою, щоби спекатися прикрих міркувань. Тож коли опівдні вона з’явилася посеред дюн поруч зі мною, я майже спромігся забути про маленьку червоточину.

Ранок ми провели разом, розмовляли, сміялися, блукали край океану і навіть де-не-де спиналися на скелі. Близько третьої каві настав кінець, тож ми повернулися до закусочної, підкупити для мене трохи цього трунку. Я замовив цілих два кавники і попрохав вилити все у велику пластмасову тару на виніс. Офіціантка не сказала нічого, лише похитала головою. Поки я ходив по питво, Анна у своєму світі зварила його і собі.

Ми зустрілися знову у бунґало, а з настанням вечора взяли свої проекти і працювали вдвох за кухонним столом одне навпроти одного. З нею по-сусідству моя музична уява палахкотіла вогнем, а вона зізналася, що вперше побачила загальну структуру своєї картини і те, що їй слід робити далі. У котрийсь момент я так захопився складанням фуґи, що простягнув руку вперед і підхопив те, що вважав одним зі своїх олівців і що насправді виявилося пастельною крейдою фіолетового кольору. У мене пастелі і поруч не було, але вона була у Анни.

- Глянь-но! - мовив я до неї і відчув слабкість у ногах. Десь за очами почала боліти голова.

Вона відірвалася від картини і побачила у моїх руках фіолетову крейду. Ми сиділи мовчки, вклякнувши від того, що це могло означати. Поволі вона простягла руку через стіл до мене. Я впустив крейду і простягнув руку назустріч їй. Ми відчули одне одного, і, присягаюся, наші пальці переплелися.

- Вільяме, що це означає? - спитала вона з нотками страху в голосі і забрала руку назад.

Підвівшись, я втратив рівновагу і мусив схопитися за спинку стільчика. Вона теж піднялася, але відступила, коли я спробував підійти до неї ближче.

- Ні, це неправильно, - проказала вона.

- Не хвилюйся, це я, - вирвався з мене шепіт. Я зробив два непевних кроки по напрямку до неї і підібрався так близько, що чув аромат її парфумів. Вона вся зіщулилася, але тікати не пробувала.

- Ні, це неправильно, - повторила вона. - Ні!, - прокричала Анна.

Пам’ятаю, вона вперлася обома руками мені в груди, і я впав долі.

- Не треба, це не насправді, - проказала вона, збираючи похапцем свої речі.

- Зажди, пробач. - Я спробував зіпнутися на ноги, і саме у цей час загальна сума недосипання, літрів кофеїну та розхитаних нервів далася взнаки, прозвучавши парним голосом фуґи і вдаривши в голову. Мене ніби збили з коня. Мене всього трусило, світ перед очима розпливався, я відчував, як непритомнію. Ще пам’ятаю бачив, як Анна розвернулася і пішла геть, немов крізь стіну кімнати. Якимось штибом я підвівся і рушив за нею, спираючись на меблі. Останнє, що я пригадую, це те, як вивалився у вхідні двері і прокричав її ім’я.

Наступного ранку мене знайшли на пляжі непритомним. То був білобородий старий, що обідав у закусочній. Щоранку він прочісував пляж, прибираючи всіляке сміття, і випадково наштовхнувся на мене. Викликали поліцію. Приїхала швидка допомога. Наступного дня я потрапив на лікарняну койку, і крізь вікно на мене падало проміння теплого сонця із запахом антикварної троянди.

Два дні я пролежав у маленькій приморській лікарні, проходячи психологічне обстеження. Мене оглянув психіатр, і мені вдалося переконати його в тому, що я перестарався, працюючи над університетським проектом. Очевидно, офіціантка розповіла поліції про те, як я відзначився з кавою, обходячись без сну. Щось із цього, певно, дійшло до вух лікаря, котрий приходив до мене. Коли я розповів йому, що вперше пив каву і це вона звалила мене з ніг, то він наказав не підходити і близько до неї, додавши, що мене знайшли у власному блювотинні.

- Мабуть, ваш організм її не сприймає. Знепритомнівши, ви могли задихнутися.

Я подякував за пораду і пообіцяв не пити її у майбутньому.

Поки я залишався у лікарні, то намагався збагнути, що сталося із Анною. Очевидно, її налякала моя зухвалість. Мені спало на думку, що надалі, мабуть, краще буде залишити її у спокої. Сам факт, що ми фізично торкнулися одне одного, ретроспективно мене дуже бентежив. Може, Сталлін мав рацію: моя синестезія - насправді психотична галюцинація? Це питання я залишив відкритим, як і те, чи пробувати знайти її знов. На мою думку, могло знадобитися ще одне побачення, принаймні, для того, аби перепросити за мою бридкущу поведінку.

Я спитав медсестру, чи до лікарні забрали мої речі із будиночка, на що вона схвально відповіла. Решту свого останнього дня там я провів одягненим, очікуючи на виписку. Опівдні принесли мої речі. Я ретельно їх переглянув, але так і не знайшов кольорових замальовок до фуґи. Було все, крім великого аркуша паперу альбомного формату. Я попрохав сестричку, що виявилася дуже доброю людиною і чимось нагадувала мені місис Брітнік, ще раз перевірити, чи мені принесли всі речі. Вона так і зробила, але нічого більше не знайшла. Під приводом подяки я подзвонив до поліційного відділку острова Веріон і спитав, чи вони часом не бачили мого малюнку. Фуґа зникла. Я знав, що мене через це обов’язково охопить депресія, але тоді тупо радів просто тoму, що залишився живим.

Я вирішив на кілька днів повернутися до батьківського дому і відпочити там перед поверненням до консерваторії для завершення навчання. На автобусній зупинці біля лікарні, чекаючи на транспорт, я був підійшов до маленького газетного кіоску купити упаковку жувальної гумки і чого-небудь почитати, щоби згаяти час. На поличці із солодощами в око мені впало дещо, від чого я почувався так, немов Єва перед яблуком, - капшучок із кавовими льодяниками Томпсона. Як я це прочитав, то одразу придбав їх. Щось промайнуло у сонячному сплетінні, вкрилися потом руки. На ярличку було написано: “Без кофеїну”. Я не міг повірити своєму щастю. Купуючи ще два капшучки, я нервово озирався через плече, і відкрив цукерки лише в автобусі. Я зробив це із таким завзяттям, що жменя льодяників розсипалася по сидінню і в проході.

Додому я приїхав на таксі, заходити довелося самотужки. Машини батьків не було, мабуть, подумав я тоді, вони десь гайнули на цілий день. Я їх не бачив кілька місяців і майже сумував. Споночіло, але вони так і не з’явилися, це було досить таки дивно, хоч я подумав, що, можливо, вони, як робили колись, взяли собі коротеньку відпустку. Та це не важило. Я сидів у старому підвалі на дзиґлику за фортепіано і смоктав кавові льодяники, доки просто не втомився сидіти. Я рушив до свого дитячого ліжка, розвернувся обличчям до стіни, як робив маленьким, і заснув.

Наступного дня після сніданку я відновив свою варту, розпочату ще під час довгої дороги додому. День підтвердив мої підозри щодо того, яка доля спіткала фуґу. Цукерки не давали досить доброї картинки Анни, як то морозиво (я вже мовчу про чорну каву), але цього було досить, щоби простежити за нею протягом цілого дня. Я бачив, як вона представила мій малюнок у якості свого семестрового проекту. Як це вона примудрилася зробити? У цьому не було жодної логіки. Розглядаючи свою роботу краєм ока, я намагався збагнути, як мені вдалося сплести докупи теми і відповіді на них. Побач я її вдруге, і музика забриніла б у моїх вухах, але мені так і не пощастило побачити аркуш досить добре, аби розібратися у складній структурі фуґи. Лише у двох речах я зміг переконатися: у тому, що фуґа була завершена саме у тому місці, де вона мала перетворитися на хаос, і в тому, що завдяки їй Анна одержала гарні оцінки за семестр.

Вдень у мене залишився тільки один льодяник Томпсона. Тримаючи його в руці, я вирішив, що востаннє викликаю подобу Анни. Я дійшов до висновку, що її крадіжка скасовувала мою негожу спробу залицяння, і зараз, так би мовити, у нас був нічийний рахунок. Я покинув би дівчину, як і раніше, тільки цього разу назавжди. Ухваливши остаточне рішення, я розгорнув останню цукерку і поклав її на язик. Темний бурштиновий смак неквапом розповзався по роті, а переді мною з’явився розпливчастий туман і кристалізувався в різку картинку. Вона підносила чашку до рота, і її очі розширилися, коли вона побачила мене.

- Вільяме, - проказала вона, - я сподівалася ще раз побачити тебе.

- Я в цьому не сумнівався, - відповів я, намагаючись звучати байдужим, але від самого її голосу мені стало млосно.

- Тобі вже ліпше? - спитала вона. - Я бачила, що з тобою сталося, бо всеньку ніч просиділа поруч на пляжі, але не змогла до тебе дотягнутися.

- Моя фуґа, ти її забрала.

Вона посміхнулася:

- Вона не твоя. Не будемо ошукувати одне одного: ти всього лишень проекція моїх синестезійних процесів.

- Це ще хто чия проекція? - спохмурнів я.

- Ти не більше ніж моя муза, - відказала вона.

Мені кортіло заперечити, проте я не настільки ниций, щоб підривати її віру у власну реальність. Звісно, я міг навести у приклад той факт, що їй повідомили, нібито науці відомі приклади образної синестезії. Очевидно, що це неправда. Крім того, існувала ще її остання картина, яку вона покинула, віддавши перевагу моїй, і яка ґрунтувалася на “Восьмій” Шуберта - продукт моїх знань, що відобразилися на ній. Як я міг переконати її, що вона нереальна? Певно, їй був помітний сумнів у моїх очах, оскільки вона одразу перейшла до оборонної тактики:

- Ми більше не побачимося, - заявила вона. - Мій терапевт дав мені піґулки, щоби покласти край синестезії. У нашій реальності такі ліки існують. І вони вже діють. Я більше не чую, як крапає вода з крана, коли палю сигарети. Зелений колір вже не смакує, як лимон, а телефонний дзвінок не здається джутовим на доторк.

Піґулка стала останнім свідченням. Піґулка, яка може вилікувати синестезію?

- Ти можеш завдати собі шкоди, - проказав я, - приймаючи ці ліки. Якщо ми втратимо зв’язок, то ти можеш припинити існування. А раптом, нам судилося бути разом. - Я трохи панікував від думки, що вона може втратити свої особливі відчуття, а я - єдиного друга, який по-справжньому мене розумів.

- Доктор Сталлін каже, мені це не зашкодить, і я буду така сама, як і решта. Прощавай, Вільяме, - промовила вона і відсунула від себе філіжанку з кавою.

- Сталлін? - повторив я, - Який ще Сталлін?

- Мій терапевт, - відповіла вона, і хоча я все ще спостерігав за нею, але розумів, що мене вона вже не бачить. Потім Анна опустила обличчя на долоні і, по-моєму, заплакала. А мій льодяник тим часом перетворився на скіпочку, яка зрештою розчинилася у слині. Я ковтнув. Ще кілька секунд, і вона остаточно зникла.

О третій я накинув на плечі пальто і рушив до будинку Сталліна. У мене накопичився мільйон питань, і найголовніше з-поміж них - чи лікував він коли-небудь дівчину на ім’я Анна. Остання наша з нею розмова настільки займала мої думки, що коли переді мною опинилася доріжка до його двору, я зрозумів, що не помітив, як сіло сонце. Складалося таке враження, що поки я йшов, то просто спав, а прокинувся, діставшись необхідної мені адреси. На вулиці не було ні машин, ні людей. Геть як на острові Веріон. Я піднявся по сходинках і постукав у двері. Всередині здавалося темно, світилося лише у кімнаті на другому поверсі. Двері виявилися ледве прочиненими, що з огляду на зиму було дуже дивним. Зазвичай, я б розвернувся і пішов додому після третьої спроби привернути його увагу, та мені треба було обговорити багато речей.

Я ввійшов і зачинив двері за собою.

- Докторе Сталлін, - гукнув я.

Ніхто не відповів.

- Докторе? - спробував я ще раз і рушив далі по фойє до кімнати зі столами, заваленими паперами. У жалюгідному світлі, яке ще проникало сюди крізь вікна, я знайшов і запалив лампу. Блукаючи із кімнати до кімнати, вмикаючи повсюди світло, я гукав і рухався до сонячної зали в задній частині дома, де ми завше зустрічалися із доктором Сталліном. Потрапивши до неї, я наступив на щось живе. Хтось вереснув, і у мене серце ледве не вискочило з грудей. Я побачив, як до іншої кімнати тікає чорно-білий кіт, на чий хвіст я щойно наступив.

Приємно знову опинитися у цій сповненій рослинами кімнаті. Її вид пробудив спогади про єдине в світі затишне місце для малого хлопчика, яким я був. Як не дивно, але у попільничці на столі між двома кріслами, що дивилися один на одного, все ще диміла сигарета. Поруч із нею лежав розгорнений посередині і перевернутий примірник “Відцентрового танцівника-рикші”. Краще б я побачив привид натомість нього. Від цієї книжки мене пробив дрож. Я сів на своє старе місце і дивився, як лине до шибок дим від сигарети. Практично водночас із цим на мене навалилася шалена втома, і я заплющив очі.

Це сталося кілька днів тому. Коли наступного ранку з’ясувалося, що я не можу відчинити дверей, аби піти геть, що я не можу розбити вікно, аби виповзти назовні, я зрозумів, що діялося навколо. Спершу мене ятрила лють, а потім звідкись взявся спокій, і я прийняв свою долю. У тих стосах паперу, розкиданих по кімнаті на шляху до залитої сонцем зали, кожен аркуш мав по прекрасному малюнку олівцем. На другому поверсі знайшлося фортепіано і ноти “Великої фуґи” Баха. Там же у коридорі висіла і чорно-біла фотографія місис Брітнік і моєї мами з маленькою Анною на руках.

Того коридору і тих кімнат теж уже немає, вони зникли. Щодня з того часу, як я потрапив у цю пастку, в домі щезало по кімнаті. Зараз я сиджу у кріслі Сталліна у єдиній кімнаті, яка досі залишається у будинку (але й вона зникне до півночі), і пишу свою історію - таку собі власну фуґу. Навпроти лежить чорно-білий кіт, котрий утік від зникаючого будинку, що замикається навколо нас. Надворі сад, дерева, небо розтратили свої барви і здаються нині виконаними у графіці з прекрасною передачею тіні - глибокої і насиченої. Так само і кімната, у котрій ми сидимо, підлога, скляні панелі, крісла, рослини і навіть котячий хвіст із моїми черевиками та ногами втратили життя і перетворилися на сірі тіні замальовки олівцем. Думаю, невдовзі Анна звільниться від свого стану. Що ж до мене, людини, яка повсякчас вважала себе непотрібною, нелюбимою і ніким не зрозумілою, то я стану не звичайним митцем, а власне витвором цього мистецтва, який переживе час. Гучно нявчить кіт, і мені його крики видаються чиєюсь рукою на плечі.

ПРО АВТОРА
Джеффрі Форд (н. 1955 р.) - американський письменник-фантаст (переважно), слава до котрого прийшла наприкінці 90-х років минулого століття. На теренах колишнього СРСР (хтозна, чи це так стосовно Прибалтики) практично не відомий, важко сказати, наскільки праві видавці Росії, Білорусі, України, Казахстану тощо, обминаючи увагою лауреата торішньої “Неб’юли” і дворазового переможця щорічних рейтинґів Світової премії у жанрі фентезі.

Дж. Форд народився і виріс у малесенькому місті Вест-Айліп на острові Лонґ-Айленд у штаті Нью-Йорк. Змалку його оточувала велика родина, що всупереч критеріям американської мрії тулилася на одній і тій самій житловій території разом із представниками попереднього покоління. Проте для хлопчака це пішло лише на користь. Скажіть, ну ким міг стати юний Джеффрі в разі, якби вдома не лунали постійно гітара і фортепіано, на котрих управлялася мама, якби вона ж не влаштовувала цілі спектаклі за участі не лише сім’ї і родичів, але й сусідів. Що за уява сформувалася б у малого, якби рідна бабка не ворожила на картах і при цьому не розповідала моторошних історій з привидами, яснобаченням і мерцями, якби рідний дід не ділився з ним байками своєї молодості, коли він професійно боксував, а потім служив водолазом під час Другої світової???

В жертву школі Дж. Форд проводив час над художніми книжками, і за його власними словами, всенький час у період між дитячим садком і другим курсом він ризикував вилетіти чи успішно вилітав з навчальних закладів. Зрештою, після різнорідних робіт, він закінчив університет у Бінґемптоні за спеціальністю “Література”, у цій же галузі здобув і диплом магістра. Зараз Джеффрі Форд викладає у Брукдейльському коледжі в околицях Філадельфії і анітрохи - якщо йому вірити - не шкодує про свій рід діяльності.

Письменник, головним чином, відомий як плідний автор короткої прози, хоча відомість йому принесла фентезійна трилогія “Фізіономія” (The Physiognomy, 1997), “Нотатки” (Memoranda, 1999) і “По той бік” (The Beyond, 2001); останній роман Дж. Форда - історичний трилер з елементами фантастичного на тлі улюбленого автором Нью-Йорка кінця ХІХ століття “Портрет місис Шарбуке” (The Portrait of Mrs. Charbuque, 2002).

Коротка повість “Імперія морозива” вперше з’явилася у електронному часопису “Сай фікшн” у лютому 2003 року і наступного 2004 здобула премію “Неб’юла”. Стосовно “Імперії...” варто зауважити, що стрижневе явище, навколо котрого відбуваються всі події, - синестезія - реальне, яким би химерним воно не здавалося. Цей практично галюциноґенний як на решту людей стан притаманний лиш одній тисячній всіх представників виду homo sapiens sapiens, але саме поміж цієї тисячної часто опиняються великі митці, як-от Микола Римський-Корсаков, американська композиторка Еймі Біч, французи Олів’є Мессьєн і Маню Каче, американець Майкл Торк тощо. Чимало митців прагнули здаватися такими. І все через нетутешній шарм (а для митця - природну потребу), яким явище приваблює до себе. Джеффрі Форд спробував використати синестезію у своїх цілях і, очевидно, що домігся успіху, адже “Неб’юлу” за просто так не вручають.

Читайте і вправляйтеся в уяві!




следующая страница >>